ВЕКТОРИ ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СЬОГОДЕННЯ

ВЕКТОРИ ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СЬОГОДЕННЯ

Виховання дітей у сучасному світі надмірного достатку стає все більш і більш складним. Кожному, хто задіяний у процесі виховання дитини ХХІ століття, необхідно побачити, який вплив має сучасний технологічний світ на неї та знайти дієві інструменти для формування успішного виховного середовища, зрозуміти дітей і знайти ключик, щоб розкрити потенціал кожного вихованця.

Система освіти XXI ст. відповідно до вимог сучасного світу потребує докорінного переосмислення, практичної реалізації базових принципів виховання та формування компетентності за концепцією ЮНЕСКО, – навчитися пізнавати, навчитися працювати, навчитися жити.

Сьогодні, коли відбуваються зміни й модернізації в області освіти, особлива увага звернена на роль саме школи, як організатора освітнього середовища для розвитку особистості. Світові тенденції розвитку освіти характеризуються переходом від традиційної репродуктивної моделі школи до розвиваючої, конструктивної моделі, орієнтованої на результат. Найголовніше наразі - оновлення функції школи: не тільки навчання й виховання, але й соціалізація здобувача освіти, формування життєвої компетентності, розвиток соціальний значимих якостей особистості.

Відповідно до зазначеного школою мають бути визначені основні вектори по створенню середовища розвитку дитини, які можна представити як систему роботи з формування життєвої компетентності учня.

Основний зміст. Зрозуміло, що дитина відтворює вплив навколишнього середовища. Відповідно, для освітнього середовища, для кожного педагога виховання – це рух діями дитини, визначення того, які погляди вона поділяє, як вона реагує на різні ситуації, причому все це розглядається не окремо, а в цілому.

Крім цього, будь-який рух діями дитини спрямований на розвиток саме життєвої компетентності, а це ситуативна категорія, тому що виражається в готовності до здійснення якої-небудь діяльності в конкретних життєвих ситуаціях.

Слід відзначити, що вступ до школи – переломний момент у житті дитини, що змінює в цілому ієрархію її пріоритетів. Він характеризується радикальною зміною місця дитини в системі суспільних стосунків, а отже, новою соціальною ситуацією розвитку. Зміст цієї ситуації визначають взаємини дитини з учителем, який стає для неї «послом суспільства». Під його впливом дитина активно й усвідомлено оволодіває соціальними нормами, проте лише їх зовнішніми формами. Проникнути у сутність справжніх стосунків між людьми вона ще не здатна. Завдання сучасного виховання – змоделювати основні ціннісні орієнтації, що впливають на всі сфери людської діяльності, на формування життєво важливих компетентностей, на пізнавальну діяльність, мотивують кожен учинок індивіду.

Прояв компетентності можна оцінити тільки на основі сформованої в людини сукупності умінь та її поведінкових реакцій. Отже, можна висловити думку про те, що некомпетентність може служити критерієм девіантного розвитку людини. Зрозуміло, що розвиток будь-якого суспільства залежить від того, як воно розуміє мету, завдання й зміст освітнього процесу, які напрями розвитку вважає пріоритетними.

У процесі виховання та становленні компетентної особистості дуже важливим є молодший шкільний вік. Саме він є перехідною ланкою від позиції дошкільника до нової «соціальної позиції» – особистості, яка вже має коло важливих обов’язків і прав, а також займає нове становище в суспільстві. Самостійність, організованість, керування власною поведінкою та здатність до прийняття рішень є суттєвою складовою особистості школяра вже з молодшого шкільного віку, яка зумовлює характер її соціальної активності, здатності до вироблення нових стратегій життєдіяльності, початкових елементів адаптації до стрімких соціально-економічних змін у суспільстві. Саме тому цей вік є дуже важливим для виховання, адже за умови достатньої сформованості різноманітних інтересів, знань, умінь, життєвого досвіду особистості, мотивів на успішність у молодшому шкільному віці дозволяє надалі долучатися з інтересом до навчання, праці та моделювати наслідки власної майбутньої життєтворчості.

У Концепції національного виховання, Національній програмі виховання дітей та молоді визначаються основні принципи організації виховного процесу, серед яких основними є акмеологічний, національна цілеспрямованість, культуровідповідність, цілісність, психологічний супровід, технологізація, діалог тощо.

На основі цього процес виховання розглядається, по-перше, як організація середовища та створення оптимальних умов для самовиховання, по-друге, як допомога дитині в усуненні перешкод, що заважають успішній життєвій траєкторії.

Отже, організовуючи виховний процес сучасного здобувача освіти, необхідно визначитися:

- яким же чином досягти самореалізації кожної особистості в системі особистісно зорієнтованого освітнього процесу;

- як організувати процес виховання учнів;

- яким змістом його наповнити;

- що необхідно враховувати, визначаючи завдання й види діяльності з учнями різного віку;

- на формування яких якостей, умінь і навичок варто насамперед звернути увагу.

Даючи відповідь на поставлені пріоритетні питання, ми визначаємо основні вектори діяльності під час організації виховного процесу в освітньому закладі:

- не зашкодити дитині, зберегти її психологічне та фізичне здоров'я;

- духовно насичити шкільну життєдіяльності дітей, адже виховання особистості неможливе без виховання емоцій та естетичної свідомості;

- ставлення до дитини як суб’єкта власного розвитку реалізувати через принципи педагогіки співпраці, толерантності, підтримки, які спрямовані на самостановлення індивідуальності;

- індивідуальний розвиток педагогів, адже учитель теж повинен розвиватися, удосконалювати свою професійну компетентність, педагогічну майстерність.

Досить слушно в зв’язку з цим згадати слова великого педагога сучасності Василя Сухомлинського: «Не можна зводити духовний світ маленької людини до навчання. Якщо ми плануємо прагнути до того, щоб усі сили душі дитини поглинали уроки, життя її стане нестерпним. Дитина має бути не тільки школярем, а перш за все людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями».

Безумовно, наразі зрозуміло, що саме життя змусить нас пріоритетним напрямом діяльності школи обрати саме виховання, бо кожен педагог добре розуміє, що формування конкурентоспроможної особистості для життя в нових економічних умовах, створення умов для самореалізації - головна місія сучасної школи, а без розвиненої, науково обґрунтованої системи досягти цієї високої мети неможливо. Тому можна вважати, що вже настав час звернути якомога більшу увагу на проблеми виховання, побудови виховної системи школи та класу, організацію виховного процесу як на уроці, так і в позаурочний час.

Особливо треба виокремити такий важливий вектор виховного процесу, як організація самоврядування у школі, бо саме зі шкільних виконкомів, учкомів, президентських рад, республік виростуть відомі політики та державні діячі, які будуть мати великий вплив на суспільство, а деякою мірою будуть визначати й майбутнє життя в Україні.

Погодьтеся, що самоврядування як метод самоорганізаціїучнівського колективу забезпечує формування товариських взаємин і організаторських якостей, залучає всіх учнів до управління шкільними справами. А також передбачає:

- педагогіку співпраці, вирішення проблем учнями суспільно з вчителями;

- встановлення товариських стосунків старших учнів з молодшими;

- здійснення традиційної або розвивальної діяльності;

- скоординованість планів, єдність дій учительського й учнівського колективу, що сприяє підвищенню авторитету учнів, веде до співробітництва;

- розвиток ініціативи та самодіяльності;

- поєднання громадських й особистих інтересів в роботі органів учнівського самоврядування.

Таким чином, головною метою самоврядування в школі є формування в учнів навичок самоврядування, самостійності, ініціативи, навчити цьому всіх, а не лише активістів.

Якщо педагогічний колектив змоделює й створить оригінальну за змістом і формою освітню та виховну системи, то, безперечно, така спроба буде вдалою, бо застосування саме системного підходу дозволяє зробити єдиний освітній процес більш цілеспрямованим, керованим і, що найважливіше, ефективним.

Саме в сучасних умовах, створюючи виховний простір для здобувачів освіти, педагоги повинні врахувати такі особливості:

1. Спрямованість процесу на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток.

2. Посилення українського національного компоненту в позаурочній і позакласній роботі: розширене вивчення національної історії, географії України; створення національних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів у школах; розширення історико-краєзнавчої роботи.

3. Лібералізація громадської думки школярів у межах законних дій: створення скаутських організацій, рад старшокласників, волонтерських загонів.

4. Лібералізація у ставленні до тих учнів, які тяжіють до релігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди атеїзму.

5. Демократизація управління школами у формі шкільних рад із демократичним складом: 30% – від учителів і персоналу школи, 30 % – від учнів із 13-річного віку, 30-40% – від батьків, представників громадськості.

6. Відмова від методів і форм ідейного-політичного виховання в позаурочній роботі: політінформацій, читання доповідей, лекцій на суспільно-політичні теми.

Зрозуміло, що саме такий підхід спрямований на те, щоб забезпечити повноцінне демократичне виховання в стінах освітнього закладу.

Так, сучасний процес виховання реалізується в різних формах – це виховні години, зустрічі з видатними людьми, походи, екскурсії, турніри, змагання, класні збори, вечори, читацькі конференції, благодійні акції, суспільно-корисна праця та інші (можна налічити 50-60 форм організації виховної роботи). Існує декілька тисяч методів виховання, які використовують вихователі в педагогічній діяльності: повідомлення, роз'яснення, переконання, привчання, вправи, метод прикладу, змагання, довіра, громадська думка, заохочення, покарання... Методи виховання складаються з прийомів педагогічної дії, які можуть підсилити або знизити педагогічний вплив. До засобів виховання належать книги, преса, телебачення, радіо, різні види мистецтва, але найбільше значення має слово вчителя, вчасно й мудро ним сказане.

Отже, сучасний період відродження України, її державності, економіки, освіти, науки та культури вимагає зміни поглядів на освіту, виховний ідеал, виховання особистості.

Мета сучасного освітнього процесу комплексна: формування особистості, яка буде здатна отримувати глибокі знання, професійні навички, вільно орієнтуватися, самореалізовуватися, саморозвиватися й самостійно приймати правильні, морально-відповідальні рішення в умовах мінливого світу

Звідси й основні вектори виховної діяльності сьогодення: формування полікультурної, інтелектуальної, фізично здорової особистості, розвиток пізнавальних потреб і діяльнісних якостей, формування компетентностей як здобувача освіти, так і педагогів, комунікабельності, психологічної стійкості.

Завдання сучасного закладу та сучасного педагога – формування громадянина, якому притаманні професійні навички, освіченість, ініціативність, громадськість, патріотизм, почуття власної гідності, упевненість у собі, відповідальність за прийняті рішення, повага до думки інших людей, взаємини, правові навички, навички поведінки, безпеки, досвід самореалізації, саморозвитку, адаптованість у сучасному світі. Мета виховання – усебічний і гармонійний розвиток дитини. Це ідеал цивілізованого суспільства, який діє протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання. Мета виховання переплітається із завданнями соціалізації та індивідуалізації особистості, які на сьогодні полягають у тому, щоб розвивати в учня позитивні загальнолюдські якості, привчати його до співжиття й адаптації в суспільному житті, а також поширенні індивідуального впливу.

Це повинно стати основними векторами формування виховної системи в будь-якому сучасному закладі загальної середньої освіти. Потрібно: виховуючи – навчати, а навчаючи – виховувати. Пам’ятаймо, що слово «виховання» (за етимологією) передбачає «ховання», «заховування», коли старші завбачливо охороняють дітей від «недоброго», «непевного», «злого».

Використані джерела:

1.Бех І. Особистісно зорієнтоване виховання. Київ: ІЗМН, 1998. 204 с.

2.Галич Т. Обережно: підліток! : метод. пос. Вінниця: ВОІПОПП, 2009. 54 с.

3.Життєва компетентність особистості / за ред. Л. В. Сохань, І. Г. Сохань, Г. М. Несен. Київ: Богдана, 2003. 520 с.

4.Киричук В. Управління розвитком особистості учня засобами педагогічного

проектування: монографія. Київ: Інформаційні системи, 2009. 164 с.

5.Павлютенков Є. М Орієнтуватися на життєву компетентність людини. Школа життєтворчості особистості: yауково-методичний збірник? / ред.кол. В. М. Доній (голова), Г. М. Несен (заст.голови), І. Г. Єрмаков (наук.ред.) та ін. Київ: ІСДО, 1995. 480 с.

6.Сохань Л., Сохань И. Время Нового Мира и человек. Київ, 2001. 131 с.

7.Сухомлинський В. О. На нашій совісті – людина В. О. Сухомлинський. Вибрані твори.: В 5-ти т. Київ: Рад. школа, 1977. Т. 5. 217 с.

8.Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості та детермінанти його побудови. Мистецтво життєтворчості особистості: У 2 ч. Київ, 1997. Ч. 1. Теорія і технологія життєтворчості: наук.-метод. посібник. С. 34..