12 серпня о 18:00Вебінар: Краще раз побачити: універсальні інтернет-ресурси для унаочнення навчального матеріалу

Відгук на твір сучасної української літератури

Про матеріал

Відгук на твір сучасної української літератури подається як зразок усної розгорнутої відповіді про прочитаний твір (доповідь, реферат). Ознайомлення з даним матеріалом буде корисним для вчителів, викладачів, учнів чи студентів, усіх, хто цікавиться літературою.

Перегляд файлу

Троща, яка загартовує

(читацькі нотатки)

Шкляр В. Троща: роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017. – 417 с.

Новий бестселер Василя Шкляра оправдав надію і подарував масу приємних  миттєвостей при читанні, а після останньої перегорнутої сторінки почуття такі, як після фінального матчу чемпіонату світу з футболу: чотири роки чекаєш, налаштовуєшся, місяць безпосередньо співпереживаєш, а коли пролунає останній свисток, настає незрозуміле розчарування і легкий жаль, що все завершилося.

За кілька сеансів читання роману теж починаєш сприймати почуття і поривання героїв, як свої власні, принаймні – близькі тобі, і тоді вже майстерно закручений сюжет водночас і підганяє тебе, і закликає стишити швидкість читання, щоб ця насолода тривала якомога довше.

Темою нового роману Василь Шкляр обрав дещо несподівані для нього, уродженця Черкащини, мотиви боротьби оунівців-упівців за Ідею Незалежності з їх підпіллям і суворим побутом 40-х років, тяжкими і болючими втратами і зрадами, з їх вічним несприйняттям радянщини уже після відсидки в період «розвинутого соціалізму», з їх соковитою говіркою і таки незвичним для східняків шармом.

Розповідь ведеться від першої особи, і лише у процесі, десь чи й не у третій, останній, частині, читач довідується, ні, не ім’я оповідача, а псевдо – Місяць. І пливе ця зовні спокійна розповідь двома паралельними руслами: відбувши у концтаборах свої 25, так жодного разу норму і не виконавши, Місяць вибирає для проживання промислове наддніпровське місто (вгадується Запоріжжя) і там у свої майже 50 років від роду пробує облаштувати своє холостяцьке, безквартирне і безпрописне життя, надіючися на те, що «Бог не без милості, козак не без долі». Уже в першому розділі оповідач випадково натрапляє на майже свіжу могилу свого побратима, який, на переконання Місяця, загинув далекого вже 1947 року на Тернопільщині у нього на очах. А вже початок другого розділу не залишає ніяких сумнівів у закрученості і напруженості сюжету: «Нас оточили близько восьмої ранку. Ще вчора провідник Корнило сказав, що ми тут, в очеретах, облаштувалися як на курорті, а наступного дня розпочалася облава».

Це і є зав’язкою твору, хоч читач уже весь у вирі подій і найменше думає про якісь літературознавчі нюанси, він стає одним із тих хлопців, які не змирились із другими совітами, продовжують боротьбу, розуміючи, що близького просвітку уже не буде, що їхня доля і завдання – гідно прожити і славно вмерти. Вони захоплюються героями роману Б. Лепкого «Мазепа», адже ті відважні хлопці, що залишилися біля гетьмана вже після полтавського прогару, – «Невеличкий числом, але сильний духом гурток людей… душ чистих і чесних, які жертвували… усім…» І тому ці лісові (чи очеретяні) герої вже із середини ХХ-го століття без пафосу, майже буденно говорять одне одному: «Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів».

А й справді, що тримало їх по криївках, по лісах і очеретах, коли логічніше було (всі обставини сприяли цьому) перейти на інші форми боротьби або навіть морально заломитись: «Організація слабка, знекровлена, кращі люди погинули і подальша боротьба в таких умовинах безцільна», коли можна було впасти в думки, «що можна перейти до ворога і при цьому нікого не всипати, що зрадник може керуватися якимись шляхетними намірами»? Цитати, до речі, з обвинувального вироку стосовно арештованої Михайлини Стасів, псевдо Волошка. Арештованої СБ, тобто службою безпеки Організації, а не радянських органів.

Але це буде у третій частині «Вирок»,  а перша частина зветься «Зрада».  Саме цим не дуже привабливим, а точніше негативно забарвленим словом названо першу частину роману. Та ще й із обкладинки окрім імені-прізвища-назви книги на читача підступно наступає сентенція – «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати».

Зрада як один із епізодів насиченого різними подіями сюжету, і зрада як осмислення поведінки людини в майже екстремальних чи безнадійних ситуаціях. Адже наша історія багата не тільки на безпрецедентні вияви героїзму і жертовності, але, на жаль, у всіх значимих поворотах долі народу і наших проводирів десь поруч чигала і часто проявлялась зрада. В часи Б. Хмельницького і його послідовників у ХХVІІ столітті, в часи І. Мазепи, С. Петлюри,                    С. Бандери і Р. Шухевича… А скільки того лицарства духу і зрад, трощ-катастроф, що  супроводжували діячів рангом подрібніш чи й зовсім без рангів, було в нашій історії, яку, як відомо, читати без брому неможливо.

Так ось. Навіть у невеличкому колективі можуть завестися людці, що зрадять в лиху годину. Пам’ятаєте вислів, що його приписують Петлюрі, - «“Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”.

«Разом із прийшлими, - веде свою розповідь Місяць, - нас було тринадцятеро, і це той випадок, коли треба назвати всіх. Окрім провідника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сірко, Голий, Місько, Шпак, Сокіл, Лоза, я, а також Гак, Сум, і Дзідзьо. Ці троє останніх перед вечором відійшли на інше місце квартирування, бо провідник Корнило сказав, що нас зібралася завелика гурма».

Нагадаю, це літо 1947-го. Величезні зарослі очерету, трощі, як їх називають тут, на берегах річки Стрипа на Тернопільщині. Так вимагали умови конспірації після того, як війна закінчилась підписанням капітуляцій та миру десь у Берліні й на Далекому Сході, Україна, знекровлена і поруйнована, свій статус-кво змінити не зуміла, хіба що Закарпаття доточила до спільного радянського табору.

Але з таким розвитком подій змирились не всі, славні хлопці, що присягнули на вірність Україні, ОУН-УПА, для яких декалог націоналіста був не фікцією, а чином, вищим обов’язком, не склали зброю, не піддались на чергові обіцяні амністії від совітів і навіть не подались із рейдами до Західної Європи, щоб вижити і продовжувати боротьбу за незалежність звіддаля. 

 В нових умовах довелось розпорошитися з великих лісових військових об’єднань на маленькі мобільні групки, що могли передислоковуватись по криївках, базах, місцях квартирування безкінечно, не вступати у відкриті бої там, де невигідно це робити. Але жорстока боротьба від того не втрачала своєї напруги.

І про це розповідь від першої особи, зсередини що називається, про речі страшні і жаскі, але так щиро й невимушено, що читач ловить себе на думці, що починає й сам мислити категоріями підпільника-бандерівця.

«Ще дужче мене здивувало те, що есбіст тут якраз нехтував безпекою, – веде  далі оповідач. – Провідник такого рівня не мусив би відпускати нікого з місця своєї ночівлі».

До історії з оточенням та спробою прориву повертаємось аж у 4 розділі – Василь Шкляр ще той майстер заінтригувати читача, і майже кожен розділ закінчується на півслові, щоб до тих сюжетних перипетій багнула душа співпереживача неодмінно.  З оточення вирватись було майже неможливо, всі розбрелись, надіючись на долю, без якої в тих умовах ніяк: «Я знов повернувся в очерет і тепер думав, у яку шпарину забитися. У виснаженому тілі не лишилося й краплі сили, тільки втома і біль. Не знаю, як я ще володав ногами і що мною рухало далі. Хіба що відчай. Бували хвилини, друже Пластуне, коли я заздрив тобі і шкодував, що не впав разом із тобою. Тепер би не мучився».

Через кілька день, коли піде дощ і москалі знімуть облогу, він таки вийде, щоб дійти до надійних людей, які обмиють, переодягнуть у чисте і сухе, нагодують, і повідомлять, що біля сільради показували шістьох убитих – в тому числі їхнього зверхника Стодолю, на якого впала підозра про недотримання дисципліни, що впала криївка тернопільського провідника. І дійде до «своєї» криївки, де впаде в обійми Міська, який повідомить, що у трощі була всипа, зрада, себто: «Маємо агента-внутрішника… Всипав хтось зі своїх. Те, що заразом впала криївка на хуторі, де переховувався провідник Шах, говорить про зраду». 

З очерету вирвався і Сокіл – їх третій співмешканець рукавички, про яку знали тільки вони, але прибився чомусь (доля) до іншої, яку накрили емгебісти. Ще залишився живим Сірко, який умів розповідати різні історії, як природжений епік, і захоплювався романом про Мазепу,  він теж приб’ється до їхнього осередку і гідно пройде шлях, накреслений долею.

А потім почнеться слідство, саме так називається друга частина. Стодоля таки залишився живим, мало того – перейшов на бік ворога, тобто, влади з її парткомітетами, колгоспами, енкаведистами і емгебістами, ворога підступного і вправного вести війну гібридну, ворога, що умів посіяти сумнів і підкупити ніби щирими вболіваннями за долю України. Нехай радянської, нехай у складі Союзу, але все ж України, в якій таки лунає українська мова і в школі, і на радіо, і в книжній справі, і на вулицях міст.

«Стодоля знов почав виправдовуватися, чому він перекинувся до совітів. Причина не лише в тому, що Буревій (районовий провідник – М. Н.) хоче їх застрілити. Найгірше те, що Організація викінчена. Кращі люди погинули, багато перейшло до більшовиків і нині водять провокативні боївки під виглядом повстанців. Щодня чуємо, то тут або там заскочені в криївках підпільники стріляються, докінчують себе гранатами. Люди перетворились на офірних овець. Хіба не час покласти цьому край?»

Місяця знову кличуть до праці у СБ, але він відмовляється, бо «має м’яке серце» для такої справи. Та йому таки доводиться здійснювати переслухання, тобто, допити, підозрюваних чи агентів, наприклад, Міська, який отримав наказ контактувати зі Стодолею, а значить і з більшовиками, або Михасю – Михайлину Стасів, що про неї протокол допиту сухо запише – «українка, освіта – сім класів гімназії, з родини рільників, незаміжня (наречена Василя Мандзюка – Стодолі). Член ОУН від 1941 р., псевдо Черешня, Волошка. Агентка УМГБ від серпня 1947 р.»

Михасю звинувачують бодай у тому, що приховала від Організації зраду свого нареченого і частково перейнялася його переконаннями. Рідних матір, сестру і малолітнього брата цього перекинчика теж звинуватять у співчуттю своєму синові і братові. І всіх засудять на смерть. Навіть малолітнього Влодка, вина якого, що багато знав і міг виказати. Такими  були час і обстановка. Інтереси Організації – понад усе. Хоча малий і втече від розстрілу, читати ті сторінки моторошно.

Страшний вирок. Цим словом Василь Шкляр називає третю частину і воно, слово, буде висіти над читачем аж до останніх розділів, до неочікуваної розв’язки, коли виявиться, що в останньому їхньому поході до провідника загинули не всі, хоч ніби й готові були до такого фіналу і могли будь-що пояснити просто – так сі стало.

Коли головний герой, оповідач на псевдо Місяць опиняється після чергової зради у безвиході з останньою гранатою в руках, він признається як на сповіді: «І хоч я готовий був до смерті давно, мене охопило гостре відчуття зустрічі з нею, відчуття переходу в інший світ, і, присягаюся всім найдорожчим, це була мить неосяжної розумом урочистості, яка задушила в мені страх, задушила жаль, вийняла з моїх грудей камінне серце, убгавши замість нього сніп дивовижного щемкого світла, проміння якого єднало мене з небом, єднало з безмежністю. Це було, друже командире, передчуття того, що ви називали «славно вмерти».

І хоча читач догадується, що Місяць залишиться живим, адже друга сюжетна лінія повідає про його одіссею запорізької закваски 70-х років, розповідь про той останній бій і його долю  в Тернопільському обласному УМГБ тримає читача в напрузі такій же, як і перше.

Зустріч Місяця, Волошки і Влодка на запорізькому міському кладовищі – таке не могло б приснитися і Жулю Верну. Але таке є в романі  Василя Шкляра «Троща»,  який спонукає не тільки захоплено читати сторінку за сторінкою, але й роздумовувати про речі високі й буденні – чин і дворушність, обов’язок і безвольність, честь і підлість, гідність і ницість, дружбу і зраду, помилування і помсту і тому подібне.

І кожен може сам або засуджувати, або виправдовувати, а точніше просто порозуміти, що відбувалось з нашими попередниками в боротьбі за свою Державу.  Хоча б для того, аби використати досвід усіх попередніх поколінь і не допускати нових помилок, щоби новітні і майбутні трощі, що періодично насуваються то зі сходу, то з заходу, не знищували нас, а робили тільки сильнішими.

                                                                                              Михайло Носа  

 

 

Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 1
Оцінки та відгуки
  1. Анатольевна Татьяна
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
docx
Додано
21 грудня 2017
Переглядів
4098
Оцінка розробки
5.0 (1 відгук)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку