Відгук на твір сучасної української літератури

Троща, яка загартовує

(читацькі нотатки)

Шкляр В. Троща: роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017. – 417 с.

Новий бестселер Василя Шкляра оправдав надію і подарував масу приємних  миттєвостей при читанні, а після останньої перегорнутої сторінки почуття такі, як після фінального матчу чемпіонату світу з футболу: чотири роки чекаєш, налаштовуєшся, місяць безпосередньо співпереживаєш, а коли пролунає останній свисток, настає незрозуміле розчарування і легкий жаль, що все завершилося.

За кілька сеансів читання роману теж починаєш сприймати почуття і поривання героїв, як свої власні, принаймні – близькі тобі, і тоді вже майстерно закручений сюжет водночас і підганяє тебе, і закликає стишити швидкість читання, щоб ця насолода тривала якомога довше.

Темою нового роману Василь Шкляр обрав дещо несподівані для нього, уродженця Черкащини, мотиви боротьби оунівців-упівців за Ідею Незалежності з їх підпіллям і суворим побутом 40-х років, тяжкими і болючими втратами і зрадами, з їх вічним несприйняттям радянщини уже після відсидки в період «розвинутого соціалізму», з їх соковитою говіркою і таки незвичним для східняків шармом.

Розповідь ведеться від першої особи, і лише у процесі, десь чи й не у третій, останній, частині, читач довідується, ні, не ім’я оповідача, а псевдо – Місяць. І пливе ця зовні спокійна розповідь двома паралельними руслами: відбувши у концтаборах свої 25, так жодного разу норму і не виконавши, Місяць вибирає для проживання промислове наддніпровське місто (вгадується Запоріжжя) і там у свої майже 50 років від роду пробує облаштувати своє холостяцьке, безквартирне і безпрописне життя, надіючися на те, що «Бог не без милості, козак не без долі». Уже в першому розділі оповідач випадково натрапляє на майже свіжу могилу свого побратима, який, на переконання Місяця, загинув далекого вже 1947 року на Тернопільщині у нього на очах. А вже початок другого розділу не залишає ніяких сумнівів у закрученості і напруженості сюжету: «Нас оточили близько восьмої ранку. Ще вчора провідник Корнило сказав, що ми тут, в очеретах, облаштувалися як на курорті, а наступного дня розпочалася облава».

Це і є зав’язкою твору, хоч читач уже весь у вирі подій і найменше думає про якісь літературознавчі нюанси, він стає одним із тих хлопців, які не змирились із другими совітами, продовжують боротьбу, розуміючи, що близького просвітку уже не буде, що їхня доля і завдання – гідно прожити і славно вмерти. Вони захоплюються героями роману Б. Лепкого «Мазепа», адже ті відважні хлопці, що залишилися біля гетьмана вже після полтавського прогару, – «Невеличкий числом, але сильний духом гурток людей… душ чистих і чесних, які жертвували… усім…» І тому ці лісові (чи очеретяні) герої вже із середини ХХ-го століття без пафосу, майже буденно говорять одне одному: «Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів».

А й справді, що тримало їх по криївках, по лісах і очеретах, коли логічніше було (всі обставини сприяли цьому) перейти на інші форми боротьби або навіть морально заломитись: «Організація слабка, знекровлена, кращі люди погинули і подальша боротьба в таких умовинах безцільна», коли можна було впасти в думки, «що можна перейти до ворога і при цьому нікого не всипати, що зрадник може керуватися якимись шляхетними намірами»? Цитати, до речі, з обвинувального вироку стосовно арештованої Михайлини Стасів, псевдо Волошка. Арештованої СБ, тобто службою безпеки Організації, а не радянських органів.

Але це буде у третій частині «Вирок»,  а перша частина зветься «Зрада».  Саме цим не дуже привабливим, а точніше негативно забарвленим словом названо першу частину роману. Та ще й із обкладинки окрім імені-прізвища-назви книги на читача підступно наступає сентенція – «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати».

Зрада як один із епізодів насиченого різними подіями сюжету, і зрада як осмислення поведінки людини в майже екстремальних чи безнадійних ситуаціях. Адже наша історія багата не тільки на безпрецедентні вияви героїзму і жертовності, але, на жаль, у всіх значимих поворотах долі народу і наших проводирів десь поруч чигала і часто проявлялась зрада. В часи Б. Хмельницького і його послідовників у ХХVІІ столітті, в часи І. Мазепи, С. Петлюри,                    С. Бандери і Р. Шухевича… А скільки того лицарства духу і зрад, трощ-катастроф, що  супроводжували діячів рангом подрібніш чи й зовсім без рангів, було в нашій історії, яку, як відомо, читати без брому неможливо.

Так ось. Навіть у невеличкому колективі можуть завестися людці, що зрадять в лиху годину. Пам’ятаєте вислів, що його приписують Петлюрі, - «“Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”.

«Разом із прийшлими, - веде свою розповідь Місяць, - нас було тринадцятеро, і це той випадок, коли треба назвати всіх. Окрім провідника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сірко, Голий, Місько, Шпак, Сокіл, Лоза, я, а також Гак, Сум, і Дзідзьо. Ці троє останніх перед вечором відійшли на інше місце квартирування, бо провідник Корнило сказав, що нас зібралася завелика гурма».

Нагадаю, це літо 1947-го. Величезні зарослі очерету, трощі, як їх називають тут, на берегах річки Стрипа на Тернопільщині. Так вимагали умови конспірації після того, як війна закінчилась підписанням капітуляцій та миру десь у Берліні й на Далекому Сході, Україна, знекровлена і поруйнована, свій статус-кво змінити не зуміла, хіба що Закарпаття доточила до спільного радянського табору.

Але з таким розвитком подій змирились не всі, славні хлопці, що присягнули на вірність Україні, ОУН-УПА, для яких декалог націоналіста був не фікцією, а чином, вищим обов’язком, не склали зброю, не піддались на чергові обіцяні амністії від совітів і навіть не подались із рейдами до Західної Європи, щоб вижити і продовжувати боротьбу за незалежність звіддаля. 

 В нових умовах довелось розпорошитися з великих лісових військових об’єднань на маленькі мобільні групки, що могли передислоковуватись по криївках, базах, місцях квартирування безкінечно, не вступати у відкриті бої там, де невигідно це робити. Але жорстока боротьба від того не втрачала своєї напруги.

І про це розповідь від першої особи, зсередини що називається, про речі страшні і жаскі, але так щиро й невимушено, що читач ловить себе на думці, що починає й сам мислити категоріями підпільника-бандерівця.

«Ще дужче мене здивувало те, що есбіст тут якраз нехтував безпекою, – веде  далі оповідач. – Провідник такого рівня не мусив би відпускати нікого з місця своєї ночівлі».

До історії з оточенням та спробою прориву повертаємось аж у 4 розділі – Василь Шкляр ще той майстер заінтригувати читача, і майже кожен розділ закінчується на півслові, щоб до тих сюжетних перипетій багнула душа співпереживача неодмінно.  З оточення вирватись було майже неможливо, всі розбрелись, надіючись на долю, без якої в тих умовах ніяк: «Я знов повернувся в очерет і тепер думав, у яку шпарину забитися. У виснаженому тілі не лишилося й краплі сили, тільки втома і біль. Не знаю, як я ще володав ногами і що мною рухало далі. Хіба що відчай. Бували хвилини, друже Пластуне, коли я заздрив тобі і шкодував, що не впав разом із тобою. Тепер би не мучився».

Через кілька день, коли піде дощ і москалі знімуть облогу, він таки вийде, щоб дійти до надійних людей, які обмиють, переодягнуть у чисте і сухе, нагодують, і повідомлять, що біля сільради показували шістьох убитих – в тому числі їхнього зверхника Стодолю, на якого впала підозра про недотримання дисципліни, що впала криївка тернопільського провідника. І дійде до «своєї» криївки, де впаде в обійми Міська, який повідомить, що у трощі була всипа, зрада, себто: «Маємо агента-внутрішника… Всипав хтось зі своїх. Те, що заразом впала криївка на хуторі, де переховувався провідник Шах, говорить про зраду». 

З очерету вирвався і Сокіл – їх третій співмешканець рукавички, про яку знали тільки вони, але прибився чомусь (доля) до іншої, яку накрили емгебісти. Ще залишився живим Сірко, який умів розповідати різні історії, як природжений епік, і захоплювався романом про Мазепу,  він теж приб’ється до їхнього осередку і гідно пройде шлях, накреслений долею.

А потім почнеться слідство, саме так називається друга частина. Стодоля таки залишився живим, мало того – перейшов на бік ворога, тобто, влади з її парткомітетами, колгоспами, енкаведистами і емгебістами, ворога підступного і вправного вести війну гібридну, ворога, що умів посіяти сумнів і підкупити ніби щирими вболіваннями за долю України. Нехай радянської, нехай у складі Союзу, але все ж України, в якій таки лунає українська мова і в школі, і на радіо, і в книжній справі, і на вулицях міст.

«Стодоля знов почав виправдовуватися, чому він перекинувся до совітів. Причина не лише в тому, що Буревій (районовий провідник – М. Н.) хоче їх застрілити. Найгірше те, що Організація викінчена. Кращі люди погинули, багато перейшло до більшовиків і нині водять провокативні боївки під виглядом повстанців. Щодня чуємо, то тут або там заскочені в криївках підпільники стріляються, докінчують себе гранатами. Люди перетворились на офірних овець. Хіба не час покласти цьому край?»

Місяця знову кличуть до праці у СБ, але він відмовляється, бо «має м’яке серце» для такої справи. Та йому таки доводиться здійснювати переслухання, тобто, допити, підозрюваних чи агентів, наприклад, Міська, який отримав наказ контактувати зі Стодолею, а значить і з більшовиками, або Михасю – Михайлину Стасів, що про неї протокол допиту сухо запише – «українка, освіта – сім класів гімназії, з родини рільників, незаміжня (наречена Василя Мандзюка – Стодолі). Член ОУН від 1941 р., псевдо Черешня, Волошка. Агентка УМГБ від серпня 1947 р.»

Михасю звинувачують бодай у тому, що приховала від Організації зраду свого нареченого і частково перейнялася його переконаннями. Рідних матір, сестру і малолітнього брата цього перекинчика теж звинуватять у співчуттю своєму синові і братові. І всіх засудять на смерть. Навіть малолітнього Влодка, вина якого, що багато знав і міг виказати. Такими  були час і обстановка. Інтереси Організації – понад усе. Хоча малий і втече від розстрілу, читати ті сторінки моторошно.

Страшний вирок. Цим словом Василь Шкляр називає третю частину і воно, слово, буде висіти над читачем аж до останніх розділів, до неочікуваної розв’язки, коли виявиться, що в останньому їхньому поході до провідника загинули не всі, хоч ніби й готові були до такого фіналу і могли будь-що пояснити просто – так сі стало.

Коли головний герой, оповідач на псевдо Місяць опиняється після чергової зради у безвиході з останньою гранатою в руках, він признається як на сповіді: «І хоч я готовий був до смерті давно, мене охопило гостре відчуття зустрічі з нею, відчуття переходу в інший світ, і, присягаюся всім найдорожчим, це була мить неосяжної розумом урочистості, яка задушила в мені страх, задушила жаль, вийняла з моїх грудей камінне серце, убгавши замість нього сніп дивовижного щемкого світла, проміння якого єднало мене з небом, єднало з безмежністю. Це було, друже командире, передчуття того, що ви називали «славно вмерти».

І хоча читач догадується, що Місяць залишиться живим, адже друга сюжетна лінія повідає про його одіссею запорізької закваски 70-х років, розповідь про той останній бій і його долю  в Тернопільському обласному УМГБ тримає читача в напрузі такій же, як і перше.

Зустріч Місяця, Волошки і Влодка на запорізькому міському кладовищі – таке не могло б приснитися і Жулю Верну. Але таке є в романі  Василя Шкляра «Троща»,  який спонукає не тільки захоплено читати сторінку за сторінкою, але й роздумовувати про речі високі й буденні – чин і дворушність, обов’язок і безвольність, честь і підлість, гідність і ницість, дружбу і зраду, помилування і помсту і тому подібне.

І кожен може сам або засуджувати, або виправдовувати, а точніше просто порозуміти, що відбувалось з нашими попередниками в боротьбі за свою Державу.  Хоча б для того, аби використати досвід усіх попередніх поколінь і не допускати нових помилок, щоби новітні і майбутні трощі, що періодично насуваються то зі сходу, то з заходу, не знищували нас, а робили тільки сильнішими.

                                                                                              Михайло Носа