Відкритий захід "Величне слово Тараса Шевченка"

«ВЕЛИЧНЕ СЛОВО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

Тема:   200 років з Дня народження Т.Г.Шевченка.

Мета: Закріпити знання учнів про Т.Г.Шевченка та його твори; розвивати творчу діяльність; виховувати любов до Шевченкових творів як скарбниці розуму,культури й історії українського народу; формувати та розвивати інтелектуальний потенціал кожної дитини; удосконалення вміння виразного читання поезій; виховання любові до Шевченкових творів.

Оформлення залу:

На столі стоїть портрет Т.Г.Шевченка уквітчаний вишитим рушником, запалена свічка, перо і чорнило,тин,українська хата,глечики,лялька,зелень для інтер’єру, домоткані доріжки ,сіно, лава,  учасники дійства перевдягнені в національні українські костюми. На стінах залу прикріплені малюнки учнів до творів Т.Г.Шевченка. На  стелажі розміщена виставка  літератури з творами Т.Г.Шевченка, збірка віршів  «Золоте перо»-  юних поетів присвячених

200 річниці Великого Кобзаря.

Хід заходу

Автор: Перший місяць  сонячної, теплої  весни далекого 1814 року, подарував українській селянській сім ї сина Тараса, а Україні і всьому світу  - геніально талановиту постать, поета,

чиє слово пролунало та лунатиме у багатьох серцях  .Ось він великий  співець Тарас Григорович Шевченко  благородний та  мужній  захисник прав знедоленого народу. У його погляді – віра у справедливість справи, якій він віддав життя. А життя  Шевченка – в поезії, живописі, пісні.

Великі поети – вічні супутники свого народу і цілого людства.

Таким вірним і благородним  супутником на дорогах століть став для України її гордість і слава – Т.Г.Шевченко.

Важким і тернистим був життєвий шлях народного співця. Коли йому було 9 років померла мама, а в 11 років залишився сиротою,бо помер і батько. Багато довелось наймитувати,пасти овець,працювати у дяка який тримав школу при церкві. Там навчився читати,писати. Працюючи прислужником на пана Енгельгарда від зневіри рятувала хлопця лише любов до малювання . Доля всміхнулася молодому шевченкові подарувавши зустрічі з кращими людьми того часу. Його викупили з кріпацтва. Після чого навчався в Академії мистецтв, де його вважали дуже здібним не тільки до малярства,а й до написання віршів.

І життя ніби повернуло на краще,та туга за Україною не полишала його. За свої думки і почуття передані у поетичних рядках цар заслав Шевченка у солдати на 10 років без права писати,малювати. Десять років муштри не зламали Т.Г.Шевченка. тами у маленьких книжечках він продовжував писати  про сум,  та тугу за Україною :

« Я так, її люблю

Мою Україну убогу…

За неї душу погублю!

Може я ще подивлюся

На мою Україну

Може я ще поділюся

Словами – сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лісами. »

Лише в 1857 році Т.Г.Шевченка звільнили з заслання й дозволили повернутися до Петербурга. Сили поета, його здоров’я були підірвані, але незламною залишилася воля.

Лише через два роки під наглядом поліції Кобзар зміг приїхати на Україну. Те що він побачив  до глибини душі вразило його, бо  все залишилось таким як і колись: жорстока сваволя панів,  важка праця селян, сльози,  бідність, тяжкі невимовні страждання людей…

                                 Починається дійство. Лунає музика.

1.)  На уявній сцені, з’являється старий  Т. Г. Шевченко, який сідає за стіл, бере перо, та в глибокій задумі починає щось писати, зупиняється і говорить:

 «Думи мої,думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте сизокрилі

мої голуб’ята,

із-за Дніпра широкого

у степ погуляти…

прилітайте ж, мої любі,

тихими речами

привітаю вас,як діток,

і заплачу з вами.

Як згадаю… »

                     2.) На середину залу виходить «малий Шевченко »і говорить:

« Не називаю її раєм

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати сповила

І сповиваючи співала,

Свою нудьгу переливала

в свою дитину в тім гаю,

у тій хатині у раю,

я бачив пекло…Там неволя

робота тяжкая, ніколи

і помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодою у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько плачучи з дітьми

(а ми малі були та голі)

Не витерпів лихої долі,

Помер на панщині…

А ми розлізлися межи людьми

Мов мишенята…

Я до школи носити воду школярам.

Брати на панщину ходили поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії

У наймах коси побіліють,

У наймах сестри й помрете!»

(Виходить повільно зі сцени. З’являється старший Тарас   і читає вірш

« І золотої, й дорогої» . Поряд маленький хлопчик сідає під тином на ряднині.

«І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

 А іноді така печаль

Оступить душу,аж заплачу

Малого хлопчика в селі .

Мов одірвалось  од гіллі,

Одно – однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається , що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім  вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де –небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі… »

              Інсценізація уривків  із книги «Тарасові шляхи:»

                                            1. ЧОРНИЙ ШЛЯХ

  Автор:

  Скільки тих шляхів на світі і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на чисті зорі і каже:

 Дід:   - Ото Чумацький шлях!

 Тарас:    Дивно, що й на небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумаки?

Дід:   - Ото їдуть, їдуть мажами, навколо самий степ та тиша і ковила не шелесне.

              Глянуть  на зорі — ото їм і дорога.

Тарас:   - А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?

    - Еге ж, Чорним, — покивує головою дід, і довгі сиві вуса аж до грудей звисають.

Автор:   Чорний шлях Тарас добре знає. Він проходить повз їхнє село, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стоїть, кособока, старенька, як бабуся з підсліпуватими очима. Цим шляхом ходять і тато і мати на панське поле, як його не знати!

 Тарас:  - А чого він Чорний, тому що чумаки чорні? —

Автор:    І дивно Тарасові. Ідуть, їдуть чумаки, чорні, засмаглі, своїм Чорним шляхом, степами, селами, такими, як їхня Кирилівка, а потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть, бо там зорі світять, і від них, звичайно, дуже видно і ясно, як удень.

 Дід: -  А того він Чорний, що страшний.

 Автор:   Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, що спати вже час. Ех, шкода, що дід не доказав.

                                                  2. Мачуха

Автор: Сказано — як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.

    Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.

Мачуха:    - Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася

.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.

 Зітхнув Грицько Шевченко:

.   - Воно й справді важко,

Мачуха:    - Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою,

   Грицько Шевченко - Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григорій— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.

 Автор:    Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.

 Грицько Шевченко   «Нічого, — може вдвох якось легше буде всім раду дати».

 Автор:   Недовго тягли — повінчалися, і переїхала мачуха до хати Шевченків.

  Грицько Шевченко  - Оце вам мати, а оце тобі діти,— мовив батько і дітям і жінці.

Автор:    Зиркнув Тарас на мачуху—відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне. Коло неї туляться її діти—хлопчик Степанко, трохи менший за Тараса, двоє дівчат—таких, як Яринка і Марійка. Усі чорні, з капризними губами, дивляться спідлоба на білоголових Шевченків.

    І почалося... З ранку до вечора чують сусіди—репетує мачуха, лає всіх — і дітей і навіть чоловіка.

А батько тільки гляне на нещасних дітей своїх, махне рукою та й подасться кудись подалі від рідної хати. Навіть радіє, як прикажчик його кудись їхати пошле.

Якось тато поїхали. Проходив солдат їхнім селом до себе додому.

Тарас: - Дядю, розкажіть ще, як же ви воювали?

    І до пізньої ночі розповідав старий солдат і про муштру в казармах, і про важке життя солдатське. Пізно полягали спати. А вранці встав, глянув у гаманець — нема трьох злотів, що ніс у подарунок своїм.

Солдат :- Гроші, хазяйко, пропали, цілих сорок п'ять копійок!

Мачуха :   - Не інакше, як Тарас украв,.— Він усе й крутився коло вас, бо вже, мабуть, побачив ті гроші.

Тарас:     - Не крав я, я  слухав тільки, що дядько розповідають.

 Степанко:-    Тарас і спав коло них.

Автор:. Страшенно він любив, коли на Тараса гніваються.

Тарас: - Сам, мабуть, украв! Я от тобі дам, будеш знати, як набріхувати! Ти ж їхню одежу в  комору переносив!

 Мачуха :   - А, так ти, щеня, на мого Степанка! Щоб були мені гроші, бо я душу з тебе виб'ю, ти в мене живий не будеш, якщо грошей не віддаси!

Автор:зарепетувала мачуха, і штурхани посипалися з усіх боків на бідного Тараса.

    Ледве втік Тарас від розлюченої мачухи.

  Тарас:  «Куди ж його заховатися?»

Автор:  Пробіг садок, повз ставок та в сад до сусіда Желеха—там така густа калина, що ніхто не знайде. Заліг Тарас у кущах, весь здригається від сліз.

Тарас:     «Отут і буду, не піду, нізащо не піду додому! Хай краще вмру». . «Умру тут, нехай тоді радіють...»

Автор:І шкода себе стало, так шкода, що ще гірше заплакав .Ніхто його не пожаліє... Нема Катрусі, нема матінки, може тільки Яринка заплаче. Е ні, не треба вмирати, — мачуха ще дужче Яринку битиме і Марійку, бідну, сліпеньку, обіжатиме, і ніхто за них не заступиться, бо Микита завжди з татом. Ні, краще не вмирати, краще піти світ за очі і вивчитись, усе вміти прочитати краще ніж дяк, уміти все списати й намалювати отакі візерунки, як на дяківській книжечці, і тоді прийти і забрати і Яринку, і всіх своїх, і кучеряву сусідську Оксаночку, і жити десь там, де й панів навіть нема».

          У таких мріях Тарас заснув... Прокинувся — вже день до вечора хилиться.

. Захотілося дуже їсти. Знову закрив очі.

Тарас:    «Тут гарно... - Тут не знайдуть. Не повернуся я до хати. От коли б тільки їсти не хотілося. Хіба знову заснути?»

Автор:     І раптом він почув, що гілки шарудять дужче, ніж від пурхання пташок.

 Тарас:       «Невже знайшли?  Знову битимуть!»

Автор:      Захотілося зіщулитись у такий малесенький клубочок, як та грудочка землі, і десь сховатися під корінь, під листочок, щоб нікому, нікому не видно було. А шарудіння дужчає.

 Яринка:   - Тарасику! — раптом почув він шепіт. –

                     Тарасику! Де ти? Це я...

   Тарас:        - Яринка! — мало не скрикнув Тарас і сльози радості заблищали в сірих очах.  Яринка! Знайшла!

    Яринка:- Тарасику,—зашепотіла Яринка, притулившись до нього і невимовно радіючи, що знайшла-таки його.—

  Я так тебе шукала, скрізь шукала.

Тарасику, я тобі їсти принесла, — і вона витягла з-за пазухи дві печені картоплини. —

На, їж. Як усі ляжуть, я тобі ще принесу.

  Тарас:          — А як там дома?

   зітхнула Яринка: - Ой гніваються, ой лаються! Тарасику, а ти, правда, не брав грошей? Як брав, поверни їм краще.

   Тарас:  - Ти мені не віриш? -  - От хрест тобі святий, нехай мене грім на цім місці вб'є, якщо я брав!  

    Яринка:-  - А коли ж ти додому вернешся?

   Тарас:  - Я зовсім не вернуся... я тут житиму. Хіба тут погано? А ти ж іще прийдеш? І не потурай їй, чуєш? Нехай вона сказиться!

                                         3. ЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР

Автор: Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть?.. Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.

    Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. чомусь радіє і всміхається Тарас.

      Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

  (  Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.)

  Оксаночка:  - Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче.

 Давай я сльози тобі витру,—

Автор: Дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.

 Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.

Оксаночка: Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

   Тарас:  - Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.

 Оксаночка - І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

Тарас:    - Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

- Оксаночка: Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. –

А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята!

Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Автор:    Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води…

 3.)  Продовжує старий Шевченко:

«Та так і я тепер пишу

Папір тілько, чорнило трачу

А перш! Ей – Богу, не брешу !

Згадаю що чи що набачу…(задумується…)

Дівчина…Русалка…»

(Інсценізація: на сцену виходить дівчинка у довгій українській сорочці і читає  вірш «Русалка»,  мати з немовлям, під музичний супровід  молоді дівчата виконують танок русалок.)

Русалка:

«Породила мене мати

В високих палатах

Тай понесла  серед ночі

У Дніпро скупати.

Купаючи розмовляла

Зо мною,малою:

Мати:

« Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи,моє серце:

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є, уп’ється,

Не моїми кров – сльозами –

Синьою водою

Дніпровою… Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж моя  єдиная.

Хвилі! Мої хвилі!

Привітайте русалоньку…»-

Автор:

Та й заголосила,

Та й побігла.

Русалка:

«-А я собі

Плила за водою,поки сестри не зустріли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я .

З сестрами гуляю

Опівночі. Та з будинку

Батька виглядаю.

«А може, вже поєдналась

з паном у палатах?

Може, знову розкошує

Моя грішна мати?»

Автор:

Тай замовкла русалочка,

В Дніпро поринула,

Мов пліточка. А лозина

Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти –

Не спиться в палатах.

Пана Яна нема дома,

Ні з ким розмовляти.

А як прийшла до берега,

То й дочку згадала.

І згадала як купала

І як промовляла.

Та й байдуже. Пішла собі

У палати спати.

Та не дійшла,- довелося

В Дніпрі ночувати.

І незчулась, як зуспіли

Дніпрові дівчата –

Та до неї, ухопили

Та й ну з нею гратись,

Радісінькі що піймали.

Грались,лоскотали,

Поки в вершу не запхали…

Та й зареготались.

Одна тільки русалонька

Не зареготалась.»

4. )  Далі виходять на сцену учасники дійства і співають пісню «Зоре моя вечірняя…»

5.)  Старий Шевченко продовжує писати і говорить:

                     Лунає музичний супровід.

«Гомоніла Україна ,

Довго гомоніла,

Довго,довго кров степами

Текла – червоніла.

 (З’являється молодий Шевченко і читає уривок   із поеми «Гайдамаки».)

«Гомоніла Україна ,

Довго гомоніла,

Довго,довго кров степами

Текла – червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать,а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі ?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А унуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх,а їхо скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! Тяжко! Кат панує,

А їх не згадають.

гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла – червоніла.

І день, і ніч гвалт ,гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно,а згадаєш –

Серце усміхнеться…»

6. ) Старий Шевченко виходить на середину залу і читає вірш « Мені однаково чи буду…»

«Мені однаково, чи буду

 Я  жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає,чи забуде

Мене в снігу на  чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі плачучи, умру,

І  все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На  нашій – не своїй землі.

І  не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися,сину: за Вкраїну

Його замучили колись.»

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві,і в огні

Її, окраденую, збудуть…

Ох, не однаково мені…»

    7. )   Лунає музика…

(На сцену виходять усі виконавці ролі Т.Г.Шевченка. )

Автор:

Від болю за свій народ, від поневірянь,  яких  зазнав за життя -Т. Г. Шевченко помер ,10 березня  1861 року. Вмираючи думав про Україну і дав такий заповіт:  

 Вірш «Заповіт» (читають по черзі усі виконавці ролі Т.Г. Шевченка )

1.Читає старий Шевченко:

Як умру,то поховайте

Мене могилі,

серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

2.Читає маленький Шевченко:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро,і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий…

3.Читає 13-річний Шевченко:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу…отоді я

І лани і гори –

Все покину і полину

До самого Бога молитися…

А до того я не знаю Бога.

4.Читає молодий Шевченко:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров*ю

Волю окропіте…

5.Читає старий Шевченко:

І мене в сім’ї великій,

В сім ї вольній,новій,

Не забудьте пом’янути

Не злим тихим словом…

Автор:  Тіло  Т.Г.Шевченка з  Петербурга, де  він   помер   перевезли  на Україну і поховали на високій  Чернечій горі в місті  Канів.

 9.)  (На середину залу виходять усі учасники  дійства із запаленими свічками.  Лунає   пісня  «Реве та стогне Дніпр широкий …», виконують  усі  учасники  і  глядачі.)