Виховання національної гідності

Виховання національної гідності у процесі ознайомлення

з творами сучасної української літератури

Анотація. Стаття торкається проблеми виховного впливу творів сучасної української літератури на свідомість молодої особистості. Наголошується на необхідності популяризації та розповсюдження творів новітніх письменників як визначального фактору становлення національної гідності українця.

Ключові слова: сучасна література, проза, виховання, духовність, національна гідність.

Annotation. The article deals with the problem of educational influence of modern Ukrainian literature on young person’s consciousness. The author stresses that it is necessary to popularize and to spread the new writers’ works in order to develop Ukrainian national dignity.

Key words: modern literature, prose, education, national dignity.

Дослідженням проблеми виховної ролі творів української та світової літератури займались і займаються фахівці різних галузей, окрім філологічних, – психологи, філософи, соціологи, історики. Аналізуючи літературний процес, спеціалісти визнають, що репрезентуючи реалії сучасного світу, новітня українська література втратила категоричний статус пріоритетного дороговказу для молодої особистості. Культурна традиція, котра формувалася століттями під впливом народної творчості, на межі тисячоліть трансформується у нечітко окреслений комплекс розрізнених моральних і світоглядних уявлень. Що треба засуджувати, на що спиратись, що є взірцем, гідним наслідування, а що треба прочитати і забути… На думку В.Медведєвої, через нівеляцію літератури як духовного продукту відбувається нівеляція основоположних традицій духовності, а відчуження молоді від літератури спричиняє порушення в гармонійному розвитку особистості. [1]. Комп’ютер ніколи не замінить книгу друковану, оскільки екран видає обмежену порцію тексту і тим самим частково руйнує цілісність сприйняття його змісту. За 500 років існування книговидання набуло сакрального значення, і Острозька Біблія або Пересопницьке Євангеліє несуть на собі відбиток цілого шмату історії людства, уособлюючи поступ світової культури.

Висловлюючи думку про те, що ідеї, які висували у творах П.Мирний, І.Франко, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, дещо застаріли, можна очікувати зрозумілий опір, справедливе обурення з боку «класичних» викладачів мови і літератури, науковців та дослідників. Але історичний та суспільно-політичний фактор сьогодні як ніколи набув першочергового значення з-поміж інших чинників формування загальнокультурних цінностей майбутнього спеціаліста. Бенедьо Синиця, Чіпка Вареник, Мотря Кайдашиха та інші є представниками далекого минулого, уявлення про яке і будується в основному завдяки подібним образам і творам.

Складається враження, що процес перетворення літературних матеріалів на класику завершився десь у середині ХХ ст. І.Драч, П.Загребельний, Л.Костенко, Д.Павличко та інші корифеї українського мистецтва продовжують працювати і нині, відповідно перебудовуючись і прилаштовуючись до змін. А як же народження нових класиків? Що вивчатимуть на шкільному уроці літератури, наприклад, у 2020-2021 роках? На чому виховувати нове покоління? Вихід один – проголошувати нових класиків і більше уваги приділяти сучасникам.

Початок цьому процесу покладений: Ю.Андрухович, В.Шевчук, О.Забужко – постаті широковідомі, ґрунтовно досліджені і заслужено пошановані. Ще декілька імен виділяється неординарним стилем і цікавими сюжетами, але переважно література існує зараз не для всіх. Масовою сучасна українська проза ще не стала. Відсутність популяризації українського друкованого слова, реклами нових творів і самобутніх імен від літератури, брак достатньої інформації по телебаченню і у ЗМІ про визначні події культурного життя, байдужість більшості населення до проблем мистецько-богемних (аби було що поїсти) негативно впливають на самовизнання молоддю себе як громадян України.

Літературний твір – це, як відомо, переплетіння зовнішніх та внутрішніх елементів, форми літературної мови і змісту конкретного-історичного. Україна у сучасних творах постає не шароварною сільською ідилією чи навпаки, гостро конфліктною соціальною драмою, а вже цілком адаптовано. Фіксуючи це на папері, категорично відмовляючись від іншої мови, окрім державної, підсвідомо письменники прагнуть привернути увагу до актуальних проблем особистості у світі наркотиків і ринкових «хто кого». Носії українського менталітету, хто ще пам’ятає час заідеологізованості і тотального контролю, зараз виконують дуже важливе завдання: пробитись крізь заслін відчуженості і апатії молодих людей, які завтра будуть будувати власну Україну. «Чорна рада» або «Хіба ревуть воли…» для цього не дуже вдалий орієнтир. Хоча, в той же час, і «Депеш Мод» (С.Жадан) або «Культ» (Л.Дереш) також не мають необхідних виховально-громадських настанов. Але хто їх читав, того Жадана, Карпу, Іздрика, Кожелянка, якщо не є філологом?

Ні, не варто автоматично зараховувати все, що друкується сьогодні, до якісної літератури, але і відкидати роман чи повість просто через недостатню відомість автора теж було б помилкою. Молоде покоління літераторів перебуває у пошуку власного стилю і напрямку, ранній період творчості є обов’язковим етапом становлення будь-якого митця.

Багато дискутують зараз про постмодерн і засилля літературної гри; авангард має право на існування, даючи оригінальні плоди, але цей шлях не має кінця – уперті відштовхування канонів і хоча б якихось стандартів руйнують цілісну тканину твору. Залишається лише набір букв, який кожен читач ладний зрозуміти в межах своєї обізнаності й ерудованості. Як Вавилонська вежа була зруйнована, так і хороша проза і поезія витіснить випадкових гостей. На поточному етапі активно відбувається процес відродження рідної мови і українського мовлення у сфері культури, вітчизняна література заговорила живою українською мовою, як новотвірною, так і класичною. Звісно, справжня, а не бульварна література.

Яскравий приклад – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року Марія Матіос, чий роман «Солодка Даруся» визнано книжкою року. «Ця річ уже сьогодні належить до видатних непроминальних творів», «Це книга-метафора для всеукраїнської новітньої історії», – такі відгуки можна прочитати про «гранд-даму» української літератури [2]. За словами Павла Загребельного, «письменниця Марія Матіос романом «Солодка Даруся» сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу - і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве, й не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати» [там же].

Описавши драматичний період в історії Буковини середини ХХ століття – миттєві зміни влади, партизанські рухи, колективізацію, Другу світову війну та її наслідки, – у життєвій трагедії дивакуватої Дарусі Ілащук авторка зосередила долю мешканців чарівних карпатських полонин, на тлі яких вершилося майбутнє всієї України. Звичайна цукерка стала для маленької дівчинки страшним символом підступності людської: спокусивши дитину ласощами, радянський офіцер змусив її виказати свого батька. Невдовзі мати Дарусі вкорочує собі віку, не витримавши тягаря моральної вини перед чоловіком, а дівчинка через видовище мертвої матері втратила мову: «Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам’ятає, але це правда» [3].

Вийшов сюжет детективу зі зворотною хронологією, але роман «Солодка Даруся», як визнає сама Марія Василівна, не для відпочинку або читання у метро. Історико-психологічна проза, вимог якої дотримується авторка, здатна викликати у підготовленого читача щире співчуття, глибоке усвідомлення реальних фактів вітчизняної історії. З гіркотою кидає Іван Звичок обвинувачення у байдужості і безгосподарності: «Нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, – показав очима на міліціонера, – цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити...» [там же]. Протистояння сходу і заходу України зумовлене не тільки сотнями кілометрів відстані, – влада сама заохочувала взаємний конфлікт етнічних українців. Жорстокість війни явлена М.Матіос лише в одній сцені, все більше натяки та другорядні факти, але ці деталі настільки красномовні і реалістичні, що майже не відчувається авторська присутність.

У розмові з М.Матіос журналістка газети «Дзеркало тижня» влучно характеризує роман «Солодка Даруся» як суміш таких інгредієнтів, як «національна тематика, діалектна мова, позитивні автентичні герої, огидні й негативні москалі, сцени тортур» [4]. Прочитайте учням уривок з роману, і можна не сумніватись, що бодай третина свідомих шукачів знань попрямує до бібліотеки або до комп’ютера з Інтернетом. Можна додати, що звернення письменниці до традиційного реалістичного стилю оповіді, забарвленого місцевим колоритом, теж має позитивний вияв: усі діалектні слова дбайливо розтлумачені, а сам твір містить і картини родинно-побутового життя буковинців зі сварками, пересудами і любовними історіями мешканців села Черемошне: «Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна…» Чим не «Кайдашева сім’я» ХХ століття?

Цікавий факт: «Дарусю» й «Націю» (іншу позитивно сприйняту критиками книжку М.Матіос) багатотисячним накладом надрукували російські видавництва (російською мовою), здійснено переклад і польською. Виходить, що знають нашу авторку за межами України і вдячні їй за художню інтерпретацію нестандартної версії історії багатостраждальної держави. Цей твір правдивий, і ця правдивість невимушена попри обов’язковий відсоток авторської вигадки.

Відповідно до концепції дослідниці С.О.Дорогань, майбутнє нашого народу залежатиме від змісту цінностей, які закладаються як орієнтири молодих людей, та від того, якою мірою духовність стане основою їх життя [5]. Науковець зауважує, що вивчення масиву української літератури має бути підпорядковане меті «формування національної самосвідомості, патріотизму, правової й економічної грамотності, соціальної активності, загальної культури особистості, що базується на надбаннях української та світової культури».

Мораль і духовність – два обов’язкові чинники формування національної гідності молодих громадян України. Не маючи можливості, а часом і бажання читати твори літератури, молодь потрапляє у небезпечну залежність від думки засобів масової інформації, телеканалів та журналів, поглядів сусідів по парті чи барній стійці. Сучасна література України, попри всю свою строкатість і обмежене розповсюдження, здатна виконувати роль поводиря нації та пробуджувати національну гідність молоді.

Література

1. Медведєва В. Книга як символ культури і феномен ризику // Вісн. Кн. палати. – 1999. – №1. – С.13-14.

2. Матіос Марія Василівна. Матеріал з Вікіпедії // http://uk.wikipedia.org/wiki.

3. Матіос Марія. Солодка Даруся. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2004. – 176с. Цитовано за виданням http:// ukrlit.blog.net.ua/knyhy-mariji-matios/solodka-darusya.

4. Дубинянська Яна. Дзеркало тижня, 27 березня 2006 // http:// ukrlit.blog.net.ua.

5. Дорогань С.О. Формування світоглядної культури майбутнього вчителя засобами української літератури. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук Київ, 2005 // http://www.lib.ua-ru.net/inode/6619.html.