Виховна година "Ціна Перемоги"

Ціна Перемоги

 (ДО ДНЯ ВИГНАННЯ З УКРАЇНИ ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ)

Розробив викладач Шаповалов О.В.

Мета: поглибити знання учнів з історії Другої світової війни.

 Виховати любов і повагу до історії країн, ветеранів і учасників війни. 

Формувати у дітей почуття гідності, доброти, милосердя.  

Ведуча: Артилерійській грім все наближався, 

           Топтався ворог по чужій землі,

           Як чорний демон грізно просувався, Все руйнував, топив життя в крові.

Вслухались юність і воєнні кроки,

Вдивлялись пильно й не могли сприйнять. В політ збирались енергійні роки, Та не дала війна крило піднять.

Яскраве світло майбуття яснілось,

Та раптом збідніли обрії ясні, Війна, як привид в життя вселилось І корективи вправила свої.

Ведучий:Однією із жахливих сторінок ХХ століття є Друга світова війна 19391945 рр., яка торкнулася і нашої країни. Саме під час цієї війни розпочалось довге і криваве протистояння наших співвітчизників за визволення нашої держави.

Ведуча: Тяжкий шлях визволення України тривав з 1942 до 1944 рр., попри гіркоту поразок ми вирвали перемогу у ворога звільнивши нашу державу. Саме цим подіям і присвячений наш вечір пам’яті.

Ведучий:Присвячений тим, хто поліг у горнилі боїв, хто кров’ю своєю скропив землю, тим, хто пройшов крізь бої, лихо, голоді холод, хто вижив у цій смертельній війні – всім, хто не повернувся.

Ведуча: Жива людська пам’ять… не старіє з роками, а тьмяніє. Вона стукає у наші серця дзвонами Хатині, попелом концтаборів, солдатськими обелісками. І поки існуватиме рід, існуватиме і пам’ять, бо без неї немає майбутнього.

Ведучий: майже 80 роківвіддаляє нас від буремних подій, які відбувалися при звільненні України.

Ведуча: 80 років для історії – це небагато, а для людини – все життя. Народна мудрість свідчить: «Герої живуть доти, поки про них пам’ятають».

Ведучий: Наше головне завдання – зберегти в пам’яті прийдешніх поколінь подвиг українського народу в роки 2 світової війни.

Ведуча: А також знайти правду про недолугі накази військових генералів, які призводили до неймовірних втрат.

Ведучий: Отож подумки повертаємося в буремний 1943рік.

Ведуча: Київ потрібно було звільнити будь-якою ціною до Жовтневих свят. У наказі, який підписав Й. Сталін 3 листопада 1943 о 20 годині 30 хвилин, ішлося про те, що звільнити Київ від фашистів потрібно не пізніш як 5-6 листопада. Не виконати наказ було неможливо. 

Ведучий: «Вирішуючи цю задачу, треба піти на жертви, маючи на увазі, що ці жертви будуть у багато разів більші, якщо ця операція затягнеться». 

Ведуча:Те, що життя українців, та і взагалі людей, для Сталіна нічого не означало - відомий факт. Фронтами гуляв злочинний міф про «измєнниковукраинцев», що автоматично робив винними всіх чоловіків, які мали нещастя залишитися на окупованих територіях.

Ведучий: Тож життя новобранців ставало розмінною монетою для швидкого просування вперед. І це при тому, що армію в Україні командувала стовідсотково українці – К. Москаленко(40-ва), П. Рибалко (3-тя танкова), нарешті, сам командувач фронту Микола Ватутін був етнічним українцем з Воронежчини…

Ведуча: Виконуючи наказ Сталіна, восени 43-го року радянські війська підійшли до Дніпра. Війська 1-го Українського фронту захопили 9 плацдармів. Два з них – Букринські і Лютізький - стали основними при визволенні міста. Початковий задум головнокомандувача фронтом Миколи Ватутіна був такий: звільнити Київ з Букринського плацдарму.

Ведучий: Але, тільки-но перші танки переправились через Дніпро і зайшли на Букрин, стало зрозуміло, що ця місцевість, де були пісок і круті яри, зовсім не підходить для військової техніки. 

 У зв’язку з новими обставинами радянське командування прийняло інше рішення: провести перегрупування військ з Букрина на Лютіж, але зробити це в секретному режимі. Щоб виконати це завдання, потрібно було зробити 200кілометровий марш з південного плацдарму на північний. Танкам необхідно було перепливти Дніпро і Десну за одну ніч.

Ведуча:  На всіх етапах битви за Дніпро війська першого українського фронту несли величезні втрати. Тоді від Миколи Ватутіна надійшла пропозиція набирати молодь з найближчих сіл. Його підтримав Георгій Жуков, який мав статус заступника Верховного головокомандувача, що давало йому величезні повноваження.

Ведучий: За час звільнення України від німецьких окупантів і сіл призвали в армію 900 тисяч  непідготовлених і ненавчених бійців. Вони власною кров’ю повинні були змити

ганьбу перебування на окупованій території.

Ведуча: саме про них у народі говорили «піджачники», «чорно свитники» або «чорна піхота».

Ведучий:  Перед початком форсування Дніпра в селі Требухів пройшло засідання Військової ради штабу фронту. Спогади про нього збереглися завдяки офіцеру з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом Миколу Ватутіна Юрію Коваленко. 

Коли на цьому засіданні вирішувалося питання, у що одягнути і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи підготувати, навчити заряджати гвинтівку, майбутній «маршал Перемоги» Георгій Жуков заявив: «Как во что? У чому прийшли, в тому і воювати будуть! Автоматичною зброєю цих людей не озброювати!

Ведуча: Тоді заступник командувача Першим українським фронтом по тилу генерал Кулешов повідомив, що на складах є в наявності лише 100 тисяч трьохлінійок, генерал Костянтин Рокоссовський запропонував відправити москву кур’єра, щоб описати Ставці Верховного головокомандувача ситуацію і попросити допомоги з озброєнням і формою. 

Ведучий:І тут Жуков не витримав і заявив: «Навіть ми, друзі, тут голови морочимо. Нах… обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати».

Ведуча: У відповідь Рокоссовський сказав, що «Це – геноцид», і дав вказівку повідомити про подібні плани в Генштаб.

Ведучий: Згадуючи про засідання військової ради в Требухові, Юрій Коваленко розповідав, що, коли постало питання про можливість взяття Києва військами Черняхівського, Жуков заявив: «Героєм Києва має бути росіянин, а не якийсь красавчик-хохол! Героя за Київ отримає не Черняхівський, а Ватутін! Тому слід негайно дати команду Черняхівському збити запал наступу ». 

Відео

Ведуча: Перемога будь-якою ціною Читець:

Давно я чув, що з просторів небесних

Нам світять зорями в нічній імлі

Безсмертні душі праведників чесних –  Отих людей, що вмерли на землі.

Коли вмирає воїн в дні суворі, Душа у нього, кажуть, не вгаса, Та всі якби перетворились в зорі, -  То їх би не вмістили небеса?

Горить мій гнів на супостатів злих, -  Майстрів наруги, кривди і огиди, І зараз я звертаюсь до живих, -  Ви чуєте? Прошу вас, добрі люди

Хто в Бога вірує, хто духом не згас, За тих, що впали на крутих дорогах, Будь ласка помоліться у церквах,

В костьолах, мечетях, в синагогах.

Страшний погром усіх нас перетряс.

Ми знаєм горе і чиєсь,і власне

Отож, в душі із кожного із нас  Хай свічка пам’яті горить, не згасне.

Бібліотекар: 

Уже згодом після війни першими спробували привернути увагу суспільства до цієї проблеми тогочасні письменники. У листопаді 1943 року Юрій Яновський у статті «Шлях війни» вперше вжив словосполучення «чорна піхота». Через 23 роки вийшла у світ невеличка повість Міщенка «Батальйон необмундированих», у якій розповідалося про мобілізованих чоловіків, які загинули восени 1943 року. У 1968 році Олесь Гончар торкнувся цієї теми в романі «Собор». Не обійшли стороною у своїх роботах цю проблему Захарченко, Дімаров, Дмитренко, Астафьєв, Климов,

Ось як, описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі».

Найбільше щойно призваних у лави Червоної армії загинуло під час форсування Дніпра, коли людям, окрім німців приходилося боротися із водневою круговертю. Головний удар по ворогу в ставці було вирішено нанести силами 1го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німецькими військами. Саме цей неприступний плацдарм прийшлося штурмувати необстріляним і беззбройним воякам.

Тодішні мобілізації і штурми досить яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибухає, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».

Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра: «Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п`ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судом, пінилася червоними бурунами».

Ведуча Після визволення Києва почалося звільнення районів правобережної України і Криму. Протягом майже цілого року Радянська армія займала ці території.

Ведучий: останній населений пункт України, село Лавочне Дрогобицької області зайняли 8 жовтня 1944 року. Офіційним днем вигнання військ Німеччини і її союзників вважали 14 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання у Києві. 28 жовтня1944 року повністю очистили від гітлерівців Карпатську Україну.

Ведуча: Україна втратила п'яту частину населення:

Учень 1: близько 3млн. чол. На фронтах, і 5,5млн. у зоні окупації. Міста обезлюдніли і лежали в руїнах. Понад 10млн. жителів України залишились без даху над головою і жили в непристосованих приміщеннях та землянках.

Учень 2: Було зруйновано і спалено 714 міст й селищ, понад 28тис. сіл, 800тис. чол. втратив Київ, майже по 200тис. - Одеса і Харків, 100тис. – Рівне.

Учень 3: Промисловість і с/г перебували в стані повної розрухи. Було знищено 16 150 підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи,2 300 МТС.

Учень 4: На примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4млн чол.. В Україні було організовано понад 230 таборів, де загинуло 1 366 тис. військовополонених. За опір окупантами разом усіма жителями було спалено близько 230 сіл.

Учень 5: З України вивозили все, що можна було забрати: устаткування заводів і фабрик,, яке не вдалося вчасно евакуювати, сировину і матеріали, худобу, продукти. В ешелони вантажили полтавський чорнозем, викопали й забрали до Німеччини понад 1 млн. фруктових дерев.

Учень 6: З музеїв вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій.

Бібліотекар: Хотілося б продовжити словами зі щоденника Олександра Довженка: «Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стяло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я підмітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили, про них згадати, як про поняття… перед величчю їх пам’яті перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки.

Варто замислитись над цією трагедією і не святкувати, а в жалобі згадати всіх хто поліг за Україну, поставити свічки в церквах і відвідати молебні по загиблим адже значна їх частина й досі не похована за християнськими звичаями, а знайшла вічний спокій на різних пагорбах та водах Дніпра.

Ведуча: Кажуть, що війна не закінчилась, доки не похований останній солдат. Відео-вірш «Воля або смерть!»Читець:

 Перед трагічною хвилиною мовчання 

Словами говорити неможливо

Оця хвилина більше нам розкаже,  Ніж тисячу, чи мільйони слів.

Солдатів подвиг про який сьогодні  Дізнались ви, не вимовить словами.

Читець 2: 

А тільки серцем можна це сказать,

Але воно, на жаль, не має мови, Лиш має біль.

Ведучий: Прошу хвилиною мовчання, вшанувати пам’ять про загиблих солдатів.