Виховна година: "Літо ступає на потріг"

 

Сьогодні ми поговоримо на тему “Літо ступає на поріг”. Скоро до нас прийде літо, багате на різні трави і квіти. Багато із них належать до числа лікарських рослин. В глибину віків сягає їх застосування людиною. Ще первісні люди з метою лікування тяжких недругів використовували дикорослі трави, коріння і плоди. Найчастіше рослинами займалися ворожки, знахарі. Даючи хворому ліки з трав, вони виголошували над ним заклинання.

• Скажіть, а хто із вас знає лікарські рослини?

Багата на лікарські рослини наша земля. Кожна рослина має свою легенду із деякими легендами я вас зараз познайомлю.

 

“Волошка синя”

 

    Всі ви бачили і знаєте волошку, у народі цю рослину називають ще васильком. Ця назва прийшла з романтичної української легенди про парубка Василя.

    ...Жив в одному селі легень Василь. До всякої роботи був удатний, та й собі хлопець хоч куди.

    Якось працював він у полі, забарився тай вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині й довга коса.

    Василь не міг надивитися на польову красуню. А простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.

    Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а лишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі раптом на тому лузі, знову з’явилася дівчина – красуня. Присіла біля поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й не почула, як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося ніби вся краса землі відбилася в них – глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.

• Хто ти?

Злякані уста ледь – ледь осяяла усмішка.

• Хто ти? – перепитав хлопець.

Вона схилила голову, одказала несміливо:

• Волошка.

З того часу майже не приходив Василь до дому. Цілими ночами разом з Волошкою блукав по полях. Кохання велике і щире, переповивало їхні серця.

    Але батько Волошки, дізнавшись про любов дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба личило, що його красуня донька кохалася з бідним парубком?

    І прокляв він волошку.

    Зашуміло поле, застогнала Земля. Пішов гомін, страшний гомін повсюди: “Прокляв, прокляв”.

    І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.

• Волошко, Волошко, де ти?! – гукав Василь
• Це я – квітка.

І синя квітка, ніби всміхаючись, ронила кришталеву сльозу -росинку.

• Це ти ?
• Так, так, це я Васильку...

Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред хати ще одну синю квітку.

    Так і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди звуть їх волошками й васильками...

 

 Мати – й мачуха

 

    Кажуть у народі що жовтий цвіт – то цвіт розлуки. А на підтвердження цього розповідають такі легенду.

    Давно колись жив один добрий чоловік Данило. Дружина його померла молодою і залишила йому малу доню Одарочку.

    Росла дівчинка на радість батькові, зацвіла, як троянда пишна. А коли виповнилось дівчині 15 років, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли, біля квітки.

    Бачить Данило, що дівчина його залишить скоро, тай – задумався одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву, вродливу Христю. Бездітною була вона отож, думав Данило, стане матір’ю її одиначці.

    Та не так сталося , як гадалося. З перших же днів, тяжко не злюбила мачуха свою пасербицю. Найменшої приключки шукала, аби словом лайливим та колючим ужалити Одарочку, зганьбити її, показати перед чоловіком, що його донька ледащо і нечепура, що даремно він тішиться і вихваляється нею перед людьми.

    Поїхав якось Данило до млина аж за третє село. І тут мачуха дала волю своїй ненависті, лаяла її, докоряла, ганьбила. Та так при цьому розпалилася, що з усієї сили штурхнула Одарочку в груди. І впала Одарка на долівку під ноги мачухи. З розпачу заголосила Одарка крізь сльози і згадала свою матір, що якби вона була жива, то мачуха не знущалася би з неї.

    Почувши ці слова мачуха зовсім збожеволіла і вигнала в одній сорочці з дому.

    І побрела крізь нічну темряву нещасна дівчинка. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Хоч і лячно та моторошно було самотній Одарочці, знайшла вона материну могилу, припала до холодної землі і гірко заридала. І чує раптом, що тепла ніжна рука гладить її по голові, а добрий лагідний голос втішає:

• Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це я , твоя матуся прийшла втішити тебе й захистити.

Підвела Одарочка голову і побачила крізь затуманені слізьми очі постать, у білому вбранні, яка схилилася над нею і теплою рукою пестить її волосся.

• Матінко моя рідна – простогнала. Та й замовкла. Серце її розтало від материнської ласки, від ніжності невимовної. Розтало і пустило паростки ніжності і любові у могильний горбик.

А тут і зла мачуха підбігла, бо повернувшись додому, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам прибитий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюченою дружиною.

    Кинулась мачуха до розпростертої на землі дівчини, хотіла підвести її, та й сама впала, навіть не зойкнувши. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи.

    Прийшов Данило на могилу дружини та нічого не побачив, сів біля могили зажурений. А в ранці, коли на небозводі з’явилося червоне сонце, побачив Данило на  могилі гарну жовту квітку, якої раніше ніде ніколи не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи зітхання глибоке:

• Це я, твоя Одарочка – квіткою зросла на матусиної могилі. А погубила мене зла мачуха, та й вона залишилася тут навіки...

    Кожного дня ходив Данило на могилу, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з’явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу – гріє, прикладеш долоню зверху – холодить. Певно злилися ці рослини любов і ніжність рідної матері зі злобою мачухи. Чи й не таку назву мати – мачуха дали їй люди. А що постала вона з доброго серця то й силу має життєдайну, від усіх недуг людей рятує.

 

Безсмертники на межі

 

    Вели білогвардійці сміливого будьонівця на розстріл. Поставили на пагорбі посеред широкого українського степу і приготувалися чинити над ним розправу. 

  Глянув червоний боєць на рідні простори тай заспівав пісню про волю, яка вже йде на цю землю і засіває її щедро хлібами густими, заквітчує садами рясними.

    Почули ту пісню біляки – розлютились, почули ту пісню люди в селі ближньому – засмутились, почули ту пісню будьонівці, які стояли на дальньому хуторі – за шаблі взялись.

    Посідали будьонівці на прудконогих коней і помчали степом виручати свого побратима з біди.

    Та пізно: вже біляки прицілилися прямо в серце бійцеві, вже гримнули постріли. І луна від них покотилася широкими степами аж за обрій.

    Упав бідьонівець на сиру землю, обняв її руками в останнє поросив кров’ю гарячою.

    І на очах у сторопілих біляків там, де впали краплі крові будьонівця, виросли цупкі квіти, а боєць червоний знову підвівся на ноги.

    Оскаженілі біляки топтали ті квіти чоботами, рубали шаблями, ще і ще раз стріляли в будьонівця, а квіти розцвітали знову, розростаючись все ширше. А розстріляний червоноармієць падав і підводився, сміючись у вічі ворогам своїм.

    Налетіли вихором будьонівці порвали біляків, дали коня побратиму своєму і помчали далі здобувати волю і щастя народові.

    А ті квіти, кров’ю народженні, безсмертниками назвали, бо є в них цілюща речовина. Яка допомагає людям боротися зі смертю.

 

Кропива

 

    Застогнала Русь під копитами незчисленних полчищ армійців. З квіту чого і плодючого краю хліборобів перетворилася вона на зчорнілу руїну.

   Сотня монгольських вершників з галасом і свистом вдерлася у невеличке село, що притулилося, мов дитина до лана матері, до берега Славути.

    Грабували, вбивали, глумилися над молодими жінками та дівчатами. Ось удерлося 5 розбійників до крайньої хатини, що стояла під самим лісом. Жила в ній вдова Купава з донькою Милавою.

    Схопили Милаву за руки білі, питали потягли на двір вороги.

    Перед ними, як сама справедливість і помста, з сокирою в руках постала Купава – мати. Її розпущене волосся із срібними пасмами сивини тріпотіло на літньому вітрі. Сокира занесено в гору грізно поблискувала в променях призахідного сонця.

    Кинулися зайти до розгніваної жінки, і двоє з них одразу ж упали спливаючи кров’ю. Третій з близької відстані пустив смертоносну стрілу Купаві в груди. Навіть не застогнала, впала мати, потьмянілим зором прощаючись з донькою.

    Розлючені вороги розправились із Милавою, скочили на коней та й зникли за степовим обрієм.

    Люди, які волею щасливого випадку залишилися живими. Поховали край лісу в одній могилі доньку і матір.

    А на другу весну з’явилося на могилі два кущика невідомого зілля. Росли вони, розростались, а в влітку на однім кущику з’явилися червоні запашні ягоди. Той, хто хотів поласувати ними, тільки-но простягав руку як чіплявся за листя другого зеленого кущика з високими стеблами, вкритими тоненькими волосками, і зразу ж зникало бажання ласувати плодами. Вжалена сотнями голочок рука червоніла на ній з’являлися пухирі.

    Від тоді рослину з червоними пахучими ягодами люди назвали Милавою – на ім’я доньки, а зелений бур’ян з пручним листям із стеблами  назвали Купавою – на ім’я матері.

    Так і ростуть поруч ті рослини: Милава манить своїми ягодами червоними, А Купава захищає їх від надто настирливих ласунів.

    З часом люди забули, звідки з’явилися ці рослини трохи, змінили їхні початкові назви. І тепер замість Милави ми знаємо малину, а замість Купави кропиву.

    А ще єднає їх одвічна любов матері й доньки, то обидві ці рослини такі щедрі на цілющі соки, що важко знайти хворобу, від якої не можна було б вилікуватися не маючи жодних ліків, крім малини і кропиви.

 

Калина

 

    Скільки ми знаємо пісень про калину! Окраса наших лісів і лугів, вона в них часто порівнюється з вродливою дівчиною. Чи випадково це? Давні перекази твердять, що все пішло з того часу, коли красуня Калина полюбила красеня козака Гриця.

    Полюбити полюбила, а того не знала, що те кохання не принесе їй щастя. Не знала, що батько Гриця вже домовився з багачем Балабухою про заручення сина з його донькою Ганною.

    А саме Гриць побачивши і зрозумівши, що Калина закохалася у нього, почав до неї ходити. Кохання Гриця цілком полонило Калинине серце – дівчина ні про кого не хотіла й слухати.

    І ось раптом, як грім з ясного неба, Гриць одружується з багачевою дочкою Ганною!

     ... Гучне весілля втягнуло в свою круговерть майже все село. Серед дружок Ганни була й Калина. Хоч серце її кров’ю обливалося, та ні поглядом, ні словом не показала горда дівчина свого горя.

     Гриць, крадькома поглядаючи на Калину, тішився в душі, що вона так легко сприйняла його зраду. Звідки було йому знати, на що здатна зневажена дівчина.

    Почалися танці. Гарна струнка Калина стала перед столом, за яким сиділи молодята, вклонилася, запрошуючи молодого до танцю. Що робити Грицеві? Хочеш не хочеш встав з – за столу і пішов у танок. Майже всі присутні на весіллі знали про зальоти Гриця до Калини, тому з цікавістю спостерігали, як вони танцюють.

    Вихором кружляв молодий навколо дівчини, а вона то лебідкою пливе, то мов вітер весняний, проносилася по світлиці. І ніхто не помітив, як у якусь коротку мить вона встигла шепнути Грицеві: “Вийде я тебе чекатиму біля річки”.

    За якийсь час Калина непомітно зникла. Гості захмеліли на побачили, коли вслід за нею вийшов із світлиці й молодий.

    І ось вони стоять над річкою. Калина, хоч, яка була горда, не стрималася, плакала невтішно, припадаючи до Грицевих грудей. А він,  стояв, не знаючи, що робити, але ж не більше, бо любов його була як та падуча зірка – спалахнула та й погасла. Та й пам’ятав Гриць, що треба вертатися до хати, адже там на нього чекала молода.

    Саме й молода й помітила, що нема в хаті ні Гриця ні Калини. Страшний здогад прокрався в її душу, ревнощі ножем кольнули серце. І вона вибігла в нічну темінь.

    А там побачивши Калину в обіймах Гриця крикнула:

• Ах ти, розлучнице проклята! Ти задумала відбити в мене чоловіка! Ніколи цьому не бути!

    З цими словами вхопила свою суперницю за пишну косу, відірвала від Гриця.

    Розгнівана і горда, Калина обхопила Ганну обома руками і потягла до кручі, під якою вирувала річка.

• Не будеш же ти його парою, - вигукнула і разом з Ганною кинулась у вир.

На ранок люди знайшли тіла обох утоплениць – одна одну вони тримали мертвою хваткою. Насилу вдалося розчепити їхні закляклі руки.

    Ганну, як кохану Грицеву дружину поховали на цвинтарі, а Калину як розлучницю і душогубку – на високій кручі над річкою.

    На другу весну на скромній калиновій могилі виріс високий кущ і зацвів білими запашними квітами. А на осінь крупинками крові заясніли на ній червоні гіркуваті на смак ягоди. Так і назвали люди той кущ по імені дівчини – калина.  

    І, мабуть, через те, що кохання забрало життя у молодої дівчини, що з кохання зріс цей кущ має калина стільки цілющих соків.

    Так розповідає легенда. Чи було все те насправді, хтозна : ба є ж у легендах і правда і поетична вигадка. Але ж калина є насправді і люди її дуже шанують за високі цілющі якості.

     Так нам потрібно берегти всі лікарські рослини і не шкодити їм.

    Також потрібно пам’ятати, що літо має велике значення в житті не тільки рослин, але й тварин, і птахів. Літом у них народжуються малята і нам потрібно берегти птахів.

    Пам’ятайте і птахи – справжня краса лісу. Вони чарують нас своїм співом немає жодної людини, яка б не заслухалась пташиним співом. Хоч раз в житті, і хтось почувши спів якоїсь пташки зупиниться, вслухається у її спів. Адже спів кожної пташки, це щось нове по – своєму красиве. Тому побачивши якусь красиву пташку, не спішіть ловити її, краще залишіть її, хай живе своїм природнім життям.

    Пам’ятайте завжди: в лісі  в полі на лугу скрізь живуть наші молодші брати, які чекають від нас підтримки, чуйного ставлення, розуміння і звичайно допомоги. Не забувайте про це ніколи й ні де.