Виховна година на тему: "Біль Чорнобиля з роками не зникає"

                             1.Біль Чорнобиля з роками не зникає

                                                                                          Чи знаєш ти, світе,

                                                                                           Як сиво ридає полин,

                                                                                           Як тяжко, як тужно

                                                                                           Моєму народу болить!...

                                                                                                                 Б.Олійник

Чорнобиль…Чорний біль нашої землі. Скільки б не минуло років, все одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи.

   Линемо думками в сиву давнину… Бачимо квітку «чорнобиль»- духмяну, запашну, що має чудодійну лікарську силу.

Наші предки шукали її, щоб рятувати себе від хвороб, нещасть, щоб дати собі довголіття. Квітка «чорнобиль», там, де її буде багато, де над степом стояв її дух запашний, там і оселились люди, щоб дихати, набирати здоров’я.

І знали про нього лише ті, хто жив там.

Назвали це місце Чорнобилем. Ім’я це походить від назви – різновиду гіркого полину чорнобилки. Жило, росло містечко, стало містом, не підозрюючи, що прийде час, коли про нього дізнається весь світ.

  Весна 1986 року стала легендою. але й до сьогодні дичавіє земля чорнобильська, хоча ще квітнуть і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, не йде до лісу за його цілющими дарами. Чорний круг невідомо скільки років залишиться незагойною раною на лоні природи, закарбується в серцях людей, які покинули обжиті домівки, могили своїх предків.

26 квітня – ту мирну весняну ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була такою тихою, такою теплою і ласкавою. Саме в цю ніч почався відлік часу далеко не мирний,а бойовий і аварійний.

Вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався о 1 годині 23 хвилини 48 секунді. « Будівлі реактора практично не було. З труби виривався стовп чорно – зеленого вогню – аж гудів», - згадує очевидець. Уже через кілька секунд по тривозі прибули до реактора пожежники на чолі з лейтенантом Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню, а Володимиру було лише 23 роки. За караулом Правика прибув і його побратим Віктор Кибенок. І вони ступили у вируюче полум’я, у смертельну радіацію, рятуючи станцію і людей, не думаючи про своє життя. Всі чітко усвідомлювали небезпеку, та, як і личить воїнам, зовсім не берегли себе. Кипля­чий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, можливо уявити, що було б, не зроби вони тієї ночі все, навіть неможливе. Але не могли вони тоді знати, яка страшна, безжалісна невидима небезпека разом із вогнем видерлась назовні.  Їм  було ніколи думати про цю небезпеку, вони рятували атомну станцію, рятували  Прип’ять, Чорнобиль, усіх людей. Потужність радіації була такою, що прилади зашкалювало.

До Чорнобиля були послані солдати, будівельники, медики. Вони закрили пошкоджений реактор сталево – бетонним саркофагом. Завдяки цьому вдалося відвернути найбільшу біду, яка могла зашкодити всій Європі.    Пожежники, які гасили пожежу, були уражені променевою хворобою, багато з них померло, а тим, що вижили, хвороби й досі нагадують про аварію. Сьогодні та й завжди згадуємо тих перших, які кинулись у вогонь, у небезпеку, які затулили собою не тільки близьких своїх, але й усіх нас.

Ці люди захистили нас, то ж пам’ять про них буде вічна, як вічним є щорічне полум’я чорнобильських поминальних свічок.

У перші дні аварії основні зусилля були направлені на зниження радіоактивних викидів із зруйнованого реактора і запобігання ще більш серйозним наслідкам. Також були прийняті заходи для того, щоб запобігти проникненню розплавленої речовини в грунт під реактором.

Потім почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора.

    О 4 год. 50 хв. пожежу було локалізовано. Опромінених пожежників відвезли у Москву. Московські лікарі з допомогою американського лікаря доктора Гейла провели операції з пересадки кісткового мозку. Але й це не допомогло. За 20 кілометрів від Москви на Митинському цвинтарі похова­но 33 українці. Скромні плити з червоними зірками будуть нагадувати нам і майбутнім, поколінням імена Правика, Ігнатенка, Кибенюка, Титенка, Тищу-ри... Вічна слава героям!

Лейтенанти - хлопці непохитні,

 Молоде вогненне покоління,

 Ви, як пам'ять у .тривожнім світі,

 Роду незнищенного коріння.

 Лейтенанти - мужність і звитяга,

 Від землі ви набирали сили...

 Ще далеко десь до саркофага,

 Та вогонь життям ви зупинили.

У Прип'яті одразу після аварії запанувала обстановка таємничості, навіть відповідні працівники не знали дійсних рівнів радіації протягом двох днів, Тому і діти в 30-кілометровій зоні цілу добу до евакуації бігали на­дворі. Невже не можна було застерегти їх?! Очевидно тому, що прагнення будь-якою ціною створити картину загального добробуту, радощів і успіху приглушило в той час у багатьох керівників і голос сумління, і веління професійного і громадського обов'язку.

27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення Прип'яті. За дві години її було закінчено. А в місті проживало 50 тисяч жите­лів. Покидали рідну домівку , обжиті місця, могили своїх батьків.

    Важко було їм залишати рідні хати, усе те, що вони нажили своєю працею – ніби відірвали частку свого серця.

Сумні і тривожні почуття огортали душу, коли з телебачення чи газет дізнаємося про «самоселів» - людей, які прикипіли серцем до рідних домівок, милих окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народилися, де знайшли останній притулок їхні пращури.

У квітні 1995 року, під час зустрічі Президента України Леоніда Кучми з делегацією Європейського Союзу та «великої сімки», вдалося досягти домов­леності 29-го почалася евакуація з тридцятикілометрової зони. У ті дні різко під­вищився радіаційний фон і в Києві. На жаль, про це повідомили не відразу. Реактор тлів до б травня, а лише 16 числа почалася евакуація дітей з Києва.

Так, аж на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС. Та про масштаби біди ніхто не говорив. Йшлося, як про звичайну аварію, про «є, що не треба відчиняти вікон і дверей, не перебувати довго на вулиці.

Наша пам'ять і пам'ять багатьох наступних поколінь знову і знову бу­де повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою хворобою.

Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусь і Росію. На за­бруднених територіях нині проживає близько 2 млн. осіб. Змертвіло багато водоймищ, непридатною для вживання стала в них вода.

Багато письменників, поетів у своїй творчості описували трагедію Чорнобиля.

    Колись П.Тичина, перебуваючи на до ядерній Чорнобильщині, писав про цю землю, що вона щедра, весела, прекрасна. Тепер поля, ліси, ріки й озера тяжко вражені невидимим ворогом. Дичавіє земля, хоч сади ще квітнуть і родять. Але не можна зривати тих плодів, ніхто не радіє їм.

                                     Ти відомий сьогодні кожному,-

                                      Не ім’ям своїм, а бідою…

                                      Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе.

                                      У якому ти жив сторіччі!

                                      Запеклись перестиглі ягоди,

                                      Наче кров, на твоїм обличчі

 

 Нині в Україні склалася важка демографічна ситуація. Смертність на­селення перевищує народжуваність. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань у людей. Настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє, майбутнє нації. Наше покоління розуміє, що не земна куля належить нам, а ми належимо їй. І нам потрібно передати майбутнім поколінням чисту планету. Тому зусилля всіх держав повинні бути зосереджені на знищенні ядерної зброї, на тому, щоб довести до міні­муму ризик від використання ядерної енергії.

  Про спорудження «Саркофагу - 2» над четвертим блоком. А простоїть саркофаг до тих пір, доки наші потомки, якщо виникне в цьому необхідність, не знайдуть спосіб все це перенести в інше місце або повністю знешкодити.

Минуть десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Кажуть, час лікує, затягує рани. Неправда. Нічого він не лікує. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.

Якщо ти віриш у майбутнє,

В його прийдешність, у життя,

Дзвони у дзвони, кричи людям,

Бо більш не буде вороття.

Віддай забуту свіжість травам,

Відмий від бруду всі хмарки,

Відреставруй нам синє небо

І дощ крізь сито проціди.

Хай ожива вода Дніпрова,

Правічні височать дуби,

І хай полин, трава-чорнобиль

Не стане іменем біди.

 Від землі ви набирали сили...

 Ще далеко десь до саркофага,

 Та вогонь життям ви зупинили.

 

Ми , діти України, її майбутнє, сподіваємося, що наша незалежна держава зможе врятувати від екологічної біди міста, регіони.

  Кожна людина має глибоко замислитися над своїм власним ставленням до природи, до рідної землі.

Обов’язок  кожного з нас – добре пам’ятати, що Україна – одна, і треба її берегти,жити в єдності з природою, примножувати її багатства.

Кожен справжній патріот повинен жити та боротися за її благополуччя, щоб чудові краєвиди завжди милували людське око.