Виховна година на тему " Час і досі не загоїв рани"

Про матеріал

Далекий грудень 1979 року... Далека та чужа країна Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам'ятати, а щоб пам'ятати – треба знати.

Перегляд файлу

Ведуча. Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша. Вибухоподібна

Війна. Війна. Війна.

Ведучий. Далекий грудень 1979 року... Далека та чужа країна Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а щоб пам’ятати – треба знати.

Звучить пісня про Афганістан.

Викладач. 15-го лютого – річниця виводу військ з Афганістану. Саме тому, сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча і з пораненою душею. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав.

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза -

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ...

Юним на вік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

…Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землі.

Мати солдата.

Ведуча. Що ми знаємо про афганську війну?

Ведучий. Афганська війна... брудна, неоголошена, розпочалася 25 грудня 1979 року в часи брежнєвської доби. У цей день радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Що ж то за країна , що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

Ведуча. Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів-афганці, а решта-таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

Ведучий. Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

Ведуча. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранжу.

Ведучий. У мусульманських країнах такі закони приречені напровал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони „маджахетів”(„борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.

Ведуча. У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію.

Ведучий. Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим, хто поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

(Звучить пісня про Афганістан).

Ведучий. Цю пісню вам подарував Бурико Євгеній.

Ведуча. Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.

Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.

У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

Ховали інтернаціоналіста

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

„Чи ж там він є?!!”

Стоять, відводять очі вбік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

„Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...”

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ...

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна-солдата.

У мирному вкраїнському селі.

Ведуча. Летіли в Україну „чорні тюльпани” з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 72 чоловіка залишились в полоні або пропали безвісті.

Ведучий. Роки, скільки їх не минуло не зітруть у народній пам’яті імена воїнів-афганців.

Схилімо ж голову перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Прошу встати й шанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання.(хвилина мовчання).

Ведуча. Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів...

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять людей

І живуть матері,

Доти й сини, що спіткнулись об кулі,

Живуть.

Звучить пісня Журавлі.

1-й студент.

Старенька мати йде до свого сина,

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

2-й студент.

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі,

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

3-й студент.

Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

4-й студент.

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

5-й студент.

Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

6-й студент.

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло:

- О, синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше б мені тоді було!

7-й студент.

Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

Ведучий . Хай горять на нашій виховній годині свічки, як болючий щем про тих людей, що навічно стали журавлями.

Покласти корзину квітів до підніжжя пам’ятника воїнам-афганцям надається студентам І-АФ групи Лазарчук Ярославу та Жовтій Лідії .

Ведуча. В історію Афганської війни вписали свою сторінку і студенти нашого навчального закладу: вдивіться в обличчя воїнів-афганців. Це ваші однолітки, які в ці страшні часи на війні пізнавали ціну життю, складали екзамен на зрілість. Війна безжальна понівечила їхні долі, плани і надії. Серед страшних смертей вони мужніли і загартовувалися. Перед їхніми очима і зараз постають жахливі картини боїв, обличчя товаришів, які загинули, а ночами сняться кошмарні сни.

Ведучий.

Повідайте, повідайте синам,

Повідайте всім людям, ветерани,

Які шляхи пройти судилось вам

Крізь полум’я Гардеса й Кандагара.

(Слово надається учаснику війни в Афганістані, випускнику нашого медичного училища Черненко Івану Михайловичу.)

Ведуча. 15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афганістан. Цей день і є закінченням афганської війни для радянських людей. Закрилася остання сторінка героїчного і драматичного літопису. Перестали іти похоронки з Кардагана і Гардеса, Джелалабада і Кабула.

Ведучий. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені – він не знає.

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що я так чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше

Хай дорослий, - мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

Ведуча. І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над „цинковими” хлопчиками, яких в Союз привозив „Чорний тюльпан”. Так називали літак який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу...

Звучить пісня «Чорний тюльпан»

Ведучий. Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

Ведуча. Це потрібно для того, щоб нові афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторювалися для наших людей ніколи.

Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані –

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів

І залишили біль і лихо

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі

У крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських зневірених серцях…

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

Для нас чужий Афганістан.

Ведучий. Вище підіймайте стяг Пам’яті! Щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.

Ведуча.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає. Нагадує. Кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Ведучий.

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя!

Ведуча. Шановні друзі! На цьому наша зустріч закінчується. Слава вам, воїни-афганці! Низький уклін! Нашим гостям і всім присутнім у залі бажаємо здоров'я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі, названому – Україна. Дякуємо, що ви до нас завітали.

Міністерство охорони здоров’я України

Новгород-Сіверське медичне училище