Виховна година "Прости нас,пам'яте, прости...."

Міністерство освіти і науки України

Департамент науки і освіти Харківської облдержадміністрації

Шевченківський професійний аграрний ліцей

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИХОВНА ГОДИНА

НА ТЕМУ:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПІДГОТУВАЛА

Класний керівник

23 навчальної групи

Онищенко Світлана Анатоліївна

 

 

2014 рік

ВИХОВНА ГОДИНА

«Прости нас, пам’яте, прости»

МЕТА: знайомлячи учнів з жахливими фактами геноциду окупаційної влади проти українського народу, викликаючи жаль, співчуття, обурення і ненависть до катів, поглиблювати розуміння цінності свободи й незалежності України, а також особистої критичності кожного громадянина до її закріплення і зміцнення, щоб ніколи не повторилися репресії, голодомори, нехтування правами людини; виховувати патріотів своєї держави.

ОБЛАДНАННЯ: хлібина, кетяг калини, свіжі квіти, свічки, виставка книг і газетних матеріалів присвячених голодомору.

 

ХІД ЗАНЯТТЯ.

На столі — розламана хлібина, поруч кетяг калини, букет свіжих квітів, перев'язаних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику.

Лунає музика — «Реквієм» А. Моцарта (упродовж композиції звучатиме то тихіше, то гучніше). Учні, одягнені в темного кольору вбрання, виходять з обох боків і шикуються в журавлиний ключ.

 

1 Учень запалює свічку.

Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки — твердині, не храми —

Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

 

2 Учень запалює свічку.

Горить свіча, І випікає серце Її вогонь.

І серце скапує сльозами в пригорщі долонь...

Нема від серця сліду — Тільки світло —

Яскраве й тепле, наче подих свічки...

Горить свіча... А, може, то Душа?..

 

3 учень запалює свічку

Душа не має минулого часу, віку — вона завжди була є й буде, молода і безсмертна.

Пролиті сльози за безвинно померлих — то найкоштовніший скарб, ними очищуються наші душі, наше серце.

Через біль і сльозу ми по-іншому сприймаємо жах голодомору, біль іншої людини

 

Диктор (за сценою):

Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

 

Кл. керівник (запалює свічку):

Сьогодні згадуємо страшні сторінки історії нашого народу – Голодомор 1932 – 1933 років.

Ця трагедія забирала життя мільйонів наших земляків. В українських селах від голоду помирали і дорослі, і діти. Як підрахували історики, у той час в Україні помирало 17 осіб на хвилину, 1000 — щогодини, понад 25 тисяч людей щодня.  Все забрала влада в селян, усі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Кількість жертв – 8 мільйонів  чоловік. Це 1/5 усього населення України.

Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. “Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду”. А так умирала майже вся Україна.

Тож пом'янімо сьогодні великомучеників нашої історії.

На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 роках оголошую хвилину скорботи.

 

(Відео «Голодомор 32-33 років)

 

Голодомор 1932-1933 рр. - одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. Роки державної незалежності України стали часом складного усвідомлення причин перебігу та наслідків національної катастрофи українців. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

 

5 Учень запалює свічку:

Остання хлібина

Це остання хлібина, остання!

Очі горем налиті вщент,

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання!

Після неї голодна смерть.

4 учень  запалює свічку

Хто слово скаже, пом'яне померлих,

Вони жили й любили на землі,

За що, питаю, їх зі світу стерли,

І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,

Що притискали ніжно немовля,

І хто відчує передсмертні муки? —

Сама холодна й мертве янголя.

 

Кл. керівник.  Складовими політики Голодомору  були:

• Насильне вилучення всіх продовольчих припасів

(Читають учні).

6. Учень.

Липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;

 

7. Учень.

Серпень 1932 р. – прийнято закон ”Про п’ять колосків”, за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;

 

Диктор (за сценою)

П'ять колосків із горя та печалі,

Страшний указ - то присуд для села,

В яру калина кров'юобливалась,

А в села смерть голодна йшла, страшна.

І заніміло серце України

Від болю й горя за своїх дітей.

Мільйони рук до Господа молили:  

- Помилуй, заступи, якщо ти є.

Мовчало небо і мовчали храми,

Сліпимивікнами світили у пітьмі.

І дзвін мовчав, бо голос відібрали.

На храмі напис хтось залишив - 33

 

8. Учень.

Листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;

 

9. Учень.

Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

 

Кл. керівник. Блокада мешканців окремих територій та всієї України:

(Читають учні)

 

10. Учень.

Листопад 1932 р. – в Україні запроваджується система голодних гетто – ”чорних дощок”. Занесення на 2чорні дошки” колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення, будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на ”чорну дошку” було занесено до третини сіл України;

 

11. Учень.

Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УСРР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними законами для блокування виїзду селян ”за хлібом” в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.

 

Кл. керівник.

У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

 

(відео Наталка Самсонова «Молитва)

 

Кл. керівник. Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть переда­вати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам'яті.

 

Кл. керівник. Гнітюче-вражаючою була картина шевченкового і навколишніх сіл села й поля заросли бур’янами, вулицями й полями йшли мов привиди голодні люди. Знесилені вони часто падали на землю й помирали. В основному голод був масовим по селах з численними жертвами.

Багато мертвих, або таких, що ледь подавали ознаки життя скупчувалися на станції Булацелівка, їх поступово підбирали і на підводах відвозили в село Верхньозорянське, де живим радгосп надавав деяку допомогу, а мертвих закопували в глибокій канаві за селом.

 

Учень 1.:(запалює свічку — кожен учень перед читанням також запалює свічку пам'яті):

Боженко Катерина Федорівна Куп'янський район

В ті роки жила в с. Гетьманівка, Шевченківського району. Жила з одним батьком. Було троє дітей. Батько – інвалід війни 1917 року. В нас була корова, тому труднощів ми не зазнали. В селі вмирало дуже багато дітей. В сусідів вмерла від голоду трирічна дитина...

 

 

Учень 2.

Черняк Ганна Федорівна, 1920 р.н.,  уродж. села Ганнівка Шевченківського району Харківської області

Весною 1933 року їсти було нічого, з подрібленої зелені мама пекла коржі-матерженики, обкачавши їх у прілому борошні. Батько з пухлими ногами пішов у Росію міняти мамині хустки та якийсь одяг на продукти, але додому повернутися не зміг, помер у дорозі. Мама, також пухла, ходила полоти колгоспні буряки, звідти приносила заховані в одяг тоненькі хвостики цукристих. По селу ходили десятки голодних жебраків, особливо з Ленінки та Новомиколаївки. Незабаром мама зовсім злягла і померла. Жінки-сусідки поховали її в ямі без труни. В кожній хаті Ганнівки лежали пухлі, в багатьох хатах від голоду померли по двоє-троє членів сімей, їх ховали біля володимирівської ферми.

 

Учень 3.

Гожа Василь Тарасович, 1910 р.н., уродж. села Новомиколаївка Шевченківського району Харківської області

В 1929 році батько Тарас Йосипович відмовився вступити до колгоспу, побажавши залишитись одноосібником. Але сім’ю обклали величезним податком і згодом все майно перейшло у власність колгоспу: корова, свині, гарба, навіть скрині з одягом. Сім’ю вигнали з будинку, в якому розмістили колгоспний курятник. Ми змушені були виїхати в Донбас. На початку 1933 року сім’я повернулася в село. До літа з голоду помер батько, брати Іван – 1915 р. н. . Михайло – 1917 р. н. , трирічна Марія. Восьмирічну Настю мама Векла Трохимівна віддала в дитячий будинок.

 

Учень 4.

Збицький Василь Денисович, 1917 р.н.,  уродж. села Новомиколаївка Шевченківського району Харківської області

У двоюрідної сестри Ганни Матвіївни та її чоловіка Леонтія Тихоновича Лебедя було четверо дітей. Під час голоду вони змушені були віддати їх до Куп’янського дитбудинку. Коли ж голодні дні минули, кинулися шукати своїх дітлахів, але не змогли цього зробити. Леонтій Тихонович довго добивався правди, в результаті “заробив” 10 років сталінських таборів за “клевету на Советскую власть”.

 

Учень 5.

Трубчанінова Ксенія Єфремівна, 1925 р.н., уродж. села Новомиколаївка Шевченківського району Харківської області

Моїх батьків Єфрема Мартиновича і Зінаїду Борисівну, які мали на той час троє малих дітей і старого діда, розкуркулили. У нас відібрали корову, пару волів, сільгоспінвентар і землю, а сім’ю вигнали з власного двору. Хату і клуню розібрали, хлів і погріб знищили. Батька забрали до в’язниці, дід помер з голоду, нас забрали до дитбудинку.

 

Учень 6.

Йорж Петро Якович, 1923 р.н.,  уродж. села Смолівка  Куп’янського (нині Шевченківського)  району Харківської області

Наша сім’я складалась з 7 осіб: батько, мати, 3 сина та дочка. Сім’я не бідувала, вели особисте господарство. Але на початку 1933 року нашу сім’ю розкуркулили, забрали все майно, будинок, продукти. Батька посадили на 10 років. Ми жили в сараї, їжі не було де знайти. До весни померли мама, сестра Галина – 7 років, брат Женя – 20 років. Мене та брата Івана – 12 років, , відправили до дитячого будинку на Урал.

 

Учень 7.

Катречко Марія Никанорівна, 1917 р.н., уродж. села Юрченкове Чугуївського району Харківської області

До с. Сазонівка, нині Шевченківського району, ми переїхали сім’єю з 11 чоловік у 1927 році. Одержали 11 десятин землі і стали хазяйнувати. Коли почалась колективізація, батько розпродав все, забив дошками будинок і ми виїхали до Харкова. Батько перебивався тимчасовими заробітками, я, як найстарша з дітей, працювала прибиральницею. Пайка на сім’ю не вистачало: наприкінці 1932 року ми повернулись в село. Будинок був розграблений, приховане під припічком збіжжя викрадено. Оскільки городини у нас не було, ми пухли з голоду. Першим помер тато Никифор Якович. Потім троє моїх братів і сестер. За літо 1933 року в селі померло більше 40 душ. Ховали їх без гробів, в неглибоких могилках. Потім трактори зорали місце поховання.

 

Учень 8.

Криворучко Олександра Карпівна 1923 р. н., уродж. села Новостепанівка Чугуївського, нині Шевченківського, району Харківської області

Сім’я наша була велика, часто бідували, але зима 1932-1933 років була страшною. Хліб весь забрали, ми пухли з голоду. Помер батько Карпо Петрович 1889 р. н. та брати Григорій – 9 років і Павло – 1,5 року.

Сусідній хлопець Котенко Павло Миколайович теж став жертвою голоду але помер від побоїв. Односельців забили його до смерті за викрадені з-під сусідської квочки яйця.

 

Учень 9.

Гороховатська Ганна Федорівна, 1922 р.н., уродж. села Нижній Бурлук Шевченківського району Харківської області

Восени 1932 року в колгоспах забрали практично весь урожай, активісти провели суцільні обшуки селянських господарств, де вилучили не лише зерно та борошно, а й квасолю, кукурудзу, крупи та інші продукти. Ранньої весни 1932 року розпочався голод. В Михайлівці та Нижньому Бурлуці пам’ятають, як весною 1933 року, коли з полів ще не зійшов сніг, десятки голодних людей потяглися на одне з полів колгоспу “Перемога темряви”, де восени не встигли зібрати весь урожай квасолі. Коли зазеленіли рослини, почали вживати в їжу траву, кропиву, кору молодих дерев, тонесенькі корінці цукрових буряків.

 

 

 

 

Учень 10.

Кучугура (Онищенко) Ганна Тимофіївна, 1920 р.н., уродж. села Новомиколаївка Шевченківського району Харківської області

В нашій сім’ї померли двоє моїх братів: Тимофій – 1916 р. н. Та Кирило – 1912 р. н. Пухлі від голоду, вони вирішили йти на заробітки в радгосп ім. Постишева (пізніше “Борівський”), де робітників організовано годували. Але сил для того, щоб дійти до Борівського, у хлопців не вистачило, вони померли серед поля.

 

Учень 11.

Мартинюк Ганна Петрівна, 1910 р. н., уродж. села Волоська Балаклія Шевченківського району Харківської області

В 1933 році своїми очима бачила велику кількість трупів своїх земляків, що лежали в ті дні на порослих бур’янами вулицях та городах. Моя сусідка Меланія Кріпак, жінка середніх років, померла прямо на порозі власної хати з пучком трави в руках, якою вона прагнула вгамувати голод. А інша жителька села з’їла власну дванадцятирічну доньку.

 

Кл. керівник. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. Нині доля Батьківщини в руках ваших батьків, завтра – у ваших. І щоб ніколи не повторилися трагедії народу, щоб ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними. Щоб знали, якими кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею.

 

ДИКТОР (за сценою)

Минули навіки дні чорних негод -
Живе Україна! І вільний народ,
Як з попелу Фенікс, ожив і злетів,
І зорями зміряв простори степів.

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

Радійте, співайте пісні голосні,
Квітками заквітчуйте чола ясні.
Ридайте і смійтесь в сльозах, солов'ї,
Стрівайте воскреслі надії свої.

О Боже, без меж милосердя твоє,
І правда, о Боже, на світі ще є!

 

Кл. керівник. Отже я гадаю що всі ті хто сьогодні почули історію як все відбувалося трішки задумаються над тим що пережив наш Український народ.

 

Лунає пісня «Молитва за Україну».