Виховна година "Україна пам’ятає"

       Виховна година «УКРАЇНА  ПАМ’ЯТАЄ»

(На столі – букет квітів, перев’язаних чорною стрічкою, шматочок чорного хліба, склянка води, запалена свічка)

На дошці напис:

                Чим яскравіш Кремля світили зорі,

                Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

                Народ Вкраїни від голодомору

                Мільйонами в землі перевернувся.

                                                                     М.Московка

Помирало щодня – 25 тисяч людей.

Щогодини – 1000 чоловік.

Щохвилини – 17 чоловік.

 

                Ніхто не прийде, не спита,

                Чом півсела в одній могилі,

                І ні горбочка, ні хреста?

                «Прости нас, пам’яте, прости!..»

                                                       В.Сапон

Жить стало лучше,

Жить стало веселей!

                               (Й.В.Сталін)

…а онде під тином

опухла дитина, голоднеє мре…

                               (Т.Г.Шевченко)

Вчитель: Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. І сьогодні, через 80 років, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.

 У 1932 році погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрали його. Але становище в країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й.Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів у хліборобній галузі.

 Отож, на Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десяти тисячників, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як хижі зграї, вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір’я, сади, городи, їздили по полях і все, що знаходили, забирали, залишаючи цілі родини без шматка хліба.

 За кілька місяців ці надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали з сіл усі запаси зерна. У кожному населеному пункті були спеціальні бригади, які викликали по одному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років.

Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі.

І душу міцно зав’язали.

Сліпу, пустили старцювати…

                                                    - 1 -

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній.

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті.

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний голод.

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?

          (Тарас Федюк «Навмисний голод»)

 Ганебним і водночас злочинним було відверте вбивство дітей за розкрадання так званої «соціалістичної власності». Відомо, що 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли  постанову, яку народ назвав декретом про «п’ять колосків». Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, що голодні ходили по колгоспному полю і збирали колоски.

 Так у с.Бурти Київської обл.. Було заарештовано двох дівчат 12 і 14 років, їх піддали жахливим тортурам: палили руки сірниками, кололи голками пальці,

Тиснули пальці дверима, виламували їм руки. Зловлених дітей прив’язували до коней і піддавали тортурам, тіла невинних жертв закопували таємно. Таких фактів досить багато.

 Голод був нестерпним. Виснажені, маленькі рученята у передсмертній молитві звертались до Бога, просили хліба.

             Сині пальчики простяг до хліба

            І стиснув його, неначе скарб,

            І усмішка пригасила ніби

           На чолі жорстоких злиднів карб.

          Впав навколішки близенько грубки

          І на мить забув про дні тривог,

         А з очей, з усміхненої губки

        Усміхався зголоднілий Бог.

                              (Н.Мудрик-Мриц)

1932… Жахливі сторінки голодомору. А чи були ті, хто виступав з протестом, заступався за голодуючих? Так, були, але про них ми знаємо мало. Серед тих правозахисників – Лука Даниленко.

 1932 рік. Молодий лейтенант Даниленко закінчив артилерійське училище і з радістю прибув до свого рідного хутора Вейхово на Сумщині. Зустрівся з рідним братом, і Давид розповів йому і про голодомор, і про спухлих людей, і про вимерлі села. І якраз тоді прибув уповноважений з району по заготівлі хліба і наказав Давиду вести до тих, хто має хліб. Давид почав відмовлятися, бо у людей вже не було що брати.

 Лука не витримав. Підвівся, витягнув наган і наказав негайно забиратися з хутора і забути туди дорогу, а ні – то всіх перестріляє. Це був нечуваний випадок – із зброєю в руках проти вказівок Компартії.

 Поїхав Лука у літні військові табори, а слідом за ним полетів донос про випадок на хуторі. І запрацювала державно-політична машина: виключення з рядів КПРС, переведення на Далекий Схід, слідчий ізолятор, військовий суд у Хабаровську, вирок –розстріл з конфіскацією майна.

 А люди пухли від голоду, вимирали цілі села. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг

                                                        - 2 -

імен не вносили – в живих не було сил.

1-й учень.   Ти кажеш, не було голодомору?

                 Ти кажеш, не було голодомору?

                І не було голодного села?

                А бачив ти в селі пусту комору,

               З якої зерно вимели до тла?

               Як навіть марево виймали з печі,

              І забирали прямо із горшків,

             Окрайці виривали з рук малечі

             І з торбинок нужденних стариків?

             Ти кажеш, не було голодомору?

            Чому ж тоді, як був і урожай,

            Усе суціль викачували з двору,-

           Греби, нічого людям не лишай!

           Хто ж села, вимерлі на Україні,

          Російським людом поспіль заселяв?

         Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

         Імперський молох світ нам затуляв!

        Я бачив сам у ту зловісну пору

        І пухлих, і померлих на шляхах.

        І досі ще стоять мені в очах…

        А кажеш – не було голодомору!

                                     (Дмитро Білоус)

2-й учень.        У той рік заніміли зозулі

                   У той рік заніміли зозулі,

                   Накувавши знедолений вік

                   Наші ноги розпухлі узули

                   В кирзаки-різаки у той рік.

                  У той рік мати рідну дитину

                  Клала в яму, копнувши під бік.

                 Без труни, загорнувши в ряднину…

                 А на ранок-помер чоловік.

                 І невтому, трудягу старого,

                Без хреста повели у той бік…

                І кістьми забіліли дороги

               За сто земель сибірських, сто рік.

               У той рік і гілля, і коріння –

               Все трощив буревій навкруги…

              І стоїть ще й тепер Україна,

             Як скорбота німа край могил.

                                          (Д.Головко)

  Наступила холодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім’ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м’ясо домашніх тварин і дохлих коней.

 Ось як згадує про це Василь Барка у романі «Жовтий князь» - першому творі про голодомор 1933 року: «Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав

                                                            - 3 -

метатися по сінях.

 Оленка з самого початку затрусилася від жаху, зачинилася в хаті і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби божевільної, з переляку; їй чути поруч гурчання, гавкіт, крик, тупіт.

 В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб’ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.

 Пес осідає і тільки лізе – вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса. Підвелась напівпритомна. Патрала і перемивала до вечора і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.

 На шляхах між селами лежали трупи. Йшла людина, впала  і вмерла. Мертвих було так багато, а живі – такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи коло хати. Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами.

 Голодна смерть ходила по селу. Мертві лежали в кожній хаті. Нікому було ховати. Їх стягали на воза, зачіплювали гаками сільські активісти –комуністи. Але в хатах, крім мертвих, дихали ще живі. Щоб не заїжджати по них наступного дня, забирали на підводу разом з мертвими.

 Хлопця Василька Гончаренка ще живцем поклали на підводу. Він не знав, куди його везуть. Зрозумів тільки на цвинтарі і почав проситися:

- Дядечку, зніміть мене, хай полежу трошки на травичці.

 Дивно, але послухало зачерствіле серце. Поки копали яму, Василько тихенько поліз між могил до поля з пшеницею, що біля цвинтаря. Там і сховався. Богу дякувати, за нього забули. А він, лежачи, м’яв колоски і ловив тремтячими вустами. Там і заночував. Наступного дня лежав майже непритомний. Під вечір, коли опам’ятався, почув торохтіння підводи і з усіх сил покликав на допомогу. На щастя, то був його друг Володя. Так і врятувався хлопець від смерті.

 Свідчення А.Саломатіна (Вінницька область): «Сусід віз якусь тачку. Провезе 5 м і лягає від безсилля на землю, то він віз свого 10-річного сина, який помер 2 тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп дитини дома, бо отримував черпак чечевиці на нього і сам з’їдав. І коли від смороду не стало вже життя сусідам, вони почали вимагати вивезти дитину на кладовище».

 Свідчення Д.Шейна: «Моя бабуся якось бачила, як змучені від непосильної праці комсомольці лежали під деревом, а трактор їздить прямо потрупах і зіштовхує те, що від них залишилося, в яму. Потім засипає її»

 Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли». (А.Листопад)

                            Відлітають душі

                Вогонь танцює, наче сатана,

                І пугачем кричить з пустої печі.

                Голодна смерть припала до вікна,

                Регоче, задивившись на малечу.

               Палає хмиз…Востаннє обнялись…

               І гріє мати піч, немов для гніту…

               І сльози божевільні полились…

               Не зна, куди дітей своїх подіти.

              Пішла б сама у тундру чи тайгу,

              Злетіла в небо від морозів синє…

             Але закрила в комині каглу,

             Замкнула хату в сивім голосінні.

            Вдивлялась у димар свій край села.

                                                   - 4 -

            Із нього душі відлітали в вирій.

           Блищали мокрі очі з-під чола,

           Здригалися в усмішці щирій.   (В.Сапон)

   Голод охоплював територію з населенням 60 млн. чоловік, а число жертв досягло 7,5 мільйона. У селах навесні 1933 року почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами.

 Очевидець людоїдства, Марія Миколаївна Стопчак, згадує: «Стояла серед степу голого хатка, а в ній жили три сестри – Софія, Галька і Параска. А пололи ми грядки. Аж чуємо крик. Тато наш осторонь були і подумали, що, може, на нас напали: балачки покотилися, що сестри ті ловлять дітей і ріжуть. Прибігли – ми на місці, полемо. Біжать далі тато, а то в житі крик: дві сестри залигали третю сестру мотузкою, і ніж у роті стирчить… «Вона нас хотіла зарізати»,- пояснювали сестри кричучи, ніби звірі, у яких намагалися здобич відняти, а ми їй це зробили. Сестри трупа потягли додому. Невдовзі з димаря ішов дим: Софія і Параска варили в печі Галчине м'ясо, щоб самим не померти…» (А.Листопад «Остання колискова»)

  Коли наступила весна, розсипалися люди на пасовиська. Скубли все, що починало зеленіти. Рвали кропиву, лободу, бур’яни, варили кашу з грициків, калачиків, їли цвіт акації, різні гриби, навіть отруйні і помирали від отруєння.

 Тим, хто ходив весною на роботу в колгосп, давали відсипне – 200 г муки або крупи. До цього люди додавали перетертого берестяного листя і пекли моторжаники.

 І знову спогади. Навесні з Ленінграда до батьків приїхала дочка Марина з сином Петрусем. Йому було 7 років. Коли напекли цих моторжаників, голодна дитина простягнула ручки, аби взяти одного. За це дядько Петро дуже побив хлопця, бо голодна була його сім’я. З великого жалю і болю побігла дитина до своєї тітки аж за 20 кілометрів. За сином побігла Марина та, на жаль, не застала сина живого. Тітка Ганна, сестра Марини, призналася, що вони з’їли Петруся, а кістки закопали. Взяла бідолашна мати ті кісточки дитячі, облила слізьми гарячими, поховала їх коло груші і насипала могилку. (А.Листопад «Весна»)

   Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 200 г хліба на працюючого. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до  4 років виявилося 16 % - тобто у голодний 1933 р. їм мало виповнитись по 10 років. Та не судилося. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися. У липні 1932 р. селянка з Вінницької області зарізала 3-річного сина, а його м’ясо обміняла на яйця у сусідів.

 Від таких фактів волосся піднімається. . Серце завмирає, дух забиває. На жаль, таких фактів було досить багато. Збереглися архівні матеріали, які підтверджують масові випадки канібалізму.

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наробила холодцю:

«Їж, Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в’яне!

Ти ж казав: якби сама…

Подивись, дітей нема.

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

                                                    - 5 -

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам.

 Деякі батьки травили спочатку своїх дітей, тоді випивали отруту самі, не витримуючи голоду. Деякі – відвозили дітей на вокзали, у міста, кидали біля великих підприємств у надії, що міліція їх здасть у дитячі притулки, - і таким чином вони врятуються від голодної смерті. За травень 1933 р. по Харкову було зібрано близько 12 тис. безпритульних дітей, із них від голоду померло близько тисячі через декілька днів. Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Для забезпечення життєдіяльності дитячого організму, це нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 г хліба, склянку молока, пів-яйця , 5 г цукру, жирів  і 25 г м’яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче.

 Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська область. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Україні 70% припадала саме на неї. Далі йшла Вінницька обл.., яка мала 17 районів масової смертності та голодування, а за нею Донецька – 11 районів, Одеська – 14 районів, Харківська – 9 районів.

 Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи  в спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Масове  переселення в Україну розпочалося восени 1933 року. З листопада по грудень 1933 р. в Україну було відправлено з Білорусії – 40, із Західної області – 51, Іванівської – 24, Центральної чорноземної області – 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Це було своєрідне «велике переселення народу». Його мета – заселення спустошених голодом сіл.

 Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей було підготовлено 20306 хат. Переважна кількість переселенців, які побачили жахливі наслідки голоду, залишили Україну. Переселяли і селян безпосередньо в Україні, особливо з деяких північних районів у південні, що найбільш вимерли від голоду.

 Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути – ні матеріальних, ні тим більше, людських.

 Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. О.Міщенко сказав: «Мертвим нікому довіритися, крім живих,- і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»

- То ж давайте вшануємо пам’ять про жертв сталінського голодомору хвилиною мовчання. (в німій тиші запалити свічки).

- Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання зробити так, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам’ять тих, що залишилися в живих. Україна і досі змиває кров невинних жертв. Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові. Невже ж він не має права на щастя?

 

                                                                                 Підготувала:

                                                                    вчитель початкових класів

                                                                    Кам’янської гімназії

                                                                   ПЕРЕПЛИЦЯ ІРИНА ІВАНІВНА

                                                                                 

 

 

                                                           - 6 -