Виховний проект "Ой, хустина, хустиночка! Мережана, шита..."

Виховний проект

 

 

Ой, хустина, хустиночка!

Мережана, шита...

 

Підготувала:

Грубляк Людмила Григорівна,

педагог- організатор Ставчанського НВК

Мета: продовжувати знайомити учнів  з давніми традиціями, оберегами, елементами одягу українського народу, виховувати патріотичні почуття, любов до рідного краю.

 

«Ой, хустина, хустиночка!

Мережана, шита...»

(Т.Г.Шевченко.)

Що таке Україна? За віконцем – калина,

Тиха казка бабусі, ніжна пісня матусі,

Дужі руки у тата, під тополями хата,

Під вербою криниця, золотиста пшениця,

Серед лугу лелека і діброва далека.

 

І. Вступ.

 

На прадавній українській землі жили наші діди, праді­ди, тут – коріння українського народу, яке сягає в сиву далечінь віків.

Ми – українці, а значить, маємо знати свою історію, розвивати  культуру, традиції, любити свій народ.

А любити свій народ – це значить любити мамину пісню, що вчила добра і ласки, пам'ятати батьківську хату, бабусину скриню, з трепетом брати у руки речі, які в ній є, і берегти, як реліквію.

Ось сьогодні перед нами хустка, звичайна українська хуст­ка. А скільки вона може нам розказати!

Хустка – один із видів українського мистецтва, що є майже забутим сьогодні. А її використання в домашньому побуті ук­раїнців настільки ж різноманітне, як і рушників. У недалекому минулому хустка була необхідна і багатому, і бідному, і старому, і малому .

Хустка – традиційний жіночий головний убір. Український національний одяг – явище яскраве і самобутнє. Найбільшою різноманітністю відрізняється. Мабуть, жіночий головний убір. Цей яскравий декоративний елемент убрання свідчив про естетичні смаки його власниці, підкреслював святковість чи буденність одягу, вказував на родинний та матеріальний статус.

Традиційна, незамінна, така різна, така рідна – українська хустка. Минає час, а вона і досі залишається популярним і модним доповненням жіночого одягу.

     Легка, тепла, нарядна, з традиційним національним орнаментом, хустка до лиця і жінкам, і дівчатам. Легенька, мов весняний вітерець. Тепла, мов материнські руки. А ще – для кожного рідна.

  Хустка з давніх давен основний і улюблений головний убір української жінки. Окрім хустки були й інші головні убори, кожен із яких виконував свою функцію і в різних місцевостях називаються по-різному: намітка, перемітка, обрус, що свідчить про багатство милозвучність нашої рідної української мови.

А на Подніпров’ї носили хустку поверх іншого шапкоподібного убору – очіпка, а на Львівщині – поверх бавниці – тканої червоної стрічки, що обрамлювала чоло. Але хустка мала не тільки призначення головного убору.

 

Пригадую розповідь бабусі: „Великдень. Стіл покрито білою хусткою з мальвами – всі наші пожитки згоріли під час війни. На столі – пасочка. Хоч і голодно, і холодно, а на душі – пресвітле, бо свято. Для нас воно промовляло мальвами, густо посіяними на хустці-скатертині.”

 

ІІ. Історія хустки.

 

Хустка з давніх-давен була улюбленим головним убо­ром української жінки. Зображення хустки можна зустріти в усіх ста­ровинних рукописах, починаючи з «Ізборника Святослава». Вона про­ходить через усю українську історію аж до наших днів.

На ній і гроно, і пелюстка,

І небо, й райдуги на ній,

Мов берегиня вроди, хустка

Здавен у нашій стороні.

То нареченим на щастя,

То на добро матерям,

Вічний дарунок – хустина квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.

Веселі ви чи сумовиті,

На схилах Ворскли чи Дінця,

Нема таких жінок на світі,

Котрим вона не до лиця.

Мов помолодшала мати,

Гарна й сестра дорога,

Роси в хустині, немов діаманти,

Зорі й квітки в берегах.

Ой, ті луги та бережечки,

Які вгорі, такі внизу...

На щастя й радість – два ріжечки,

А два – на смуток і сльозу.

Сонцю й роботі найближча

Подруга днів осяйна,

Душу зігріє і зніжить обличчя

Хустка – тернова весна.

Окрім хустки, були й інші головні убори: намітки, (перемітки, обруси). Головний убір українок говорив про родинний, ма­теріальний стан жінки. Дівчина носила вінок або хустку, з-під якої ви­глядала коса. Заміжня жінка повинна була завжди закривати волосся. «Світити», тобто показувати волосся, вважалося великим гріхом.

У сиву давнину голову дівчини прикрашав вінок, а го­лову заміжньої жінки – очіпок, на який накидався довгий рушникоподібний шматок тонкої білої або вишитої тканини (обрус, намітка).

На Подніпров'ї носили хустки поверх шапкоподібного убору – очіпка. На Львівщині – поверх бавниці (тканої червоної стрічки, що обрамляла чоло).

На Лівобережжі України (Полтавщина, Чернігівщина) влітку дівчата складали хустку трикутником і обмотували її навколо голови, а тім'я залишали відкритим, «щоб волосся видно». З лівого боку пришпилювали квітку рожі або гілочку барвінку. Взимку закуту­валися так, як молодиці.

На Правобережжі України (Центр, Черкащина, Терно­пільщина) дівчата в разі потреби закутувалися так, як жінки, але з-під хустки визирала коса.

На Півдні України влітку закутували в білі хустки так, що ледве визирали очі, аби обличчя лишалося біленьким.

Головний убір завжди був виразником естетичних по­глядів українок, яскравим декоративним елементом їхнього вбрання. Він підкреслював святковість чи буденність одягу, говорив про ро­динний, матеріальний статус, нагадував про обов'язки.

 

ІІІ. Хустка в побуті.

 

Дівчатам належить ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Чому? Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою. Влітку дівчата складають хустку навкіс трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я залишають відкритим: «щоб волосся-коси було видно». На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце ы «запалює» обличчя, дівчата, боронячись його, замотують білою хусткою так, щоб ледве визирали очі.

(Дівчина повинна була мати обов’язково довгі коси).

Зимою дівчата закутуються хусткою так, як молодиці, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.

 

 

 

 

ІV. Обрядове значення хустки.

 

Хустина в українців має велике обрядове значення. Жодну річ одягу не використовують так широко, як хустку. Будь-який народний обряд не обходиться без хустки. На родини приходять ро­дичі з хлібом і хусткою. Хліб – символ добробуту, а хустина – оберіг дитини і матері від злих сил.

Широко хустка використовується в українському весіль­ному обряді. Колись кожна дівчина вишивала собі до весілля хустку:

Маю хустку-вишиванку

На чотири кінці,

Кого люблю, поцілую,

Стану на колінця...

Під час сватання дівчина підносила старостам хустки на хлібові, а парубкові-нареченому хусткою перев'язувала руку на знак згоди стати його дружиною.

Ой маю я хустку,

Та їй нема року,

А то буде миленькому

На осінь до боку.

На весіллі свашки покривали голову молодої хусткою, співаючи:

Я ж тебе, сестрице, покриваю,

Щастям, здоров'ям наділяю,

Щоб була здорова, як вода,

Щоб була багата, як земля,

Щоб була весела, як весна,

Щоб була щаслива у Бога.

А покривши молодій хусткою голову, співали:

Зробили ми діло,

Зробили ми діло,

Аж нам чоло впріло,

З коржа паляницю,

З дівки – молодицю.

Після цього свашка пов'язувала голову молодої хусткою.

Хустка, якою «покривали» молоду, зберігалася потім усе життя. Чи не від цього повір'я: хустка, якою матір уводить молодих до хати і виводить із хати під час весілля, має бути світлою, ясною.

На знак вдячності «весільна мати» обдаровувала ро­дичів хустками. Ті в'язали їх через плече і «притоптували» (танцювали під музику).

І мандрувала світом із козацькою піснею і славою ук­раїнська хустка. У часи козаччини перед походом кожна дівчина дару­вала нареченому вишиту хустину як символ вірності:

«Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужині». (Т.Шевченко.)

Носив козак хустку завжди коло серця, вона була йому оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону, а й від забуття матері-України.

Коли козак гинув, то хустиною вкривали обличчя, щоб «хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали»:

Ой, хустино, хустиночко,

Мережана, шита,

Тільки й слави козацької –

Сіделечко вкрити.

Якщо козака ховали з козацькими почестями, то виши­ту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною:

Ведуть коня вороного –

Розбиті копита,

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите.

І нині хустка – невід'ємний атрибут на похоронах. Хус­тиною перев'язують вінки, обгортають свічки, пов'язують руки. Такі хустки називають «провідниками».

Раніше у Свят-вечір несли вечерю до хрещених батьків лише в хустці, зав'язаній вузликом.

Вишитою хусткою покривали хліб, щоб не черствів, пов'язували або покривали дитячу колиску від вітру і лихого ока. Хустина була головним подарунком дружині чи дівчині.

Хустина згадується і в дитячих піснях, хороводах, іграх.

При сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак угоди бути його дружиною. У народній пісні про це співали:

Ой, маю я одну хустку

Та їй нема року,

А то буде миленькому

На осінь до боку…

У давні часи, козак, ідучи в похід звертався до коханої дівчини:

«Дай же, дівчино, хустину,

Може я в бою загину.

Закриють очі темної ночі

Легше в могилі спочину».

І мандрувала світом разом із козацькою піснею і славою рідна українська хустка. А що носив її козак завше біля серця, була йому і оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону, чи товаришевої зради, а й від забуття матусі-України.

У ці ж часи, часи козаччини, був добрий звичай у наших дівчат.

Коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустку, як символ вірності в коханні. В Тараса Григоровича Шевченка читаємо:

Дарувала шити шовком хустку,

Щоб згадував на чужині…

На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він загине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль і нею вкривають обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали…».

Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту клали на осідланого коня, якого вели за домовиною:

«Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите…»

Так писав про цей звичай Тарас Шевченко у своїй поемі «Хустка».

 

 

V. Хустина, як мистецький витвір.

 

Колись хустки в Україні вишивалися сріблом, золотом та шовком. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих або рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тіль в поєднанні з червоним.

Орнамент на хустках був колись переважно геометричний, а починаючи з ХVІІІ ст., навпаки, для хусток, як і для рушників, увійшов в моду рослинний орнамент – стилізовані квіти, ружі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів, півників, голубів та інше.

Вишиті візерунки, як колись так і тепер, розташовуються на хустках по чотирьох кутах та посередині, інколи по кутах розміщують головні фігури, а по всьому полі хустки у гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші деталі орнаменту. (Показати хустки, розглянути орнамент).

 

 

VІ. Колір.

 

Вишиті хустки в Україні були білого кольору. Пізніше з'явилися барвисті хустки: червоні, сині, зелені. Вони були запозичені від південних слов'ян – болгар та сербів.

Особливість: завжди бути білого кольору, хустка звернула увагу чужинців, що мандрували по Україні, які у своїх спогадах писали, що бачили скрізь тільки білі хустки з бавовни.

Подивуймося ж і нині – в цей розбуджений, розбратаний національними чварами і економічними незгодами вік – незнищенний, живучій любові нашого народу до простого, та водночас незбагненого дива – української хустки. І нехай не коло серця, а в звичайнісінькому простому чемоданчику чи рюкзаку, таки везуть іще наші сини – солдати після служби в армії своїм матерям, коханим, молодим дружинам хустки – дарунки. Барвисті, як сад на весні, мерехтливі, як світання над річкою.

Хай завжди веселить вас українська хустка, барвиста, як сад навесні, мерехтлива, як світання над річкою.

Нехай радують хустки-дарунки усіх нас!

 

VІІ. Додатки.

VІІІ. Джерела.