Виховний захід "Афганістан - пекучий біль душі"

Тема заходу: Афганістан – пекучий біль душі

 Мета заходу: 

– формування громадянської свідомості, сприяння осмисленню ролі людини в історії, аналізуючи події минулого, щоб краще розуміти сучасність;

 – виховання патріотизму, національної свідомості та гідності, гордості за синів України, односельчан, які з честю виконували інтернаціональний військовий обов’язок; 

– ознайомлення з трагічною сторінкою нашої історії, виховання поваги до учасників військових подій в Афганістані та їх батьків. 

 Відеоматеріали: 

– слайд «Реквієм в цифрах»; 

– слайд « Пам’яті полеглих»; 

– слайди «Афганські вечори у фотографіях»; 

–  фото з особистого альбому О.О. Кашпура.

Хід заходу

Ведучий 1.      Доброго дня, дорогі гості.  Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати учасників війни в Афганістані.

 Ведучий 2.       Український народ підтримує добру традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про подвиги синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.

 Ведучий 2.        Афганістан… Уже більше 30 років у нашій свідомості прописалося це слово не як географічна назва далекої мусульманської країни, а як синонім людського лиха.  На  війну до Афганістану були відправлені   воїни-інтернаціоналісти із нашого селища.

Ведучий 3.        За кожним воїном-афганцем – своя доля, свій життєвий подвиг, свій крок у безсмертя. У  полум’ї війни народжувались молоді солдати і командири, які з перших днів служби в Афганістані пізнали ціну життя, ціну справжньої чоловічої дружби, ціну взаємовиручки і взаємопідтримки, склали екзамен на зрілість, мужність і гідність.

Ведучий 1.        Війна перекреслила тисячі  молодих життів, переінакшила їх надії, плани, понівечила тіла і долі. Але разом з тим, серед страшних небезпек, вогню, крові – вони мужніли і загартовувались.

 Ведучий 2.                 

 Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані-

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна.

Ведучий 3       Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих наших земляків, воїнів-інтернаціоналістів, які  не повернулися живими до батьківських осель в нашому районі, а зокрема нашого земляка-односельця Олексія Гончаренка.

Ведучий 2                     

Хвилина мовчання…

Пекуча й терпка як сльоза.

Хвилина мовчання –

В ній наша любов воскреса.

Навік в нашім серці

Безсмертних імен цих звучання

Хвилина мовчання…

Ведучий1.     Прошу встати і вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

 Ведучий 2    Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно вбитих у горах Афганістану синів України. Вони  були б добрими майстрами, вчителями, лікарями, робітниками, справжніми господарями своєї землі. Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…

 Ведучий 3      По-різному зараз оцінюють події тих років. Різне бачення афганської війни, її наказів і військових операцій тими, хто їх виконував. Для нас це взагалі події, які відбувалися в іншій державі, але учасниками яких були наші батьки, родичі, земляки. І тому для них і для нас Афган -  страшна пам’ять, страшної війни, уроки якої мають бути засвоєні нашими політиками і ніколи не повторюватися.

Учень читає вірш “Давно відгули бої” 

Давно відгули бої,

Завмерли самотні гори,

А у очах матерів осиротілих — горе!

І не трясеться земля,

спалена вщент під ногами.

Гаряча жовта імла

Над горами Афганістану.

Туга гуде у вітрах,

Спомин про зойки і крики

Лиш у грозових снах

Шугають чорнії круки.

Де ви, брати, де ви?

Рідні односельчани?

Скроні давно посивіли,

Зморшки рясні між очами.

Закинули автомати.

Трясуться руки ще й досі.

І плаче, плаче мати,

І падають долу роси.

Учениця 1.               Це був час «холодної війни», час жорстокого протистояння СРСР і США. Тоді ні в кого не було сумніву щодо правильності ухваленого рішення. І радянські війська, вірні військовій присязі, вирушили на чужу землю виконувати інтернаціональний обов’язок.

Учениця 2.               Скільки разів так бувало: війни замислюють вже сиві політики, а в окопах опиняються ті, кому 18-20, 30 років. І лише біль, плач, стогін і розпачливі крики матерів є безсилим протестом проти всіх, які є на світі, воєн.

Учениця 3.               Із тієї кривавиці живими не повернулися  на Україну 3360 українців, безвісти зникло 80 українців. 

Інсценізація вірша "Лист матері"

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати матері не знає.

Не приніс знов листа від солдата.

Адже знає, так його чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше,

Хай дорослий, мені ти- дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я, чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

Ведучий 1. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать i досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти своїх чоловіків i батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни i пам’ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

Ведучий 2. До слова запрошуємо колишнього афганця, нашого односельця Кашпура Олександра Олексійовича

Сценка. Молодий солдат пише листа

Мамо. Вибач, я не зумів дописати тобі листа. Мені вчора виповнилося 20, а сьогодні мене не стало. Але перед тобою і Батьківщиною я чистий. Я чесно   виконав свій солдатський обов’язок. Я не порушив присягу і був вірний солдатському слову і фронтовій дружбі. Прости…Єдине чого не зумів – це врятувати себе для тебе рідної.

 Вірш  «Ховали інтернаціоналіста»

Ховали інтернаціоналіста, 
Блищала глухо цинкова труна, 
Нестерпно пахло тополиним листом 
І плач дівочий танув, як струна. 
Руда земля розверзалась чорнорото. 
Чекає хижо мовчки на своє, 
А мати на колінах у болоті обмацує труну: 
Чи ж там він є?!!

Стоять, відводять очі в бік солдати 
І шепотить сержантик ледве чуть: 
Не велено… Не можна відкривати… 
Не велено… 
Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання. 
Учора вже летіли журавлі. 
Таке врочисте вийшло поховання: 
Школярики стоять, учителі. 
А голосок дівочий квилить, квилить, 
Соромиться кричати на весь світ… 
Кого клясти, кого назвати винним? 
І що той світ? Хіба він дасть отвіт? 
На хрест сусідній похилився тато, 
Похнюпилися братики малі - 
В селі ховали воїна-солдата, 
У мирному вкраїнському селі.

 Ведучий 1  Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя такі довгі і прекрасні…. Разом із ними пішло в життя чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти.

 Ведучий 2

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

 О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.