Виховний захід до пам'яті жертв Голодомору

Лінійка для середньої школи

Атрибутика: чорний сухий хліб на тарілці, кухоль води та свічки на столі по середині актового залу, реквієм має грати на фоні, на великому екрані горить свіча пам’яті.

Дійові особи: Янгол , Смерть, двоє дітей, жінка, чоловік, представник радянської влади

По середині залу стоїть стіл на якому лежать шматки сухого хіба, кухоль води на одна велика свічка що горить. Навколо стола сидять двоє дітей, жінка , чоловік, представник влади стоїть віддалено від всіх. Це не одна родина проте кожен тримає свічку в руках. На сцені з’являється дві персони. Дівчина з розпущеним волоссям та вдягнута в біле та хлопець в чорному балахоні із закритим обличчям і білими руками.

-          Втомився я ходити по Україні. Кожного дня тисячі людей маю відправляти до того світу. Хоч я і смерть, але в мене теж є почуття. Пів біди, якщо війна чи ще якась біда. Але тут ось, голодні діти, жінки та люди. Хати пусті та страшні. Таке враження, що саме життя пішло. Але в мене є що вибір? Я смерть, така в мене робота, приходити і забирати людей із цього світу. Які імена тепер є в моєму списку.

Смерть підходить до двох дітей, які сидять на землі з похиленими головами.

-          Ну що ж, вам не буде боляче. Я просто вас…

-          Дай спокій їм. Нікуди вони з тобою не підуть!!!

-          Ааа…це знову ти? Ти прийшла сперечатися зі мною? Янголе, не заважай мені робити мою…

-          Ти і так забрав багато дітей. Вони не безнадійні. Вони можуть вижити.

-          Я бачу. Ти думаєш, що я сліпий?

-          То чого ти їх займаєш?

-          Ти бачила їх матір?

-          А що не так?

-          Вона вже не в собі. В її душі є плани як цими дітьми втамувати голод.

-          Та ні, це ж мати. Вона одумається. Вона не посміє.

-          Я бачив вже таке. І теж подумав так як ти. Але ні, діти пережили страшні муки і біль. Я не хочу повторення такого черговий раз.

-          Але …

-          НЕ ЗАВАЖАЙ. Хай краще я їх тихо заберу ніж вони побачать як їх матір, що збожеволіла, вбиває їх бо від голоду в неї відібрало материнський інстинкт. Хай просто пам’ятають її доброю і гарною матірю.

Смерть торкається білою рукою дітей та вони лягають на землю. Янгол у відчаї і не знає, що робити.

-          Ти прийшов за всім селом?

-          Не за всім…

-          Будуть ті хто лишається живими і розкажуть нащадкам про голодну смерть.

Вони підходять до жінки яка стоїть на колінах схиливши руки в молитві.

-          Її теж?

-          Ні. Вона сильна.

-          Але ти вже минулого тижня забрав її батьків та чоловіка.

-          Я ніколи не забуваю коли і кого я забрав. Але вона сильна. Вона зможе ще розквітнути. Її віра і дух незламні. Така худа і стомлена, вона як уособлення народу, що не можна знищити.

-          То може ми підемо?

-          Так. Є інші за ким я сьогодні прийшов.

На землі лежить чоловік. Він тримається на груди, його обличчя застило в гримасі болю.

-          Постріл у серце? Ти забираєш його?

-          Ні. Куля не потрапила. Він відійде. І ти йому допоможеш.

Янгол підходить до чоловіка, підводить та садить на землю.

-          Рада дуже глибока.

-          Він буде жити. Його час не настав. Він захистив собою людей. Але Бог даруватиме йому довгі дні життя. Мен пора…

Янгол і смерть проходять повз кремезного чоловіка який виглядає так, ніби голод його не стосується. Це комісар райкому який займається заготівельною робою.

-          Чому діти мають помирати, а оцей вбивця сидить і жирує?

-          Кожне життя безцінне…

-          Я знаю, не тобі говорити про цінність життів. Але справедливість! Чому так?!!!

-          Немає справедливості в житті. Вона є лише після смерті. Так всі будуть на суді.

-          Та знаю я , знаю… але чому оцей?

-          Його час настав… тихо промовив смерть.

-          Як?

-          Доста йому мучити нарід. В його душі немає ні добра, ні каяття. Ось я і прийшов по його душу.

-          Ти?

Смерть торкається комісара і той падає мертвий.

-          У мене ще багато роботи. А ти подбай про тих кого я сьогодні не забрав.

Смерть іде із залу. Янгол читає статистику Голодомору і його жахливі цифри.

Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933роках шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до смерті від голоду 3,941 млн безпосередньо та склав 6,122 млн втрат ненародженими людських втрат у сільській місцевості на території Української СРРта Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйонів пудів без мірчука, котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь-яку ціну».

Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького районутодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

22 січня 1933 року. Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані.

Спогади очевидців читають учасники сцени.

Спогади очевидців

«Тоді був неврожай, засуха. А ще відбирала влада те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред'являли. Люди їм не заперечували… Приходили чоловіки — 4—5 осіб. З'являлися в вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа — і з'їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували. Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім'ями. Ховали їх попід хатами. На них нема ні хрестів, ні пам'ятників. їх згадують ті, хто зостався живим. В їх смерті я виню лише владу.»

Заріцька Станіслава Іванівна, 1923 р.н., село Яворівка Житомирської обл.

«Пам'ятаю, тоді у людей все забирала влада — проводила „викачку“. Робили це місцеві. Людей залишали без засобів існування. Виживали хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур'ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, то міняли на їжу.»

Патлатюк Ядвіга Миколаївна, 1922 р.н.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли. Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з'їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з'їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з'їли. Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли.»

Циба Василь Іванович, 1928 р.н., село Райгородок Чернігівської обл

На завершення проходить хвилина мовчання.