Виховний захід "Геноцид українського народу"

Виховний захід

Геноцид українського народу

Мета: поглибити знання учнів про голодомор в Україні в 1932 - 1933 роках, розширити їхнє уявлення про страшну трагедію українського народу, зокрема, як пережили голод наші земляки, виховувати в учнів відразу до тоталітаризму та співчуття , милосердя до бідних, знедолених людей.
Обладнання: у глибині сцени - хрест, на якому чорна цифра «33», переплетена терном. На столику: на рушнику - хліб, свічки, образ Ісуса Христа, книга «Голод-33».
                                                ХІД заходу
Звучить запис уривка з вірша М. Вінграновського «Монолог Наливайка»:
Могил нема. Могили повтікали.
Дніпро утік - зосталась лиш вода.
І вовчі небеса над вовчими віками
Снують свою ходу. Печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І над народом, стомленим та босим,
Панує без'язике небуття...
І ведучий.
  1933-й рік... Найчорніший час між чорними часами в історії
України. У світі не зафіксовано такого голоду, як той, що випав на долю народу
найродючішої і найблагодатнішої землі.
ІІ ведучий.
   Як сталося, що без стихії, без війни - в самому центрі цивілізованої
Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту,
небачений голод забрав у могилу мільйони людей! Що це було ?
І ведучий.
   Ці питання впродовж десятиліть тривожили світову
громадськість. Нині ми знаємо, як це сталося.
ІІ ведучий. Нині ми знаємо, що це було.
Разом.
   Це був більшовицький геноцид ! Це була безкровна, людоморська війна
тоталітарної системи проти українського народу.
І ведучий.
   Війна - задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації,
винищити цілий етнос.
ІІ ведучий.
   Війна. Щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, витруїти
в серцях людяність.
І ведучий.
  І натомість посіяти в душах страх, жорстокість,підозрілість і неміч
духовну.
Разом
  Вісім мільйонів зморених голодом дітей України - ось наслідки цієї
війни.
1- ведучий.
 Їм - неоплаканим і невідспіваним, їм - похованим у спільних могильниках...
2- й ведучий. ..
  Похованим без труни й молитви, позбавленим могили й шани -
присвячуємо цей день пам'яті й скорботи.
Звучить глас 8-й заупокійної служби: «Зі святими упокой...»
  У центрі сцени виникає постать у білій сорочці, - символічний образ матері -
України.
Біла постать .
   Хто се? Хто будить мене щоночі ? Хто водить за мною запалими
очима, в які перелилися всі страждання, всі муки й скорботи роду людського?
Хто розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі?
За сценою ледь чутно пронизливо -тонко, прозоро звучить: «Святий, Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас!»(тричі).
Біла постать (на фоні співу) .
   Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо! Матусю! Ненечко!!! Крихітку.. Крихіточку хлібчика!.. Дай... (Ціпеніє серед непорушних постатей).
Учитель.
  Учні нашого класу зібрали свідчення сучасників голодомору. Послухайте їх. Ходаківська Я. Свідчить ... Якоб М. Свідчить... Білий Д. Свідчить мій прадідусь ... Борсук А. Свідчить... Мосієнко Ю. Свідчить... Скляр І. Свідчить... Борсук А. Свідчить...
Увиходять , по черзі розповідають:
  1  Жахливо навіть через 78 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.
2              Пекельні цифри та слова
              У серце б'ють, неначе молот,
              Немов прокляття ожива
              Рік тридцять третій. Голод! Голод!
  3      Україну називали житницею, але, грабуючи її, по- справжньому, не давали їй жити .Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.
 4             Остання хлібина. Це остання хлібина, остання!
             Очі горем налиті вщент.
             Батько й діти не їли зрання.
             Це остання хлібина, остання!
             Після неї голодна смерть.
             Плаче й крає, мов соломину,
             Пильно дивиться дітвора.
             Тату, їжте ось цю шкуринку,
             Майте жалю до нас краплинку,
             Умирати вже вам пора.

5
            Взяв шкуринку дідусь і плаче,
            І стареча рука тремтить.
            Сиве око сліпе, незряче,
            Але серце його козаче
            Б'ється рівно і хоче жить.
            Стали кожному крихти в горлі,
            Спазми в горлі. Немає слів.
            А над хатою клекіт орлів,
            А на вигоні - трупи чорні,
            Там, де саваном сніг білів.
6
   Без болю не згадати страшні муки і переживання українського
народу в 1932-1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть
переказувати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які
залишили земне життя у пекельних муках.
7
         Я ще не вмер,
         Ще промінь в очі грає.
         В четвер мені пішов десятий рік.
         Хіба в такому віці помирають?
         Ви тільки поверніть мене на бік.
         До вишеньки!
         В колиску ясночолу
         Я чую запах квітів. Я не вмер?
         А небо стрімко падає додолу,
         Тримайте хтось хоча б за коси верб.
         Куди ж ви, людоньки, куди?
8
         Окраєць ласки.
         Чи хоч з печі диму?
         В клітинці кожній - озеро води.
         Я ще не вмер?
         Усі проходять мимо.
         А житечко моє таке густе,
         І мамина рука така гаряча.
         Вам стане соромно колись за те,
         Та я вже того не побачу.
9
   Пройдуть роки,  минуть  десятиліття,  а трагедія   1933  року все хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині ще у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
 10         Бозю, що там у тебе в руці?
         Дай мені, Бозю, хоч соломинку
         Щоб не втонути в холодній ріці!
         Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,
         Тож підрости хоч би трохи бодай:
         Світу не бачив ще білого, Бозю,
         Я пташенятко, прибите в дорозі,
         Хоч би одненьку пір'їночку дай.
         Тато і мама - холодні мерці.
         Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
         Холодно, Бозю! Сніг дуже білий,
      ... Бозю, що там у тебе в руці?..
Ведучий
 У запізнілій жалобі схилимо голови у каятті перед світлою
пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли, як зорі.
Звучить "Реквієм" Моцарта. Учні запалюють свічки.
Учитель.
   Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню як
частинки вічного. А світло цих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою.
Вони повинні жити в нашій пам'ятті.