Виховний захід "Леся Українка: жінка,яка змінила світ"

 

 

 

 

Літературно – музична

композиція

Леся Українка: жінка,

 яка змінила світ

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета. Вшанувати пам’ять відомої української поетеси  Л. Українки. Донести до свідомості учнів значення   творчості  поетеси і актуальність творів на сьогодні. Виховувати вміння декламувати поетичні та прозові твори.

Зала святково прибрана (за допомогою декорацій створена весна).

З правого боку - погруддя Лесі Українки, з лівого -  невеликий стіл, на якому книги і запалені свічки, посередині на стіні в рушнику - портрет поетеси. Звучить музика Шопена (вальс № 7). До бюста підходить ведуча, покладає квіти (бажано конвалії  -  улюблені квіти поетеси).

Читець. Прозорий сад, зимовий вальс ,

І  біла тиша в білім домі.

 Пробачте, Лесю, ми до вас –

Непрошені і незнайомі.

Цей білий спокій, цю печаль

Не потривожимо словами.

Вікно у сад. Свіча. Рояль,

 і образ ваш нетлінний з нами.

Холоне свічка. Квітне сніг.

Ми мовчимо. Так чисто й страдно.

Тут стільки впало на поріг

Фальшивих фраз і фраз порадних.

Пробачте, Лесю, і простіть

За ці чужі бетонні стіни,

За душі, темні і пусті,

За невкраїнність України.

Простіть... За те, що вбили в нас,

Що ми самі зняли на палю...

Стікає чорно-білий час

По стертих клавішах рояля.

Музика стихає. Ведуча сідає біля столу і запалює свічки.

Ведуча. Ви мене не знаєте, Лесю... Я запізнилася на 100 років... Але прочитала стільки спогадів про Вас і досліджень, а головне - Ваші листи. Гортаючи їх, замислювалася чи не над кожним словом, фразою, думкою... Іноді мені здається, що я Вас добре знаю, як себе саму, іноді перечитую нові рядки й ловлю себе на думці, що я Вас зовсім не знаю. А чи розумію? Мабуть, тому мені так болить Ваш лист, написаний не мені, але, напевно, для таких, як я, - тих, хто запізнився на 100, 200, 300 років.

Звучить музика Шопена.

На сцені з'являється дівчина в образі Лесі Українки.

Леся. Невже справді поети змушені жити «на розпутті великому» і віддавати людям на осуд, а іноді й на поталу, не тільки свої думки й роботу, а й усе життя? Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила докладну свою біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма шо в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої.

Виходить ведучий.

Ведучий. Отож, щоб говорити про Вас, треба бути уважним до кожного слова, пильним до кожної фрази. Аби ніщо не порушило правди, не завдало прикрощів. То де ж Ви, Лесю? Де Ви, жінко, вища за свою славу? Ловили Вас сліпі фотокамери, старанно досліджували літературознавці, та лишили тільки тінь Вашу, силует Вашого земного буття.

Звучить Соната № 12 Бетховена.

Ведуча. Найпотаємніша, найінтимніша сторінка життя поетеси, можливо, не зовсім розкрита... Легким дотиком, обережно, торкнемося особистого в долі Лесі Українки, звичайно ж, її кохання. Спробуємо розкрити втаємничені сторінки із життя жінки, що вміла любити і пережила у своєму житті трагічне нерозділене кохання. Полинемо у чудовий світ, де поезія і музика сплели нев'янучий вінок любові.

Ведучий. Не будемо лукавити, особисті взаємини визначних людей завжди соромливо приховувались. Проте ніжне, палке серце Лесі Українки завжди було повне любові. Вона жила любов'ю, чекала її і сподівалася знайти справжнє кохання.

Звучить «Місячна соната» Бетховена.

Леся. Ой де мій коханий юнак?

Ой де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець!

Чи вмер він, чи так зажурився?

Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись?

На мить ми зустрілись, на вік розлучились!

Я ж не насмілюсь про нього людей запитатись.

Музика стиха.

Ведучий. Життя геніальної поетеси було яскравим і складним. Якщо заглибитись у її твори, то відкриваєш для себе багатобарвний мистецький світ, де чітко вияскравлені антитези: життя і смерть, любов і ненависть, світло і темінь, мрія і реальність, ява і сон... Коли читаєш її окремі творіння, мимоволі бачиш щось глибоко особисте, щось потаємне між рядками...

Ведуча. Найуразливіші чари кохання навесні, коли все навкруги розквіта, коли народжується нове життя й оновлюється почуття. Сила природи, пристрасне дихання весни пробуджує кохання в душі сільського парубка Лукаша, У його палкому серці квітне цілий вінок любові, його з нестримною силою тягне до лісової царівни - Мавки.

На сцені з'являється декорація лісу.

Чути мелодію сопілки.

З-за дерева з'являються Мавка  і Лукаш.

Мавка.

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди.

Серденько виймає...

Лукаш (перестає грати). Ти, Мавко?

Мавка. Я.

Лукаш. Як ти тремтиш!

Мавка ...боюся притулятися,

а так не встою.

Лукаш. Притулися до мене.

Я дужий - здержу, ще й обороню.

Мавка. ...ти не чуєш,

як солов'ї весільним співом дзвонять?

Лукаш. Я чую... Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

«Цілуй, цілуй, цілуй!».

Я зацілую тебе на смерть... Розгнівалась?

Мавка. Я слухаю тебе, твого кохання.

Лукаш. ... Мавко!

Ти з мене душу виймеш!

Мавка. Вийму, вийму-

Візьму собі твою співочу душу,

а серденько словами зачарую.

Лукаш. ...Дай, подивлюся... Ой, яка ж хороша!

Знову звучить сопілка.

Дійові особи виходять, Декорація забирається.

Ведуча. Кохання - найвища на землі краса. Воно надихає, окрилює, дає наснагу творчій людині. Втіленням нездійсненного у житті ідеалу кохання, заснованого на суто духовній близькості, стала для Лесі Українки майже метафорична постать Сергія Мержинського.

Ведучий.  Леся Українка і Сергій Мержинський.

Трагічна, безмежно сумна, але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності.

Ведуча. За спогадами сучасників, Сергій Костянтинович був надзвичайно інтелігентною і симпатичною людиною. У ньому якось гармонійно поєднувалася зовнішня привабливість та особлива духовна краса. Лесю Українку вражала чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння.

Ведучий. Вони познайомилися у 1897 році, перебуваючи на лікуванні в Ялті, Двоє самотніх людей, зломлених важкою хворобою. Він - стриманий, скромний, делікатний чоловік 27-ми років, синьоокий, красивий, з хворобливо матовою шкірою. Вона - на рік молодша, тендітна, худенька, сором'язлива, схожа на зовсім юну дівчину.

Ведуча. Сергій був чудовим співрозмовником. Говорили вони багато, часом про все і ні про що. Іноді сперечались. Леся Українка наче відчувала якусь перевагу його над собою, але серце її не ображалося. А найбільш багатозначним було мовчання, особливо ввечері, коли загадково щось шепотіло море.

Читець (на фоні запису шуму морських хвиль):

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате;

Що гадала, - не вимовлю зроду;

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! Вона те глибоко сховала...

Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє...

Ведуча. Часом погляд його добрих очей ставав твердим, навіть колючим. Він думав і говорив про скороминучість свого життя, хоча Леся намагалася якось непомітно відволікати Сергія від сумних думок, розважити його своєю сердечністю.

Звучить «Місячна соната» Бетховена.

Ведуча. І знову вони йшли набережною Ялти, де розкладали товари гамірні італійці, а вертались неодмінно терасою понад морем. У неї зникав біль у нозі та в руці, його покидав кашель. Море і сонце були чарівними, але навіть вони програвали безмежній любові та вірі.

Ведучий і в едуча в образах Сергія і Лесі.

Він.  «Я вірю в Вашу безсмертну зірку, Лесю. Коли я дивлюся на Вас, мені здається, що Ви з тонкого скла зроблені. Одного разу бачив дивний сон, неначе падав скляний дощ. І коли я простягав угору руки, тонкі нитки дощу ламалися з таким ніжним звуком. Коли Вас немає - мучуся, боячись, щоб Ви не впали, не послизнулися, не зламалися».

Вона. «Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?.. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, кого вона шкодує... Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи, це нічого, що між нами не було поцілунків... Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині...».

Ведуча. Леся Українка не приховувала своїх почуттів. Але як же їй залікувати незагойну рану, котру лишає на все життя нерозділене кохання?

Ведучий. Гірку чашу нерозділеного кохання ця феноменальна жінка випила до дна і зуміла переплавити своє безмежне горе у вогні творчої фантазії. Невимовна туга звучить в цей час у її творах.

Читець. Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!.,.

На фоні музики - Він і Вона.

Вона. Я бачила, як ти хиливсь додолу. Пригнічений своїм важким хрестом. Ти говорив.

Він. Я втомлений... так, справді... Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо? Я одинокий і... немає вже сили!

Вона. Ти говорив так просто і спокійно, щось в голосі тремтіло, мов сльоза. Та полиском сухим світились очі, як завжди... Я стояла біля тебе, не зважилась ані за руку взяти, ані схилитись до твого чола, ані тебе підвести... Я дивилася. Як ти хилився під своїм хрестом.

Ведуча. Леся Українка не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.

Читець. Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ведучий.  У  березні   1901   року в  Мінську Мержинський помирає на руках Лесі... Невимовний біль... 3 життя пішов назавжди той, кого кохала найбільше у світі. То був удар страшної сили, і перенести його допомогла поезія. Весняної ночі 16 березня   1901   року  Леся   Українка   написала драматичну поему «Одержима». Протягом однієї ночі і страшною ціною вона стала драматургом.

Ведуча. Кожний край народжує свого поета, сподіваючись виявити себе через його слово. Для України таким поетом стали і Ви, Лесю, «На залізний вівтар свого убогого краю» Ви поклали все, що мали: «і талант, і серце, і свої недовгі дні».

Ведучий. Ви постійно прагнули осягнути сенс свого життя. Рвалися на простір, шукали щастя, як шукаємо його ми. «Кожен бачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилину. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави», - так писали Ви у легенді «Щастя». Що для Вас було щастям, Лесю?

Леся. «Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей. Треба вийти в люди! І я вийду або під ножем пропаду, а так не зостанусь!..

А як вийде, що пізно, то вже ні на кого жалуватись не буду і на долю теж, бо якби мені дано змогу завернути час назад, то я таке саме робила б... Не всі ж мають іскру в серці, огонь в душі. Се може не дати щастя, але щось більше і вище за щастя, щось таке, чому назви немає в людській мові».

Ведуча.  Чи була Леся Українка щасливою? Була! Бо доля подарувала їй кохання, а не кожен у житті має цей дарунок долі. І нехай воно тривало недовго, нехай скінчилося трагічно, але воно живе і донині у палких поезіях та спогадах сучасників письменниці.

Читець. Коли дивлюся  глибоко в любі очі,

В душі цвітуть якісь квітки урочі,

В душі квітки і зорі золотії,

А на устах слова, але не тії,

Усе не ті, що мріються мені...

Ведуча. Леся Українка - феноменальна жінка, що дала світові нетлінний ідеал жіночої вірності, високої духовності. Жінка, яка втілює у собі силу і мудрість, талант і широку душу, що зуміла знайти в собі мужність боротися з хворобою і прожити недовге життя так яскраво і повноцінно.

Ведучий. Я знову бачу Лесю - мужню й горду. І сонце ллє калинову росу,

безсмертна донько мудрого народу, вінок любові я тобі несу.