Виховний захід . Літературно-музична композиція " Вклоняємось тобі , Кобзарю, низько..."

 

 

Літературно-музична композиція

 

  « Вклоняємось тобі,

                  Кобзарю, низько…»

 

Актова зала, прикрашена стіннівками.

 Презентація слайдів.

 Портрет Т.Г. Шевченка, « Кобзар» на вишивці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Учитель 1:

                            Я на Тарасовій горі…

                            Стою, і біль мене проймає:

                            Шевченко жив о тій порі,

                            Що кожен з нас про неї знає.

                            Пора жалю, пора знущань

                            Над бідним людом, як над звіром,

                            Що скуштував той смак страждань

                            Й поліг в ярмі у землю з миром!

                           Душа митця завжди крилата,

                            В неволі, волі й вічності…

 

Учитель 2:

                      Завжди велика та завзята,

                         Й могутня зброя в міцності.

                         Ти хоч прикуй її до скелі,

                         Замкни під всі замки земні,

                          Все ж вирветься вона з неволі

                          Й полине звістка по землі,

                          Що вистачило їй снаги!

                          Снаги до вищих прагнень люду,

                          До забуття суспільних прав.

                          Снаги – відчиститись від бруду,

                          Що підлий пан на них пролляв.

                          Ніхто не може зупинити!

                          Ніщо не змусить відступити!

                          І вирветься душа з неволі,

                          Хоч і проллє багато крові!

                                      - 2 -

Читець   ( Учениця читає уривок з « Поеми про Шевченка»):

 

                      Так бився наш Тарас завзято,

                         За людське право й рідну мову,

                         Хоч заплатив за це багато.

                         Бо « мав із тюрмами розмову».

                          Як шаблю, слово він тримав.

                         За щит – молитву щиру мав.

                         Одним із перших він «рубав»

                         Дорогу в край цілющих трав.

                      Цілющих трав, що проростають

                         В крилатих душах – і тоді

                         Бальзам корисний  вони мають,

                         Яким лікуються всі люди –

                         Усі : старі та молоді.

                          Бальзам цілющий  - то наука,

                          Яка корисна для усіх.

                          І для дорослих. І малих.

                           Молились всі – боролись одиниці

                          За кращий світ, за краще майбуття…

                           І  душі « воїнів» снують ще по каплиці,

                           Щоб подивитись на сьогоднішнє буття.

                            Мабуть, Шевченко, як воїн, ще блукає

                           Й милується сьогоднішнім життям,

                           І на плоди своєї праці споглядає,

                           Й порівнює теперішнє і те життя.

                           Я сяду біля синьої води,

                           Що плеще хвилями об береги Дніпра,

                           І придивлюся до природи,

                           Яку сходили різнії народи.

                           Прегарна, буйна зелень на деревах

                           І соковиті трави на землі,

                           Дзвенять до утрені всі дзвони у церквах,

                           Їх куполи у вранішній імлі.

                           Лунає спів пташок, шумить вода,

                           І перше сонячне проміння

                            З-за крон каштанів вигляда.

                            Не чути зайвих рухів у природі,

                            Як кажуть в нашому народі.

                             Ось тут, в цім місці, в прохолоді,

                              Я думу думаю свою

                              Й вбачаю образ у природі,

                             Що дав мені свою снагу.

 

 

 

 

 

 

 

 

                        Тарасів дух живе і буде жити,

                             А з ним – його високая мета,

                             Його мета – щоб всі дорослі й діти

                             Любили мову й волю,

                             Що Божа ласка їм, як дар, дана.

                             За що боровся він з таким завзяттям,

                             За що карали чесного митця,

                             За що у владі слалися прокляття

                              На душу «воїна»  - народного отця.

                              Та недаремно бився той вогонь,

                              Що намагався душі запалити

                              У людях, злиднів і страшних вигнань!

                               Усе ж жаринка має жити!

                               Багато видатних людей

                               Пішли по стежці Кобзаря.

                                « Кобзар» зробив з них, ще з дітей,

                                Крилаті душі «на митця»,

                                Що заіскрились, як зоря …

                                 Й зоря горіла й розгорялась,

                                 У нашім краї розросталась.

                                              - 4 -          

 

                                  І світлий, її чистий блиск

                                  Митці несли мов обеліск!

                                  Тараса учні – ці митці  -

                                   З минулих літ – мудрі гінці.                          

 

Ведуча 1

                   Я   Вас вітаю з березневим днем!                    

                      І все-таки зійдуть сніги – і нам привітно усміхнуться

                       дерева  своїм листям, трави і квіти…

                       І прилетять гуси – лебеді…

                      Такого ж березневого дня колись принесли лелеки

                       до кріпацької хати маленького хлопчика.

                       Його звали Тарасом. Ріс він швидко і дивувався красі,

                       бо вмів її бачити.

 

Ведуча 2

            Тарас Шевченко…Такий великий, що бути більшим не можна.

             Як Україна. Як світ. Ріс безрідним сиротою, а став найріднішим

             усім нам з покоління і в покоління.

             Був кріпаком, а заговорив і  показав шлях до свободи.  Жив в 

             імперії сваволі, насильства й наруги, де на всіх язиках все мовчить,

            а кликав порвати кайдани і йти  просто , щоб не було за собою і  

 зерна неправди. Мордувався в тюрмі народів і був свідком   зречення  материнської мови, культури й історії, а залишався вірним ідеалам волі і братерства. Горів очисним вогнем сумління і вражав своїм запитанням, як полум’я сорому :

 хто ж ми , чиїх  батьків, ким і за що закуті… Він безсмертний, як саме

життя, тому став нашою долею і заповітом. І на сторожі  правди , любові і честі стоїть його слово.                      

 

 

 

Ведуча 1

Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна  подумати, що це – легенда. Воно почалося з любові до матері та батька і радісного, незважаючи н а кріпацький стан, дитинства.

 

Ведуча 2

У  дитинстві Тараса  було багато людей світлих, добрих, багатих на     добро і тепло. І серед них чи не найдорожчі – дід Іван і Оксана Коваленко. До цієї дівчини він відчував ніжну приязнь, Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне одного й покохали.

 

 

            ( виходять читці)

Поезії про дитинство.

 

               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інсценізація уривка з твору « Тарасові  шляхи»

                                    О. Іваненко

 

 

 

Тарас.

                     Мені тринадцятий минало,

                      Я пас ягнята за селом.

                      Чи то так сонечко сіяло,

                       Чи так мені чого було?

                       Мені так любо, любо стало,

                       Неначе  в Бога…

      ( Тарас сідає на край імпровізованої сцени)

            Як прийде Оксана, скажу : « Ти моя зіронька».

         ( з’являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові стрічка.)

Тарас ( радіє) . Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана . Ну що?

Тарас.   Та йди ближче.

Оксана.   Та я й звідси почую.

Тарас.      Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

 Оксана.   А чого? Не помирили?

Тарас.        Ні, не те: буду там учитися на маляра.

 Оксана.    О? Так уже годі на кобзаря – підеш на маляра?

 Тарас.      Років за два буду маляром!

  Оксана.  А що це таке – маляр?  

  Тарас.     Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево, схотів –хату,     а схотів – козака.

   Оксана.  Ти бач! Он воно що?

   Тарас.     Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці       розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях… Ех! Козака змалюю на стіні! ( Пауза). Тебе змалюю та й дивитимуся на тебе.

   Оксана.   ( підходить ближче, сідає).  Таке вигадуєш! ( Підсовується).

                      Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас.       А ти знаєш оту пісню « Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя.»?

Оксана.   ( тихенько).  Ну, то й що?

Тарас.       Зіронька – то це ти!

 Оксана.   Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

 Тарас.  Гарна ти! Немає кращої за тебе. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

  Оксана.   Срібними…

   Тарас.     І золотими дзвіночками в закаблуках.

   Оксана.    Ще в нікого таких не було.

                             

 

 

 

 

 

 

                                           -6-

 

Тарас.             А в тебе будуть.

 Оксана.         За що справимо?

 Тарас.           Одіб’ємось од злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

  Оксана.       Я без тебе – нікуди.

   Тарас.          А як до пана покличуть?

   Оксана.     Не  піду, хоч убий, не піду.

   Тарас.       І я не віддам тебе нікому.

   Оксана.    А коли що – рішу сокирою.

   Тарас.        А я втечу до тебе звідки завгодно.

    Оксана.   А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

    Тарас.      Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

    Оксана.  Докотиться через гори, долини, байраки.

 

  Учениця ( читає поему « Сова »)

  Ведуча 1.

                       Мріяв хлопчик побачити і далекі  землі. Жадібно вбирало  чуле

                       до людських страждань Тарасове серце розповіді – легенди

                       старого дідуся про героїчне і страдницьке минуле рідного краю,

                      думи кобзарів.

 

  Ведуча 2.

                       Майбутній поет відкривав собі світ. Підростав, і в ніжній душі

                        починали бриніти струни майбутньої музи, яка готувала його            

                        до великого подвигу.

 

 

 

                               Інсценізаціця твору « Розрита могила»

 

Дія відбувається ввечері в степу біля Кирилівки на Україні.

           Степ. Могила. На могилі сидять пастушки: Тарас і Степан.

          Вечоріє.

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервоніло – як на

             пожар. А небо – як прекрасно красками міниться!.. Ех, як хотілося би

             мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу…

             ( задумливо).

             « Сонце заходить, гора чорніє,

                Пташечка тихне, поле німіє…»

Степан. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці

                додому.

Тарас.    Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу…

Степан.  Не хочеш іти додому?

Тарас.     Не хочу… Там мачуха бити мене буде…

• 7 –

Степан .  А ввечеря?  Ти хіба не холодний?

Тарас.     Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за

                 пазухою , що Оксана дала.  А вранці скажем Оксані, то вона знову

                 передасть…

Степан. А не будеш боятися?  Це ж лячно самому ночувати в степу  на

                могилі…

Тарас.    Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком байрак,

               а там ( показує) степ та могила.

Степан.  Ну то добре! Ночуй, а я займу  твої вівці ( виходить)

      ( Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі

      втихає все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили          

     виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється).

Козак.  А що - злякався , хлопче?

Тарас.  ( спокійно) Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

 Козак.  А чи знаєш ти, хто я такий?

 Тарас.  Знаю.  Як лиш вус та чуба твого побачив , то й пізнав, що ви

                козак запорізький…

  Козак. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

  Тарас.  Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю

                гуляли, слави добували, та з турецької неволі братів визволяли…

 Козак.  ( оперся на списа задумливо). Ой, так, сину…

 Тарас.   Так, так, розповідав… За добро рідного краю, за Україну…

  Козак. ( радісно). А!.. Так, значить, не вмерла ще наша слава , тай не вмерла

               ще в народі пам’ять славної минувшини!.. Потішив ти мене трохи,

                хлопче!

 Тарас.  ( здивовано) Так ви не мертві там у могилі, а живете?

 

 

 

Козак.  ( сумно) Не мертві, сину! Живемо і караємось там…та знай, що не

                один я!

  Тарас.  За що ви отак караєтесь в могилах?

   Козак.  ( сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю,

                 А шукали помочі у наших ворогів та й  запродали Україну

                  москалям…( Зітхає і ловиться за серце).

  Тарас.  ( задумливо, тужно). Ох. Як воно бувало по нашій славній Україні.

                А  я й не знав…

    Козак.  ( стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

                    … Дивися… На всій Україні

                      Високі могили! – Дивися, дитино:

                       Усі ті могили – усі отакі –

                       Начинені нашим благородним трупом.

                                        Начинені туго.

                                    От се воля спить!..

   Тарас.  А чи збудеться воля Україні та чи встане вона із тих могил?

   Козак.  ( твердо). Встане воля!.. Світ правди засвітить, помоляться на волі

               невольничі діти! Та спочатку треба збудити зі сну і розкрити їм очі

               на те, що діється круг них  і що діялось отут колись…і це тобі,

               Тарасе, судилося зробити! Тобі судилося розповісти братам,

                                           … Як ми бились, умирали,

                                          За що голови складали

                                          В отсі могили…

                                           …Кого, коли,

                                          Й за що розпинали… і

                                         За що Україна стала гинуть…

             Пригадаєш ти їм своїми піснями, хто ми , чиї сини, яких батьків,

              Ким і за що закуті  - розбудиш в їхніх серцях любов до неньки

             України.

 Тарас.   Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання,

                 що ви його на мене покладаєте?

Козак.  Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі

               маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

Тарас ( вклоняється)  Добре, батьку! Хай станеться, як кажеш!

 Козак.  Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі прийдеться тобі чимало горя 

                витерпіти. Далеко від України , серед снігів і в пустелі, каратися

                 будеш…

Тарас.   Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені.

Козак.   Я знав, що такі ось слова почую від тебе! Тому ми й вибрали тебе за

               будителя України. Іди і співай про колишню славу України!

               Хай твоє вогняне  слово літає по всій Україні і запалює серця!

     ( Чути музику, привид козака зникає, Тарас виходить вперед зі словами):

  Тарас.                       Я – поет.

                                 Я – Шевченко.

                              Є пісня у  серці моєму,

                              Недоспівана пісня.

                              Що ляже у наші серця.

                              Що на гімн обернеться

                              Стане рядками в поеми,

                               Що ніколи не згине.

                              Ніколи не дійде кінця…

 

 (Виходять читці)

 

                                          - 9 -

 

 

Читець 1.             Шевченко думами своїми

                               Надію в нас колись вселяв

                                Що буде наша Україна

                                Цвісти серед усіх держав.

                                Він бачив в мріях Батьківщину

                                Багату щедрості й добра,

                                Що нам палку дає надію

                                На кращий час і майбуття.

                                Були тортури та невдачі

                                У долі нашого митця,

                                 Але він світ тяжкий той бачив

                                 У своїх творах до кінця.

                                 Тепер держава не змінилась:

                                  І зараз бідна та сумна…

                                  Лише кріпацтво відмінилось

                                 Й татарської орди нема.

                                  Таке - то життя в Україні,

                                  У цій родючій Батьківщині,

                                  Що нас годує і ростить

                                  І біль той, завданий людьми, терпить…

                                  Ті мрії, сповнені надії,

                                  У думах нашого митця ще не збулися,

                                   Але, може , наша країна процвіте

                                   В майбутньому, як квітка ружі…

Читець 2.    

                                У творах  Шевченка гірка правда розкрита,

                                 Бо наша країна сльозами полита…

                                 Писав він про те, що в душі наболіло,

                                 І мріяв, щоб сонечко завжди нас гріло.

                                 Він прагнув відкрити нам з вами очі!

                                 З тих пір пролетіли незлічені ночі…

                                 Мабуть, його мрії все ж не здійснились,

                                  І очі в нас на цей час « не відкрились»!

                                   І все ж у душі ще тліє надія,

                                   Що все ж таки збудеться генія мрія,

                                    Що ми безтурботно колись заживемо,

                                   По хвилі життя в ті часи допливемо!

 

 

 

 

 

                                               -10-

Ведуча 1.            

                       Багато слів уже сказали,

                       Багато книг надрукували…

                       А скільки можуть ще сказати ,

                       Щоб ще гучніше прославляти!

                        Але чому ж не визнавали ,

                        Чому тоді не цінували,

                         Коли Ти міг іще творить,

                         Коли ти міг в цім світі жить?!

                         О ні, прості всі люди знали,

                          Тому тебе всі поважали,

                           Бо паничів ти не боявся

                          І за селян всіх заступався.

                          А правда з уст твоїх лунала

                           І панству зовсім не давала

                           Спокійно жить

                           І чорнії діла вершить.

 

Ведуча 2.

                       Ти бачив те, чого не бачать інші,

                        Переживав, мов батько, за свій  народ.

                        Та бачив ти погане лише  - в лютих,

                         А в рідних ти цього не помічав.

                         Любов до Батьківщини тебе губить…

                         А знав би ти народ в мої часи,

                          То плюнув би на них і з серцем,

                           Повним жахом, сказав би:

                          « Навіщо ми вмираєм за таких, як ви,

                          За вас, які не люблять рідну мову,

                          Які говорять вражою?! Ех, ви!..

                           Страждав і я, і друзі мої милі

                            За вас – нікчемні, бідні та скупі!..»

                             Тож наш обов’язок,  як патріотів, -

                             Іти шляхами Кобзаря,

                             Щоб відродити Батьківщину

                             Та жити в славній Україні

                              На заздрість нашим ворогам!      

 

 

                                   Звучить пісня

 

 

 

 

    Учасникам заходу щиро вдячні!!!