Виховний захід Лютень сказав: «Якби я в батьківських літах…»

Виховний захід

Лютень сказав:

«Якби я в батьківських літах…»

Як нестримно летить час! Здається, ще недавно ми тішилися новорічними обрядами, а вже почався  відлік лютого — останнього місяця ї зими. Хоч за своїм характером він і найконозистіший, та все ж сонце повертає на весну — день уже збільшується майже на три години; ) мудро підмічено в народному прислів'ї: «Лютневий сніг весною пахне».  У багатьох народів, зокрема і в нас, до прийняття християнства, останній місяць зими за­вершував річний цикл. Це ж стосувалося й давніх римлян. Оскільки лютий вважався за­вершальним місяцем року, то і його назва оз­начала «очищення» (по-латинському «фебру-аріс»). Нею й до сьогодні користується більшість європейців. Серед слов'янських народів ма­ють «власні» назви поляки — «люти» та сербохорвати — «веляча» (щоправда, тут послуговуються і ла­тинською назвою).

На Україні, як і в Білорусії, офіційно закріпилося слово «лютий». Його етимологічне коріння пов'язане з конкретними реаліями. Як стверджує відоме прислів'я, це пора надмірних контрастів — вітрів і кривих шляхів, морозів, снігів, відлиг та переметів. Проте в давніший час на Україні так називали січень. Лише наприкінці минулого століття остаточна назва — лютий — закріпилася за другим місяцем року.

Поруч з офіційною, в багатьох регіонах України користувалися (почасти вони існують і нині) ви­ключно діалектними накличками. Переважна їх більшість характеризує сувору й конозисту вдачу місяця — «сніжень», «лютень», «крутень», «зимо-бор», «бокогрій, «криводоріг», «межень» (тобто ка­лендарна межа між зимою й весною). Яків Головацький зафіксував серед західноукраїнських говірок і такі назви: «казибрід», «казидорога» — од лексично­го «казитися», тобто впадати в лють, скаженіти; саме це визначення, здається, найповніше відтворює при­родний характер лютого.

З останнім місяцем зими у хліборобів завершу­вавсь і традиційний зимовий відпочинок. Селяни по­чинали готуватися до нового хліборобського сезону: вивозили на поля гній, перевіряли зерно, лаштували сільськогосподарський реманент. Тому з лютим міцно пов'язані й природні передбачення погоди — які будуть весна й літо, чи защедрить врожаєм рік грядущий?..

Звернення до народних прикмет у лютому — явище закономірне, адже не за горами вже весна. На останній місяць зими припадало кілька свят, за якими завбачува­ли погоду. Одним з таких був Юхимів день (10). Спос­тережливий селянин з самого ранку стежив за погодою. Літні інформатори авторитетно стверджували: якщо в цей день вітряно, то неодмінно все літо буде дощовим.

Тому народна поговірка радила: «Якщо мокре літо, то тримай корівку, а як сухе — купуй бджілку».

І все ж найбільше вірили в правдешність Стрітення — найшанованішого свята в лютому. Його давніша, ще дайбозька назва — «зимобор», чи «громовиця»; зго­дом цей день прибрав остаточне ймення — Стрітення. За повір'ям, саме 15 лютого зима начебто зустрічається (звідси і похідні назви свят) із весною. Зі Стрітенням пов'язано чимало різноманітних прислів'їв та прикмет, Люди щиро вірили в те, що яка погода в цей день, такою буде й весна, — якщо тепла, то і березень мав би бути раннім, а коли мо­роз — зима ще довго протримається.

Народний прогностик фіксував всі зміни в погоді. Скажімо, якщо на зимобора випадала відлига, то вес­на мала б бути ранньою і теплою, падав сніг — дощо­вою і тривалою, хурделило — пізньою та холодною, а коли хмарний, без сонця — ще дошкулятимуть су­ворі морози...

Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. В цей час, як правило, сонце вже обігрівало дахи і на стрісі з'являлися довгуваті бурульки (в народі їх ще називали «соплями»). Хлібороби ретельно додивляли­ся ввечері, якої вони довжини: якщо короткі — снігу випаде небагато, а коли довгі, то треба сподіватися на заметілі.

Зі Стрітенням пов'язували свої надії і пасічники. Від того, як капатиме зі стріх водичка, так, вважали вони, прибуватиме до вуликів і мед, себто на щедру чи скупу взятку.

Оскільки пасічництво було одним з найважливіших та найвагоміших промислів, то йому надавали особли­вого значення. Мед використовували не тільки для харчування та лікування, але й для обрядів — солод­кий продукт вживали майже в усіх дійствах: на хрес­тинах, весіллях, поховальних обрядах; з нього виго­товляли смачне питво (медовуху) для храмових свят (так званий конун) тощо. Крім того, пасічництво бу­ло єдиним джерелом отримання воску, без якого не могла обійтися жодна культова споруда — церкви та монастирі. Свічками також освітлювали в хатах, їх використовували в похоронних обрядах, на весіллях, а сам віск — у господарській діяльності, Ось чому в народному прогнозуванні погоди «бджолина метео­рологія» мала важливе значення.

На останній місяць зими припадає і свято Власа. Для селян це був надміру пошанівний празник. Це праслов'янське ім'я символізувало покровителя свійських тварин. Адже скотарство відігравало не менш важливу роль, ніж мисливство і навіть земле­робство. Свійська тварина була не тільки бажаною в господарстві, але й священною. Згадаймо, як шаноб­ливо ставилися люди до корів, називаючи їх «другою матір'ю».

Це ж стосується волів і зосібна коней. Для будь-якого господаря кінь — особлива гордість. Це підтверджують численні прислів'я та приказки, ле­генди, народні пісні. Досить згадати тексти відомих козацьких пісень, де кінь і вірний слуга, і рідний брат. З вороними пов'язані окремі віхи життя наших пращурів — героїчних охоронців отчої землі.

Відтак майже в кожній родині улаштовували різно­манітні обрядодії, щоб убезпечити плодючість тварин і позбавити їх од всіляких хвороб. За традицією, на Вла­са вже починали організовувати громадські гурти — наймати пастухів, укладати угоди й контракти, котрі суворо регламентувалися звичаєвим правом. Тому казали, що на Власа «весна вже до пастухів заглядає в покутнє віконце». Чому, власне, в покутнє? Справа в тому, що традиційно хати будували так, аби покутні вікна обов'язково спрямовувалися до сходу сонця.

У лютому на Парфенія (20) припадають так звані «зимові діди». Але з одним святом познайомлю де­тальніше. Мова йде про Юхимів день. Той, хто наро­дився 29 лютого, а саме на це число і припадає праз­ник, можна вважати, «обікрав» себе. Лише раз у чо­тири роки іменинник зможе відсвяткувати свого ан­гела. Ви, очевидно, здогадалися — йдеться про висо­косний рік.

Історія його виникнення давня і цікава. Тра­диційно високосні роки вважалися нещасливими, і їх прихід спонукав селян остерігатися природних катаклізмів — повеней, землетрусів, масових хвороб й пошестей, недороду, голоду тощо. В багатьох давніх літописах фіксуються випадки, коли люди чекали навіть «кінця світу» чи «страшного суду».

Такі передбачення, очевидно, не випадкові. Саме на високосні роки припадають періоди «великого мо­ру на людей та худобу». Але в цьому не варто вбача­ти лише випадковий збіг обставин чи марновірність давніх вірувань. На сьогодні вже досліджено, що найбільша дія сонячної активності, котра негативно впливає на стан усіх живих організмів, припадає на високосні літа. Спостережливі пращури і підмітили цю особливість.

Цікава і сама історія «виникнення» високосного року. Як відомо, лютий є найкоротшим за кількістю днів місяцем. Тому й вирішили регулювати, завдяки високосним рокам, «недосконалість» календаря.

У глибокій давнині в багатьох народів рік, згідно з сонячним календарем, мав неоднакову кількість днів: у римлян, наприклад, 355, єгиптян — 365. Щоб усуну­ти цю розбіжність, Юлій Цезар в 46 році до нашої ери задопомогою астронома Созігена запровадив так званий юліанський календар, що мав 365 днів і 6 годин. Через кожні чотири роки, отже, набігав «зай­вий» день, який долучали до останнього місяця року. Ним був лютий, Так утворився високосний рік.

Але й ця система виявилася недосконалою. Щодо­би залишалися «поза обліком» 11 хвилин і 14 секунд, котрі через кожні 128 літ утворювали додатковий рік. А це заважало чітко прогнозувати релігійні свята. Відтак папа римський Григорій XII 1528 року (на цей день неточність становила 10 днів) запропонував пересунути літочислення з 5-го на 15 жовтня, а за вікові високосні роки вважати лише ті, в котрих чис­ло сотень ділиться на чотири (наприклад, 1600, 2000). Таким чином, середня тривалість у григоріанському календарі довша за справжню лише на 26 секунд. Цим літочисленням ми користуємося й нині.

Але на одній обставині, безпосередньо пов'язаній з лютим, мушу зупинитися окремо. Всі ми знаємо, що останній зимовий місяць, окрім високосного, має 28 днів. За Гая Юлія Цезаря він, проте, був довшим. Тоді ж римський диктатор, як ми знаємо, провів ре­форму календаря. На свою честь він перейменував липень («квінтиліс») в «Юліус», віддавши «власному» місяцеві найбільшу кількість днів — 31.

Згодом (27 рік до н. є.) трон римського імператора обійняв Август — онук племінника Цезаря. Його пер­сону сенат вирішив також ознаменувати іменним місяцем. Наступний «секстиліс», себто серпень, уофіційнили в «Август». Але ж цей місяць мав 30 днів, з чим не міг змиритися живий імператор; він са­мочинно видав новий «реформаторський» наказ — додати до «свого» місяця одну добу, щоб зрівнятися з липнем. Відтак два сусідні місяці, усупереч логіці, мають однакову кількість днів.

Імператорська самозакоханість перемогла, але си­метрія календаря порушилась. Адже день, котрого «вкрав» собі Август, зробив лютий куцішим, бо саме від нього було взято одну добу. Все це певний час створювало труднощі у місяцечисленні. Але час по­ступово згладив справедливі нарікання астрономів на імператора, який у такий спосіб увічнив себе як ре­форматора календарної системи. Саме йому — Августові — мають і «завдячувати» ті іменинники, кот­рим доводиться відзначати свій день народження раз на чотири роки...

Ось така забавна історія з останнім місяцем зими. Недарма мовиться: «Січень, Пилипе, снігом засипле, лютий, Миколо, голками коле, а березень, Андрію, то дощем, то снігом сіє». І все ж найточніше характери­зує його народне прислів'я: «Лютень сказав: «Якби я був у батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би!» Проте сила у нього вже не батькова, бо лютий зиму видуває, а березень її ламає.

В останній місяць зими скорочуються й вечорниці. Все рідше й рідше збиралися хлопці й дівчата на свої традиційні гулі. Та це й природно: коротшали ночі, в господарствах прибавлялися додаткові клопоти — потрібно було готуватися до найвідповідальнішої для селянства пори року. Люди жили світлим пробуджен­ням природи — весни, яка вже не за горами.