Виховний захід "Ми-Українці!"

 

Перший урок для 2-3 класів

«МИ  - УКРАЇНЦІ !»

 

Мета:

• поглибити знання учнів про Україну;          
• сприяти формуванню національної свідомості школярів;
• виховувати духовне багатство особистості, патріотичні почуття приналежності до українського народу, України, до традицій свого народу, української пісні.

Обладнання: карта України, віночки, вишитий рушник, калина, малюнки учнів, краєвиди України, записи пісень про Україну, букет із колосків, калини, верби та барвінку.

 

1.ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ.                          

 - Ми живемо з вами у вільній і незалежній державі, яка зветься Україна. Кожен із нас — її громадянин. І ми маємо докласти всіх зусиль, щоб вона процвітала, щоб жилося нам щасливо в рідному краю. І в кожного учня по всій нашій Вітчизні — від першокласників до випускників — гріє серце безмежна любов до милої, дорогої і рідної України, нашої Батьківщини. Кожен любить свою Україну, бажає їй добра, намагається стати справжнім патріотом і громадянином своєї Вітчизни.

 

2.УСНИЙ ЖУРНАЛ.

                                            1 сторінка — “Це моя країна”

       Рідний край, рідна земля, Батьківщина, Україна... Які це прості і разом із тим прекрасні і святі для нас слова! Рідний край починається для нас не лише з хрещатого барвінку, верби та калини, без яких, як кажуть, нема України, а й із маминої колискової пісні, батьківського дому. Бути українцем — значить пишатися своєю Вітчизною. І нам є чим пишатися. Ми пишаємося красою української природи, давніми традиціями і мудрістю предків, найбагатшою культурною спадщиною. Бути українцем — значить беззавітно вірити в Україну, як вірили в неї генії і безстрашні захисники українського народу.

     Україна! Скільки глибини в цьому слові... Це золото безмежних полів, бездонна синь зачарованих небес. Тихі плеса річок, сині очі озер і ставків.

     Це безмежні степи і ліси, зелені долини і луки, карпатські верховини і донецькі простори, Полісся і Крим, біленькі полтавські хати і велич міських краєвидів. Складною і бурхливою була твоя доля, рідна земле! Топталися по тобі орди чужинців, ворожі пазурі роздирали твоє тіло. Дітей твоїх вели загарбники у неволю. Над тобою свистіли гостродзьобі стріли, чорною смертю дихали жерла гармат, шугали ненависні залізні круки, вирували нескінченні битви за твою честь і свободу.

1.Все здолали, вижили, зміцніли.                               2.Люблю тебе, Вітчизно,

  Знову наша доля розцвіла,                                            мила Україно,

  Мов троянди, чисті й ніжно-білі,                                 Бо щастя жити

  Що росли під вікнами села.                                          ти мені дала. 

  Отака країна — Україна,                                               Для мене ти одна

  Прослов’янська рідна сторона.                                     і рідна, і єдина,

  Її мова ніжно солов’їна,                                                Я все зроблю,

  Ніби пісня, вічно чарівна.                                             щоб ти завжди цвіла.

                                      Звучить пісня “Є на світі одна країна”.

                                 2 сторінка — “Культура жива і неповторна”

        Українська культура зазнала впливу як Заходу, так і Сходу, зумівши при цьому зберегти свою неповторну самобутність. Сьогодні ми розкажемо про українську хату як неповторний зразок побутової культури українців.

        Традиційне українське житло — хату — порівнюють із сонцем, навколо якого обертається весь світ національних традицій і звичаїв. Її конструкція — то справжній солом’яно-глиняний шедевр, що був для наших предків осередком давніх традицій багато століть. Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища. А ще хата і решта господарських будівель — клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця — були виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім’ї.

       Будинок вважали житлом лише відтоді, коли спалахував у печі вогонь.

Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім’ї, її святинею. У печі жив цвіркун — дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу. Так, дівчина під час сватання колупала піч, ніби благаючи в такий спосіб захисту від родинного оберегу. Після похорону також трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик,

має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів’я переконує: “Сказав би, та піч у хаті”. Вогонь із печі вважався священним. Люди поклонялися йому, звеличували його.                                                       

                                                Звучить пісня “Рідна хата“

        Ми любимо нашу Україну, бо тут ми народились, вперше зіп’ялись на ноги і пішли у світ тими стежечками, які простяглися від рідного порога у широкий світ. Для кожної людини наймиліша та земля, де вона народилася і виросла. Недарма ж у народі кажуть:

• Де рідний край, там і рай, а де чужина — там домовина.

• Добре тому, хто в своєму дому.

• Людина без Вітчизни, що соловей без пісні.

• Кожна рослинка на своєму корені росте.

     Кажуть, що в рідній хаті і стіни допомагають, і це правда. У себе вдома людина впевнена в собі, почувається вільною, сміливою і сильною. Адже поряд рідні люди, друзі й просто земляки. Рідна земля, як мати, — добра, щира, мила. Вона готова захистити кожного з нас. Але й ми не забуваймо про свій обов’язок дбати про неї і завжди бути готовими свою вітчизну.

                     3 сторінка “Мово наша калинова, в серці у моєму ти завжди”

     Ми не завжди пам’ятаємо про те, яке багатство є у кожного з нас, не завжди помічаємо його, не завжди цінуємо. Але без нього ми не можемо жити. Це наша мова. Вона нам рідна, як мати і батько, як та земля, на якій ми зростаємо. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили перші слова. Бо ця мова зрозуміла і рідна всім нам. І без неї немає нашого народу. Мова — це великий дар природи. У світі налічується близько 3 тисяч мов. І у кожного народу вона своя.  А серед них українська мова — ніби запашна квітка в чудовому букеті.

 

Мова, наша мова,                                                   Я без тебе, мово, —

Мова кольорова.                                                     Без зерна полова,

В ній гроза травнева                                              Соняшник без сонця,

Й тиша вечорова.                                                   Без пташок діброва.     

Мова, наша мова —                                               Як вогонь у серці,

Літ минулих повість,                                             Я несу в майбутнє

Вічно юна мудрість,                                               Невгасиму мову,

Сива наша совість.                                                 Слово незабутнє.

                     4 сторінка — “Квіти — символи буття українського народу”

     Наш народ здавна шанував квіткові рослини. В Україні квіти завжди сіяли біля хати, попід тином, на городі поряд із цибулею і морквою. Вся земля українська потопала у квітах. Мальви діставали стріхи, сині левкої вилися по тину, пишні жоржини нахиляли голови — квіти пнулися аж за тин, ніби віталися подорожніми.

      Квіти — постійні супутники нашого життя. Вони буяють на вишитих рушниках, скатертинах, їх малювали на печах і стінах в хатах.  Засушені квіти клали за образи, з них робили різні напої, ліки. Найбільше люблять вишивати в Україні рушники. Тож не дивно що наші майстрині кохалися у квітах не лише на землі, а й на полотні. Подивіться на рушник: на ньому стежечкою вишиті квіточки яблуні й вишні, чорнобривці, ромашки й незабудки, волошки і синій барвінок.

       А ще є квіти на нашому національному одязі. Квіти на плахті і корсетці символізують доброту, щедрість душі. А мальви і кучерявий барвінок на рукавах сорочок оберігають людину від хвороби, злого ока.         Звучить пісня “Чорнобривці”

                           5 сторінка “Український рушник — символ гостинності”

       Відродженням культурної пам’ятки народу є український рушник. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині, з ним зустрічали дорогих гостей. Його дарували старостам і ними ж зустрічали молодих після шлюбу. З рушником збирали в дорогу чоловіків та синів, проводжали людину в останню путь. Рушник в Україні завжди був символом гостинності: на ньому підносили головну святиню — хліб і сіль.

    Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній — чистий рушник напохваті. Не випадково мати навчає доньку:

                                                  Тримай хаточку, як у віночку,

                                                  А рушник на кілочку.

                                                  Тримай відерця всі чистесенькі,

                                                  А водиці повнесенькі.

     Виряджаючи чоловіків та синів у далеку дорогу, матері, дружини, кохані дарували їм на пам’ять рушники, аби живими верталися вони до рідної домівки.

                                                    Звучить пісня “Рушничок”

                                6 сторінка — “Сорочку білу вишию шовком”

     Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. На сорочках вишивали рукава, комір, пазуху та поділ. Вірили, що вишивка оберігає людину, надає їй силу. Адже жінки та дівчата, що вишивали сорочку собі та коханому, вкладали в це своє серце та душу. Наші пращури вірили, що сорочка захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Вишивали ж на ній баранячі ріжки — як символ багатства; квіти й калину — як символ мудрості, доброти; барвінок — як символ життя і яблучне коло — символ кохання.

                             7 сторінка — “Заплету віночок, заплету шовковий,

                                                                                на щастя, на долю, на чорні брови...”

    Вінок належать до українських національних символів-оберегів. Українські дівчата влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята надягали вінки.

   Вінок у багатьох народів правив за дівочу прикрасу, яку робили з живих або штучних квітів, колосків, кольорового пір’я тощо. Він був обов’язковим у вбранні нареченої (іноді й нареченого) на весіллі, а також під час проведення деяких обрядів (ворожіння на Купала, коронування на обжинках тощо).У віночку нашім різнобарвні квіти — Символ України і дарунок літа.                                     Танець ”Віночок”

 

                             8 сторінка — “Без верби й калини нема України”

     З давніх-давен існує і такий звичай: біля щойно зведеної оселі на примітному місці в першу чергу висаджували калину. Калина — дерево українського роду.

Вона є символом кохання, краси, щастя. Навесні калина вкривається білими квітками і пишається своїм цвітом, немов наречена, у білому вбранні, а восени палахкотить ґронами червоних плодів. Плоди калини за народними уявленнями здавна символізують мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами.

     Калина — це той символ, що і пам’ять людську береже, нагадуючи про милі краї.

    Здавна одним із найпоширеніших дерев в Україні була і є верба.

Верба — символ краси, неперервності життя, вона дуже живуча. З давніх-давен в Україні вербу вважали святим деревом. Нею обсаджували ставки, береги річок, дороги, адже верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси.

 

9 сторінка — “В ім’я народу”

      Пречиста блакить ясніє у безмірній високості. Веселковою барвою розлилася вона в небесах віковічним знаменом, на якому палає золото сонця, мов святий німб.

Ні, немає на світі кращого неба, ніж небо України. Високе, мов наш дух, воно благословляє свою Україну, береже у віках її материнську любов, тому його ніколи не відділити від рідної

Матінки - Землі. Подивімося на своє небо і полиньмо думкою, як у тій чудовій пісні, аж до сонця і зірок. І погляньмо на нашу трепетну Землю. І тоді відкриється нам на зелено-голубому обличчі планети край, що нагадує собою серце — Україна!

Ні, як нема кращого неба, ніж небо України, так і нема кращої землі, ніж наша Батьківщина.                                                         

Тисячі літ живе народ наш на плодючій, прекрасній землі. Розкиданий по широких

степах, між могутніми ріками й лісами, знесилений загарбниками без міри, але єдиний, дужий і добрий до всього живого, до сонця, зірок, вітрів і роси.

 

Україно мила, краю мій чудовий                          Тобі я гідним хочу бути сином,           

Чи є в цілім світі ще така краса?                           Я всім скажу: “Оце — моя земля! 

Весно наша рідна, в запахах бузкових,                Оце — мій край! Моя це Батьківщина!”

В голубім серпанку дівчини коса.                        Зігріє сонце землю навесні

Вся в садах вишневих, у пахучих м’ятах,            І ти, тендітна, наберешся сили,

В розлогих долинах яблунь пахне цвіт.               Розквітнеш ти, і задзвенять пісні

Земле ти вродлива, земле ти багата,                     Й звитяжно над просторами полинуть.

Де такої вроди знайдеш дивоцвіт?      

 

                                              Без сумніву, я знаю, буде так.

                                              І вирушать прийдешні покоління

                                              Із розумом і силою в руках,

                                              І принесуть на твій вівтар сумління.

                                              Тоді почують навіть і зірки,

                                              Бо голоси мільйонів воєдино

                                              Із тими, що лунають крізь віки,

                                              Промовлять гордо: «Це моя країна».

 

3. ПІДСУМОК ВИХОВНОЇ ГОДИНИ.

     Наша рідна Україна живе. Вона цвіте каштановим цвітом, молодіє вербовими гілками, співає солов’їним голосом і говорить своєю рідною мовою. І цей край ми повинні зробити найпрекраснішим. Бо це — наша рідна земля, яка дає нам силу, наснагу, життя.

     Двадцять перше століття — надзвичайно бурхливий час. Нещадне колесо історії крутиться з особливою швидкістю. Головне — щоб ми у цій круговерті не втратили себе, своєї честі і сумління, відчуття справедливості. Загальнолюдські цінності завжди об’єднували і сім’ї, і нації, і держави. Сьогодні ніщо не може зупинити відродження національного духу. Всім нам треба плекати у серці любов до духовної і культурної

спадщини нашої Батьківщини. І буде вона Велика, а з нею Великими будемо і ми.