Виховний захід "Ти- вічний біль, Афганістан"

 

 

Мета: Ознайомити студентів з трагічною сторінкою нашої історії, виховувати повагу до учасників військових подій в Афганістані, розповісти про земляків, що служили в Афганістані, віддати данину пам'яті полеглим воїнам-афганцям.

 

Обладнання: бойові світлини воїнів - інтернаціоналістів, статті періодичних видань, пісні про Афган, вірші та малюнки на військову тематику, уривки з кінофільмів про афганську війну.

 

Запрошені: воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій.

Організатори заходу: Ісанкова Т.О.

 

 

 

Перед початком виховного заходу демонструється відеоролик «Афганістан».

 

 

 

І - Ведучий.15 лютого Україна вшановує День пам’яті своїх синів – молодих воїнів, які загинули на чужій землі Афганістану. Цього дня останній солдат залишив цю країну. Майже 10 років проливали там кров наші юнаки.

15 лютого відзначають скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. І нам дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі — це війна. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, недокохав.

ІІ - Ведучий. 25 грудня 1979 року у Афганістан було введено радянські війська. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги, тривоги… Посивіли батьки. Тривожні були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

Пісня.

 

І - Ведучий.

Ти – вічний біль, Афганістан,

    Ти – наш неспокій.

     І не злічить глибоких ран

      В борні жорстокій

    І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

     Не всі вернулися сини із тих ночей…

 

ІІ - Ведучий.

Потрапивши на палаючу афганську землю наші воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу.

Багатьом з них ніколи вже не судилося повернутися до рідної хати, не побачити своїх рідних. Вони поляжуть навіки.

З України через афганську війну пройшли 160 тис. осіб. Не повернулося з війни 3360. Із них: загинуло 3280, пропало безвісті 80, поранено понад 8 тис, стали інвалідами 3560 осіб. Після війни померло від ран, захворювань більше, ніж загинуло. Кількість інвалідів збільшилась вдвічі.

Такі соціальні наслідки Афганської війни.

 

Вірш

 

"АФГАНІСТАН".

Афганістан...

Ти в наших думках, як птиця в польоті.

Ти в наших серцях, затихлих в скорботі.

Пролита там кров. Даремно! Безвинно!

А час так летить - стрілою, невпинно.

Афганістан...

Там дивна краса, що була нам, як диво.

Нависле те небо, що зверху давило

Зірками близькими. Пустеля і спека.

І завжди постійна страшна небезпека.

Афганістан...

Згадаймо ті дні, коли разом з світанком

Вставали ми всі і мчались на танках,

Або "БеТееРом", вперед на ті гори

Де ворог засів, що бив по колонах.

Афганістан...

Згадаймо бої. Згадаймо загиблих.

Шануймо батьків наших рідних. Пониклих

В журбі за синочком, що смерть там знайшов...

Геройски загинув! У вічність пішов!...

 

І - Ведучий: Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по-доброму пам’ятатимуть Афган, який багато чого навчив їх.

 

ІІ - Ведучий: За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

 

Відео «Перший наказ»

 

І – Ведучий. Так, ось уже довгих двадцять п’ять років не згасає біль в серцях у тих, хто мусить жити, хто повернувся з Афганської війни. Наш сьогоднішній захід приурочений учасникам подій у Афганістані – живим, які поруч з нами сьогодні, працюють, і мертвим, тим, які стали спогадом і болем рідних.

 

ІІ – Ведучий.

Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша. Вибухоподібна.

 

І – Ведучий.

Афган. Сумом, болем, могильним холодом віє від цього слова. В ньому злили воєдино і прокляття матерів, які замість рідного сина отримали сухе повідомлення з печаткою в кутку … загинув …, виконуючи обов’язок, і останній подих того, що встиг багато вистраждати, але нічого не відчув у цьому житті.

 

ІІ - Ведучий:

 Покоління воїнів – афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам’ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам’ятників та пам’ятних знаків по всій Україні, сотні могил.

 

 

І - Ведучий. Афганістан… він став синонімом людського лиха, справжнього людського пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер-афганець, пісок, що не дає дихати, і… завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

 

І - Ведучий:

Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого. Поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Серед них і наші земляки. Згадаймо всіх поіменно, згадаймо серцем своїм. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим.

 

Фото на екрані

 

1. Драбенюк Віктор Пилипович (с. Сальник)
2. Нечипорук Сергій Миколайович (с. Жигалівка)
3. Гуменчук Василь Родіонович (с. Павлівка)
4. Бабій Анатолій Антонович (с. Павлівка)
5. Щкорба Анатолій Петрович (с. Пиків)
6. Валігура Володимир Анатолійович (с. Пиків)
7. Олійник Микола Михайлович (с. Пиків)
8. Столярський Олег Всеволодович (с. Корделівка)
9. Кірейс Оскар Альфредович (с. Корделівка)
10.  Бездушний Володимир Іринейович (с. Байківка)
11. Кабанов Анатолій Олександрович (с. Нова Гребля)

 

 

Вірш «Не заживає в серці рана».

Не заживає в серці рана.

Болить у матері за сина.

Молитва слізна материна-

Не вберегла від смерті сина.

 

Із ночі в ніч відлуння бою:

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Пісок розпечений в пустелі,

Гаряче сонце, сірі скелі.

 

Ось постріл, крики, лемент бою...

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Знов постріл, крики, лемент, стогін...

Підрублено під корінь пагін.

 

Той пагін був з міцного роду.

Йому не було переводу.

Земля йому давала сили -

Всі хлібороби нею снили.

 

Мав чорні брови, очі сині...

За що загинув на чужині?

І де взялась та чорна сила,

Що поламала твої крила?

 

Чому намарно гинуть діти?

Ще довго буде лан чорніти...

 

 

Фото Шевчука Олександра на екрані

 

ІІ – Ведучий.

В історію афганської війни вписав свою сторінку і студент нашого навального закладу. Шевчук Олександр Васильович став одним із тисяч своїх однолітків, котрі повернулись додому навічно дев’ятнадцярічними.

 

І – Ведучий.

Народився Олександр 11 квітня 1965 року в селі Гопчиця Погребищанського району Вінницької області. У 1980 році закінчив 8 класів середньої школи та вступив на 1 курс Калинівського технологічного технікуму.

 

ІІ – Ведучий.

Закінчивши в 1984 році технікум вступає до лав Радянської Армії, де показав себе як справжній бойовий товариш. Мужній, товариський, працьовитий – таке виховання він одержав від батьків.

 

І – Ведучий.

1 грудня 1987 року виконуючи бойове завдання рядовий Шевчук Олександр Васильович загинув. За успіхи в бойовій та політичній підготовці рядовий Шевчук представлений до урядової нагороди посмертно.

 

Право покласти квіти до меморіальної дошки нашому випускнику, який загинув у цій війні надається нашим студентам

 

 

Пісня «Мальви»

 

 

І – Ведучий.

Пам'ять. Гірка пам'ять війни! Вона ніколи не засне. Вона ятрить мозок, збуджує уяву. Пам'ять! Що ти залишила? Похоронки? Сльози матерів? Наречених, що недолюбили своїх хлопців? Поминальний дзвін та тепло свічки? Про що ти задумався, ветеране? Які сторінки твого життя гортає пам'ять? Від чого стікає кров’ю твоє наболіле серце?

 

ІІ – Ведучий.

Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом'янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини.
Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.

 

Хвилина мовчання.

Вмикається фонограма метроному. Після хвилини мовчання.

 

 

 

І – Ведучий.

Сьогодні у нашій залі присутні ті, хто бачив жахіття афганської війни своїми очима.

Вони повернулись з тієї війни, а в той же час там, в палаючому Афганістані, так і залишилися. Залишилися у своїй пам’яті і в пам’яті афганського народу. Залишилися хорошим і поганим. Слово надається ветерану Афганської війни, полковнику, голові спілки ветеранів Афганістану Шуманському Петру Володимировичу.

(Виступ ветерана)

 

ІІ –Ведучий.

Афганська війна… брудна, неоголошена. Та хіба війни бувають чистими? 160-ти тисячам жителів України судилося пройти горнило афганської війни. Багато з них повернулись додому у цинкових трунах, залишилися інвалідами, живуть і житимуть з невиліковними хворобами. 86 українських юнаків – у полоні, більшість з яких уже за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісти.

 

 

Вірш «Минають дні, ідуть роки»

 

 

Минають дні, ідуть роки.

Життя  листки перегортає.

А  біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Гірський суворий перевал,

Розщелина…Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Валерія - нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там, ще й досі на війні,

Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

І кличу все його додому…

 

 Пісня «Свіча»

 

 

І – Ведучий. Ця війна забирала синів у матерів, батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з портретами.

 

Вірш

 

Літо проминуло, і пройшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю?
Пролетіли роки, весни відцвіли,
Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.
Лиш про тебе згадка — фронтові листи,
У яких і досі ще воюєш ти.

 

 

ІІ – Ведучий.

Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

 

Вірш

 

Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати мені — він не знає
Не приніс знов листа від солдата,
Адже знає, що так я чекаю.
Ти пиши мені, синку, частіше
Хай дорослий, — мені ти дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь — тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину, мені 38,
Я бадьора, зовсім не хворію.
Все гаразд у нас дома, та тільки
Я чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
 

 

3вучить пісня «Разговор с портретом

 

І – Ведучий.

А сини у перервах між боями знаходили час і писали додому такі довгождані листи.

Важко доводилося солдатам. Вибирали вихідні позиції, розставляли пости. І не було нічого милішого в світі для них, як перепочинок із дрімотою. Простягаєш ноги, хоч і у взуванні, з мокрими шкарпетками, — і колискової не треба.

 

 

ІІ – Ведучий. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну.
 

Вірш

 

 

У рамочці — весняне фото.
Це він — її єдиний син...
Вже п’ята осінь біля плоту
Злітає листям з горобин.
Син вже до неї не вернеться,
Не відведе з очей туман.
Неначе рана біля серця,
Той вічний біль — Афганістан.
У рамочці — привітне фото
І запізнілі ордени.
Та матері німу скорботу
Вже не розрадять і вони.
Слова утіхи... Де їм взяться,
Коли печаль — не день, не рік...
Було йому лиш 19,
І так залишиться навік.
Як серце матері зігріти?
Як висушить той крик слізьми?..
У неї був на білім світі
Всього один-єдиний син.
І – Ведучий.

Під час війни в Афганістані з’явилось покоління офіцерів, які знають, що таке військова служба в первісному значенні цього слова, які знають що таке війна. З’явилось покоління офіцерів, вільних від застарілого стереотипу «армійські лямки» в мирний час. Людей, які називали один одного по імені і не ставали негайно «струнко перед додатковою зіркою на погонах».

 

ІІ – Ведучий.

Покоління офіцерів, які знають, що перед кулею всі рівні: і рядовий, і полковник, які мають свою думку про надання інтернаціональної допомоги. Вони знають, що таке «інтернаціональний обов’язок », і знають, що, скільки і кому заборгували. Як знати, чи не вберіг нас Афганістан від ще більш трагічних «помилок» і невірних прогнозів?

 

ІІ – Ведучий.

Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18— 19 років, коли ще тільки починаєш жити.

 

Вірш

 

” … На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна – до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.
Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»

Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина – таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити господь благословив,
Я маю народитись… ти вже там пожив?» –
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)

А той боєць «Галина» повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля.
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він , ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, І пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово: вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім…сум в родині… в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»

Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім..постріл в спину.. і запах полину….

Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.

Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!

 

І – Ведучий.

Афганістан ще довго буде щеміти у грудях багатьох із нас. Наша пам'ять до цього часу свято зберігала подвиг батьків та дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

Бої кінчаються, а історія вічна. Пішла в історію й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів.

Покоління обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни.

ІІ – Ведучий.

Летять, відлітають роки. Роки, скільки б їх не минуло, не зітруть в народній пам’яті імена воїнів – афганців, які загинули. Живим же слава і низький уклін! Зичимо Вам здоров’я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі, який зветься – Україна.

 

 

І – Ведучий.

         Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Проте вони не знали, що їх онуки пізнають, що таке пекуче пекло Афгану і також будуть називатися ветеранами.

     Та знов до нас постукала біда. І багато кому доводиться тепер відчути страхіття смерті.  Дорогою ціною, ціною життя  розплачуються наші чоловіки, брати, сини за наше майбутнє. . Знову понесли чорні птахи смерті похоронки в міста і села України, не минули вони й нашої Калинівщини. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати ., коли тільки починаєш життя.

Кліп «Прошу в неба землі»

ІІ – Ведучий.

Мирного Вам неба, спокою та довголіття. До нових зустрічей!