Виховний захід "Ти-вічний біль, Афганістан"

Про матеріал

Мета: ознайомити учні з передумовами афганської війни; через поезію і пісні донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорсткість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.

Обладнання: свічка, відеофільм, тлумачний словник, збірка віршів про події в Афганістані, мультимедійне устаткування, фотографії учасників війни, загиблих земляків, вирізки з газет, записи пісень.

Хід заходу

(Відео «караван» )

Ведучий 1

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Перегляд файлу

 

 

 

C:\Program Files (x86)\Microsoft Office\MEDIA\OFFICE14\Lines\BD21315_.gif

 

Богданівський НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів—ДНЗ (ясла-садок)»

 

 

 

 

 

Виховний захід

 

До Дня Авганця

 

На тему:

 

 

Розробила

вчитель Богданівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів—ДНЗ (ясла-садок)» Торішня Валентина Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2017 рік.

 

C:\Program Files (x86)\Microsoft Office\MEDIA\OFFICE14\Lines\BD21315_.gif

Мета: ознайомити учні з передумовами афганської війни; через поезію і пісні донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорсткість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.

 Обладнання: свічка, відеофільм, тлумачний словник, збірка віршів про події в Афганістані, мультимедійне устаткування, фотографії учасників війни, загиблих земляків, вирізки з газет, записи пісень.

 

Хід заходу

(Відео «караван» )

 

Ведучий 1 

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

 

 Ведучий 2

 Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших солдат. А тоді ж, йдучи у пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

        

Ведучий 1

 Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Ведучий 2

…Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афганістану.

Там уже не служба. Там – війна!..

        

Ведучий 1

Ми повинні розумі трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

Ведучий 2

         Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. 

Ведучий 1

         Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність.

Ведучий 2

         У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “маджахетів”(“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.

(відео воєнних дій, кадри з фільму «9 рота» Бондарчука)
Ведучий 1.

 Серце стискається від болю, коли думаєш про тих, хто, виконуючи наказ Батьківщини, пройшов важкими дорогами чужої країни.

    За кожним воїном-афганцем – доля, життєвий подвиг, крок у безсмертя. У страхітливому полум’ї війни народжувалась нова плеяда героїв. Хто ж вони, герої Афганістану?

Ведучий 2. Це були молоді солдати і командири – майже  ровесники, які з перших днів служби в Афганістані пізнали ціну життя, склали екзамен на зрілість. Війна безжально перекреслила їхні надії, плани, понівечила долі. Там , серед моторошних смертей, коли життю щохвилини загрожувала небезпека, вони мужніли і загартовувались.

Ведучий 1.

Професійно і мужньо виконували свій обов'язок військові, цивільні і політичні радники: офіцери розвідки, армійські штабники і замполіти, партійні та комсомольські працівники, вчителі та лікарі, агрономи й архітектори, геологи і зв'язківці, журналісти і будівельники. Близько мільйона радянських людей пройшло через горнило Афганістану. Чимало полягло їх на тій кам'янистій землі: тисячі загиблих і померлих від ран і хвороб, сотні зниклих безвісті.

Ведучий 2. 

Не проминула ця війна і села Богданівки.З нашого села воювали в Афганістані : Остапець Микола Олексійович, Коханевич Михайло Васильович, Іванець Володимир Миколайович, Косяченко Юрій Миколайович, Остапець Анатолій Олексійович, Прохоренко Олексій Миколайович, Латай Анатолій Григорович, Купрій Микола Іванович,Овчарик Сергій Миколайович. За ці довгі роки їхні матері виплакали багато сліз. Але горе обійшло стороною богланівки, коли в інші села району привозили цинкові труни з останками тіл. Ніхто і ніколи не довідається, як загинули вони.

Читець1: 
Над солдатом схилилася в тривозі сестра, 
Він мовчить, навіть стогону немає добу. 
У медсанбат надійшов він з бою вчора 
Весь поранений, відірвані руки. 
У неї на віях сльозинки тремтять, 
Ось зірвуться гарячим каскадом. 
Ворухнув раптом губами 
Прошепотів їй: «Сестричка, не треба. 
Я все витримаю, тільки не треба мені сліз, 
Плач не плач, а не виростуть руки. 
Я тобі подарую мільйон червоних троянд 
За твої співчуття. 
Ведучий 2. 
Чорним, зловісним крилом ударила в вікна матерів похоронка. Скільки виплакано

сліз, скільки горя обрушилося на жінку в одну мить! 
Але жодна мати не зможе змиритися зі смертю сина. Вона все життя чекає і сподівається: а раптом станеться диво і на порозі з'явиться син, її кровинка..  
(Пісня «Зажгите свечи»)

       Ведучий 2

 Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.

Ведучий 1

         Кількість загиблих збільшувалася  кожним днем.

Ведучий 2

 Послухайте оповідання Євгена Гуцала "Остання надія”. 

Читець 2:

Остання надія

 Якось мені довелося бути свідком події, яка глибоко запала мені в душу. Йшов черговий призов новобранців до армії. До військкомату  прийшла ще не стара, але зморена, виснажена горем, з погаслими очима жінка.

-        Ви до кого? – здивовано питає офвцер літню жінку, відриваючись від друкарської машинки, на якій одним пальцем друкує якийсь папірець.

-        Та от… - каже Василина й повільно простягує оту повістку. – Ви прислали?

Черговий одразу бере повістку, читає.

-        Ми прислали, - каже.

-        Це для мого Василі…

-        Так, заглядає в повістку офіцер. – Повістка для Василя Ярмоли. З’явитися до військкомату на восьме число.

І дивиться на Василину так, наче сподівається побачити за її спиною призовника, який з доброго дива навідався до військкомату разом з матір’ю.

-        А де ж Василь Ярмола? – питає він.

-        Н-нема…

-        Як то нема? У від’їзді, у відрядженні?

-        Нема Василя. Поховали Василя.

Офіцер відкидається на спинку стільця, розводить руками.

-        Поховали? А ця повістка? Але ж йому повістку прислали…

-        З Афганістану в домовині привезли Василя, позаторік поховали.

-        Ну?! – зводить брови черговий офіцер. – То як же це… З Афганістану привезли? А ця повістка?

Він торопно супиться, розглядає повістку – й кудись іде, зникає в коридорі за якимись дверима.

 Василина стоїть на порозі кімнати й чекає. На душі – тяжко-тяжко. Вона чекає ж чогось – і мучиться. Перегодя в коридорі лунає хода, повертається отой офіцер, всідається за двотумбовим столом і, ховаючи очі, каже:

-        Товаришко Ярмоло, можете йти.

А вона стоїть, мовби не чує, бо ж нічогісінько не тямить. Тоді він зводить на не

 Очі тверді, холодні.

-        Ми ліквідували повістку вашому покійному синові, можете йти.

-        Ліквідували? – самі ворушаться вуста.

-        Ліквідували. Йдіть.

Василині здається, що ноги її зараз підкосяться – й вона впаде.

 Черговий офіцер чомусь починає сердитись, його худе, запалене обличчя береться червоними плямами-лишаями.

-        Чи ви не розумієте? Повістку виписали випадково, бо подивилися не в ту картотеку. Наплутали.

-        То Василя таки вбили в Афганістані? – вихоплюється у неї.

-        Таж убили, убили, - береться черговий до друкарської машинки. – То ви йдіть собі, немає для вас ніякої повістки.

Як у тумані виходить Василина з військкомату надвір. Вона похитується – і білий світ навколо похитується, наче і йому запаморочилося.

-        Бож-ж-ж-женьку ж, Бож-ж-же мій, - заламуючи руки, шепоче вона вже на дорозі.

А я стояв і дивився їй у слід. І не було, мабуть, горя більшого для цієї жінки, як момент, коли згасла для неї остання надія.

 І не було сорому більшого у мене за наших офіцерів, які не знайшли теплого співчутливого слова для Матері, яка віддала єдиного сина на закладання заради імперських амбіцій політиків…

 (пісня мальви)

Ведучий 1. 
15 лютого 1989 останній бронетранспортер з нашими воїнами перетнув міст через Амудар'ю Дружби. Замикав цю величезну колону командувач 40-ю армією Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Борис Всеволодович Громов. Всю свою біль вклав цей мужній чоловік ось в такі строки: 
Четець 3:

Наш біль і побоювань тінь 
З вашими тривогами злилися, 
Нарешті настав останній день, 
Нарешті його ми дочекалися. 
Хто вставав, хто падав під вогнем, 
У долі не спитаєш що – кому

 
Дев'ять років ви жили цим днем, 
Дев'ять років з боями йшли до нього. 
Як виміряти біль гарячих ран? 
Полегшити як горе матерів? 
Буде серце палити Афганістан 
І в обіймах Батьківщини своєї. 

Ведучий 2. 
15 лютого 1989 для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втрат наших солдат, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, і не сказали вони «Мама, я живий ...».

Ведучий 2 
Битви закінчуються, а історія вічна. Пішла в історію і афганська війна. Але в пам'яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров'ю солдатів і сльозами матерів. Вона буде жити в пам'яті сиріт, які залишилися без батьків. Буде жити в душах тих, хто в ній брав участь.Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові та моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної і трагічної афганської війни.Хто ж відповість за цю нікому непотрібну війну?

Читець4:

Хто  відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані-

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пилина...

О, боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів,

І залишила біль і лихо –

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі

В крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських знівечених серцях...

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

Для нас чужий Афганістан?

Ведучий 1 
Ще довго стануть турбувати всіх нас голоси загиблих і живих учасників афганської війни. Ця війна завжди буде жити у віршах і піснях військових, нагадуючи про непотрібність війни, про її трагізмі і мужність радянського солдата. 
Пісня, яка зараз прозвучить - данина пам'яті  учасників Афганської війни.  

(пісня «Ой поле полечко »)
Ведучий 2

          Над головами воїнів - афганців свистіли кулі. Кожна хвилина їхнього життя могла стати останньою. Але їм випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки. Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них немилосердне.

Читець5: 

 "СПОГАДИ". 
Пройшли роки. Вже посивіли скроні.
Все рідше згадуються дні,
Коли вставав ти по тривозі...
Час промайнув - неначе в сні.

Нові проблеми, більш болючі
Оточують щоденно нас.
Житла нема... І як дивитись в очі
Дружині, дітям?... Як на ноги встать?...

Не раз звертався ти по допомогу.
А відповідь, здебільш, була одна:
"Не я вас посилав у ту країну".
А ти ж не винен, що була війна.

Не винен в тому, що осколок клятий
Засів у тілі. І пекуча біль нагадує,
Що ти здоров’я втратив.
А спомин, як на рану сіль!

Я вірю в тебе! Вірю в твою силу!
Кому ще вірити? Не тій біді,
Що покалічила так хлопця молодого
На непотрібній і страшній війні...

Ведучий 1        

 Давайте ж  ми з вами будемо пам’ятати воїнів-ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

Ведучий 2

Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори…

(хвилина мовчання)

(пісня  « Повій вітре, вітре буйний»  )

docx
Додано
16 червня 2018
Переглядів
819
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку