Виступ на педагогічній раді

Виступ на педагогічній раді

« Створення гуманістичного освітнього середовища навчального закладу як чинник успішної соціалізації учнів»

Підготувала:

Нога Н.П.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють йому бути повноправним членом суспільства. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Включає як цілеспрямований вплив на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування. Соціалізація знаходиться на межі різних наук і вивчається філософією, психологією, соціальною психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою та теологією.

Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)

Процес соціалізації проходить відповідно до статі та етапів життя, які поділяються на:

1. Дитинство
2. Юність
3. Молодість
4. Зрілість
5. Старість

Соціалізація може бути

• Первинною
• Вторинною

Первинна соціалізація — охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта. Тут дитина поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певногосуспільства, в якій він (або вона) народився (народилася).

Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Освíтнє середóвище – сукупність об’єктивних зовнішніх умов, факторів, соціальних об’єктів, необхідних для успішного функціонування освіти. Це система впливів і умов формування особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному і просторово-предметному оточенні.

Гуманність (лат. humanus — людяний) — любов, увага до людини, повага до людської особистості; добре ставлення до всього живого^[1]; людяність, людинолюбство. Система установок особистості стосовно людини, групи людей, живої істоти, обумовлена ​​моральними нормами і цінностями, представлена ​​у свідомості переживаннями жалю і реалізована у спілкуванні і діяльності в актах сприяння чи допомоги^[2].

У вузькому сенсі гуманність — прагнення не завдавати страждань людині наскільки це можливо^[3].

В життєвому і психологічному сенсі гуманність як якість і істотна властивість людини включає в себе:

• Альтруїзм (доброту);
• Моральність як сукупність життєвих правил поведінки, що реалізують альтруїзм і пригнічують егоїзм;
• Волю, як душевну силу, що реалізовує альтруїстичну і моральну поведінку в боротьбі з власним і чужим егоїзмом (див. воля (психологія) і воля (філософія)).

Без кожної з цих складових — альтруїзму, моральності і сили волі — гуманність немислима і існувати в дії, в дійсності, як реальна і дійсна людяність не може.

   Таким чином   Гуманістичне освітнє середовище спрямоване на збереження різноманіттякультурних цінностей і норм, розвиток терпимості до них, конструювання соціальносхвалюваних способів життєдіяльності та рольової поведінки для забезпеченнязахисту від нестатутних відносин та створення умов для емпатійних відносин, щохарактеризують систему суб’єкт-суб’єктної взаємодії і засновані на особистісній симпатії та антипатії, повазі та неприйнятті.
Гуманізацію педагогічного процесу неможливо здійснити без переходу від навчально-дисциплінарної до особистісно-орієнтованої моделі виховання, що базується на загальнолюдських цінностях, серед яких суттєве місце посідає виховання гуманістичних якостей дитини. Гуманізм, як риса характеру,  найповніше виявляється у любові та повазі до людей і передбачає високий рівень вимогливості до себе. Принципи гуманізму покликані утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя, виявлення здібностей і передбачають створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством та природою.
90-ті роки ХХ та початку ХХІ століття ознаменувалися як час оновлення педагогічного мислення, центральною складовою якого стала поглиблена гуманізація освіти, що передбачає перегляд, переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу у світлі їхньої людинотворчої функції. Вона означає повагу школи й педагогів до особистості дитини, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, запитів і інтересів, створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку здібностей і обдаровань дитини,  для її повноцінного життя на кожному з вікових етапів, для її самовизначення. Гуманізація освіти основним смислом  педагогічного процесу вважає розвиток учня. Шляхи гуманізації освіти окреслені так: 1) формування відносин співпраці між усіма учасниками педагогічного процесу; 2) виховання в учасників педагогічного процесу морально-емоційної культури взаємовідносин; 3) формування в учнів емоційно-ціннісного досвіду розуміння людини; 4) створення матеріально-технічних умов для нормального функціонування педагогічного процесу, що виховує гуманну особистість - щиру, людяну, доброзичливу, милосердну, із розвинутим почуттям власної гідності й поваги до гідності іншої людини.
Необхідно зауважити, що кожна виховна система, незалежно від часу її заснування, базується на ідеалах та цінностях, які визначають зміст виховного процесу конкретного періоду: на інтересах суспільства, держави чи особистості (індивідуально-особистісний розвиток); на взаєминах між учасниками процесу (авторитарні чи гуманістичні); на змісті виховного процесу (знаннєвий чи розвивальний).
Так, традиційне виховання пронизує надмірне управління виховним процесом, згідно з яким вихованці цілеспрямовано засвоюють соціально та ідеологічно орієнтовані якості, має місце жорстка регламентація, що призводить до ігнорування внутрішнього світу особистості, обмеження ініціативи, творчості вихованців.
Гуманістична ж система ставить у центр виховання  особистість дитини як найвищу цінність життя. В гуманістичній школі вихованець є суб'єктом життя, вільною, духовною особистістю, що має потребу в саморозвитку. Таке виховання спрямоване на розвиток його внутрішнього світу, міжособистісного спілкування, діалогу, на допомогу в особистісному зростанні .
В Україні  ідеал гуманістичного виховання творчо реалізував у 60-х роках XX століття
В.О. Сухомлинський. Його освітня система зорієнтована на творення щастя кожного вихованця, доброзичливого ставлення до дітей, створення умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. Розробляючи систему гуманістичного виховання, Василь Сухомлинський обґрунтовано довів ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, виховна суть яких зумовлена конкретною практичною діяльністю вихованця у реальних життєвих умовах, коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості. Розвиваючи дитячу індивідуальність, педагог надавав великого значення людяності. У "Школі радості" вихованці осягали ази людяності. Вони вчилися бачити горе, сум, тривогу, відчай, радість людей, які оточують їх у повсякденному житті, робили шляхетні вчинки - допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке почуття задоволення. Так дитина вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе, виходячи з принципів гуманізму. На думку вітчизняних науковців, проголосивши творення добра дитиною найважливішою ідеєю своєї педагогічної концепції, Сухомлинський багато в чому випередив своїх американських колег, які сьогодні основним завданням школи вважають залучення учнів до таких цінностей, як турбота, повага, довіра і відповідальність, у яких вони бачать і цілі, й умови, й методи виховання.
Поставивши в центр своїх пошуків дитину, її духовний світ, Сухомлинський вибудував систему впливів і взаємовпливів на всю її сутність - фізичну, психічну, інтелектуальну, моральну - через створення гуманного середовища, залучаючи до нього сім'ю, природу, школу, колектив, учителя, різні типи і види діяльності [13, 22].  Педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня; стверджувати гуманне начало у вихованні, що вважалося  найважливішою рисою його педагогічної  культури.
Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О.Сухомлинського, гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їхні судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дитини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати "голос совісті". Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.
Співпраця дітей і дорослих, довіра дітям, виховання без покарань, творча праця і моральна свобода, можливість вибору вчинку, лінії поведінки, способу життя, прийняття відповідальності за свій вибір та інше - важливі гуманістичні принципи, на яких побудована педагогічна система В.О.Сухомлинського.
З позицій сьогодення очевидно, що Сухомлинський зміг піднятися до рівня світової філософської і педагогічної думки. Він сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер, спирається на об'єктивні закони і закономірності. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання Сухомлинський забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики; розробив педагогічну технологію ідеї школи самореалізації особистості та впровадив її у практику діяльності Павлиської школи; відстоював необхідність естетичного виховання природою, яку вважав невичерпним джерелом дитячої думки, а спостереження в природі - школою дитячого мислення; вірив у можливість досягнення гармонії колективного й особистісного, суспільного й індивідуального. Розвиваючи гуманістичну сутність педагогіки А.С.Макаренка, найголовніше в колективістському вихованні В.О.Сухомлинський вбачав у взаємному духовному збагаченні дітей, турботі про кожного члена колективу. При цьому наголошував: "Доброзичливість, розумна доброта - ось що має бути атмосферою життя дитячого колективу". Гуманістичне виховання  особистості дитини, вважав В.О.Сухомлинський, полягає у спонуканні її до постійної віддачі душевних сил конкретній живій істоті - людині чи тварині, в перетворенні турботи про людину з обтяжливої повинності на найважливішу душевну потребу, у виявленні гуманного ставлення до людей через конкретні вчинки .
"Школа, - писав В.О.Сухомлинський - це насамперед учитель. Особистість учителя - наріжний камінь виховання" До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством.
У 80-х роках ХХ століття гуманно-особис­тісний підхід у вихованні обгрунтував і практично реалізував у "Школі життя" відомий грузинський психолог і педагог Ш.О.Амонашвілі.
У гуманній школі Амонашвілі виділяє шість особливостей виховного процесу, які безпосередньо чи опосередковано впливають на організацію практики гуманних вчинків дитини, а саме:  внутрішня наступність творчої діяльності природи і людини-вихователя, тому що природа закладає в дитині можливості безмежного розвитку, а школа бере на себе відповідальність продовжити справу природи і зробити з неї благородну людину; цілісність виховного процесу, що означає цілісність життя дитини, яке спрямоване в майбутнє; шкільний урок розглядається як акумулятор,  провідна форма життя дітей, а не тільки їх уміння, ос­кільки благополуччя життя дитини на уроці забезпечується співпрацею і співтворчістю з учителем та іншими учнями; співробітницькі взаємини учителя з дітьми стають його природною якістю; розвиток у дітей здібності до оцінної діяльності при одночасному скасуванні шкільних оцінок, що є запорукою успіхів дітей у навчанні; винятково важлива гуманна місія вчителя в  "Школі життя".
"Олюднення середовища навколо кожної дитини, гуманізація соціуму і власне педагогічного процесу - писав Амонашвілі - є найвищою турботою вчителя". Гуманного педагога не залишає "любов і відданість кожній дитині, почуття глибокої відповідальності за долю кожної дитини;намагання зрозуміти кожну дитину" .
Сучасна українська освіта характеризується не тільки інтенсивним пошуком шляхів оновлення її змісту, розробкою оригінальних засобів і методів виховання та навчання, використанням новітніх форм організації педагогічного процесу, а й  інтересом українських науковців та педагогів-практиків до прогресивних ідей їхніх колег за кордоном.
Альтернативні підходи до організації освітньо-виховного процесу викликали великий інтерес не тільки у педагогів,  а й у батьків. В українській педагогічній науці  створився новий напрям - інноваційна педагогіка, з'явилося чимало педагогів-новаторів, які впроваджують у соціально-педагогічну практику зарубіжний досвід організації навчання й виховання.  
 Найсуттєвішими ознаками гуманістичної школи виховання є:
-   розвиток успішної соціалізації учнів ;
- ціннісне ставлення до вихованця, визнання  розвитку особистості (фізичного, соціально-морального, емоційно-ціннісного, пізнавального, мовленнєвого, художньо-естетичного, трудового, креативного) як основне завдання освітнього навчального закладу та становлення індивідуальності особистості як  його основний результат;
- гуманістичні моделі, що передбачають створення культурно-виховного середовища, у якому відбувається вільний вибір особистістю способів творчої самореалізації, її саморозвиток у гармонії із собою і суспільством;
-  така виховна система, що веде власний творчий пошук змісту, форм, методів і засобів виховання, а її гуманістична спрямованість передбачає свободу і творчість як вихованців, так і вихователів;
- педагог - наставник, партнер і друг дитини, котрий  постійно враховує її потреби; допомагає набути природності (доброї, вільної, кмітливої), реалізувати потенційні можливості, підтримує кожного вихованця.
До основних  умов  виховання гуманістичної спрямованості поведінки вихованця належать:
- створення  гуманістичної педагогічної системи в освітньому навчальному  закладі;
- спрямованість педагогічного процесу освітнього навчального закладу на духовно-моральний розвиток особистості дитини;
- опанування та впровадження в навчально-виховний процес педагогами новітніх досягнень вітчизняних та зарубіжних гуманістичних шкіл;
-  єдність  зусиль  соціально-виховних  інституцій  у  вихованні  гуманістичної поведінки дітей;
-  підвищення педагогічної культури  педагогів та батьків;
-  організація практики виховання гуманістичної поведінки та моральних  учинків дітей на мікро-, мезо- та макрорівнях систем виховання;
-  моделювання особистісно стверджувальних, позитивно спрямованих  ситуацій як ефективного джерела виховання гуманістичної поведінки дитини.