"Презентація до літературно-музичної композиції "Я залишив людям пісні…" , присвяченої Дмитру Луценку"

«Я залишив людям пісні…» (літературно-музична композиція)

Дмитро Омелянович Луценко – великий життєлюб, ніжний і трепетний лірик Народився поет на Полтавщині. Автор попу-лярних, улюблених наро-дом пісень «Як тебе не любити, Києве мій», «Ма-мина вишня», «Осіннє зо-лото», «Україна – моя любов» та ін.

“ Усе любов’ю зміряне до дна ” «Доброго дня, добра людино! – так щиро й рідно міг привітатися із усіх знаних мною на землі тільки один чоловік – незабутній Дмитро Омелянович Луценко», – згадує Ярема Гоян. «Дмитро Омелянович Лу-ценко випромінював щирість і дарував людям добре серце. І коли б у світі існував “Орден Доброти”, то він перший на нього заслуговував би”, — так сказав про нього поет Михайло Шевченко. 

«Я залишив людям пісні…» (літературно-музична композиція)

Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. Його батьки – Явдоха Ониківна й Омелян Васильович були прості селяни. Мали вони шестеро дітей, із яких, на жаль, вижило лише двоє – Дмитро й Микола. Дитинство Дмитра пройшло в його рідному селі.

«Ще в ранньому дитинстві зачарувала мене народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх мої батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для мене, малого, ці передранкові години були найщасливішими... Лежимо покотом на дощаному полу, накрившись ліжником, і чуємо чарівний спів: співають батьки – дуетом, кожний за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить малечі взуття. Домашній пісенний театр відбувався щоранку, збуджуючи мою творчу уяву ... І наповнювалася наша хата незрадливою любов'ю й теплотою. Незабутні, радісні дні, хоч і жилось тоді нам часом із квасом, а порою – із водою. Мене теж у широкий світ пісні вивела ласкава мелодія материнської колискової. У моєму репертуарі є чимало пісень, присвячених їй – найдорожчій, найріднішій людині на землі: про мамині очі, про руки, які не мають спочинку, про серце, яке ніколи не втомлюється нас чекати до рідного порога, про вічну синівську любов і вдячність. Від моєї мами й починається моя поезія. Мамина вишня. Я слухав під нею мамині пісні, а потім з-під неї проводжала мене мама на Донбас». Зі спогадів Дмитра Луценка

Дивлюся я на хлопців і дівчат… Свинцеві обминули їй бурани, – а я пізнав у битвах смертний чад, загоєні ще й досі ниють рани. Д. Луценко. “ В інституті “

Перша збірка Дмитра Омеляновича Луценка «Дарую людям пісню» побачила світ 1962 року, коли йому було за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід «першої ластівки» благословив сам Володимир Сосюра. Де світиться сонце поезії Дмитра Луценка, там завжди сходять зерна доброти й любові. І цим хлібом воно нагодує не одне покоління. Катерина Вишенська

«А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності…» « І ми пішли одним шляхом Назустріч долям-сподіванням » Одеса. 1945 «Розділю я порівну з тобою радощі і болі, й сподівання» Київ. 1946

1952 року народжується син Сергій. Полетіла в далі неземні, не сказавши й слова на прощання. Залишила поспіхом мені тільки вогник згадок та страждання. 1947 року народжується донька Лариса. Як ми мріяли влітку, О прекрасна година, Я про доньку-лелітку, А дружина – про сина. «Незакінчена соната» – поема з присвятою «Світлій пам’яті незабутньої Ларочки».

Пісня «Як тебе не любити, Києве мій» здобула велику популярність, стала, по суті, народною. Її перекладено багатьма мовами. Автори цього знаменитого твору – поет Дмитро Луценко й композитор Ігор Шамо. Митці написали пісню в 1962 році до Дня Києва. «Як тебе не любити, Києве мій!» – неофіційний гімн міста Києва. Пісня стала своєрідною музичною візитною карткою столиці. Видзвонюється мелодія на годинниковій вежі на майдані Незалежності через кожну годину та по міському радіо звучать її позивні.

“В очі дивляться канни…”

1976 року Дмитро Луценко та композитор Ігор Шамо стали лауреатами Шевченківської премії за цілу низку пісень, у тому числі й за пісню «Як тебе не любити, Києве мій». Гроші автори передали до дитячих будинків Києва. Співвітчизники достойно оцінили мистецьку неповторність Дмитра Луценка. 1974 року поетові присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а 1976 року Дмитро Омелянович та композитор Ігор Шамо стали лауреатами Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. 

Мене часто називають поетом-ліриком, поетом-піснярем, і я вважаю, що це найвища оцінка моєї творчості, бо в пісні — душа народу, а українець без пісні, як круглий сирота.   Дмитро Луценко Пішов поет у вічність зі словами: «Помирати не страшно, бо я лишаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно, – моя велика любов».

Любов полтавців до свого земляка переросла в щорічне мистецьке свято «Осіннє золото», яке відбувається на Полтавщині в його рідному селі Березова Рудка. Починаючи з 1990 року, свято збирає справжніх шанувальників Луценкового слова не лише з Полтавщини, а й з усієї України. У 2001 році засновано Літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну. Перші дві премії були вручені – народній артистці України Раїсі Кириченко та композитору Анатолієві Пашкевичу.