Збірка віршів Надії Токарчик "Радіє учительська доля"

 

Надія Токарчик

 

 

 

Радіє учительська доля

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про автора

      Надія Токарчик (Качмар) народилась 1955 року в с. Джонка Нанайського району Хабаровського   краю в репресованій сім’ї.

 Закінчила Самбірське педагогічне училище, Львівський держуніверситет імені Івана Франка. 40 років минуло, як вчить молоде покоління. Разом із своїми учнями намагається знайти відповідь на одвічні питання про добро і зло, щастя і совість, честь і милосердя, відповідальність і справедливість.

Вчить жити за Божими Заповідями, любити рідну материнську мову.

Одружена. Мати двох дочок. Улюблена бабуся  11 онуків.

 Зараз проживає у селі Мишлятичі, що на Мостищині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рідне село

Золотими хлібами

Шумить українське село.

Молодими садами

Квітує широке роздолля.

Я стою біля школи,

Милуюсь красою здаля,

І співає душа,

І радіє учительська доля.

 

Кажу учням своїм,

Щоб село прославляли усюди,

Боронили його

Від негоди і злих ворогів,

Щоб творили добро,

Не ждучи  нагороди,

І вертались додому

Із далеких доріг.

 

Село Мишлятичі

Благослови, наш Боже,

І всім – усім, хто проживає в нім,

Подай достатку,

Радості, добра,

Любові , миру,злагоди й тепла.

Моя Мостищино

Мостищино люба, моя рідне земле,

Синами своїми багата ти є.

Вони  - наша слава,

Вони - наша гордість,

За тебе, мій краю,

Життя віддали.

 

Незламний Вишенський Іван

Вірний нарід захищав,

За нього йшов на тяжкі муки,

Послання віщїї писав.

 

Співак світу – наш Менцинський

Приніс славу землякам:

Милувався його співом

Київ, Львів, Берлін, Стокгольм.

 

По древніх вулицях Мостиськ

Ходив Франко, художниця Кульчицька,

Юний Антонич тут вірші писав,

Була й славетна Крушельницька.

 

Пройшли роки, часи змінились,

Герої у безсмертя відійшли.

А місто рідне залишилось,

Нащадки славні знов прийшли.

 

В мальовничій наш райцент

Усі приїжджають.

Край свій рідний і чудовий

Люблять і вивчають.

 

Парк у місті – зелен-сад,

Відпочить тут кожний рад.

Школярі і літні люди

Люблять всі красу природи.

 

Різні пам’ятні споруди

Залишаються роки

Чудо- пам’ятник  Шевченку –

Витвір вмілої руки.

 

Кожен день і рік за роком

Квітне все аж на очах.

Бізнесмени й влада міста

Дбають про все повсякчас.

 

Тож вдячні люди їм без ліку

За труд, старанність, доброту,

За внесок великий і плідний

В Мостищину любу мою.

 

Повчання учням

Вчу я учнів своїх:

Читайте наполегливо, багато!

Скарб – Правду святу захистіть,

І де б не були ви у світі широкім,

До рідної хати верніть.

 

Вчу я учнів своїх:

Про школу завжди пам’ятайте,

Бо тут навчають жити,

Любити, цінити життя.

 

Школа – це радість і щастя,

Школа – це в серці квітуча весна.

Вчу ще учнів своїх:

Моліться щиро і завзято,

Жар віри в душі розпаліть,

Любов і надію у серці назавжди ,

Навіки-віків збережіть.

 

Прошу учнів своїх:

Живіть без заздрощів і злоби,

Радійте кожній хвилині життя.

І пам’ятайте, що потрібна Богу

Не чорна, а ясна людська душа.

Вчу я учнів своїх…

 

 

 

Любим випускникам Мишлятицької школи 2005 року

з любов’ю  і повагою присвячує класний керівник

 

Мов сполохані коні летять Ваші  роки

Їх уже не  вернути назад.

Ніби вчора прийшли ви у школу

А сьогодні  - лишаєте нас.

 

Дозвольте в це весняне свято

Усіх Вас , діти, привітати.

Теплі промовити слова,

Щоб згадка у житті жила.

 

Від сонця хай течуть щедроти,

Від зір – спокою й висоти,

Від місяця тужливу тишу

Для мрій і спокою залишу.

 

Від вітру   сили та дерзання,

З води – великого кохання,

З вогню – душі тепла палкого,

А в дощ бажаю сну міцного.

 

Живіть щасливо і багато,

Своє здоров’я бережіть,

Будьте веселі і завзяті,

Ніколи,  друзі, не тужіть.

 

Болить душа – вмійте сміятись,

А коли сумно, то не плачте,

Вмійте на краще сподіватись,

Коли образили – пробачте.

 

Хай здійсняться Ваші мрії,

В душі панує щедрота.

Будьте добрі, живіть у надії,

Щоб Бог дав багаті літа.

 

                 ***

 

Артистична, милозвучна

Учениця в класі є.

Гарно вчиться і малює,

І співає, і танцює.

Честь, хвала тобі і слава,

Бодаковська   Мирославо!

 

Тихий і спокійний,

Любить працю й спорт,

Друзів вірних має,

Вони всі з ним за одно.

Такий наш Вінярський  Павло.

 

Вона струнка і симпатична,

До навчання й спорту  звична.

Ввічливість – її окраса,

Старостою була класу.

Любить працю і дозвілля

Вінярська  Наталя.

 

Симпатичний і охайний

Учень є у  нас

Часто виступає,

Ролі гарно грає.

Церкву він не пропускає

Дівчат наших поважає.

Люблять всі довкола

Губика  Миколу.

 

Дівчина ця скромна й тиха,

Всьому класу мила,

Старших себе поважає –

Дарнобит  Галина.

 

Господар хороший у класі,

Без нього не можна ніяк.

Гарний,  сильний і завзятий,

Мов лицар вкраїнський –

Петро Домагальський.

 

Відмінниця в нашому класі,

Має до всього талант:

Пісні співає, вірші складає,

Загадкова, неповторна,

Гарна, наче краля –

Це  Духнич Наталя!

 

Ходив до школи з хутора.

Не одні чоботи порвав,

Поки знання він здобував

Очі допитливі дивляться

Із –під примружених вій,

Хай тобі доля всміхається,

Наш  Задерайко  Андрій.

 

Струнка, немов тополина

І чарівна серед дівчат.

У школі працює ще її матуся,

Всі дівчину кличуть –

Габик  Гануся.

 

М’яч – найкращий друг у нього,

Так і липне сам до рук.

Буде, мабуть,  він спортсменом

Учень наш – Ігор Магдзяк.

 

У церкві нашій прислуговує,

Цим гордиться цілий клас

Скромний хлопець і серйозний –

Це Роман  Магдзяк.

 

Найкраще вчиться серед хлопців,

Скромний, гарний і старанний,

Дівоче зітхання, юнак їхніх мрій –

Це наш незбагненний

Мороз Андрій.

 

На уроках   скромний, тихий

На перервах говіркий.

Він високий і стрункий,

Немов козах запорізький,-

Павло  Пакліковський.

 

 

В очах смішинки весело  стрибають,

Мріє скоріше дорослим стати.

До спорту й витівок мастак –

Це наш  Ігор Підганяк.

 

В класі нашім рідкий гість,

До коней він має хист,

За знання не вболіває.

Що це  ця птиця?

Це  Павло Синиця.

 

Гордість класу і краса.

Твори пише – чудеса,

Дуже скромна й мила,

Чорнобрива,  темнокоса –

Ліда Стоколоса.

 

Він стрункий і симпатичний,

Мов кіногерой.

До роботи й спорту звичний,

 До науки неохочий.

Тому вчився так і сяк. Хто це?

Юра  Ференчак.

 

 

Випусникам  Мишлятицького НВК  2018 року

Дорогим, рідним, неповторним…

 

Старостою був він в класі,

Мріяв дорослим скоріше стати.

Хлопець чесний і серйозний

Має багато бажань та мрій

Це наш незбагненний, енергійний

Баша  Андрій.

 

 

Артистична, милозвучна

Учениця в класі є

Гарно вчиться і малює,

І співає, і танцює.

Чорноброва, темнокоса,

Всім подобається хлопцям,

Друзів має без ліку -

Подобінська Вероніка.

 

Відмінник є в нашому класі,

Має до всього талант.

Книжки читає, вірші складає,

В олімпіадах перемагає.

Він високий та відважний,

Немов козак запорізький -

Володя Сокульський,

 

У церкві нашій прислуговує,

Цим гордиться весь наш клас.

Хлопець чесний і серйозний,

Працьовитий він у нас.

Очі допитливі дивляться

Із-під примружених вій,

Хай тобі доля всміхається,

Славний наш Кечур Назар.

 

 

Дуже любить математику

Та цікаву інформатику.

Хлопець чесний і порядний,

Мріє в парламенті працювати

Та народ свій захищати.

Мов козак запорізький -

Наш Павло Кринський

 

 

Хороший  у класі господар,

Без нього не можна ніяк.

Гарний, скромний та завзятий

Цей лицар вкраїнський -

Іван Росоловський

 

 

Вона струнка і симпатична,

До навчання й спорту звична,

А ще сильна і завзята,

Вміє відсіч усім дати.

Бува попадає у різні історії -

Семко Вікторія

 

Вона тиха і спокійна,

Усе робить чесно, мирно

Усмішка в неї на устах,

Іскорки горять в очах.

Артистична, гарна, мила -

Це Прокоп Ірина

 

Як ніхто він самостійний,

Виділяється постійно.

Де він є – там рух завжди,

Вчитись може залюбки.

М’яч – найкращий друг для нього

Так і липне сам до рук.

Буде він, мабуть, спортсменом

Учень наш Дорош Олег.

 

Вона скромна і сумлінна,

Дівчина ця чарівна.

Сама таємничість,

Юна принцеса,

Гарна мов краля -

Настя Мудрагеля.

 

Стрункий, мов явір молодий,

Гарний, мов кіногерой,

Тому люблять всі довкола

Справжнього джентельмена -

Березу Богдана

 

 

Вона струнка, мов тополина,

Добра, скромна, тиха, мила,

А на хлопців як погляне -

Зразу веселіше стане

Ось така красуня -

Наша Осідач Юля

 

Артистичний та веселий,

До роботи не лінивий.

За яку справу візьметься –

Успіху завжди доб’ється.

Ось тому всі за одно

Із Юрієм Стецько.

 

 

Хлопець скромний, тихий,

А ще чесний, працьовитий.

Вчителів він поважає,

А дівчат не ображає.

Допомагає усім нам -

Добродушний Семко Роман.

 

 

 

 

Шевченка згадує з любов’ю світ.

Малим Тарас  ягнята пас,

Носив ще воду школярам,

Щиро молився в бур’янах

І мріяв про щасливий час.

 

Ішли роки  - він підростав.

А виріс -  великий дав скарб

Для нас, українців усіх поколінь,

Дав книжку, що зветься «Кобзар».

 

Любив пророк наш рідну Україну,

Свою матусеньку єдину.

Про неї вірші він складав,

Їй долі кращої бажав.

 

Він вірив ,що пройдуть роки,

Що зеленітимуть садки,

Що впадуть пута чорні, грізні,

Кайдани ковані, залізні.

 

Тарасе,  любий сину України,

Про тебе слава по світу лине.

Про тебе, мудрого поета,

Який лишив нам «Заповіт»

Говорить, пам’ятає світ.

 

Коли беру я в руки «Кобзаря»,

То в серце мені радість загляда.

Коли звучить той славний «Заповіт»,

 Шевченка згадує з любов’ю  світ.

 

 

Люблю поезію Швченка

Я так люблю поезію Шевченка.

Вона немов би пісня солов’я,

Що ллється по містах, полях, долинах,

Неначе води чистого струмка.

 

Я тут читаю про степи широкополі,

Садок вишневий в селі  коло хати,

Про гори Кавказькі високочолі,

Та про святу-святих – рідну мати.

Є тут козак, і могили, й Славута,

Рідна Вкраїна, горем закута,

Нарід пригноблений, битий і гнаний,

Як він устане, як зірве кайдани.

 

І серце гнівом враз палає,

Кляну панів, кляну царя,

І плачу разом з Катрусею,

І знов читаю «Кобзаря».

 

Красу Шевченкових рядків

Я не забуду вже ніколи.

Великі думи Кобзаря

Зі мною в школі, вдома, в полі.

 

Буду завжди любити

Поезію пророчу,

І може мені ще  не раз,

Присниться Шевченко, великий Шевченко,

Наш батько, безсмертний Тарас.

 

Наша Леся

Ти себе Українкою звала,

Цим красивим і гордим  ім’ям.

Бо любила всім серцем Вкраїну,

Мову рідну й народний звичай.

 

Україна для тебе, мов ненька, 

Найрідніша, кохана, свята.

І струна твоя перша до неї.

Бо Вкраїна, як мати, одна.

 

Ти співала пісні серед лиха,

Ще й шукала зірку провідну

Для неї, «бездольної матері»,-

Це так нарекла ти країну свою.

 

Ти уміла крізь сльози сміятись,

Милуватись красою весни.

І багаті народні традиції

Зберігала у серці завжди.

 

Хотіла ти піснею стати

У нічку зоряну, ясну,

Щоб вільно по світу літати

Й розвіювать тугу свою і чужу.

 

О Лесю, дочко Прометея,

Ти маєш в серці те, що не вмирає,

По селах й містах України 

 Безсмертя Лесине витає.

 

 

 

 

 

 

Боже, за що?

Гинуть хлопці в АТО…

Боже, за що?

Гостра куля юнаку

В серденько влучила,

У грудях щось обірвалось,

Упав, встати не сила.

 

І лежить юнак,

Мов червоний мак,

Що ненароком зірвали,

А пелюстки, мов краплі крові,

На землю упали.

 

Його пальці міцно стискали

Мамин хрестик, що завжди був з ним,

А очі ще вгледіли небо

Не синє, не мирне,  а темне, як дим

 

І схилилась над ним мати-Україна,

І шепоче ніжно герою-сину:

Не поставлять вороги

Нас  ніколи на коліна!

Буде жити Україна

 

 

Свята незалежна  держава -

 Героям слава!

 

Гинули хлопці на Майдані…

Гинуть зараз в АТО,

Боже милий, за що!?

 

 

Ніхто не хотів помирати

Серце забилось у грудях частіше,

В очах появилась сльоза,

Бо знову згадую Небесну сотню,

А перед очима їхнє життя.

 

Вони вміли сміятись, уміли любити,

А хтось, можливо, ще не кохав,

А рідну землю -  нашу Україну,

Так мужньо кожен захищав.

 

Які вони різні на вигляд,

І долі в них різні були,

Та в Києві, на Майдані,

Однією сім’єю жили.

 

Ніхто не хотів помирати,

Навіть думки такої не мав.

Але снайпер жорстокий, проклятий

Їх прекрасне життя обірвав.

 

О наші ангели, сотня Небесна,

 Ваше життя – це легенда чудесна.

У всьому світі  про вас знають,

Бо герої не вмирають!

 

Піснею збудила тишу

Піснею дзвінкою розбудила тишу,

І в серці своєму пісню ту залишу.

Нехай вона лине на всю Україну,

Не лише байдужим ні одну людину.

 

Берізка біла під вікном

З калиною дивуються,

І голосочком, мов дзвіночком,

Любуються, милуються.

 

Спів полинув у садок,

Де розцвів й буяв бузок;

Вишенька вклонилась щиро,

На душі так легко, мило.

 

Пісня вирвалась на волю,

На безмежне славне поле,

Там, де колоски буяють,

З вільним вітром розмовляють.

 

Пісні всміхнулась ранкова зоря,

І ясен високий, що біля села.

Пісня закінчилась – тиша навкруги,

Це тільки – тільки новий день встає.

Я щиро вклонюся матінці – землі,

З новим днем вас, добрі люди,

Нехай мир та спокій буде,

Гарно і приємно на душі мені.

 

Доля жіноча

Доля жіноча… Яка ти насправді?

А чи весела, а може сумна?

Щедра, а може скупа?

А може ти в виді жар- птиці,

Яку ніхто не спіймав?

 

Доля жіноча, чому ж ти різна така…

Одну ти лелієш, даєш їй усе.

А другій… Чому ж так  серце пече?

Та просто мірки не має вона.

Напевне немає ваги на життя

 

Та долю свою ми повернемо так,

Що буде цвісти, як цвіте в полі мак.

Всі ми щасливі, тому що жінки

Всі ми щасливі, бо діти в нас є

Всі ми щасливі, бо мама жива,

Всі ми щасливі, бо знаєм життя.

І зичу я жінці, що наче богиня

Іде життєвим «морем», як берегиня.

Вона мов промінчик ласкавого сонця,

Що вибивсь крізь хмари в життєве віконце.

Вона не горда, ніжна  і ділова,

 Вона сильна і водночас слабка,

Їй би схилитись до надійного плеча.

Але життя стрімке, як річка гірська.

Не капне з очей, мимовільна сльоза,

Не треба, не гоже, бо там з висоти

Ангел береже тебе своїми крильми.

В родинному колі вона рідна, бажанна.

І звемо її ми  - наша Оксана

 

 

 

 

Настуся

Наша люба донечко,

 Світле, ясне сонечко,

Твоє життя ще таке мале,

Що вмістить татова долоня.

 

Твоє серденько щире, невинне,

А душа світлого ангелика,

Твої рученята, мов крильця  метелика,

Русяве волосся і усмішка щира,

 Рости нам, дитино,

Здорова й щаслива.

 

Дівчинко люба! Настуся, Настя!

Мамине й татове безмежне щастя.

Від щирого серця добра я бажаю,

Клякну на коліна і тихо благаю:

 

Матінко Божа, Ісусе наш милий,

Пошліть здоров’я нашій дитині,

Нехай все погане її минає,

Ангел – охоронець їй допомагає.

 

Усіх Святих молю, прошу:

Допоможіть хоч трішки,

Щоб бігали по травичці

Здорові Настусині ніжки.

 

 

Настуні

О Боже, я не знаю,

Як допомогти цій дитині.

Я хочу вірити нашій  медицині,

Що найдеться медичне світило,

Зробить все, щоб Настю не боліло.

Матінко Божа, візьми нашу дитину

На свої  чудотворні руки,

Щоб мама не знала тої розпуки,

Щоб росла нам дівчинка здорова й щаслива,

Нехай тішиться нею вся наша родина.

 

 Мені вже 50

Літа пливуть, мов плин води,

Не вернути назад їх потік,

Оглянулась – і бачу за собою

Всі п’ять  десятків своїх літ.

 

Згадую дитинство безтурботне,

З опікою бабусі й дідуся.

Вони – мої наставники найперші –

У моїм серці будуть повсякчас.

 

Все було, все пройшло ніби вчора:

Перша вчителька, друзі шкільні,

Роки студентські у Самборі й Львові,

Тривожні будні, веселі вихідні.

 

Здається вчора (як е пам’ятати),

Йшла на побачення весела, чарівна.

Здається вчора ще буяла юність,

Сьогодні – осінь в очі загляда.

Щоденні справи, клопоти не нові,

Так непомітно йдуть за днями дні,

Співала донечкам недавно колискові,

А вже дорослі є вони.

 

Підросли, змужніли мої діти,

Вилітають пташечки  з гнізда.

Плакати мені, а чи радіти,

Бо ж для них  пора ця – золота.

 

І круговерть оцю спинить несила,

На світі все міняється, пливе.

Ні, це не почулося, це внучка

Бабусею назвала вже мене.

 

Щемить душа,  ну чим я завинила,

Вже скронь моїх торкнулась сивина

Літа летять немов на крилах,

А душа така ще молода.

 

Люблю дітей учити мови,

Коли ідуть уроки в школі,

Пісні веселі і розмови

Люблю вести у дружнім колі.

 

Дружина я, і мама, добра, мила,

Бабуся добра і не замінима.

Дочка жаданна  для старих батьків,

Для учнів добра й трохи строга,

Буденна й скромна серед вчителів.

 

Віддаю родині сил чимало:

Про всіх турбуюсь, всіх люблю,

Дарую їм усмішку ясну,

Сімейний затишок і спокій бережу.

 

Всі дитячі мрії  й сподівання

Сповна й легко втілила в життя.

Діти, дім, улюблена робота…

Далі що – непевне майбуття.

 

Якщо доля мені піднесе

Важких ребусі цілий ряд, 

Розгадаю їх швидко і впевнено,

Бо мені вже -  50.

 

Якщо молодість відкличе,

То я стану з нею в ряд.

Стану сміло і завзято,

Бо мені лиш - 50.

 

 

Ти подививсь на мене незвичайно

Тебе я бачу дуже рідко,

Та думаю про тебе кожен раз,

Бо полюбити встигла тебе я

Ти – радість, щастя, ти любов моя.

 

Пригадую той день, коли тебе зустріла,

І ту щасливу мить, коли очі зустрілись.

Ти подививсь на мене ніжно, незвичайно,

І в цю хвилину я в тебе влюбилась.

 

Не знаю, що ти зараз робиш,

Може ти з іншою гуляєш,

Її кохаєш вірно, любиш,

А про мене не згадаєш.

 

Та я щаслива, бо кохаю.

Кохаю так, як нікого в світі,

Тебе я буду  завжди пам’ятати,

Твоє ім’я  найкращим називати,

Тебе в житті ніколи не забуду,

Одного лиш тебе кохати буду.

 

 

 

Зустрінемося знову

Чому нема тебе зі мною поруч?

Мені було б  багато веселіш.

А час… Він так повільно сходить,

А нам так треба стрітись чимскоріш.

 

Та все пройде – зустрінемося знову,

Зустрінемося тоді, як літо вже мине.

Тоді я буду найщасливішою в світі.

Осене чарівна, швидко  приходи

 

 

Скажи, чому…

Скажи, чому ранив серце моє?

Скажи , чому не віддав ти своє?

Та невже завжди були брехливі

Твої ніжні, милі всі слова?

Ми живі з тобою двоє,

А любов… Любов – мертва.

 

Що ж це сталося насправді?!

Не можу ніяк кінця дійти.

Ти писав :»Вернуся скоро, мила,

Я вернусь до Тебе – тільки жди».

 

Я так ждала листів твоїх,

А ще я мріяла про нашу зустріч.

Та відійшов ти, я лишилася одна

І ніколи вже більше не буду твоя.

 

Якщо є інша в тебе, то хай буде,

Та шкода, що її не знаю я.

Може красивіша  вона за мене,

Зате щасливішою буду я.

 

Не хочу згадувать  твоє ім’я,

Не можу бачити твої листи.

То ж прийми їх – вони ж твої,

Брехливі, лукаві, зрадливі, як ти!

 

 

Лист пораненому воїну

          Привіт, український солдате! Ти незнайомий мені, але такий рідний і близький.  Я не знаю твого прізвища, не бачила твого обличчя, але дуже люблю тебе. Мені відомо, що куля ранила тебе. Кров тече по твоєму тілу, нестерпний  біль не дає спати, ноги не можуть ходити, руки безсилі – це все заради майбутнього наших дітей, заради їхнього спокійного сну. 

          Тривога  заполонила мою душу,  з’явився  неспокій, сум’яття.

Я, сільська вчителька із багаторічним досвідом роботи, із тривогою щодня дізнаюся про мужнє протистояння українських юнаків  підступній російській агресії, слідкую за новинами з кожної військової частини на Далекому  Сході. Серце рветься, сльози  з’являються  на очах,  коли дізнаюсь про нові жертви та значні втрати.

Чим же допомогти Тобі, мій юний друже?

         Прихилила б небо – та воно високо,

        Заспівала б пісню, але ти  далеко.

         Рану не обмию, зіллям не притрушу,

         Напишу листа я, обігрію душу.

Коли відчуєш солодкий щем у своїй душі, а уста твої спробують усміхнутися, то це мій привіт тобі, любий воїне. 

        Хвала, слава і земний уклін тобі, український солдате, що готовий віддати своє життя за волю і щасливу долю України.

         У цей неспокійний і страшний час до багатьох людей приходить натхнення,  вони беруться за перо і пишуть високі рядки про славну Україну і про тебе, поранений солдате. До деяких українців приходить муза, тобі вони звертаються до чарівних звуків, які присвячують   неньці  - Україні  і тобі, поранений воїне.  У щоденних молитвах усі люди доброї волі просять щастя і долі для рідної України і для тебе, поранений козаче. 

        Мій любий воїне!  Знай: усі діти України  дякують тобі за те, що ти оберігаєш їхнє життя, їх спокій. Тому вони – Янголи земні – дуже люблять тебе і обнімають своїми крилами захисту.

        Мій безстрашний солдате! Пам’ятай: Тебе знає вся Україна. Ти – Герой, якого будуть наслідувати українські діти.

         Мій рідний!  Благаю тебе: тримайся, молю Бога, щоб твоя рана зажила, щоб здоровим і сильний якнайшвидше повернувся додому з перемогою.

                   Я пишаюся тобою, славний юначе.  Ти довів усьому світу, що є в Україні справжні патріоти, сміливі,  відважні, віддані, безкорисливі. 

                  Славний воїне! Вітаю тебе з наступаючим святом -  Днем Незалежності України. Нехай помагає тобі Бог, а в  душі буде мир, спокій,  любов і добро. Хай святиться ім’я України в твоєму серці нині,  повсякчас  і на віки вічні.

 

Подружки

    Після  довгої холодної зими    знову настала весна. До теплого сонечка потягнулось усе живе. Зовсім недавно скресла крига на річках, прокинувся грім у хмарах, з’явилися   перші квіточки на землі, листочки на деревах.

    Сьогодні неділя. Оксана і Гануся ідуть містом. Вони не поспішають.

Ідуть школярки такі прекрасні, весняні, милуються природою.

  На вишнях і черешнях з’явився  цвіт. Подув теплий весняний вітерець – і білі  пелюстки покрили землю. Ось і почався пелюстковий снігопад.

   Коли легенький порив вітерця знову спричинив сніг з пелюсток,

Оксанка швидко стала струшувати їх з волосся, із плечей, з модної сумочки. 

А Гануся…   підставила під білосніжні пелюстки обличчя, усміхнені очі, а потім долоні. ЇЇ душа співала, вона раділа кожній пелюстці. Гануся заплющила очі, зупинилась. Та враз почула: «А чого ти така стривожена?»

Гануся здригнулася, поглянула на подругу, і вони пішли дальше мовчки.

  Раптом тишу порушили якісь голоси. Одночасно  повернули голови  дівчатка і побачили Божий храм, а біля нього – жебраків.

 Висока, із  зморщеним сухим обличчям бабуся стоїть із простягнутою рукою і тихо шепоче: «Отче наш…»  Поряд з нею стоїть низенький дідусь.

Він схилений так, що обличчя його не видно. Лише чутно:

-         Дайте старому та немічному.

 Між жебраками стоїть зовсім малий хлопчик. Він, хоч одягнений дуже вбого,  поглядає весело на людей карими здоровими оченятами і підстрибує

на місці. Враз він скривив жалібно обличчя, простяг руку до пані, що проходила мимо і швидко заговорив:

-         Дайте, милостива пані, на шматок хліба. Буду молитися за вас, дітей і внуків ваших. Не дайте пропасти мені малому, пожалійте мене.

І тихенько тягне в ніс вічне:

-         Буду молитись за дітей і внуків ваших…                                                

Молода жінка витягла з сумки булочку і дала хлопчику.

      Гануся підійшла до хлопчика і простягнула йому гривню. Малий жебрак усміхнувся до дівчинки. Гануся хотіла щось запитати, та почула стривожений голос Оксани: «Пішли, Ганусю!»

    Здригнулася дівчинка, повернулася до подруги, яка кинула на неї  недобрий погляд.

  І знову дівчатка пішли містом мовчки. А білосніжні пелюстки весело кружляли у весняному танці.