Життєвий і творчий шлях Лесі Українки.

Біографія української письменниці Лесі Українки .

Леся Українка (справжнє ім'я – Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новоград-Волинськ. 

У колі сім'ї її називали Лесею, тож цей милозвучний варіант імені й закріпився за нею. 

Псевдонім «Українка» з'явився у 1884 році, коли дівчинці було тринадцять років і вона опублікувала свої перші вірші. Такий псевдонім вона запозичила у свого дядька – письменника і вченого-історика Михайла Драгоманова, якого дуже любила і хотіла бути в чомусь схожою з ним (Драгоманов часто підписував свої твори псевдонімом «Українець»). 

Її батько – Петро Антонович Косач був дворянином, поміщиком, юристом за фахом, меценатом, громадським діячем, мав звання дійсного статського радника. 

Мати – Драгоманова-Косач Ольга Петрівна, походила  з дрібнопомісних дворян Полтавської губернії; українська письменниця (її псевдонім – Олена Пчілка), фольклорист та етнограф, громадська діячка.

Дитячі роки майбутньої поетеси минали на Поліссі – взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у селі Колодяжне. Інтелігентне середовище, у якому жила і виховувалася Леся, з ранніх літ сприяло розвитку її здібностей. 

Вона навчилася читати в 4 роки, у 5 – уже вміла писати, грала на роялі, у 6 – гарно вишивала, у 9 написала перший вірш – «Надія», у 13 років почала публікувати свої поезії, у 14 років написала першу поему – «Русалка» й переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», у 19 – створила підручник «Стародавня історія східних народів» для  молодших сестер, а у 22 – за сприяння Івана Франка – видала першу поетичну збірку «На крилах пісень» накладом 500 примірників.

Пізніше вона підкреслювала: «Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни».

Сталося так, що Леся ніколи не навчалася в жодному навчальному закладі. У січні 1881 року, коли дівчинці було 9 років, вона з братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Ця хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що в неї – туберкульоз кісток. 

Відтоді почалася, як говорила сама Леся, «тридцятилітня війна» з тяжкою невиліковною на той час хворобою. Дівчина вчилася вдома самостійно за програмою, складеною батьками, і з приватними учителями. Скільки жила, продовжувала цікавитися й наполегливо опановувати різні науки, дуже багато читати. 

Протягом життя вона оволоділа в різній мірі 11 іноземними мовами: окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську, латину та давньогрецьку мову. 

Письменник Михайло Павлик у листі до дядька Лесі – Михайла Драгоманова писав: «Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю й тонким розумом. Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, науки, освіти та людського життя».

З 1888 по 1889 рік, перебуваючи у Києві, Леся Українка разом із сестрою Ольгою відвідувала публічні лекції в Київському університеті й приймала активну участь у роботі літературного гуртка української молоді «Плеяда». У 1891 році відбулася її перша зарубіжна подорож, зустріч з Іваном Франком та іншими письменниками й культурно-політичними діячами Галичини. У 1893 році у Львові за сприяння І. Франка вийшла у світ перша збірка поезій Лесі Українки – «На крилах пісень». З 1894 по 1895 рік вона проживала в Болгарії у свого дядька Михайла Драгоманова й впорядкувала його велику бібліотеку. 

У серпні 1899 року, після тривалого дружнього листування з письменницею Ольгою Кобилянською, відбулася їхня зустріч. У 1901 році Леся Українка взяла на свої плечі страшний труд: доглядати до самої смерті хворого на сухоти коханого – революціонера Сергія Мержинського. Про це існує багато легенд. Одна з них розповідає, що поему «Одержима» поетеса написала в ту ніч, коли коханий помер і вона сама сиділа коло нього до ранку.

Про Лесю Українку особливо піклувався фольклорист Климентій Квітка. 7 серпня 1907  вони офіційно оформили шлюб – обвінчалися у церкві й оселилися у Києві, а 21 серпня разом переїхали до Криму, де Квітка одержав посаду в суді. 

Стан здоров’я поетеси погіршився і лікарі радили їхати на лікування до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші (365 австрійських крон) подружжя витратило у 1908 році на організацію етнографічної експедиції, яка здійснила запис мелодій українських народних дум та пісень. Саме тоді за ці кошти можна було придбати невеликий будинок. Грошовий збір від поставленої в січні 1909 року в Києві драми Лесі Українки «Блакитна троянда» був переданий на пам’ятник Т. Шевченку.

Останні роки життя – з 1910 по 1913 рік, Леся Українка провела в подорожах до Єгипту й на Кавказ з метою лікування. Незважаючи на страждання від прогресуючої хвороби, вона знаходила в собі сили для зібрання фольклору, яке проводила разом із чоловіком, інтенсивно редагувала уже написані драми. 

28 квітня 1913 року востаннє приїхала до Києва, щоб бути на присвяченому їй творчому вечорі в клубі «Родина», а у травні – повернулася в Кутаїсі. На звістку про важкий стан дочки в Грузію приїхала мати та сестра Ольга. Саме для них Леся Українка продиктувала зміст своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії».

19 липня між першою і другою годиною ночі Леся Українка померла. Труну з прахом поетеси привезли до Києва 26 липня 1913 року й поховали на Байковому кладовищі. 

Під час прощальної церемонії поліція не дозволила ні промов, ні співів. За труною йшов багатотисячний натовп, і щоб ніхто не посмів порушити заборону, похоронну процесію супроводжував наряд кінноти і піших жандармів. 

Родичка Лесі Українки, письменниця і громадська діячка Людмила Старицька дуже влучно відгукнулася на смерть поетеси: «Українська література втратила з нею одного з найбільших поетів життя, втеряла душу, яка рідко коли пробуває на землі».

Літературна діяльність та творчий спадок

Перший свій вірш юна поетеса написала, коли їй було дев'ять років, а останній – у сорок. За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремими виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). 

Після себе вона залишила 12 поем, 22 прозові твори, 22 драматичні твори, понад 270 віршів, 33 незакінчені твори (їх можна прочитати), 900 листів, а ще – публіцистичні статті та переклади світової класики. У березні 1893 року у Львові вийшла перша Лесина збірка – «На крилах пісень». У схвальній рецензії на це видання поет, прозаїк і критик Осип Маковей визначив провідні мотиви творчості поетеси: «Перший – то сумовитий погляд авторки на своє життя і долю; другий – то культ природи; а третій – то культ України і світове горе».

Вислів «Contra spem spero!» (з лат. Без надії сподіваюсь!) з однойменного вірша, став творчим кредо поетеси – у ньому звучить заклик до боротьби з труднощами на шляху життя. 

Ще один девіз – «Не поет, хто забуває про страшні народні рани...», був проголошений Лесею Українкою у поемі «Давня казка» (1893), коли їй було всього 22 роки. Твір вперше був опублікований у львівському журналі «Життє і слово» за 1896 рік, а пізніше – у другій збірці віршів Лесі Українки «Думи і мрії». На той час вона вже була зрілим майстром поетичного слова й гостро відчувала його важливу роль у суспільстві. Саме тому бачила своє місце митця у тісному зв’язку з життям і боротьбою свого народу за краще життя. Ця тема розкривається в зображенні двох головних персонажів драми – народного поета і графа Бертольда. «Давню казку» Іван Франко оцінив як найкращий твір з усього, що створила поетеса до 1898 року.

Взагалі вся творчість Лесі Українки насичена соціальним змістом і політичною спрямованістю. Невипадково поетесу називають Дочкою Прометея. Цей співзвучний їй образ дуже часто вона використовувала у своїх творах, вважаючи його безсмертним прикладом жертовності заради високих ідеалів і незламності сили духу. 

Після трагедії в Мінську Леся Українка написала близько 20 драм, які стали ключовими у її творчості. Сучасники іноді дорікали, що вона писала багато драм на ранньохристиянські та античні теми, і чекали від неї більше творів про українську історію. Але насправді, коли Леся Українка писала про Грецію, завойовану Римом, то під Грецією мала на увазі Україну, а в драмі «Вавилонський полон» йшла мова про поневолений український народ, який мусить пройти випробування й вистояти. Леся Українка використовувала історичне тло, але говорила про свій час. Мало в кого з письменників знайдуться так сильно виражені у творах ідеї боротьби за соціальне та національне визволення, як у драмах Лесі Українки «на екзотичні теми».

З кінця 1901 року, протягом всього 1902 року і до травня 1903 р. Леся Українка перебувала на лікуванні в італійському курортному місті Сан-Ремо. Саме там вона створила драматичну поему «Кассандра». (Твір введений у програму з української літератури для 11 класу середньої школи). Навесні 1907 року, уже в Криму вона доопрацювала цей твір, додавши до нього епілог, і підготувала до друку. Завершення роботи датується 5 травня 1907 р. За життя Лесі Українки драма «Кассандра» на сцені не ставилася. 

Сучасна письменниця й науковець Оксана Забужко відзначає і радить: «Тож перечитаймо сьогодні “Кассандру”, актуальнішого для України твору годі віднайти в усій сучасній світовій літературі. Про те, як легко маніпулювати масами у власних корисливих цілях. Про «фальшивих пророків», що влаштовують велелюдні шоу на храмових майданах. Про їхню фабрику віртуальної реальності, у якій «що правда, що неправда, – лишім оці слова, нема в них глузду», – а важить тільки те, що можна виграти для себе сьогодні й зараз. Про світ, у якому паношаться сліпі «базові інстинкти»: вино й м'ясо, танці та співи, «золотокудрі красуні» і шоу на брамі (телевізора ще не було!). Од цих інстинктів упала Українчина Троя. А її Кассандра – образ однозначно автобіографічний: пророцтв Лесі Українки ми не розчули й досі. Що, проте, аж ніяк не заважає їм справджуватися».

Останнє десятиліття життя у Грузії стали чи не найпліднішими роками творчості Лесі Українки. Саме в Кутаїсі за 12 днів вона створила легендарну драму-феєрію «Лісова пісня» (1911), що відображає конфлікт високого ідеалу й звичайних буднів. «Лісова пісня» викликала здивування та захоплення сучасників. 

У рецензії журналу «Літературно-науковий вісник» наголошувалося: «Без остраху перебільшення можна впевнено сказати, що твору, рівного «Лісової пісні» за красою, не лише в українській та російській, а й у європейській літературі сьогодні немає». Сама Леся Українка у листах до сестри призналася, що працювала над твором «шалено», «з безсонням», «з маніакальним станом душі», до «фізичного виснаження». А невдовзі у містечку Хоні вона закінчила не менш сильну драму «Камінний господар». Це була перша інтерпретація образу Дон Жуана, який створила жінка.

Леся Українка писала твори і для дітей. Якби не публікації у львівських часописах, ці твори залишилися б для нас невідомими.

Такі оповідання, як «Біда навчить» і «Метелик» були надруковані у 1890 і 1891 роках у львівському часописі «Дзвінок». А чарівна казка «Лелія» (введена в програму з української літератури для 5-го класу середньої школи), була опублікована в 1891 році в журналі «Ілюстрована бібліотека для молоді, міщан і селян». Крім того, існують підстави вважати, що «Лелія» – «казка для дітей» писалася на Волині. Хоча письменниця «заселяє» квіти західноєвропейськими ельфами, у казці виразно простежуються мотиви рідного фольклору. Про це свідчать народні уявлення про те, що квіти говорять, перетворення героя казки – Павлуся на мак, суто українські назви квітів у зільнику Мар’яни: чорнобривці, любисток, рута, барвінок, уривки українських поліських пісень, що використовуються в сюжеті твору. У 1991 році казка «Лілія» увійшла до збірки українських літературних казок «Добрий чародій» (видавництво «Каменяр»).

У 2021 році було видано повне нецензуроване академічне зібрання творів Лесі Українки в 14 томах, до якого ввійшли усі знайдені на той час тексти письменниці: драматичні, поетичні та ліро-епічні твори, художня проза, літературно-критичні та публіцистичні статті, переклади, записи народної творчості (пісні, записані з голосу Лесі Українки), підручник «Стародавня історія східних народів», листи, конспекти, виписки з книг, нотатки та інше. Зокрема було відновлено фрагменти та матеріали, вилучені цензурою у попередніх виданнях. Загальний обсяг академічного зібрання творів письменниці склав 9 448 сторінок. 

Її твори було перекладено багатьма мовами світу: англійською, бенгальською, грузинською, італійською, кримськотатарською, німецькою, польською, російською, французькою, угорською мовами.

Ушанування пам’яті

З 1951 року могила Лесі Українки має статус пам'ятки історії національного значення. 

Видатній письменниці в Україні встановлено більше 90 пам’ятників і меморіальних дошок. За кордоном –  більше десяти. 

Життя та творчість Лесі Українки вивчає Науково-дослідний інститут Лесі Українки. Діють музеї Лесі Українки в Києві, в Колодяжному, в Сурамі, в Ялті, Музей родини Косачів у Новограді-Волинському. 

Іменем Лесі Українки названі бульвари, вулиці, площі, бібліотеки в різних містах і селах. Іменем поетеси названо також університет і музей археології у Луцьку, театри, виші, установи та підприємства в Україні. 

У Мельбурні (Австралія) є Українська Школа ім. Лесі Українки в Нобл Парку. На честь письменниці названо астероїд 2616 Леся (2616 Lesya), який був відкритий 28 серпня 1970 року в головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та Юпітера. 2020 року іменем Лесі Українки названо площу в Мадриді. Портрет письменниці є на банкнотах, монетах та поштових марках.

У 1972 році було засновано літературну премію імені Лесі Українки за найкращий твір для дітей. А 2004 року встановлено «Премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва», яку «присуджують щороку за твори, які сприяють вихованню молодого покоління в дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання». 

Лесі Українці присвячено більше 15 художніх та документальних кінострічок. У театрах ідуть постановки драм поетеси та вистави за мотивами її творів. 2001 рік був оголошений ЮНЕСКО роком Лесі Українки.