Журнал-публікація «Петриківські замальовки»

   Самобутній по своїй суті, виконаний з великим смаком і знанням законів орнаментальної композиції, петриківський декоративний розпис має специфічні особливості, що чітко відрізняють його від розпису навіть сусідніх з Петриківкою сіл. Характерною особливістю петриківського розпису є, перш за все, переважання рослинного орнаменту (здебільшого квіткового) і створення фантастичних, небувалих в природі форм квітів, в основі яких лежить уважне спостереження місцевої флори, наприклад,

«цибульки» або «кучерявки». Широке застосування в розпису мають мотиви садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квітів та ягід калини, полуниці і винограду. Характерним для орнаменту є також зображення акантового листу, що його звуть «папороттю», бутонів та перистого ажурного листя. Інколи квіти та ягоди поєднуються з птахами, рідше зустрічаються зображення тварин і людини.   Поступово складений колорит Петриківки являє собою поєднання трьох осно-

Петриківський розпис — це своєрідний декоративно-художній літопис флори та фауни Придніпров’я.  Як майстерно селищні художники              

передають динаміку пташиного польоту, як тонко відтворюють         найменші коливання рослин від вітру, як вишукано  поєднують світло і тіні!

вних кольорів:жовтого, червоного та синього, звичайно, на білому чи чорному тлі. Усі вони покликані  вдихнути в малюнок життєрадісність та природну легкість. А оскільки колись фарби нерідко виготовлялися з природних матеріалів, петриківські розписи мали недовгий вік. Тож щороку напередодні великого свята старі малюнки змивали та прикрашали оселі новими барвистими оберегами. Так з року в рік село розквітало новими барвами та чудернацькими візерунками. А найстаранніших та найдосвідченіших художниць називали «чепурушками». А яке ж цікаве приладдя для розпису!  Пензлики народні умільці виготовля-

ють  самостійно — з котячої шерсті, вистриженої з грудей. Завдяки такому інструменту фарба лягає рівно, і орнаменти виходять охайними та легкими. Нерідко малюнок виконується і пальцями.       

   У палітрі митців розпису криється глибока символіка, в якій закодована колористична природа сонячного сяйва. Цікава також символіка мотивів Петриківки. Наприклад,        квітка — вершина краси природи, її апогей, символ краси рідного краю; калина й мальва — символ дівочої краси; дуб — символ сонця; зозуля — символ таємниці вічного руху часу; півень — пробудження, відродження…   В цьому мистецтві відображується своєрідність фольклорного поетичного бачення природи, глибина епічного народного мислення.    Вдивіться у барвистий малюнок петриківського орнаменту — й на вас буквально пахне ароматом трав, ягід і квітів привільних дніпровських степів. Петриківські розписи наповнені сонцем — є в них щось наївне і чисте.  

  Наші пращури були переконані що хата подібна до символу дерева життя та несе в собі ті ж самі риси, так скажімо, призьба та підмурок символізували корені цього самого дерева, стіни відповідно – стовбур, а дах верхівку-крону. Можливо саме з цих міркувань з’явилася традиція підводити призьбу чорною фарбою чи смолою, підкреслюючи тим самим межу між потойбічним світом та світом живих, який   уособлювався білими стінами. Ще однією традиційною рисою в оздобленні українського житла й доказом певних містичних переконань предків є звичай обводити червоною смугою всі стіни трохи вище підлоги. Така безперервна смуга слугувала захистом від проникнення в домівку лихих сил, на зразок магічного кола. 

  На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.

Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева – ті що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, тому будуючи її, дотримувалися різних вимог: город мав виходити до долини або ж річки; місце під хатою повинно бути «цілинним», бо там земля «спокійна»; або ж будували на горбку, бо там була відсутня волога.

  Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках - це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало - життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем - це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя. Хата – не просто дім в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Так повелося, що для українців побудувати дім означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створите місце для родового гнізда, народити, виростити та виховати в ньому дітей, добрими, працьовитими та віруючими.