Зв’язок людини і природи. Середньовічне Європейське суспільство. Середньовічне місто. Повсякденне життя

Зв’язок людини і природи. Середньовічне Європейське суспільство. Середньовічне місто. Повсякденне життяурок всесвітньої історії для учнів 7-го класу

Завдання уроку: Людина та природа в Середньовіччі Населення. Міграції. Лиха середньовічної людини Становище жінки в Середньовіччі Внутрішня та зовнішня колонізація Феодалізм Три стани середньовічного суспільства Середньовічне місто

Людина та природа в СередньовіччіКлімат у цей час у Європі загалом нагадував сучасний. Однак у XIII—XIV ст. на континенті відбулося різке похолодання. Середньовічні хроністи навіть писали про наближення кінця світу. Середньовічна людина намагалася пристосуватися до місцевого ландшафту. На рівнинах виникали великі села, у порізаній пасмами гір, боліт, річкових проток місцевості - окремі хутори. На узвишшях і пагорбах будували замки, фортеці. Річки ставали природними межами між землеволодіннями й державами. Наявність виходів до морів та океанів сприяла розвитку рибальства, торгівлі й налагодженню зв’язків між країнами.

Ліс у ті часи був основним джерелом життя. Там пасли худобу, відгодовували жолудями свиней. Завдяки цьому селянин отримував на зиму гарантований запас м’ясної їжі. У лісі заготовляли дрова для опалення та деревне вугілля, необхідне для виробництва залізних знарядь праці та зброї. Ліс забезпечував деревиною, яка в цей час була головним будівельним матеріалом. Крім того, у лісі збирали лікарські рослини - єдині засоби лікування в той час. Ліс був також місцем полювання. Шкіра й хутро лісових звірів захищали людину від холоду й були для неї ліжком. Ліс забезпечував медом диких бджіл, ягодами, грибами тощо.

Населення. Міграції. Лиха середньовічної людини. У Середні віки Західну й Центральну Європу населяли переважно романізовані народи колишньої Римської імперії. До них додалися ті, що переселилися сюди під час Великого переселення народів і наступних міграцій населення. Найбільшими лихами Середніх віків були голод, хвороби (епідемії) та війни. Недостатній рівень розвитку сільського господарства призводив до низьких урожаїв. Крім того, селяни, що перебували в залежному становищі, не були зацікавлені у збільшенні врожаїв. Середньовічна Європа постійно перебувала на межі голоду.

Середньовічні хроніки повідомляють, що навесні 1315 р. Європу охопив голод, який тривав два роки. У цей час від нестачі їжі щодня вмирали тисячі людей. Вчені встановили, що «великий голод» 1315 -1317 рр. був спричинений «великим потопом» - дуже значною кількістю опадів у ці роки в Європі (дощі йшли до 150 днів без перерви). Погане харчування, неякісні продукти, недостатній рівень розвитку медичної допомоги робили середньовічну людину вкрай уразливою до різних захворювань - туберкульозу, малярії, прокази, холери, дизентерії, тифу, чуми, віспи. Наймасштабніші спалахи чуми, яку називали «чорною смертю» та «чорною мітлою людства», сталися в VI та XIV ст. У 1346 -1353 рр. від неї померло до 25 млн осіб.

Досить часто на різних територіях спалахували збройні конфлікти й війни. Проте кількість втрат населення середньовічної Європи через війни визначити неможливо через відсутність надійних джерел інформації. Середня тривалість життя європейців у цей час становила 30 - 35 років для жінок і 40 - 45 років для чоловіків. До 60 років найчастіше могли дожити лише королівські особи, представники духовенства або вчені. Переписів населення й будь-яких підрахунків людності не проводилося, тому визначити кількість жителів середньовічної Європи можливо лише приблизно. Припускають, що населення основної частини імперії Карла Великого становило 4 - 5 млн осіб, а на початку XV ст. у Європі проживало 43 млн осіб.

Становище жінки в СередньовіччіУ період Раннього Середньовіччя жінкам у європейських країнах жилося досить важко. Досягти визнання в суспільстві, де головна роль відводилася виключно чоловікам, вони не могли. У дівчат змалку виховували покірність, побожність, цнотливість і невибагливість. Дуже часто дівчина в середньовічній сім’ї зростала неосвіченою, хворобливою, фанатично релігійною, без відчуття самоповаги. Представники середньовічного духовенства, яке мало визначальний вплив на суспільну мораль, загалом зневажали жінок, оскільки їм заборонялися будь-які стосунки з ними. Тому всі природні бажання духовенство розглядало як диявольську спокусу.

У багатьох європейських середньовічних країнах проста жінка могла мати досить значну самостійність у господарських справах - займатися ткацтвом, працювати швачкою, торгувати, готувати страви на продаж тощо. Заможним жінкам, відповідно до їх становища, відводилася роль виключно дружини та матері. До їхніх обов’язків належало народити нащадка чоловічої статі, стежити за роботою слуг і розважати свого чоловіка.

Внутрішня та зовнішня колонізація. Наприкінці XI ст. населенню середньовічної Європи стало тісно на своєму континенті. Шляхами блукали рицарі, розмірковуючи, де знайти собі володіння, у якій війні взяти участь, щоб завоювати землі. Селянам також почало бракувати землі, адже вони мали не лише прогодувати сім’ю, а й віддати частину врожаю своєму сеньйору. Усе це примушувало європейців розпочати освоєння нових земель - колонізацію. Часом активної європейської колонізації став період XI—XIII ст. На той час у Європі існувало досить багато вільних територій. Нові землі селяни освоювали з великими труднощами. Вони вирубували ліси, осушували болота й перетворювали їх на родючі поля. Цей процес був дуже важким, виснажливим і тривалим. Сеньйори заохочували селян до обробітку ще не освоєних земель, звільняючи їх на певний час від сплати податків. Вони розуміли, що освоєння нових земель дасть більше продуктів харчування: можливо, навіть виникнуть нові села, жителі яких сплачуватимуть їм податки, і вони ще більше збагатіють.

Поряд із внутрішньою розгорталася зовнішня колонізація. У Середньовіччі ватаги войовничих норманів (вікінгів) переселилися на землі Русі-України, до Франції, Англії та Сицилії. Населення Франції рушило за Піренеї, допомагаючи іспанській християнській громаді відвойовувати землі в арабських загарбників та освоювати ці території. Інколи колонізація набувала воєнного характеру. Так, до неї належали хрестові походи європейського середньовічного рицарства до Святої Землі.

Феодалізм. Суспільний лад, затвердився в Західній Європі в ІХ – ХІ ст., називають феодальним. Він характеризувався наявністю сеньйоріально-васальних відносин. Сеньйор передає васалу у спадкове володіння землю із селянами – феод. Сеньйор зобов’язаний захищати васала від посягань ворогів, не відбирати феод у спадкоємців васала. Васал має відбувати військову службу на користь сеньйора, брати участь в охороні його замку, засідати в сеньйоріальному суді, просити про грошову допомогу. Васал сеньйора мав право передати феод своїм васалам; таким чином формується феодальна ієрархія. Відносини між різними щаблями цієї ієрархії будувалися за принципом: «Васал мого васала – не мій васал». Невиконання взаємних обов’язків теоретично передбачало розірвання угоди і повернення феоду, але на практиці це важко було зробити.

Три стани середньовічного суспільства. У середні віки в Європі склалася троьохстанова суспільна структура: Ті, що моляться (духовенство); Ті, що воюють (рицарство); Ті, що працюють (селяни, ремісники, купці). Усі стани були взаємопов’язані.

Духовенство. Перше найпочесніше місце в середньовічному суспільстві Європи посідало духовенство. Його основним обов’язком було здійснення богослужінь і церковних таїнств (хрещення, вінчання, сповіді, причастя тощо). Духовенство поділялося на біле (священники та ті, хто їм допомагав у богослужінні) і чорне (ченці). Ченцям заборонялося одружуватися, а на латинське (західне) біле духовенство ця заборона поширилася в XI ст. Священники жили серед віруючих у містах, містечках та селах, а ченці - у монастирях. Засновниками монастирів виступали королі й світська знать. Вони наділяли монастирі землею й за це привласнювали собі право призначати старших над ченцями (абатів). Часто це здійснювалося за винагороду. Серед духовенства було багато людей, що мали добру для свого часу освіту. Майже всі вчені й мислителі Середньовіччя, а також значна частина письменників, поетів, художників, музикантів належали до духовенства.

Рицарство. Формування рицарства започатковане бенефіційною реформою Карла Мартелла, завершене у ХІІ ст. До рицарів належали і великі феодали-землевласники, які мали власні замки, і дрібне рицарство, яке отримало титул за заслуги й часто було біднішим за заможне селянство. Претендент на рицарство мав відслужити 7 років у якості зброєносця; посвячення було урочистою церемонією. Рицар повинен був мати захисне спорядження (кольчугу, лати, щит) та зброю (спис, меч); для підтримки фізичної форми організовували полювання та рицарські турніри – імітацію справжніх боїв. Перемога на турнірі приносила не тільки славу, а й матеріальний зиск: кінь, зброя, обладунки переможеного діставалися переможцеві; також переможений мав заплатити за себе викуп. Основне заняття рицарів – війна.

Селянство. Селянство було найчисленнішою верствою середньовічного суспільства. Вони перебували поза «феодальною драбиною», не могли бути васалами, а вважалися підданими. Не всі селяни мали однакові права. Вони поділялися на особисто залежних та особисто вільних. Особисто залежних селян у Середні віки називали сервами (у Стародавньому світі слово «серв» означало раб). Головною повинністю сервів була панщина, яка інколи досягала трьох-чотирьох днів на тиждень. Крім того, вони сплачували й оброк. Власністю сеньйора вважалася не тільки земля, а й майно серва. Якщо серв хотів щось продати, він мав отримати дозвіл від сеньйора, заплативши певний податок. Дещо більше прав мали особисто вільні селяни — віллани (від латин. villa — вілла, маєток). Вони, як правило, сплачували лише оброк. Такий селянин міг продати свій земельний наділ, але новий господар також мав сплачувати сеньйору оброк.

Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Гроші в селян були рідкістю. Проте у XV ст. відбулося руйнування натурального та становлення товарного господарства, коли те, що було вироблено або вирощено, ішло переважно на продаж. Жити поодинці в ті часи було складно, тому селяни в середньовічній Європі жили громадами. Громада вирішувала спільні господарські справи. Щоб усі члени громади мали однакові умови для ведення господарства, поле розбивали на ділянки з різною якістю ґрунту, і кожному селянину віддавали декілька смуг землі, із яких складався його наділ. Ліси, пасовища, сіножаті, річки, озера перебували в спільному користуванні всієї громади.

Середньовічне місто. Після загибелі Західної Римської імперії життя в її містах занепало. У X—XI ст. у Західній Європі почалося відродження деяких старих античних і виникнення нових міст. Відновлення міського життя насамперед зумовили економічні процеси, зокрема розвиток сільського господарства. У селян поступово виникав надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. У свою чергу, ремісники вже не встигали займатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою ремісництво відокремилося від сільського господарства. Для збуту своєї продукції ремісники селилися в безпечних місцях, де збиралися значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, на річкових переправах, під стінами замків тощо. Поступово тут формувалися постійні поселення ремісників. Разом із ними оселялися торговці й представники інших спеціальностей, потрібних городянам.

Обов’язковими складовими середньовічного міста були кам’яні захисні стіни, собор, ринкова площа, укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими, не мали бруківки й каналізації. Будинки стояли досить тісно й мали два-три поверхи. Біля будинків розташовувалися сади й городи, у дворі тримали худобу та птицю. За стінами міста жителі мали земельні ділянки й виноградники.

Основну частину городян у німецькомовних містах складали бюргери, в італомовних - пополани, у франкомовних - буржуа. Вони були повноправними жителями міста, займалися торгівлею та ремеслом. Значну частину населення складали вантажники, водоноси, вугільники, м’ясники, пекарі, тобто ті, що були зайняті у сфері обслуговування. Сеньйори, їхнє оточення, представникам світської та духовної влади, заможні бюргери утворювали патриціат - правлячу верхівку міста. Найбідніші верстви міського населення називали плебеями (плебс). У різних містах плебеї складали від 20 до 70 % населення.

Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники виготовляли продукцію лише на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні на першому поверсі помешкання ремісника. Із часом ремісники почали об’єднуватися в цехи - замкнені організації ремісників однієї спеціальності в межах одного міста, створені з метою усунення суперництва і взаємодопомоги ремісників. До цеху входили лише майстри. Вони обирали голову й раду цеху. Підмайстри - помічники майстрів - членами цеху не вважалися, а отже, не мали привілеїв і права відкривати власну справу. Щоб стати майстром, підмайстер мав досконало оволодіти своєю спеціальністю, пройти випробування та створити виріб, який би засвідчував його майстерність.

Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі - це те, на чому базувалася європейська торгівля перших століть Середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали морем і річками. Недивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок. Для захисту своїх інтересів купці об’єднувалися в гільдії. Згодом утворилися торговельні компанії - об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами. Основні торговельні операції здійснювалися на ярмарках - великих щорічних торгах, у яких брали участь купці з різних країн. На торгах місцевого значення з найближчих містечок і сіл звозили зерно, вино, тканини та інші товари. Сюди приїздили купці закуповувати товари, щоб везти їх далі.

Будь-які значні грошові операції були неможливі без системи позичок. Поширилося лихварство. Людей, які позичали гроші за винагороду (під відсотки), називали лихварями. У Середні віки основна частина платежів здійснювалася готівкою. У грошовому обігу було чимало золотих і срібних монет, які карбували в різних містах Європи та Азії. Тому в середньовічному суспільстві з’явилися міняйли. У XIV ст. лихварі та міняйли стали засновниками банків. Перші банки надавали дві основні послуги: зберігали гроші й видавали кредити, тобто позичали гроші під відсотки. Розвинулася нова система розрахунків — векселями. Так, якщо купець із Любека хотів придбати товар у Венеції, йому не було потреби їхати туди з готівкою. Він вносив необхідну суму в контору, що представляла інтереси його венеціанського торговельного партнера, отримував вексель, який разом із замовленням відправляли до Венеції, і отримував там товар.

Із виникненням міст з’явилася й система управління ними. Місто очолювала особа, призначена сеньйором, на землі якого розташовувалося місто, або обрана жителями міста. Виникаючи на землях феодала, міста залежали від нього та були зобов’язані сплачувати податок або відробляти повинності. Боротьба міст за свободу та привілеї розгорнулася в XI—XIII ст. Для протистояння сеньйорам жителі міста об’єднувалися в союзи — комуни. Через повстання, подарунки королів, які боролися проти сеньйорів, або завдяки викупу міста домагалися права самоврядування: мати власні виборні органи влади, суди, поліцію, ополчення, податки, скарбницю, закони тощо. Міста, які здобули самоврядування, називалися комунами. Перші комуни виникли в містах Північної Італії в XI ст.

Наприкінці XII ст. в Німеччині почали формуватися різні системи міського самоврядування на основі традиційного судочинства й німецького звичаєвого права - нюрнберзьке, віденське, любецьке, магдебурзьке право та інші. Останнє набуло найбільшого поширення в Європі. Розвиток ремесла, торгівлі, банківської справи в середньовічних містах сприяв руйнуванню натурального господарства й розвитку нового - товарного. Жителі міст помітно відрізнялися від сільських не тільки заняттями. Вони були більш енергійними, покладалися переважно на свої сили. Городяни значно більше знали про навколишній світ. Темп їхнього життя був не таким спокійним, як сільський. Вони завжди поспішали, цінували час. Не випадково перший годинник виник саме в місті.