“ Адміністративно-територіальний устрій України: сучасний стан, історія, недоліки ”

Міністерство освіти і науки України

Державний заклад

„Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”

Факультет природничих наук

 

Кафедра географії

 

 

 

 

 

 

 

“ Адміністративно-територіальний устрій України: сучасний стан, історія, недоліки ”

 

 

 

 

 

Курсова робота

студентки ІV курсу

заочної форми навчання

спеціальності „Географія”

Романюк Є.В

 

 

Науковий керівник:

кандидат географічних наук,

доцент, завідувач кафедри географії

       Мельник Ірина Геннадіївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Старобільськ - 2015

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП  3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ              5

1.1. Адміністративно-територіальний устрій як об’єкт вивчення суспільної географії               5

1.2. Чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни              7

1.3. Методологічні засади вивчення адміністративно-територіального устрою держави              9

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ ТА ПОТОЧНОГО СТАНУ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ              12

2.1. Етапи формування адміністративно-територіального устрою України              12

2.2. Основні недоліки наявного адміністративно-територіального устрою України              25

РОЗДІЛ 3. РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ              29

3.1. Досвід реформування адміністративно-територіального устрою в країнах Європейського Союзу              29

3.2. Сутність реформи адміністративно-територіального устрою України              32

3.3. Сучасний стан і проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України              35

ВИСНОВКИ 40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 42

ДОДАТОК 46

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Україну, яка пройшла вже досидь тривалий шлях формування її як незалежної держави, не можна сприйматися як монокультурне територіальне утворення. Ігнорування специфічних рис укладу життя, особливостей розвитку економіки, культури окремих її регіонів, що склалися в результаті тривалого історичного розвитку, останнім часом виливається у форму підвищеного рівня конфліктності між Заходом й Сходом України, а це загрожує цілісності держави. Культурна складова життя населення не враховувалась і при формуванні адміністративно-територіального устрою країни. Поточна зміна пріоритетів в організації державного управління України актуалізує питання про необхідність проведення адміністративно-територіальних перетворень.

Можна стверджувати, що з часу набуття Україною державності по сьогодення поки що не вдалося трансформувати існуючий, що дістався у спадок від колишнього Радянського Союзу, адміністративно-територіальний устрій й територіальну організацію влади відповідно до вимог сьогодення.

Для України зараз особливої актуальності набуло регіональне розмаїття. Безперечно, розвиток України багато в чому буде залежати від гармонізації відносин в рамках адміністративно-територіального устрою країни. Сучасні процеси розвитку державного управління, невпинна динаміка соціально-економічних процесів вимагає докорінної зміни внутрішньосистемної організації нашої держави.

Ступень наукового опрацювання теми. Дослідженню проблем упорядкування адміністративно-територіального устрою приділяється значна увага в працях вітчизняних та зарубіжних науковців. Вагомий внесок у розробку теоретичних та методичних проблем реформування адміністративно-територіального устрою зробили дослідники з різних галузей науки, серед них: В. М. Бабаєв [10],Я. В. Верменич[11; 12],А. І. Доценко[13], В. С. Куйбіда [4; 5],.В. М. Олуйко [25], А. Яцюк [5] та інші. Проблем адміністративно-територіального устрою України з різним ступенем деталізації у своїх дисертаційних дослідженнях торкалися наступні науковці. Н.С. Зелінською досліджено механізм державного управління упорядкуванням адміністративно-територіального устрою [14]. Дисертаційне дослідження І.М. Скуратович присвячене дослідженню проблем зародження і розвитку адміністративно-територіального устрою України [27].

Але, незважаючи на достатню кількість праць стосовно адміністративно-територіального устрою України, досліджень цього питання з урахуванням сучасних викликів (напружених відносин між Сходом та Заходом України, різних позицій між Сходом та Заходом України щодо найкращого вектору розвитку держави, зростання ризиків втрати суверенітету нашою країною) поки що бракує.

Метою роботи є вивчення теоретичних засад, чинників впливу, особливостей, недоліків та напрямів реформування адміністративно-територіального устрою України.

Завданнями роботи є:

розгляд адміністративно-територіального устрою як об’єкту вивчення суспільної географії;

вивчення чинників утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни;

опис методологічних засад вивчення адміністративно-територіального устрою держави;

дослідження етапів формування адміністративно-територіального устрою України;

огляд основних недоліків наявного адміністративно-територіального устрою України;

вивчення досвіду реформування адміністративно-територіального устрою в країнах Європейського Союзу;

опис сутності реформи адміністративно-територіального устрою України;

вивчення сучасного стану й проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України.

Об’єктом дослідження є процес зародження та становлення, розвитку й еволюції адміністративно-територіального устрою України.

Предметом дослідження виступають фактори, особливості та напрями реформування адміністративно-територіального устрою України.

Методи дослідження. Їх застосування визначалося необхідністю об`єктивного підходу до аналізу географічних проблем. Було використано різноманітний спектр загальнонаукових та спеціальних методів. Автор застосував у своїй роботі такі загальнонаукові методи дослідження, як збирання інформації, вивчення картографічного матеріалу. Автор керувався принципами історизму, системності, всебічності, наступності, хронологічності і ретроспективності. Як основний метод дослідження використаний метод аналізу і систематизації літератури за проблемою дослідження, описовий метод, порівняльно-історичний метод.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що ця робота є однією із спроб комплексного дослідження факторів, особливостей та напрямів реформування адміністративно-територіального устрою України.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати та висновки будуть корисними для поглибленого вивчення проблем побудови державної соціальної політики, для підготовки узагальнюючих праць. Матеріали дослідження можуть бути застосовані під час підготовки навчальних посібників для вищих навчальних закладів.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ

 

1.1. Адміністративно-територіальний устрій як об’єкт вивчення суспільної географії

 

Розгляд адміністративно-територіального устрою як об’єкту вивчення суспільної географії вимагає чіткого визначення відповідних категорій і термінів. Сучасні українські енциклопедичні видання містять терміни “адміністративно-територіальний поділ” та “адміністративно-територіальна одиниця”.

“Адміністративно-територіальний поділ – це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці з метою раціональної організації державного та громадського управління регіонами, народним господарством, загалом політичним і культурним життям” [8, с. 11].

“ Адміністративно-територіальна одиниця – частина єдиної території країни, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування. За географічними ознаками адміністративно-територіальні одиниці України поділяються на населені пункти і регіони ” [6, с. 20].

В Конституції України вживається термін територіальний устрій України і визначені його основні засади, зокрема: єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій [1].

На думку М. І. Скуратович, адміністративно-територіальний устрій являє собою розподіл території держави на частини (адміністративно-територіальні одиниці), які є територіальною основою для побудови і функціонування системи органів державної влади й органів місцевого самоврядування [27, с. 11].

У монографії “Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи” адміністративно-територіальний устрій визначено як систему територіальної локалізації (закріплення на території) управлінських функцій держави виражених у державній регіональній політиці засобами державного, регіонального і місцевого управління, структурами самоврядування та закріплених у відповідних законодавчих актах з чітким розподілом управлінських функцій і повноважень [4, с.71].

Російський вчений І. Лєксін, який здійснив глибоке дослідження територіального устрою держави із застосуванням системної методології аналізу, пропонує розглядати під територіальним устроєм держави офіційно (конституційно, законодавчо) встановлену систему територіальних і функціональних елементів та ієрархічних зв’язків, функцією якої є формування просторової структури публічної влади в державі [цитовано за 23, с. 43].

Таким чином, систему територіального устрою держави слід розглядати як “каркасну” частину системи організації держави і суспільства загалом та системи державного управління, зокрема. Таке розуміння важливе з методологічної точки зору, оскільки воно дозволяє виявити специфічні об’єктивні закономірності та особливості формування й функціонування системи територіального устрою держави, що важливо для правильного вибору методик його реформування.

Формування територіального устрою – тривалий процес. Він поєднує як елементи природного відособлення територій, кожна з яких об’єднується власною системою господарських, соціальних, культурних зв’язків, транспортних комунікацій, в окремих випадках – особливостями етнічного і конфесійного складу населення, так і заходи, ініційовані органами влади, зацікавленими в структуруванні території, впорядкуванні її організації з метою вдосконалення системи управління, підвищення ефективності фіскальної політики.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави не є незмінним упродовж тривалого часу. У періоди відносної внутрішньополітичної стабільності та зменшення зовнішніх загроз у державі проходить укрупнення адміністративно-територіальних одиниць, а органи влади, що діють у цих одиницях, отримують більше повноважень та автономності у своїй діяльності.

У періоди внутрішньої нестабільності ситуації в державі, коли існує необхідність у посиленні державного впливу та контролю над територіями, влада йде на додаткові витрати, викликані потребами подрібнення адміністративно-територіальних одиниць [4, с.15].

Поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці визначається характером розселення людей, розвиненістю транспортного сполучення, політичною системою держави, внутрішньополітичною ситуацією в державі та на її кордонах, станом економіки [4, с.15].

Територіальний устрій держави характеризується універсальними системними ознаками:

1) цілісністю – вона означає принципову неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей її елементів, появу нової якості, яка не характерна жодному з її окремих лементів;

2) структурністю, обумовленістю поведінки системи поведінкою її окремих елементів і властивостями її структури;

3) тісними взаємозв’язками системи і зовнішнього середовища;

4) ієрархічністю, згідно якої кожен компонент може бути представлений як система, а кожна система, в свою чергу, – як елемент більш широкої системи;

5) необхідністю багатоаспектного дослідження системи для її адекватного пізнання.

В унітарних державах система територіального устрою охоплює всю територію країни, відповідно до неї створюється система органів державного управління і місцевого самоврядування. В унітарних державах територіальний устрій визначається центральними органами влади. Територіальний устрій держави формується й змінюється виключно офіційно, на правовій основі. Це означає необхідність управління процесом реформування територіального устрою, що вимагає існування певної (державної) політики розвитку територіальної системи. Тобто територіальний устрій держави означає управління розвитком її територіальної структури.

Територіальний устрій тримається на відносинах зі здійснення публічної влади (державної або місцевого самоврядування). Системоутворюючими елементами територіального устрою є функціональні елементи (структурні центри, одиниці управління), об’єднані зв’язками між суб’єктами владних відносин вищих і нижчих рівнів. Слід зазначити, що саме по типу взаємовідносин центру з територіями виділяються типи держав.

На основі територіального устрою формуються економічна структура держави, розвиток зв’язків між суб’єктами господарської діяльності, системи розселення, соціальної інфраструктури, а також системи багатьох громадських організацій. Таким чином, зміна територіального устрою викличе необхідність змін у всіх інших системах держави.

Територіальний устрій на сучасному етапі став вагомим чинником територіальної організації соціально-економічного простору держави. Тому декларований за командно-адміністративної системи принцип відповідності систем територіального устрою та економічного районування потребує критичного перегляду. В умовах надзвичайно динамічного економічного розвитку, що великою мірою залежить від мінливої світової економічної кон’юнктури, змінилася суть принципу економічної доцільності. Він полягає не в тому, щоб провести межі адміністративно-територіальних утворень відповідно до сформованих ареалів і центрів господарської діяльності, а в тому, щоб об’єднавши певні території в одне адміністративно-територіальне (управлінське) утворення, створити в його межах максимально сприятливе соціально-економічне середовище.

Система територіального устрою держави характеризується певною стійкістю, що забезпечується насамперед структурними взаємозв’язками. Ця властивість означає збереження стійкості системи територіального устрою у умовах диференційованого впливу на окремі її складові. Стійкість системи територіального устрою є базовою складовою стійкості державної влади.

 

 

1.2. Чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни

 

Адміністративно-територіальний устрій держави складає каркас усіх інших форм соціального життя: у форми зв’язків між одиницями адміністративно-територіального поділу тим чи іншим способом включається політична й економічна історія держави, визначаючи в якійсь мірі й її майбутнє [27, с. 11].

Чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни можна віднести до наступних основних груп, що показано на рис. 1.1.

 

Чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни

Географічні чинники

Історичні та політичні чинники

Культурно-ментальні чинники

Економічні та комунікаційні чинники

Демографічні та соціальні чинники

Адміністративні чинники

Організаційні чинники

 

Рис. 1.1. Чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни [адаптовано автором за 14, с. 13-14]

 

Географічні чинники утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни базуються на фізико-географічних передумовах. Вони можуть слугувати виграшним фактором утворення адміністративно-територіальних одиниць та їх перспективного розвитку (водні ресурси, природні заповідні зони тощо). Цим вони тісно пов’язані з економічними чинниками. До цієї ж групи можна віднести і комплекс територіальних вимог до формування адміністративно-територіальних одиниць.

До культурно-ментальної групи чинників можна віднести такі як: етнонаціональні, ментальні, конфесійні особливості, історичний розвиток населених пунктів, їх історичне тяжіння до тих чи інших культурних центрів тощо.

Економічна група чинників включає в себе економічний розвиток регіону, адміністративно-територіальних одиниць та населених пунктів, які входять до його складу; перспектив їх подальшого розвитку. А також рівень сучасного та прогнозованого інвестування; бюджетну самостійність кожної адміністративно-територіальної одиниці; господарські взаємозв’язки в середині регіону, міжрегіональні та інші. Великого значення для цієї групи мають також такі чинники, як ресурсне забезпечення регіону.

Демографічна група чинників. Такі чинники, як кількість населення з врахуванням всіх демографічних показників сучасних та прогнозованих; міграційні процеси та ін.

Соціальна група чинників включає в себе показники сучасного рівня соціальної інфраструктури та перспективи її розвитку.

Комунікаційна група чинників є прямим продовженням економічної та доповненням до соціальної. Сучасний та прогнозований розвиток комунікацій; зв'язку тощо при сприятливому розвитку дають можливість розвивати промисловість, сільське господарство та інші сфери економіки, при цьому розширюючи можливості для надання як соціальних, так і адміністративних послуг громадянам.

Адміністративна група чинників є визначальною для формування системи публічної влади на місцях та в регіоні. Адміністративна група такі чинники, як необхідність розподілу повноважень між місцевою, регіональною виконавчою владою та місцевим самоврядуванням; систему міжрегіональних владних структур; систему владних організацій та установ на різних рівнях управлінням, їх взаємозв’язки тощо.

Організаційна група чинників набуває значення при підготовці та впровадженні заходів з реформування адміністративно-територіального устрою. До неї слід віднести такі як: наявність регіональних, місцевих структур, які займаються підготовкою та проведенням упорядкування адміністративно-територіального устрою; їх професійний склад, функціональне визначення тощо; рівень ресурсних затрат при підготовці та проведенні реформи; визначення правового статусу кожного населеного пункту; врахування на підготовчому етапі таких питань, як власність в фондах розформованих організацій, установ, передача персоналу та установ, розподіл боргового тягаря; використання нових технологій в процесі реформування тощо [адаптовано за 14, с. 13-14].

 

 

1.3. Методологічні засади вивчення адміністративно-територіального устрою держави

 

Міждисциплінарний характер проблеми адміністративно-територіального устрою держави вимагає від дослідника синтезу досягнень таких наук як державне управління, право, географія, історія, економіка тощо.

Джерела інформації адміністративно-територіального устрою держави та історії його розвитку можемо назвати наступні.

1). Визначаючим джерелом інформації щодо адміністративно-територіального устрою держави є чинне законодавство (Конституція України, закони, підзаконні та локальні нормативно-правові акти тощо).

2). Істотними складниками інформації щодо адміністративно-територіального устрою держави є карти та атласи. Найактуальніші карти адміністративно-територіального устрою України подано на Геопорталі адміністративно-територіального устрою України [32]. Картографічні зображення передають, відтворюють розміри і властивості географічних об'єктів за допомогою географічних засобів і знаків (ліній, точок, фігур) і кольорового фону. Комбінації графічних знаків і фону є засобами картографічного моделювання, створення картографічних образів. Для розуміння відображених на карті об'єктів, компонентів природних умов, процесів, закономірностей їх поширення до карт додаються легенди. Текст легенди, географічні назви, терміни і поняття дозволяють "читати" карту, користуватися нею, знаходити на ній нові факти. Карти є найважливішими складниками інформаційних структурних блоків географічних атласів. Національні атласи є інтегральними картографічними моделями держав як природно-ресурсних і соціально-економічних територіальних систем.

Виняткове значення у процесі вивчення адміністративно-територіального устрою держави набувають національні атласи. За Указом Президента України Л.Д. Кучми від 01.08.2000 року "Про національний атлас України" створився новий картографічний твір — Національний атлас України. В ньому відображена просторова характеристика природних умов і ресурсів, населення, господарства, екологічних умов, науки і культури України.

3). Інформацію щодо адміністративно-територіального устрою України продукують або продукували Інститут географії, Рада по вивченню продуктивних сил України, регіональні природничо-наукові та суспільно-економічні підрозділи Національної академії наук України. Різноманітну географічну інформацію зберігають обласні й районні, міські краєзнавчі музеї.

4). Географічні дослідження щодо історії адміністративно-територіального устрою нашої держави проводяться науковими лабораторіями вузів.

5). Різноманітна географічна інформація є в статистичних довідниках, словниках, енциклопедіях, наукових журналах, періодичних виданнях. Результати наукових досліджень, описи подорожей, районів України і світу наводяться в "Українському географічному журналі", журналі "Географія та основи економіки в школі", тижневику "Краєзнавство. Географія. Туризм", наукових вісниках і збірниках, які видаються науковими установами, вузами, заповідниками, друкуються як матеріали наукових конференцій, географічних з'їздів та ін.

6). Великі можливості для отримання і використання актуальної інформації щодо адміністративно-територіального устрою України надає Статистичний збірник «Україна у цифрах», що публікується на сайті Державної Служби статистики України [34].

Методи збору та аналізу інформації щодо адміністративно-територіального устрою держави. Метод визначається як спосіб, прийом досягнення мети, образ дій.

Теоретичні методи. Серед них можна виділити логічні методи, до яких насамперед належать дві головні форми умовиводу - дедукція та індукція, що передбачають відповідно шлях міркувань від загального до приватного і від приватного до загального. До них відноситься і метод аналогій, що дозволяє виявити схожість предметів і явищ в якихось властивостях, ознаках, відносинах. Окрему підгрупу становлять методи - статистичний, математичний, моделювання та ін..

Описовий метод - найдавніший з усіх методів географії. У періоди стародавнього світу, середніх віків, раннього нового часу, та й на початку власне нового часу в географії переважав емпіричне опис, що вид повидав принципом «що бачу, про те й пишу».

Картографічний метод. Загальна задача картографічного методу полягає у використанні карт для пізнання зображених на них явищ. Потрібно враховувати, що картографічний метод застосовується фактично на всіх рівнях дослідження - підготовчому, аналітичному, узагальнюючому і прогнозному.

Порівняльно-географічний метод. Цей метод можна також віднести до числа традиційних для географії. Порівнювати між собою відмінні риси адміністративно-територіального устрою окремих країн і представити в коротких рисах результати цих порівнянь - це, на нашу думку, перспективний та цікавий простір для досліджень.

Основні принципи порівняння в географії:

можливість порівняння тільки одномасштабних об'єктів і тільки однопорядкових ознак об'єктів, явищ і процесів;

необхідність порівняння спочатку істотних, а потім вже другорядних ознак.

Особлива цінність порівняльно-географічного методу полягає в тому, що він допомагає краще виявити і усвідомити різноманіття географічних типів людської діяльності в різних природних і соціально-економічних умовах.

Порівняльно-історичний метод дозволяє шляхом порівняння встановити схожість й відмінність адміністративно-територіального устрою держави у різні сторічні періоди.

Метод факторного аналізу дозволяє виявити об’єктивно існуючі чинники які впливають на процес зародження та становлення, розвитку й еволюції адміністративно-територіального устрою держави.

Кількісні методи. До числа кількісних слід віднести ті методи, які мають опору на статистико-математичний апарат. Основу кількісних методів становлять статистичні методи, що являють собою сукупність кількісних методів збору, обробки та аналізу вихідних даних. В залежності від мети досліджень і характеру досліджуваних об'єктів в географії застосовуються як методи математичної статистики, так і методи соціально-економічної статистики.

Метод моделювання. Сутність його полягає у дослідженні яких явищ, процесів або систем об'єктів шляхом побудови і вивчення їх моделей. Отже, при моделюванні адміністративно-територіального устрою держави як система замінюється іншою допоміжною або штучною більш спрощеною системою. Закономірності та тенденції, що виявлені в процесі моделювання, потім розповсюджуються на реальну дійсність, з’ясування тенденцій розвитку та шляхів покращення адміністративно-територіального устрою держави. Моделювання спрощує дослідження, робить його менш трудомістким і більш наочним.

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ ТА ПОТОЧНОГО СТАНУ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ

 

2.1. Етапи формування адміністративно-територіального устрою України

 

Без вивчення й врахування історичного досвіду, аналізу процесів зародження та становлення, розвитку й еволюції адміністративно-територіального устрою України, способів та форм, що використовувалися у процесі організації державного управління в попередні періоди та наслідків застосування відомих у минулі часи регулятивних комплексів неможливим є вибір концептуальних підходів до розробки стратегії й тактики оптимізації адміністративно-територіального устрою нашої країни.

Для України проблема самовизначення, культурно-цивілізаційної ідентичності, що не може не відбиватися на адміністративно-територіальному устрої України, є надзвичайно актуальною і гострою, зокрема, тому, що кордон між західноєвропейською і російською (євразійською) цивілізаціями проходить по території нашої країни.

Початком територіальної організації українських земель можна вважати поділ Київської Русі на землі-князівства. Спочатку такий поділ носив характер адміністративного поділу держави на дрібніші одиниці, цілковито залежні від центру. Згодом, як закономірний наслідок розвитку феодальних відносин, землі дедалі більше набували державних атрибутів, перетворюючись з адміністративних одиниць у напівдержави, а то й держави. Ознаки феодального дроблення Київської держави з’являються вже у 1-й половині XI ст.

М. І. Скуратович зауважує, що початок формалізації адміністративно-територіального поділу Київської Русі було покладено заповітом Ярослава Мудрого, згідно з якими руські землі розподіляються між його синами. Фактично це й стало першим кроком до нормативного закріплення поділу держави на окремі адміністративні частини [27, с. 9].

Тенденції до відособлення земель від великокнязівської влади особливо проявилися після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.). Від 1132 р., зі смертю Мстислава Володимировича, великі князі київські перестали контролювати усі землі Київської Русі. У цей період територія Русі поділялася на Київську, Чернігівську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Полоцьку, Смоленську, Муромо-Рязанську, Ростово-Суздальську та Новгородську землі. Перші п’ять земель цілком охоплювали українську етнічну територію.

У середині XII ст. від Київської землі відокремилася Турівська земля. Межі земель-князівств періодично зазнавали змін. Так, Болохівщину та Погорину наприкінці XII - на початку XIII ст. було передано від Київщини до Волині, а Посейм’я від середини XI до середини XII ст. знаходилося поперемінно у володінні Переяславської та Чернігівської земель, а від 2-ї половини XII ст. остаточно увійшло до Чернігівської землі.

Землі-князівства роздроблювалися на удільні князівства або волості (“волость” - синонім староукраїнського “власть”, тобто “влада”). У подальшому первісні удільні князівства роздроблювалися на ще дрібніші уділи. Однак при цьому продовжувала зберігатися традиційна ієрархія феодальної залежності.

Верв - наступний і найнижчий щабель в ієрархії територіального устрою Києво-Руської держави, найдрібніша територіально-родова одиниця, що відповідала більш пізній - громада. Кілька вервей-громад творили волость. Територіально верв складалася з кількох поселень (весей) з усіма землями й угіддями, що їм належали. Центром верві було найбільше сільське поселення (погости). На верв накладалися князівські податки та поширювалися князівський і церковний суди. Але поруч із весями особисто вільних селян-общинників виникали й розвивалися приватновласницькі поселення - села.

Поселення у Київській державі за своїм типом поділялися на міські й сільські. Містами називали всі укріплені поселення, включаючи тимчасові польові укріплення. За своїм статусом (політичним, адміністративним та економічним) вони умовно поділялися на “старші” (столиці земель-князівств) і “молодші” міста (“пригороди”, укріплені центри волостей, сторожові міста, фортеці, приватновласницькі укріплення, феодальні садиби-замки).

У кожній землі-князівстві існував один найбільший центр - столиця, який оточували менш значні центри - “пригороди ”, до яких входили ще дрібніші волосні центри. Поряд з ними розташовувалися приватновласницькі міста та садиби-замки - центри феодальних вотчин. Далі, ближче до кордонів, знаходилися сторожові фортеці, які окрім оборонної несли й певну адміністративно-господарську функцію.

Абсолютна ж більшість поселень Київської Русі відносилася до категорії неукріплених поселень сільського типу, де мешкала основна маса населення держави. У писемних джерелах ці поселення називаються весями, селами, погостами й слободами. Іноді зустрічаються назви сільце, селище, пізніше- починок [4, с.17].

Спадкоємець політичних, культурно-етнічних традицій Київської Русі об’єднане Галицько-Волинське князівство (від 1199 р.) продовжило ранній період існування української державності. Окрім власне земель Волині й Галичини, Галицько-Волинська держава у різні часи об’єднувала Київську й Турівську землі, а також Люблинщину й частину Закарпаття (Мукачівська волость). Галицько-Волинська держава поділялася на землі, які в свою чергу поділялися на волості (малі князівства).

В останні десятиліття існування Галицько-Волинської держави, у 1-й пол. XIV ст., почали з’являтися міста зі самоврядним статусом у формі магдебурзького права (Сянік у 1334 р., згодом - Львів).

Від 2-ї пол. XIV ст. більшість українських земель було загарбано сусідніми державами. Київщина, Східне Поділля, Волинь та Чернігово-Сіверщина відійшли до Литви, яка з приєднанням значної частини українських земель перетворилася на велику феодальну державу. Литовська держава, на яку вплинув високий рівень культури і правових відносин в Русі-Україні, не вдалася до якихось кардинальних змін теритрріальної організації, залишивши в ужитку більшість норм руського права і систему адміністративної влади.

Більш як 100 років зберігався і адміністративний поділ українських земель на князівства, що в свою чергу поділялися на удільні князівства. Такий фактично автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського не міг постійно існувати через намагання великих литовських князів до зміцнення своєї влади. З приходом до влади Вітовта було зміщено з посад тих удільних князів, які вели майже незалежницьку політику і ліквідовано князівства в Русі-Україні. Замість удільних князівств запроваджувалися державні намісництва з безпосереднім підпорядкуванням їх великокнязівській владі. Щоправда, на поч. 1440-х років Київське та Волинське князівства відновлювалися, але від кінця XV ст. удільний устрій українських земель було повністю ліквідовано й утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства [4, с.18].

Землі Галичини й Західного Поділля, що від середини XIV ст. були загарбані Польщею, відразу ж були включені до системи польського адміністративного поділу. Так, у 1434 р. було утворено Руське (центр - м. Львів) та Подільське (центр - м. Кам’янець) воєводства, а у 1462 р.- Белзьке. Після укладення між Польщею та Литвою Люблинської унії 1569 р. переважна більшість українських етнічних земель (за винятком Закарпаття, Буковини, Чернігово-Сіверщини та Берестейщини) потрапила під безпосередню владу Польської корони.

У цей період територія, яку формували українські етнічні землі Речі Посполитої, поділялася на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Підляське, Брацлавське, Київське й Берестейське (останнє - як складова частина Великого князівства Литовського), а від 1630-х років і Чернігівське (на від’єднаних від Московської держави землях Сіверщини). Воєводства поділялися на повіти (лише в Руському воєводстві між повітами та воєводством існували проміжні адміністративні одиниці - землі, а Підляське воєводство замість повітів мало у своєму складі тільки землі). Окрім зазначених адміністративних одиниць, на землях, що становили державну власність (так званої “королівщини”), існували староства - одночасно адміністративні та господарські одиниці. Вони надавалися у власність найвищим урядовцям Речі Посполитої.

Землі Закарпаття, захоплені Угорщиною,утериторіально-адміністративному плані було організовано на угорський зразок. Причому як цілісна територіальна одиниця Закарпатська Русь перестала існувати, бо її територію було поділено між 7-ма угорськими адміністративними одиницями — жупами, тільки дві з яких (Угочанська та Березька) охоплювали цілком закарпатські землі, решта ж п’ять (Спишська, Земплинська, Шаришська, Ужанська, Мармароська) мали у своєму складі частини й інших етнічних земель - словацьких, угорських, румунських [4, с.19].

Землі Буковини, що від X ст. входили до Київської держави, а у XII - 1-й пол. XIV ст. - до Галицько-Волинської, з середини XIV ст. відійшли до Молдавського князівства.

У ці часи Шипинська земля (так до XV ст. називали Буковину) поділялася на 4 держави (від “держати”, тобто “тримати”) або волості - Цецинську (пізніше - Чернівецька), Хотинську, Хмелівську (до 1457 р.) й Сучавську.

На землях, підвладних Литві, Польщі й Угорщині, як і для всієї тогочасної Європи, набуває розвитку міське самоврядування. У містах ширилося німецьке магдебурзьке право, що надавало їм певну автономію. Протягом XV-XVII ст. магдебурзьке право дістали більшість міст України. Значна частина невеликих міських за характером поселень, тих, де переважало землеробське й торгове населення,називалася містечками.

Відбулися зміни й у сільському устрої. Незважаючи на те, що більшість сіл, як і раніше, було організовано на руському (староукраїнському) праві, все ж з приходом іноземних колоністів поширювався сільський устрій, що базувався на інших засадах.

Село руського права творило одну громаду, яка обирала старшого (отамана або тивуна), розв’язувала судові, господарські й адміністративні справи. Декілька громад становили одну волость, яку також очолювала виборна особа. Найважливіші справи вирішувалися на волосних зібраннях, що називалися вічем, громадою або копою.

У XIV-XV ст. іноземні колоністи (німці, поляки), заплативши певну суму урядові або поміщикові, почали засновувати села на німецькому праві. Селяни на німецькому праві користувалися самоуправою під керівництвом війта (солтиса) і мали широку особисту незалежність. Щоправда, у багатьох випадках посада війта (солтиса) викуповувалася шляхтою і таким чином формувалося так зване шляхетське право, що несло значне обмеження самоуправи селян.

Велика кількість скотарських поселень була організована на волоському праві. Таке село очолював сільський князь, посада якого була спадковою. Усі свої судово-адміністративні повноваження він здійснював за погодженням із громадою [4, с.17].

За часів існування козацької держави Богдана Хмельницького територіальний устрій земель, що перебували під гетьманською владою, було організовано таким чином. Польський адміністративно-територіальний устрій на цих землях скасовувався, а на його місці запроваджувався новий устрій, який набував характеру військово-адміністративного.

Вищою одиницею устрою Гетьманської України ставали полки, які поділялися на сотні. Реєстр козацьких полків 1649 р. зафіксував 16 наявних полків, хоча їхня кількість періодично змінювалася. Це Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Київський, Брацлавський, Кальницький (з 1663 р. - Вінницький), Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. Під час походів козацьких військ у Білорусь, на Поділля, Полісся й Волинь існували Чавуський (Білоруський), Подільський, Пінсько-Турівський та Волинський (Зв’ягельський) полки.

Після укладання Андрусівського (1667 р.) і “Вічного” (1686 р.) миру територію Гетьманської України було поділено між Росією та Польщею. На Правобережжі, що знову перейшло до Речі Посполитої, полково-сотенний поділ стали замінювати на старий польський воєводсько-повітовий устрій, хоча за гетьманів П. Дорошенка та І. Мазепи козацький устрій Правобережжя переживав певний ренесанс. Остаточна ліквідація полкового устрою Правобережжя завершилася у 1714 р.

Лівобережжя, що опинилося в руках Московської держави, певний час ще зберігало свою автономію та полково-сотенний устрій. За царювання Петра І, особливо після поразки війська І. Мазепи у Полтавській битві, царський уряд вдався до заходів, що мали на меті повне знищення козацької автономії України.

Першим кроком до цієї мети стало запровадження Петром І у 1708 р. поділу Російської імперії на губернії. З восьми губерній, що їх було утворено, дві (Київська та Азовська) частково включали до своїх територій і українські землі зі збереженням на Лівобережжі полково-сотенного устрою. Так в Україні почали створюватися органи державного управління Російської імперії, що існували паралельно з українськими фактично до остаточної ліквідації козацького устрою у 1782 р. (рік скасування останніх 9-ти лівобережних полків). Загалом же військово-адміністративний устрій Гетьманської України проіснував 134 роки.

У Слобідській Україні, що з середини XVI ст. почала заселятися українськими козаками й селянами, які втікали від польських гнобителів, а з XVII ст. де-факто увійшла до Московської держави, адміністративно-територіальний устрій було організовано подібно до Гетьманщини. Було створено 5 полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький та Балаклійський (останній згодом було розформовано, а через певний час утворено Ізюмський полк). Слобідські полки поділялися на сотні й підпорядковувалися білгородському воєводі, попри усілякі намагання приєднатися до Гетьманщини.

У 1765 р. російські власті ліквідували слобідські полки, перетворивши їх на провінції новоутвореної Слобідсько-Української губернії [4, с.18].

Устрій Запоріжжя, яке у 1649-1659 рр. входило безпосередньо до козацької держави, а потім номінально визнавало зверхність то російського царя, то польського короля, то турецького султана, залишаючись фактично довгий час незалежним, мало осібний від решти українських земель устрій. Військо Запорозьке Низове мало два поділи - військовий і територіальний. У військовому відношенні Запоріжжя поділялося на 38 куренів, а у територіальному - на 5 (пізніше 8) паланок. Курені існували на території самої Січі включно до моменту її знищення російськими військами у 1775 р. Пізніше, вже у часи запорозької еміграції та переселення на Кубань, курені із чисто військової одиниці перетворилися на одиниці територіальні. При заселенні земель Кубані кожен із куренів засновував своє курінне поселення, залишаючи йому найменування куреня ще часів Запорозької Січі.

Значна частина сучасних кубанських станиць і досі носить імена запорозьких куренів - Канівська, Батуринська, Кирилівська, Іркліївська, Полтавська, Уманська, Корсунська, Кальниболотська, Переяславська тощо [4, с.28].

Паланки, на які поділялася територія запорозьких вольностей, вперше згадуються у документах після 1734 р., тобто за існування Нової Січі. Це Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Кальміуська, до яких пізніше додалися Орільська, Протовчанська й Прогноївська. У 1775 р. паланки, як і сам устрій Січі, було скасовано.

Ліквідація Гетьманщини призвела до суттєвих змін в адміністративно-територіальному устрої України. Протягом 2-ї пол. XVIII ст. тривав процес прискореної інкорпорації українських земель і включення їх до загальноімперської системи врядування. З частини запорозьких земель та земель Гетьманщини було створено Новоросійську губернію, з території слобідських полків - Слобідсько-Українську губернію. Згодом частини Новоросійської та Слобідсько-Української губерній було передано до новоствореної Азовської губернії. Губернії поділялися на повіти (рос. - уездьі).

У 1780-1796 рр. замість губерній запроваджено поділ на намісництва, що складалися з повітів. У цей же період йшло розширення володінь Російської імперії за рахунок поділів Польщі та приєднання володінь Османської імперії, ліквідації Кримського ханату. У середині 1790-х років територія українських земель, що перебували під юрисдикцією Російської імперії, поділялася на такі намісництва - Катеринославське, Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське, Харківське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Вознесенське і Таврійську область, що у свою чергу поділялися на повіти. Межі намісництв і повітів часто змінювалися.

З приходом до влади Павла І 12 грудня 1796 р. було видано Указ “Про новий поділ держави на губернії”, який запровадив у Російській імперії уніфіковану систему адміністративно-терито­ріального устрою. Знову було введено губернії як найвищу категорію адміністративних одиниць замість намісництв. Губернії поділялися на повіти. Усього на основі цього указу було утворено дев’ять губерній, які проіснували до поч. XIX ст.: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська [4, с. 35].

5 червня 1806 р. у зв’язку з реформою було затверджено штат посадових осіб губернії приблизно у такому вигляді:

- губернське правління - губернатор, радники, асесор;

- палата кримінальних справ - голова, радник, засідателі від дворян і купецтва;

- палата цивільних справ - голова, радник, засідателі від дворян і купецтва;

- казенна палата - віце губернатор, радники, скарбник, асесор, присяжні з відставних унтер-офіцерів;

- прокурор (при ньому секретарі);

- совісний суд - суддя і засідателі від дворян, купецтва, поселян;

- приказ громадського нагляду (по одному засідателю від дворян, купецтва, поселян); землемір; архітектор;

- медична управа - інспектор (або „штадт-фізик“), оператор, акушер, писар, старша і молодша повитухи.

Посилення в І пол. XIX ст. національно-визвольного та соціального рухів призвело до посилення військової присутності в Україні та створення ще однієї ланки, вже військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторств.

В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронізька), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії та Бессарабська область).

Вся повнота військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць належала генерал-губернатору.

Після запровадження реформи 1861 р. повіти було поділено на дрібніші адміністративні одиниці - волості, хоча в українських землях як базовий рівень устрою продовжували існувати громади.

Громадський (рос. “общинный”) устрій існував ще у козацькій Україні, де існували як чисто козацькі громади, так і змішані, у яких разом із козаками рівноправну участь брали і посполиті селяни. Громади були власниками частини земель (звідси й назва - громадські землі). За панування Російської імперії громади в Україні було визнано адміністративними одиницями у формі “сельских обществ”, які у XIX ст. одержали мінімальне самоврядування (голів громад - старост, як і інших урядовців громади, обирали на так званих сходах). До 1861 р. до громад відносили тільки державних селян, а після почали включати до них і тих селян, що звільнилися від кріпацтва. Самоуправління громад тоді було дуже обмежене; нагляд над ними мали волосні органи та адміністрація.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. корінні українські землі поділялися на 9 губерній: Волинська, Київська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Окрім цього, частково деякі складові суцільної української етнічної території входили до Люблінської, Сідлецької (з яких за етнічним принципом у 1913 р. було виділено Холмську губернію), Гродненської, Мінської, Курської, Воронізької, Бессарабської губерній та областей Донського війська й Кубанської.

Галичина, Буковина й Закарпаття у 2-й пол. XIX ст. відійшли до Австро-Угорської монархії.

Закарпаття, як частина Угорського королівства, інтегрувалося з Австрією, а Галичина й Буковина увійшли до коронного краю - Королівства Галичини й Володимирі!'. В Закарпатті зберігався угорський поділ на жупи (комітати, меде), які у свою чергу поділялися на округи.

Галичину було поділено на округи і дистрикти, кількість яких періодично змінювалася (до 1782 р. - 6 округ та 59 дистриктів, у 1867 р. - відповідно 17 та 176). У 1786-1849 рр. окрему округу в складі Галичини утворювала Буковина, яка з 1849 р. одержала адміністративну автономію (від 1861 р. - коронний край).

З утворенням у 1867 р. Австро-Угорської імперії коронні краї одержали статус провінцій і були поділені на повіти (Галичина — 74 повіти, Буковина — 8).

Події 1917 р. внесли свої корективи у розвиток адміністративно-територіального устрою українських територій, причому незалежно від того, під чиєю юрисдикцією вони перебували. Перша світова війна, потім революція в Росії, розпад Російської, Австро-Угорської імперій, відновлення Польської держави, проголошення Української Народної Республіки та утворення Радянської України призвели до того, що ідентифікувати, як діяла територіальна організація влади в Україні протягом 1917-1921 рр., фактично неможливо, адже сама влада була дуже нестабільною.

У березні 1917 р. була утворена Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого Михайла Грушевського. 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку.

До 1918 р. в Україні зберігався старий устрій: губернії - повіти - волості. У часи існування самостійної Української Народної Республіки її керівництво, незважаючи на складність військово-політичної ситуації в державі, значну увагу приділяло державному будівництву. Особисто М. Грушевський розробив концепцію нового адміністративного устрою, яка передбачала ліквідацію старого губернсько-повітового поділу та запровадження земель.

Землі, за М. Грушевським, мали бути меншими за губернії, але більшими за повіти. Новий устрій мав нести ідею універсальності, тобто одночасно він мав бути пристосованим як до судової мережі, так і до мережі виборчих округів. Але головною ідеєю було те, що в рамках земельного устрою мало розвиватися широке громадське самоврядування з побудовою нової України на засадах децентралізації й полишаючи центральній виконавчій владі (Раді Народних Міністрів) тільки “справи, які'зістаються поза межами діяльності установ місцевої і національної самоуправи або дотикають цілої республіки”.

6 березня 1918 р. “Закон про поділ України на землі” було ухвалено Малою Радою, законодавчим органом, що діяв між сесіями Центральної Ради. Згідно з цим законом територію УНР було поділено на 32 землі, визначено їхні межі, адміністративні центри, назви. Цим законом передбачалося також імовірне збільшення кількості земель за рахунок можливого приєднання частини українських етнічних земель, а також доручалося Раді Народних Міністрів провести детальне розмежування нових земель.

Передбачалося, що середня чисельність населення однієї землі мала б складати у середньому 1 млн мешканців, а територія дорівнювала б території 3-4-х колишніх повітів.

Цей поділ не було впроваджено в життя, бо вже через 1,5 місяця, 29 квітня 1918 р., влада в Україні перейшла до гетьмана П. Скоропадського, який повернув старий устрій, додавши лише до існуючих губерній новоутворені Поліську і Таврійську округи та укрупнивши Холмську губернію.

У Західноукраїнській Народній Республіці увесь період її існування зберігався старий австрійський поділ на округи [4, с. 35].

У січні 1919 р. в Києві відбувся Трудовий Конгрес У країни, який затвердив Акт злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.01.1919 р. на Софійському майдані Києва, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом „Про організацію адміністративної влади УНР“. Згідно з цим законом територія республіки поділялася на Західну і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької і Холмської губерній. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом у різні часи ставали Вінниця і Кам’янець-Подільський.

Влада на місцях мала належати органам місцевого самоврядування - Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії на тих територіях, які перебували під контролем військ УНР.

З установлення більшовицької влади в Україні почалася докорінна зміна адміністративно-територіального устрою. Початок змінам було покладено зі створенням, починаючи з весни 1919 р., у відповідності з положенням Уряду Радянської України про організацію місцевих органів радянської влади і управління від 30.11.1918 р. та 05.02.1919 р. сільських рад. Сільради створювалися навіть у найменших селах і за станом на початок 1920 р. їхня кількість в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) досягла майже 15 000. Зрозуміло, що мотиви до утворення таких органів влади, навіть у найвіддаленіших місцях, були перш за все політичними. Завданням нової влади було завоювання прихильності широких мас населення та втілення в життя політики більшовицької партії. Інші щаблі адміністративного устрою у перші роки великих змін не зазнали. Залишалися, як і за царського режиму, губернії, повіти та волості.

Найпомітнішими змінами у ці часи було утворення Донецької губернії з центром у Бахмуті, яка об’єднала в одному господарсько-адміністративному комплексі фактично усю вугільно-металургійну індустрію Донбасу, та розукрупнення Херсонської губернії шляхом виділення з її складу Одеської. Було утворено також Кременчуцьку та Олександрівську (Запорізьку) губернії, які, проте, проіснували зовсім недовго (до 1922 р.), та Кримську АСРР. Також було утворено низку нових повітів (Полонський, Коростенський, Криворізький, Нікопольський, Первомайський, Жмеринський, Чугуївський, Миколаївський, Шосткинський, Вознесенський, Генічеський, Великотокмацький) та розукрупнено чимало волостей.

Наприкінці 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) прийняв постанову щодо принципів нового адміністративно-територіального поділу Української СРР, а вже 12 квітня 1923 р. іншою своєю постановою скасував повіти й волості, запровадивши новий устрій за схемою: губернія - округа - район - сільрада. Замість 102-х повітів було утворено 53 округи, а замість 1989-ти волостей - 706 районів. Кількість сільрад було зменшено до 9307-ми. Це був перший етап адміністративно-територіальної реформи, що дозволив значною мірою скоротити апарат місцевих органів влади [4, с. 52].

У період з 1923 по 1925 р. тривало подальше удосконалення устрою - зазнавала змін мережа районів і сільрад, змінювалися межі губерній та округ. Почали створюватися адміністративні одиниці для національних меншин, що компактно заселяли окремі території - сільські й селищні ради та райони. У складі Української СРР було також утворено Молдавську АСРР. В цей же період проводилися зміни у мережі міських поселень. Багато міст і містечок стали селами, а частина робітничих селищ Донбасу й Придніпров’я дістали статус міст.

Спеціальною постановою ВУЦВК від 28.10.1925 р. було скасовано таке означення для найнижчої категорії міських поселень, як містечко. Цю назву було замінено на “селище міського типу” (рос. “поселок городского типа”) - уніфікований термін для території усього Союзу РСР. З одного боку, цей словотвір занадто громіздкий, а з іншого, він не враховує національних особливостей таких республік, як, наприклад, Україна чи Білорусь, де, як і в інших слов’янських землях (Польща, Чехія, Словаччина), містечка існували з середньовіччя.

19.02.1925 р. на сесії ВУЦВК прийняв рішення про ліквідацію губерній та перехід на систему врядування центр - округа - район - сільрада. Ліквідацію губерній було завершено у 2-й пол. 1925 р. і з цього моменту в У СРР найвищою адміністративно-територіальною одиницею стала округа. За станом на 1.08.1925 р. територія Української СРР складалася з автономної республіки та 41-ї округи, що поділялися на 680 районів, 10 314 сільрад, 70 міських та 155 селищних рад.

У тому ж році більшу частину Таганрозької і Шахтинської округ від УСРР було передано до РСФРР, натомість Україні передано декілька прикордонних з Росією волостей та частину Путивльського повіту.

Прийнята у 1925 р. система устрою була для тогочасної України майже оптимальною. Компактні за територією округи, переважна більшість яких виявилася економічно досить самодостатньою, пройшли перевірку життям.

У середині та наприкінці 1920-х років більшовицькою партією було взято курс на індустріалізацію СРСР та колективізацію сільського господарства. Це вимагало норої перебудови управлінського апарату на місцях, про що й було заявлено у квітні 1929 р. на XVI партконференції. Було відзначено, що нове районування вступає у завершальну фазу і в цих умовах важливе місце посідає проблема укріплення районів як вузлових пунктів, де здійснюються директиви партії і радянської влади.

Округова система устрою проіснувала до вересня 1930 р., коли на виконання постанови Президії ЦВК та РНК СРСР ВУЦВК разом із РНК УСРР ліквідував округи, зафіксувавши таким чином перехід на систему центр - район - сільрада (міська, селищна).

З 15.09.1930 р. в УСРР зацроваджувався такий поділ: 1 автономна республіка, 18 міст, що їх було виділено в окремі адміністративні одиниці, які безпосередньо підпорядковувалися центрові, та 484 райони. Протягом 1931 р. 119 районів, як економічно маломіцні, було ліквідовано. Таким чином, в УСРР залишилося 365 районів, які напряму підпорядковувалися центрові.

Життя дуже швидко показало недієвість районів як найвищої ланки адміністративного поділу, тому вже наступного 1932 р. сесія ВУЦВК постановила утворити на території УСРР, крім існуючої автономної Молдавської СРР, 5 областей - Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську. Область ставала найвищою ланкою чинного адміністративного поділу. До складу областей увійшли 16 міст, що безпосередньо підпорядковувалися областям, та 431 район. 4 міста та 13 районів Донбасу напряму підпорядковувалися центрові. Згодом, у цьому ж році, було утворено Донецьку та Чернігівську області. Протягом наступних років йшло поступове укрупнення районів та утворення нових міст, що безпосередньо підпорядковувалися обласним органам. У 1937- 1939 рр. було утворено нові області - Полтавську, Житомирську, Кам’янець-Подільську, Миколаївську, Ворошиловградську (з перейменуванням Донецької області на Сталінську), Сумську, Кіровоградську та Запорізьку.

Після приєднання до УРСР Західної України, Північної Буковини та частини Бессарабії було утворено також Волинську, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Чернівецьку та Акерманську (пізніше - Ізмаїльську) області.

У 1938 р. було переглянуто мережу міських поселень. Чимало сіл та селищ міського типу стали містами, статусу селищ міського типу набули окремі села та робітничі селища.

Західноукраїнські землі, що входили у період між двома світовими війнами до Польщі, поділялися на воєводства (Львівське, Станіславівське, Тернопільське, Волинське, частково Поліське, Люблінське й Білостоцьке), повіти й збірні волості (ґміни). Землі, що були під Румунією (Буковина й частина Бессарабії) - на повіти й громади (волості), Закарпаття в кордонах Чехословаччини обіймало так звану Підкарпатську Русь і поділялося на округи та громади (общини). 15.03.1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України, що проіснувала нетривалий період, до захоплення її хортистською Угорщиною. Карпатська Україна поділялася на 11 округ, округи у свою чергу на громади [4, с. 55].

У перші повоєнні роки обласний поділ УРСР зазнав певних змін. Було створено Херсонську область, а на возз’єднаних з Україною землях Закарпаття - Закарпатську область.

У 1945-1946 рр. проведено кампанію з перейменування назв населених пунктів. Мета цього заходу, як зазначалося в указах Президії Верховної Ради Української РСР, - “збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів”. Практично в один момент було перейменовано близько 4000 поселень, сільрад, районів. Так щезло з карт більш як 5 % усіх назв (4000 із 70 000 усіх існуючих на той період назв), причому поряд із перейменуванням назв іншомовного походження (німецьких, польських, чеських, тюркських тощо) не меншою мірою постраждали давні староукраїнські назви, утворення яких сягало ще княжих часів. Культурно-історичний ландшафт немалої за європейськими мірками країни було спотворено навіть без формальної згоди на те населення за дуже короткий час.

На 1.09.1946 р. кількість адміністративних одиниць в Українській РСР була такою: 25 областей, 81 місто республіканського й обласного підпорядкування, 750 районів, 13 округ (у Закарпатті), 16 435 сільрад, 451 селищна й 177 міських рад.

У 1954 р. Українській РСР було передано Кримську область. Цього ж року було ліквідовано Ізмаїльську область та утворено Черкаську.

Паралельно зі змінами в мережі областей у 1954-1960 рр. відбулося укрупнення сільрад, що було викликане укрупненням колгоспів. Загальна кількість сільрад у цей період скоротилася вдвічі, а динаміка цього процесу була такою: 1954 р. - існувало 6 654 сільрад, 1958 р. - 11 418, 1960 р. - 8 741. Почалося також скорочення кількості районів. За 1954-1960 рр. ліквідовано 175 районів (1954 р. - існувало 786 районів, 1958 р. - 746, 1960 р. - 611), а також Дрогобицьку область (1959 р.).

За станом на 01.04.1960 р. в УРСР було: 25 областей, 2 міста республіканського підпорядкування, 611 районів, 84 міста обласного підпорядкування, 8 741 сільська, 781 селищна та 250 міських рад.

На початку 1960-х років для радянського керівництва постало питання пошуку нових, більш ефективних способів управління економікою держави, а відтак і способів організації та територіального розміщення органів влади.

Дрібні райони, особливо ті, в яких переважало сільське населення, потребували значної кількості державних службовців для існування всіх, передбачених для району державних установ, але їх економічний потенціал був дуже незначний, і утримання у цих районах державних органів та бюджетних установ було дуже накладним для держави. З іншого боку, дрібні райони створювали додаткові труднощі навіть у плановій економіці щодо концентрації виробництв та розвитку кооперації.

У 1962-1963 pp. з ініціативи М. Хрущова було проведено реорганізацію радянських органів за виробничим принципом. У листопаді 1962 р. ухвалюється рішення Пленуму ЦК КПРС „Про розвиток економіки СРСР і перебудову партійного керівництва народним господарством“. Грудневий Пленум ЦК КПУ розвинув це рішення Пленуму КПРС і фактично дав доручення Президії Верховної Ради УРСР на проведення укрупнення районів, що й було зроблено відповідно до її Указу від 30 грудня 1962 р. „Про укрупнення сільських районів Української РСР“.

У 19-ти з 25-ти областей України створюється по дві (промислова та сільська) обласні ради депутатів трудящих. Райони було укрупнено, як правило, до меж виробничих колгоспно-радгоспних управлінь (запроваджених ще у 1961 p.). Загальна кількість районів скоротилася ще на 460. Було утворено 2 промислових райони, які разом із містами обласного підпорядкування віднесено до компетенції обласних (промислових) рад, сільські ж райони підпорядковувалися обласним (сільським) радам. У Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тернопільській та Чернівецькій областях було збережено єдині обласні ради.

За станом на 1 квітня 1963 р. в Українській РСР стало: 25 областей, 2 міста республіканського підпорядкування, 251 сільський район, 2 промислових райони, 157 міст обласного підпорядкування, 8 578 сільських, 822 селищних та 196 міських рад.

Відставка М. Хрущова в листопаді 1964 р. викликала нові зміни адміністративно-територіального устрою. Так, було поновлено єдині обласні ради, ліквідовано поділ територій на промислові та сільські зони, ліквідовано промислові райони, переглянуто адміністративну підпорядкованість багатьох міських поселень. Великі зміни проведено в районному поділі. Частину ліквідованих у 1962-1963 p p . районів відновлено, інші були розукрупнені.

Але навіть попри відновлення значної кількості районів їх загальна кількість все-таки залишилась меншою від тієї кількості, що існувала на початку „хрущовських“ реформ. Як наслідок, мережа адміністративно-територіальних одиниць станом на 1.07.1967 р. набула такого вигляду: 25 областей, 2 міста республіканського підпорядкування, 475 районів, 111 міст обласного підпорядкування, 8 555 сільських, 762 селищних, 273 міських ради [4, с. 57].

Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Сучасна система областей та районів України сформована з 1932 року, коли були утворені перші 7 областей замість наявної до того адміністративної системи з 40 окру́г та 406 районів і 29 938 населених пунктів.

Станом на 1 січня 2014 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: 1 автономна республіка — Автономна Республіка Крим, 24 області, 490 районів, 460 міст (з них 180 — міста спеціального статусу, республіканського, обласного значення; 2 міста загальнодержавного значення — Київ, столиця України, та Севастополь), 118 районів у містах, 884 селища міського типу, 10 278 сільських рад, 28457 сіл. З 15 квітня 2014 року внаслідок російської окупації Автономна Республіка Крим і м. Севастополь мають статус тимчасово окупованої території України. Мапа чинного адміністративно-територіального устрою України за даними Геопорталу адміністративно-територіального устрою України [32] показана у Додатку А.

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32 742 сільських населених пунктів, а на початок 2011 року — 490 районів, 459 міст (з них 180 — міста спец. статусу, республіканського, обласного значення), 118 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10278 сільських рад, 28457 сіл.

Підходи до організації адміністративно – територіального устрою України за литовсько-руським правом визначалися різними чинниками – приналежністю тих чи інших адміністративних одиниць тому чи іншому суб’єктові (наприклад, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські, церковні, міські землі), способом їх набуття („отчизни”, або „дідизни”; „держання”; куплені, подаровані, виміняні і т.п.) тощо. Спостерігалися відмінності у організації адміністративно – територіального устрою, які мали місце у тій частині українських земель, де застосувалося польське чи німецьке (магдебурзьке) право. Також існували відмінності у адміністративно-територіальному устрої України у складі Російської й Австро-Угорської імперій, в Українській Народній Республіці періоду Центральної Ради, Українській Державі гетьмана П.Скоропадського, УНР періоду Директорії тощо.

Адміністративно-територіальний устрій України, що сформувався під дією різних історичних, політичних, соціально-економічних умов, не є сталим. Адаптуючись до нових умов і потреб держави, він невідворотно буде змінюватися.

 

 

2.2. Основні недоліки наявного адміністративно-територіального устрою України

 

Україна на момент проголошення незалежності мала сформований територіальний устрій. До її складу входили Кримська АРСР, 24 області, 2 міста республіканського підпорядкування (Київ та Севастополь), 605 районів (з них 485 сільських), 435 міст (з яких 151-не - міста обласного підпорядкування), понад 9,5 тис. сільських і понад 800 селищних рад, близько 29 тис. сільських і близько 1360 міських населених пунктів. Усього в державі було 30,2 тис. населених пунктів.

Проголошення незалежності України, формування власних державних інститутів, перехід від планової економіки до ринкових відносин, глибока економічна і соціальна трансформація українського суспільства - це ті історичні чинники, які активно ініціюють зміни в існуючому територіальному устрої. Затримка з вирішенням зазначених проблем призводить до накопичення та зростання проблем в інших сферах (місцевого самоврядування, регулювання земельних відносин, оподаткування, міжбюджетних відносин тощо).

Кількість адміністративно-територіальних одиниць за регіонами (за даними офіційного веб-порталу Верховної Ради України; на 1 січня 2016 року) показано у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Кількість адміністративно-територіальних одиниць за регіонами (за даними офіційного веб-порталу Верховної Ради України; на 1 січня 2016 року) [34]

№ п/п	Регіон	Адм. центр	Площа (км²)	Населення	Густота населення (осіб/км²)	Районів	Міськрад	Селища міського типу	Сільські населені пункти
1	Автономна Республіка Крим	Сімферополь	26081	1966801	75,4	14	11	56	947
2	Вінницька	Вінниця	26513	1617424	61,0	27	6	29	1457
3	Волинська	Луцьк	20144	1041375	51,7	16	4	22	1054
4	Дніпропетровська	Дніпропетровськ	31974	3290786	102,9	22	13	46	1435
5	Донецька	Донецьк	26517	4340862	163,7	18	28	131	1115
6	Житомирська	Житомир	29832	1261798	42,3	23	5	43	1613
7	Закарпатська	Ужгород	12777	1256958	98,4	13	5	19	578
8	Запорізька	Запоріжжя	27180	1775154	65,3	20	5	22	914
9	Івано-Франківськ	Івано-Франківськ	13928	1381935	99,2	14	5	24	765
10	Київська	Київ	28 131	1 725470	61,3	25	13	30	1126
11	Кіровоградська	Кіровоград	24588	986830	40,1	21	4	27	991
12	Луганська	Луганськ	26684	2237897	83,9	18	14	109	780
13	Львівська	Львів	21833	2537806	116,2	20	9	34	1850
14	Миколаївська	Миколаїв	24598	1167821	47,5	19	5	17	885
15	Одеська	Одеса	33310	2395935	71,9	26	7	33	1124
16	Полтавська	Полтава	28748	1457223	50,7	25	5	21	1805
17	Рівненська	Рівне	20047	1159114	57,8	16	4	16	999
18	Сумська	Суми	23834	1131903	47,5	18	7	20	1458
19	Тернопільська	Тернопіль	13823	1072793	77,6	17	1	17	1023
20	Харківська	Харків	31415	2736807	87,1	27	7	61	1677
21	Херсонська	Херсон	28461	1072013	37,7	18	3	31	658
22	Хмельницька	Хмельницький	20645	1306396	63,3	20	6	24	1414
23	Черкаська	Черкаси	20900	1259240	60,2	20	6	15	824
24	Чернівецька	Чернівці	8097	908540	112,2	11	2	8	398
25	Чернігівська	Чернігів	31865	1065826	33,4	22	3	29	1466
26	Київ	Київ	839	2869361	3420	10	—	—	—
27	Севастополь	Севастополь	864	386003	446,8	4	—	1	29
Разом			603628	45410071	75,2	490	178	885	28385

 

Отже, станом на 1 січня 2016 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: АР Крим, 24 області, Київ та Севастополь, у складі яких нараховується 490 районів, 460 міст (з них 187 міст спец. статусу, республіканського, обласного значення), 111 районів у містах, 885 селищ міського типу, 28385 сільських населених пунктів.

У березні 2014 року українська влада втратила контроль над окупованою Російською Федерацією АР Крим, влітку — над частиною Донецької та Луганської областей.

У Стратегії національної безпеки України, що затверджена Указом Президента України. від 26 травня 2015 року вказано: «відновлення територіальної цілісності України та цілісності демократичних інститутів на всій її території, реінтеграція тимчасово окупованих територій після їх звільнення є стратегічним завданням політики національної безпеки» [2]. Існуюча система адміністративно-територіального устрою України є неефективною і може призвести до непередбачуваних соціально-економічних і політичних наслідків аж до втрати Україною своєї державності.

М. І. Скуратович зазначає, що існуючий адміністративно-територіальний устрій дістався сучасній Україні у спадщину від радянських часів, коли формування адміністративних кордонів українських областей проводилося, перш за все, в інтересах централізованого партійно-бюрократичного управління [27, с. 3].

І Вівсяна вважає, що сучасний адміністративно-територіальний України сформувався за відсутності самостійної методології і визначався імперськими ідеями управління територіями в межах колишнього СРСР. Він був адаптований до командно-адміністративної системи управління. Лише з часу отримання Україною статусу незалежної держави з’явилися політичні умови для її розвитку як цілісного державного утворення та проведення зміни на наукових засадах, виходячи з інтересів безпеки української держави. Наявний адміністративно-територіальний України стає на заваді здійсненню ефективної регіональної політики, гальмує становлення базового інституту демократії - місцевого самоврядування [31].

На думку Н. С. Зелінської, успадкована від радянської України система адміністративно-територіального устрою в сучасних умовах призводить до ряду таких негативних наслідків, як:

•                   надмірна централізація управління;
•                   суттєві відмінності в розвитку регіонів та постійне використання цих відмінностей для загострення політичного протистояння;
•                   уповільнений розвиток місцевого самоврядування та ін. [14, с. 3].

Серед недоліків наявного адміністративно-територіального устрою України Я.Ф. Жовнірчик вказує на тики:

•                   дуалізм виконавчої влади та місцевого самоврядування на обласному і районному рівнях, закладених у Конституції і законодавчих актах України;
•                   дублювання повноважень органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;
•                   переважання у законодавстві делегованих повноважень (яких 80) над власними (яких 67) щодо органів місцевого самоврядування [22, с. 3].

Порівняльний аналіз показує, що число рівнів в ієрархіях адміністративно-територіального устрою у політично стабільних й економічно процвітаючих державах не перевищує трьох, максимум – чотирьох (держава – штат – графство; держава – земля – муніципальний округ; і т.п.). Збільшення кількості рівнів адміністративно-територіального поділу, як правило, призводить до конфліктів між рівнями. Число рівнів в ієрархії адміністративно-територіального поділу в УРСР складало п’ять „республіка – область – район – місто – поселення”) і шість в СРСР: „СРСР – республіка – область – місто – район – поселення”. Система адміністративно-територіального поділу СРСР й Української РСР як його складової частини була побудована так, що центр (союзний центр – стосовно республіканського рівня, республіканський – стосовно обласного чи районного і т.д.) стосовно будь-якої периферії виступав як інститут відчуження і концентрації виробленого периферією продукту й орган розподілу відчужених у безпосередніх виробників ресурсів. Органи управління нижче лежачого рівня прагнули віддати Центру якомога менше, а одержати з централізованих ресурсів якомога більше. Політика будь-якого „центру”, природно, була протилежною, він прагнув узяти від підлеглої території більше, а віддати менше. Конфлікти між суміжними рівнями ієрархії вирішувалися переносом їх на більш високий рівень, який виступав у ролі третейського судді і верховного розпорядника ресурсів [27, с. 11].

Щодо недоліків наявного адміністративно-територіального устрою України, можна також вказати на наявність колізій у законодавстві, недосконалість ієрархічної структури адміністративно-територіального устрою, неможливість забезпечити ефективну територіальну організацію влади.

РОЗДІЛ 3. РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ

 

3.1. Досвід реформування адміністративно-територіального устрою в країнах Європейського Союзу

 

Регіоналізація, територіальна децентралізація влади та розподіл сфер діяльності між різними органами місцевого самоврядування з першого дня трансформаційних перетворень були предметом гарячих дискусій в унітарних країнах Європейського Союзу. Зміна політичної системи на фоні інтеграції у європейську економіку, створення структури місцевого самоврядування на принципах громадянської демократії дали поштовх для нового сприйняття процесів взаємодії між центральними і регіональними органами влади, гармонізації питань незалежності громади та функцій управління на середніх рівнях.

Майже в усіх колишніх соціалістичних країнах економічна, політична та функціональна трансформація основних рівнів самоврядування стала пріоритетним завданням -  попередній, субнаціональний, рівень або взагалі зник, або обсяг його функцій значно обмежено чи трансформовано, але він знаходить відповідне відображення у реформуванні адміністративно-територіального устрою цих країн.

Значну увагу проблемам трансформації основних рівнів самоврядування та відповідному реформуванню адміністративно-територіального устрою приділяється у країнах Прибалтики - Латвії, Литві та Естонії. Шляхом перетворення з унітарної у федеративну державу рухається Бельгія. Далі охарактеризуємо поетапні кроки деяких країн Європи в питанні реформування адміністративно-територіального устрою своїх територій та зробимо висновки для України.

У 1998 р. у Польщі було прийнято остаточне рішення про децентралізацію і проведення територіальної реформи. При цьому в ході затвердження Проекту територіальної реформи найбільшу дискусію в польському парламенті  викликали не фінансові питання чи розподіл повноважень, а кількість регіональних утворень на рівні воєводств (провінцій) за європейською класифікацією. Можна вважати, що історичним (у т. ч. й соціально-економічним), культурним чи етнічним аспектам при цьому надавалося більше ваги, ніж суто структурним чи інституційним питанням.

Наприкінці 1998 р. Польща поділялась на 2489 муніципалітетів (з виборчими органами влади) і 49 воєводств під керівництвом представників центрального уряду (воєвод). З метою максимального наближення регіональної ієрархічної  структури Польщі до прийнятої схеми в ЄЄ, починаючи з 1 січня 1999 р. в адміністративно-територіальний устрій країни внесено суттєві зміни. На сьогодні у Польщі налічується 2 478 гмін. Функції гміни:

- охорона навколишнього середовища;

- розвиток місцевої економіки;

- гмінні дороги, вулиці, мости, площі, організація дорожнього руху;

- побутове забезпечення (водогони, каналізація, комунальні стоки і відходи, сміттєзвалища, тепло тощо), озеленення, кладовища;

- місцевий громадський транспорт;

- охорона здоров’я;

- соціальна допомога;

- будівництво житла;

- дошкільні заклади;

- середні школи;

- культура, фізична культура, рекреаційні території, спортивні організації;

- торгівля;

- громадський порядок та протипожежна охорона;

- утримання закладів громадського призначення та адміністративних будинків [9, с. 34].

Округи (пов’яти) керуються Радою округу (на чолі з головою) і виконавчим органом (на чолі зі старостою). Вони виконують частково допоміжні функції, які не можуть ефективно надаватися гміною. Гміни, що входять до пов’яту, не підлеглі йому. Всього нараховується 314 пов’ятів та 65 міст на правах пов’ятів, більшість з них має населення понад 100 тис.

Провінції (воєводства). Законодавчим органом у них є регіональні збори (“сеймики”), які очолює голова. Уряд воєводства очолює голова самоуправління (“маршалок”). Уряд несе повну відповідальність за розробку стратегії та економічний розвиток регіону. Влада на рівні провінції (воєводства) фактично розподіляється між представниками центрального уряду (воєводами) і виборчим органом. Загалом представник центрального уряду несе відповідальність за суспільну безпеку, виконання правових норм і забезпечення законності. Крім заходів правового характеру, остаточний розподіл відповідальності визначається практичними домовленостями (виходячи зі специфіки даного регіону).

Країну поділено на 16 воєводств, з яких 4 відносно невеликі, що не мають достатнього економічного потенціалу (за відповідними вимогами ЄС).

На думку польських експертів з регіональної політики, воєводства і пов’яти отримали набагато більше нових обов’язків, ніж джерел доходів, що робить державні дотації цілком необхідною, якщо не ключовою умовою їх фінансування. Проте вважається незаперечним позитивним результатом адміністративно-територіальної реформи формування 16-ти економічно сильніших регіонів (на противагу колишнім 49-ти), основу яких складають переважно динамічні в розвитку міські агломерації. Саме така схема децентралізації державної влади і реформи територіальної адміністрації, на думку тих самих експертів, закладає міцну основу для реалізації сучасної комплексної регіональної політики [9, с. 42].

Протягом 1970-1993 рр. Бельгія перетворилася з унітарної на федеративну державу. Реформування адміністративно-територіального устрою відбувалося шляхом поділу на географічні регіони та мовно-культурні спільноти. Усі зміни зафіксовано у новій Конституції Бельгії від 17 лютого 1994 р. У ході реформи повноваження громад і регіонів було розширено, збільшено їх ресурси, підвищено податкову відповідальність.

З другої половини 2002 р. здійснено новий етап реформування федеративного устрою Бельгії. На цьому етапі реформування ряд повноважень було передано з державного на регіональний рівень. Зокрема, до компетенції регіонів відійшли питання формування політики у сферах сільського господарства, рибальства, зовнішньоекономічної діяльності, розвитку співпраці, розширення податкової самостійності регіонів (вони стали відповідати за дванадцять регіональних податків).

Нинішня інституційна реформа є кроком до конфедерації, що підтверджує існуючу тезу про “відцентровий характер” бельгійського федералізму.

Систему адміністративно-територіального устрою Латвії складають:  на регіональному рівні - 26 районів та 7 міст республіканського підпорядкування (зі статусом району);  на місцевому рівні - 26 об’єднаних самоврядувань (громад), 444 волості та 53 міста. Міста республіканського значення та адміністративно-територіальні одиниці місцевого рівня є первинною територіальною основою місцевого самоврядування. Єдиним законодавчим актом, який регулює питання реформування адміністративно-територіального устрою країни, є Закон про адміністративно-територіальну реформу, прийнятий у жовтні 1998 р. Він регламентує поетапне проведення адміністративно-територіальної реформи органів місцевого самоврядування, формування державних регіональних адміністративно-територіальних одиниць, питання координації адміністративно-територіальної реформи й терміни виконання конкретних заходів (реформ) по кожному з напрямів [9, с. 49].

У вересні 2001 р. уряд Латвії вніс до профільних комітетів парламенту проект закону, за яким передбачається реформування 26-ти існуючих районів у 5-ти регіонах. Чотири з цих регіонів являють собою історичні землі Латвії (подібно до українських земель), а місто Рига набуло прав регіону [9, с. 55].

Нова модель адміністративно-територіального устрою передбачає економію фінансових ресурсів, оскільки зменшується кількість адміністративно-територіальних одиниць і надаються більші права органам регіонального самоврядування.

Досвід реформування адміністративно-територіального устрою у країнах Європи дає змогу зробити деякі висновки, врахування яких виключно важливе для України з точки зору майбутнього вирішення нею даної проблеми:

реформування адміністративно-територіального устрою в усіх країнах спиралося на концептуально визначену і законодавчо закріплену нову модель загальнодержавного та регіонального управління, чіткий розподіл повноважень між зазначеними рівнями управління та системою самоврядування;

нова модель загальнодержавного, регіонального та місцевого управління, системи органів самоврядування і територій, на які поширюється їх дія, закладається в основу нового адміністратив­но-територіального устрою країн;

у більшості країн світу розробка нового закону про регіональний розвиток, яким чітко визначаються функції управління на різних його ієрархічних рівнях та взаємозв'язки з органами самоврядування, передує процесу реформування адміністративно-територіального устрою;

розміри низових адміністративно-територіальних одиниць (в умовах України їм за своєю сутністю сьогодні найбільше відповідають території сільських рад), що приймаються за базовий рівень адміністративно-територіального устрою, визначаються обов'язково з врахуванням фінансової спроможності країни та, відповідно, спроможності самих цих територіальних формувань;

існує практика об'єднання низових адміністративно-територіальних утворень (територіальних громад) у союзи територіальних громад з метою підвищення їх спроможності у вирішенні спільних місцевих проблем, тобто вирішення власних (місцевого значення) соціально-економічних програм перспективного розвитку;

незалежно від політичного устрою країн світу через такі організаційні форми самоорганізації їх населення, як громада (у різних країнах їх називають по-різному), громадяни цих країн здійснюють пряме, безпосереднє управління значною часткою (як визначено в Європейській хартії про місцеве самоврядування) справ щодо життєдіяльності усього суспільства;

законодавча база, що визначає адміністративно-територіальний устрій країн світу, допускає випадки наявності, окрім єдиного загальнодержавного закону з даного питання, окремих законів для конкретних територіальних утворень (одиниць).

 

 

3.2. Сутність реформи адміністративно-територіального устрою України

 

Адміністративно-територіальний устрій в Україні – інструмент, який допомагає владі у вирішенні ідеологічних, політичних, економічних, управлінських, соціальних завдань. Ефективно упорядкований адміністративно-територіальний устрій держави сприяє сталому розвитку у всіх сферах державно-управлінських відносин – від економічних до етнонаціональних; забезпечення територіальної цілісності держави та динамічного, збалансованого розвитку всіх її адміністративно-територіальних утворень.

І Вівсяна вказує, що реформування адміністративно-територіального устрою є складовою адміністративно-територіальної реформи, що покликана оптимізувати систему управління територіями, упорядкувати взаємовідносини органів влади різних ієрархічних рівнів, та сприяти підвищенню рівня життя кожного громадянина в кожному міському чи сільському населеному пункті [31].

М. І. Скуратович вказує, що реформа адміністративно-територіального устрою – це комплекс політико-правових заходів, що передбачають проведення структурних, функціональних та державно-службових трансформацій, насамперед у сфері виконавчої влади, і створення на цій основі ефективної системи державного управління [27, с. 3].

Реформи адміністративно-територіального устрою країни своїм стратегічним спрямуванням завжди має на меті зробити державне управління територіями більш ефективним, менш затратним, а адміністративно-територіальні одиниці такими, які б сприяли концентрації ресурсів на території, але водночас не були надто обтяжливими для отримання населенням публічних послуг, що надаються органами влади відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Реформи адміністративно-територіального устрою країни не може зводитися до чисто територіальних змін і повинна містити в собі комплекс заходів для реформування всієї системи влади; при цьому новий адміністративно-територіальний поділ повинен проводитися не за якимось одним основним принципом, а лише на основі комплексного підходу.

У процесі реформування адміністративно-територіального устрою держави необхідно застосовувати комплексний підхід з врахуванням таких базових складових – політичної, правової, організаційної. Для цих складових Н.С. Зелінська використовує поняття «детермінанта». Політична детермінанта включає в себе такі чинники, як:

• мета утворення певного адміністративно-територіального устрою;
• політична воля, без якої не почнеться упорядкування адміністративно-територіального устрою;
• механізм реалізації політичного рішення (примус, формування громадської думки тощо).

Правову детермінанту формують:

- чинне законодавство (Конституція України, закони, підзаконні та локальні нормативно-правові акти тощо);

- проекти змін, які необхідно внести в законодавчу базу;

- процеси розробки зазначених нормативно-правових актів.

Організаційна детермінанта включає:

- територіальні органи загальнодержавних структур;

- місцеві структури (регіональні, районні тощо);

- їх взаємозв’язки.

В цій детермінанті також слід враховувати принципи, критерії та методи на основі яких діють ці органи, а також їх функції, повноваження, компетенція і таке інше [14, с. 11].

Структурно-функціональну модель реформи адміністративно-територіального устрою України показано на рис. 3.1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.              взаємодія;
2.              взаємовпливи

 

Рис. 3.1. Структурно-функціональна модель державного управління реформою адміністративно-територіального устрою України [14, с. 11]

 

Отже, політична детермінанта виконує роль рушійної сили, оскільки без прийняття рішення щодо упорядкування адміністративно-територіального устрою на різних рівнях та політичної волі до втілення його в життя, механізм державного управління просто не запрацює [14, с. 10-11].

Для легітимізації та юридичного закріплення процесу упорядкування адміністративно-територіального устрою країни необхідна нова або удосконалена законодавча база. Адже саме через нормативно-правові акти оформляється директивна основа управління, визначаються права і компетенція державних органів, їх структурних підрозділів, закріплюється найбільш раціональний варіант управлінської діяльності, підтримується належна організованість і дисципліна учасників управлінського процесу. Тому правова складова слугує фундаментом для здійснення реформування адміністративно-територіального устрою.

Для формування та виконання державно-управлінських рішень необхідна дієва організаційна система. Вона відіграє важливу роль і у підготовчому процесі прийняття управлінського рішення, і у забезпеченні адекватного виконання всіх етапів впровадження розроблених та затверджених заходів реформування адміністративно-територіального устрою. Саме тому організаційна складова найбільш динамічна в механізмі державного управління упорядкуванням адміністративно-територіального устрою країни.

 

 

3.3. Сучасний стан і проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України

 

В Україні є свої історичні й культурні традиції, що могли б сприяти впровадженню нового адміністративно-територіального устрою. При впровадженні нової моделі адміністративно-територіального поділу в сучасній Україні необхідно враховувати відмінності у культурі і менталітеті населення різних регіонів.

Верховною Радою у 1997 р. було прийнято Закон України “Про адміністративно-територіальний устрій”, однак ця спроба вирішення проблеми наявного адміністративно-територіального устрою України успіхом не увінчалася, оскільки після подвійного президентського вето про документ практично забули. У подальшому було створено Комісію з питань адміністративно-територіального устрою, яка заявила, що адміністративно-територіальний поділ України повинен бути „раціональним” [27, с. 3].

У 2000 р. було сформовано Комісію з питань адміністративно-територіального устрою як консультативно-дорадчого органу та затверджено Положення про неї. Комісія розпочала свою роботу в умовах, коли проблеми адміністративно-територіального устрою офіційно були окреслені лише в Концепції адміністративної реформи та частково - у політичних програмних документах Президента України.

Оскільки основними напрямами реформи адміністративно-територіального устрою на той період було визначено приведення його у відповідність до Конституції України, то уряд прийняв рішення вдосконалювати систему влади на місцях шляхом розмежування повноважень між її суб’єктами. Так, розпорядженням Кабінету Міністрів від 01.03.01 р. № 69 схвалено Концепцію внесення змін до законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”. Практика застосування зазначених законів засвідчила недосконалість правового регулювання у сфері управління соціально-економічними процесами на регіональному та місцевому рівнях, що зумовлювало поглиблення диспропорцій та диференціацію територіального розвитку, погіршення якості надання державних і громадських послуг населенню. Неузгодженість і дублювання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування спричинювало невизначеність їх відповідальності, послаблювало державний і громадський контроль за результатами їх практичної діяльності.

Під час спроби законопроектного втілення положень зазначеної концепції дійшли висновку, що все-таки першочергової зміни потребує система адміністративно-територіального устрою держави.

Тому на початку 2002 р. утворено Міжвідомчу комісію з підготовки Концепції удосконалення системи адміністративно-територіального устрою, а наприкінці того ж року - Міжвідомчу раду з підготовки проекту Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій України” [4, с.10 ].

Результатом діяльності вказаних вище органів став законопроект “Про адміністративно-територіальний устрій України”. На жаль, статусу чинного нормативно-правового акта зазначений законопроект так і не набрав.

Ще одну спробу вирішення проблемних питань адміністративно-територіального устрою було здійснено у 2004 р. При цьому уже йшлося про системне та комплексне вирішення питання. Розпорядженням Кабінету Міністрів від 13.05.04 р. № 308 утворено Міжвідомчу робочу групу з розроблення концептуальних засад удосконалення системи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою. Напрацюваннями цього органу в 2005 р. став новий законопроект “Про адміністративно-територіальний устрій України”. На жаль, доля зазначеного законопроекту була така сама, як і попередніх законопроектів з цих питань - він залишився лише законопроектом. Але дане питання широко обговорювалося серед політикуму, в наукових колах та громадськістю. На даному етапі йшлося вже про системне реформування територіальної організації влади, у т. ч. й шляхом конституційних змін. І все-таки через політичну ситуацію в країні реформування не було втілене в життя: ситуація та проблеми, пов’язані з існуючим адміністративно-територіальним устроєм держави, і досі залишаються неврегульованими [4, с.14].

В. С. Куйбіда вказує, що ефективним шляхом реформування адміністративно – територіального устрою України є децентралізація влади. В Україні наразі гостро відчувається необхідність наближення влади до населення, широкого розвитку місцевої ініціативи, участі населення в управлінні економічним і соціальним розвитком територій - осередків його проживання [4, с.89].

Разом з тим не треба забувати, що період існування України як незалежної держави є не настільки значним, щоб можна було говорити про остаточну сформованість стійких національно зорієнтованих тенденцій управління розвитком держави.

Шляхами децентралізації влади В. С. Куйбіда називає  децентралізацію влади шляхом федералізації або регіоналізація влади в умовах збереження унітарності України. Автор вказує, що федералізація на сьогодні не актуальна для України з огляду на саму природу федералізму, яка полягає в тому, що поштовх до таких процесів відбувається знизу. Федерація створюється там і тоді, де і коли існують значні відмінності у національно-етнічному складі населення країни, історичних, культурних і територіальних особливостях. Крім того, вона не призводить автоматично до децентралізації, оскільки федерації можуть бути як централізованими, так і децентралізованими.

З огляду на короткий період існування України як самостійної держави, а відтак відсутності стійкого державницького імунітету та неконсолідованості української нації країна ще не готова до запровадження федерального устрою. На погляд В. С. Куйбіди, для цього немає необхідних об’єктивних причин. У разі запровадження такого устрою він не зміг би кардинально вирішити питання децентралізації влади, а лише призвів би до посиленого варіанту федералізації з ілюзорною децентралізацією влади [4, с.92].

Поняття “регіоналізація”, з огляду на відповідний досвід інших країн світу, звично у нашій свідомості асоціюється зі ство­енням нового типу територіального утворення - запровадження укрупнених адміністративно-територіальних одиниць.

Аналіз наукової літератури дозволяє стверджувати, що доцільно зробити прив’язку майбутніх укрупнених областей України до так званих територіально-виробничих комплексів. Це надасть можливість говорити про 10 областей як про один з найбільш імовірних варіантів майбутнього адміністративно-територіального поділу України: Київщина, Слобожанщина, Донеччина, Запоріжжя, Таврія, Крим, Черкащина, Поділля, Карпатська область, Волинь[27, с. 12].

Регулювання адміністративно-територіального устрою має бути предметом спільного ведення органів державної влади України й органів місцевого самоврядування. Окремі питання адміністративно-територіального устрою можуть відноситися до виняткового ведення органів державної влади України. Питання адміністративно-територіального устрою і територіальної організації місцевого самоврядування не можуть розглядатися як питання місцевого значення.

М. І. Скуратович вважає, що доцільним є прийняття Закону України “Про загальні принципи адміністративно-територіального устрою” із включенням у нього положень, що визначають:

розмежування повноважень по регулюванню адміністративно-територіального устрою між центральними й місцевими органами державної влади;

систему видів адміністративно-територіальних одиниць, загальні умови утворення і скасування адміністративно-територіальних одиниць, встановлення і зміни їх адміністративних кордонів;

порядок встановлення і зміни найменувань адміністративно-територіальних одиниць;

порядок утворення і ліквідації адміністративно-територіальних одиниць, що складають базовий рівень територіальної організації державних органів – районів, міст регіонального значення, районів у містах;

загальні принципи визначення території місцевого самоврядування, утворення, перетворення і ліквідації органів місцевого самоврядування, умови правонаступництва при скасуванні територіальних утворень;

правові основи єдиної системи обліку адміністративно-територіальних одиниць в Україні [27, с. 13].

Територіальна організація місцевого самоврядування повинна відповідати одному чи декільком рівням загальної структури адміністративно-територіального устрою. Найбільш раціональним може бути такий варіант територіальної організації місцевого самоврядування, який припускає наявність між територією країни в цілому і рівнем адміністративно-територіального устрою, на якому діє місцеве самоврядування, проміжного (“буферного”) рівня територіальної організації з виконанням на ньому винятково державних повноважень.

Як показує негативна практика 2014 р., референдум не може застосовуватися як форма врахування думки населення з питань адміністративно-територіального устрою держави. Необхідним уявляється закріплення у чинному законодавстві інституту безпосереднього волевиявлення населення з питань адміністративно-територіального устрою, аналогічного за процедурою референдуму, але який би мав консультативне (рекомендаційне) значення. Доцільним також вбачається утворення у структурі органів виконавчої влади органа зі спеціальною компетенцією, який би координував виконання державних повноважень в області адміністративно-територіального устрою.

Основними напрямками удосконалення законодавства України про адміністративно-територіальний устрій можуть стати:

уточнення категоріально-понятійного апарату, використовуваного у законодавстві;

оптимізація системи видів адміністративно-територіальних одиниць в Україні;

більш чітке розмежування повноважень з питань адміністративно-територіального устрою між законодавчим (представницьким), виконавчими органами державної влади й органами місцевого самоврядування;

реалізація принципу взаємозв’язку територіальної організації місцевого самоврядування з загальною структурою адміністративно-територіального устрою України;

приведення у відповідність з чинним законодавством гарантій врахування думки населення з питань адміністративно-територіального устрою, закріплення умов регулювання адміністративно-територіального устрою при негативній думці населення з відповідного питання;

приведення у відповідність з чинним законодавством порядку участі місцевих органів державної влади у встановленні і зміні найменувань адміністративно-територіальних одиниць [27, с. 13].

Ми не можемо не погодитися з думкою науковців, що основними перешкодами на шляху до реформування адміністративно-територіального устрою України є низька компетентність і кваліфікація державних службовців, низький рівень якості державного управління [27, с. 12]. Одною з головних проблем України є низька якість державних інститутів, неналежне врядування. Корупція, зрощення влади та бізнесу, постійна боротьба бізнесово-політичних угруповань за владу і власність; нездатність (або небажання) влади більш-менш чітко окреслити не лише стратегію соціально-економічного розвитку країни та її зовнішньополітичні пріоритети, але й національні інтереси країни; розбіжності декларацій і реальних дій.

На думку Н. С. Зелінської, організацію розробки напрямів реформування адміністративно-територіального устрою України міг би здійснювати аналітичний центр підготовки та реалізації упорядкування адміністративно-територіального устрою, на який можливо було б також покласти обов’язки щодо впровадження змін в адміністративно-територіальний устрій [14, с. 14].

Вважаємо, реформування адміністративно-територіального устрою України має максимально враховувати історичні традиції та етнічні особливості населення, яке проживає на певних територіях або землях, з подальшим закріпленням їх у конкретних одиницях адміністратив­но-територіального устрою. В Україні цьому найбільше відповідає наявність таких історичних територій, як Галичина, Слобожанщина, Поділля, Полісся, Таврида, Донбас.

 

ВИСНОВКИ

 

За результатами проведеного у роботі дослідження, можемо зробити наступні висновки:

1. Адміністративно-територіальний устрій являє собою розподіл території держави на частини (адміністративно-територіальні одиниці), які є територіальною основою для побудови і функціонування системи органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Формування територіального устрою – тривалий процес. Він поєднує як елементи природного відособлення територій, кожна з яких об’єднується власною системою господарських, соціальних, культурних зв’язків, транспортних комунікацій, в окремих випадках – особливостями етнічного і конфесійного складу населення, так і заходи, ініційовані органами влади, зацікавленими в структуруванні території, впорядкуванні її організації з метою вдосконалення системи управління, підвищення ефективності фіскальної політики.

2. До чинників утворення, упорядкування та розвитку адміністративно-територіального устрою країни належать: географічні, історичні та політичні чинники, культурно-ментальні чинники, економічні та комунікаційні чинники, демографічні та соціальні чинники, адміністративні чинники              , організаційні чинники.

3. Порівняльно-історичний метод дозволяє шляхом порівняння встановити схожість й відмінність адміністративно-територіального устрою держави у різні сторічні періоди.

Метод факторного аналізу дозволяє виявити об’єктивно існуючі чинники які впливають на процес зародження та становлення, розвитку й еволюції адміністративно-територіального устрою держави.

Сутність методу моделювання його полягає у дослідженні яких явищ, процесів або систем об'єктів шляхом побудови і вивчення їх моделей. Отже, при моделюванні адміністративно-територіального устрою держави як система замінюється іншою допоміжною або штучною більш спрощеною системою. Закономірності та тенденції, що виявлені в процесі моделювання, потім розповсюджуються на реальну дійсність, з’ясування тенденцій розвитку та шляхів покращення адміністративно-територіального устрою держави. Моделювання спрощує дослідження, робить його менш трудомістким і більш наочним.

4. Адміністративно-територіальний устрій України, що сформувався під дією різних історичних, політичних, соціально-економічних умов, не є сталим. Адаптуючись до нових умов і потреб держави, він невідворотно буде змінюватися.

5. Станом на 1 січня 2016 року в Україні були такі адміністративно-територіальні одиниці: АР Крим, 24 області, Київ та Севастополь, у складі яких нараховується 490 районів, 460 міст (з них 187 міст спец. статусу, республіканського, обласного значення), 111 районів у містах, 885 селищ міського типу, 28385 сільських населених пунктів.

У березні 2014 року українська влада втратила контроль над окупованою Російською Федерацією АР Крим, влітку — над частиною Донецької та Луганської областей.

У Стратегії національної безпеки України, що затверджена Указом Президента України. від 26 травня 2015 року вказано: «відновлення територіальної цілісності України та цілісності демократичних інститутів на всій її території, реінтеграція тимчасово окупованих територій після їх звільнення є стратегічним завданням політики національної безпеки». Існуюча система адміністративно-територіального устрою України є неефективною і може призвести до непередбачуваних соціально-економічних і політичних наслідків аж до втрати Україною своєї державності.

6. Досвід реформування адміністративно-територіального устрою у країнах Європи дає змогу зробити деякі висновки, врахування яких виключно важливе для України з точки зору майбутнього вирішення нею даної проблеми.

7. Реформа адміністративно-територіального устрою – це комплекс політико-правових заходів, що передбачають проведення структурних, функціональних та державно-службових трансформацій, насамперед у сфері виконавчої влади, і створення на цій основі ефективної системи державного управління.

8. В Україні є свої історичні й культурні традиції, що могли б сприяти впровадженню нового адміністративно-територіального устрою. При впровадженні нової моделі адміністративно-територіального поділу в сучасній Україні необхідно враховувати відмінності у культурі і менталітеті населення різних регіонів.

На думку Н. С. Зелінської, організацію розробки напрямів реформування адміністративно-територіального устрою України міг би здійснювати аналітичний центр підготовки та реалізації упорядкування адміністративно-територіального устрою, на який можливо було б також покласти обов’язки щодо впровадження змін в адміністративно-територіальний устрій.

Вказано, що реформування адміністративно-територіального устрою України має максимально враховувати історичні традиції та етнічні особливості населення, яке проживає на певних територіях або землях, з подальшим закріпленням їх у конкретних одиницях адміністратив­но-територіального устрою. В Україні цьому найбільше відповідає наявність таких історичних територій, як Галичина, Слобожанщина, Поділля, Полісся, Таврида, Донбас.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.                Конституція України. Документ 254к/96-вр, чинний, поточна редакція — Редакція від 30.09.2016, підстава 1401-19 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2.                Стратегія національної безпеки України. Затверджена Указом Президента України. від 26 травня 2015 року № 287/2015. Документ 287/2015, чинний, поточна редакція — Прийняття від 26.05.2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/287/2015
3.                Адміністративно-територіальний устрій та сталий розвиток регіону (концептуальні основи та методологія) [Текст] : монографія / В. М. Бабаєв [та ін.] ; Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т". - 2-ге вид., стер. - Х. : НТУ "ХПІ", 2008. - 316 c.
4.                Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи [Текст] : [монографія] / В. С. Куйбіда [та ін.] ; заг. ред. О. В. Турчинов ; Секретаріат Кабінету Міністрів України. - К. : [Геопринт], 2009. - 615 с.
5.                Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи / Авт. кол.: Куйбіда В. С., Павленко В. П., Яцюк В. А., Матвіїшин О. Я., Ткачук А. Ф., Негода В. А., Карпінський Ю. О., Пухтинський М. О., Ганущак Ю. І., Бабич О. М., Лебединська О. Ю., Матійчик Т. М., Кравець Т. А. Секретаріат Кабінету Міністрів України. – К., 2009. – 618 с.
6.                Адміністративно-територіальний устрій України [Текст] : історія та сучасність / В. А. Яцюк [та ін.] ; ред. В. Г. Яцуба ; Секретаріат Кабінету Міністрів України. - 2-ге вид., випр. і доп. - К. : [б.в.], 2002. - 269 с.
7.                Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування [Текст] / В. Г. Яцуба [та ін.]. - К. : [б.в.], 2007. - 366 с.: 
8.                Адміністративно-територіальний устрій України [Текст] : довідник / авт.-упоряд. А. І. Жежера [та ін.] ; Державне підприємство "Державний картографо-геодезичний фонд України" ДП "Укркартгеофонд". - К. : [б.в.], 2005. - 798 с.
9.                Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу [Текст] : навч. посіб. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; [авт.-упоряд.: М. О. Баймуратов та ін. ; за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, М. К. Орлатого]. - Київ : НАДУ, 2015. - 625 с.
10.           Адміністративно-територіальний устрій та сталий розвиток регіону [Текст] : концептуальні основи та методологія / В. М. Бабаєв [та ін.] ; Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т". - Х. : НТУ "ХПІ", 2006. - 315 с.
11.           Верменич Я. В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування [Текст] : у 2 ч. / Я. В. Верменич. - К. : Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, Центр теоретико-метод. проблем історичної регіоналістики, 2009 . - Ч. 1. - К. : [б.в.], 2009. - 364 с.
12.           Верменич Я. В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування [Текст] : у 2 ч. / Я. В. Верменич. - К. : Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, Центр теоретико-метод. проблем історичної регіоналістики, 2009 . - Ч. 2. - К. : [б.в.], 2009. - 370 с.
13.           Доценко А. І. Адміністративно-територіальний устрій і розселення в Україні [Текст] / А. І. Доценко ; НАН України, Рада по вивченню продукт. сил України. - К. : РВПС України НАН України, 2003. - 76 с.
14.           Зелінська Н.С. Механізм державного управління упорядкуванням адміністративно-територіального устрою на регіональному рівні (на прикладі південних областей України): автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Н.С. Зелінська ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Одес. регіон. ін-т держ. упр. — О., 2010. — 20 с.
15.           Зелінська Н. С. Адміністративно-територіальний устрій регіонів України як предмет наукового дослідження / Н. С. Зелінська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць ОРІДУ. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 3 (31). – С. 294–299.
16.           Зелінська Н. С. Удосконалення механізму упорядкування АТУ: регіональний рівень / Н. С. Зелінська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – № 2 (36). – С. 186–195.
17.           Зелінська Н. С. Історичне упорядкування адміністративно-територіального устрою регіонів України як предмет дослідження державного управління / Н. С. Зелінська // Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування : наук.-практ. конф. за міжнар. участю, 31 трав. 2007 р. : у 4 т. / [за заг. ред. О. Ю. Оболенського, С. В. Сьоміна] : тези доп. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – Т. 1. – С. 159–160.
18.           Зелінська Н. С. Історико-правові засади формування адміністративно-територіального устрою України / Н. С. Зелінська // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації : підсумкова наук.-практ. конф. за міжнар. участю, 31 жовт. 2007 р. : [в 2 т.] : тези доп. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Т. 1. – С. 260–262.
19.           Зелінська Н. С. До питання про термінологічне визначення сутності поняття «адміністративно-територіальний устрій» / Н. С. Зелінська // Державне управління та місцеве самоврядування : VІІІ Міжнар. наук. конгрес, 27–28 берез. 2008 р. : тези доп. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. – С. 25–26.
20.           Зелінська Н. С. Організаційні засади застосування принципів адміністративно-територіального устрою / Н. С. Зелінська // Державне управління та місцеве самоврядування : ІХ Міжнар. наук. конгрес, 26–27 берез. 2009 р. : тези доп. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – С. 93–94.
21.           Зелінська Н. С. Механізм упорядкування адміністративно-територіального устрою регіонів України / Н. С. Зелінська // Консолідація зусиль суспільства, політиків, вчених, бізнесменів щодо визначення стратегій регіонального розвитку : міжнародний форум, 15–16 жовт. 2009 р. / [уклад. С. К. Хаджирадєва ; ред. П. П. Сігута] : тези доп. – Одеса : «Друк», 2009. – С. 94–103.
22.           Жовнірчик Я.Ф. Розвиток територіальної організації місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.04 / Я.Ф. Жовнірчик ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — К., 2005. — 20 с.
23.           Новик В. П. Адміністративно-територіальний устрій: організаційно-правовий аспект [Текст] : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Новик Валентина Петрівна ; Національний аграрний ун-т. - К., 2008. - 232 с.
24.           Новик В. П. Адміністративно-територіальний устрій: організаційно-правовий аспект [Текст] : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Новик Валентина Петрівна ; Національний аграрний ун-т. - К., 2008. - 20 с.
25.           Олуйко В. М. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність [Текст] / В. М. Олуйко [та ін] ; ред. В. А. Смолій ; Хмельницька обласна держ. адміністрація, Хмельницька обласна рада, Хмельницький центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів держ. влади, органів місцевого самоврядування, держ. підприємств, установ і організацій, Державний архів Хмельницької області. - Хмельницький : [б.в.], 2005. - 400 с.
26.           Савченко І.В. Адміністративно-територіальний устрій Південної України (1775 - 1822 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / І.В. Савченко ; Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя, 2004. — 20 с.
27.           Скуратович І.М. Адміністративно-територіальний устрій України в 1920 - 1930-х рр. і його впливи на організацію державного управління: історико-правове дослідження: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / І.М. Скуратович ; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2005. — 20 с.
28.           Ткачук П. М. Адміністративно-територіальний устрій сільського району [Текст] : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Ткачук Павло Миколайович ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 1999. - 20 с.
29.           Україна. Адміністративно-територіальний устрій [Текст] : станом на 1 січ. 2012 р. / Верховна Рада України ; [за заг. ред. В. О. Зайчука ; упоряд. В. І. Гапотченко ; відп. ред. Г. П. Скопненко]. - К. : Парламент. вид-во, 2012. - 783, [34] с.
30.           Шабельніков В. І. Адміністративно-територіальний устрій України: історичний досвід і уроки (1917 - червень 1941 рр.) [Текст] : монографія / В. І. Шабельніков ; Донец. нац. ун-т. - Донецьк : ДонНУ, 2011. - 305 с.
31.           Вівсяна І. Обґрунтування реформи адміністративно- територіального устрою України з позицій історичної географії/І. Вівсяна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.kspu.kr.ua/jspui/bitstream/123456789/1126/1/97.pdf
32.           Геопортал адміністративно-територіального устрою України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: tu.minregion.gov.ua/ua/karta#map=6//49.43241258024851//30.520019531250004&&layer=8906587737484582-v:1|op:1//8894715282779406-v:1|op:1
33.           Литвин В. Адміністративно-територіальний устрій України: ретроспективне бачення й перспективи реформування./В. Литвин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/article/255545
34.           Статистичний збірник «Україна у цифрах» 2015 р.. Державна Служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

 

Додаток А

 

 

Рис. А.1. Мапа адміністративно-територіального устрою України [32]