Аудіювання "Суперечка"

– Ні, вельможний пане. Мені це не підходить.

Якусь хвилю пан Кобильський розглядав гостя маленькими примруженими очицями.

– Дурний ти, хлопче, – сказав нарешті. – А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…– пан повів рукою по світлиці, – всього вдосталь, а в тебе – стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…

– Негарне це діло, пане. Одна справа – стежити за татарами, і зовсім інша – за своїм братом. І потім – пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.

При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак – кращий вивідник землі переяславської!

А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло – людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав:

– Та я що? Я ж не проти здобичництва. А кажу про десяту частку, яку той здобичник має сплачувати. А хто перевірить, яка вона? Може, десята, а може, й сота. От я тобі й кажу: дай мені знати, хто де промишляє. А далі – то вже не твоя справа. І тебе не обділю. Бо ж сам поглянь, у чому ходиш. Ну то як?

– Ні, пане. Те, що ви називаєте поміччю, я називаю зрадою.

– Зрадою?! – заревів пан Кобильський. – Це ти мені кажеш? Ти нігтя мого не вартий!

Він вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Проте той уже чекав цього. Зблиснули дві блискавки, почувся дзенькіт криці, а через мить шабля пана Кобильського вирвалася з рук.

– Заспокойтеся, пане, – посміхнувся Швайка. – Я скажу вам лише те, що мушу сказати: готуйтеся до татарського нападу. А про все інше – я вас не чув і ви мене не бачили.

Він круто повернувся і вийшов із світлиці.

– Пся крев! – лайнувся пан Кобильський. – Бидло, лайдак! Ну, стривай… – І визирнув у вікно: – Тишкевича! Швидше!

За якусь хвилину перед ним стояв опасистий молодик з чіпкими очицями.

– Слухаю ясновельможного пана, – догідливо сказав він.

Пан Кобильський ще й досі не міг заспокоїтися.

– Бидло, – повторював він, бігаючи по світлиці. Нараз зупинився перед Тишкевичем і запитав:

– Чув?

– Що, прошу пана? – здивувався той, ніби й не стояв хвилину тому під дверима і не вслухався в кожне слово. – Що пан має на увазі?

Пан Кобильський полегшено зітхнув.

– Та то я так… Ти запам’ятав того хлопа, який тільки-но вийшов?

– Еге ж, вашмосць! Бридке бидло, так і проситься на палю!

– На палю не треба, а… куди він подався?

– Схоже, у бік Воронівки, проше пана.

– Ага… Мабуть, за Сулу зібрався. То ти от що… На палю, кажу, не треба, а… – він провів ребром долоні по горлянці. – Тільки не тут, а десь подалі. Зрозумів?

– Зрозумів, ваша вельможність! – виструнчився Тишкевич. – Перехопимо під Мохначем. Він дорогою – а ми навпростець!

– Під Мохначем – то й під Мохначем. Тільки візьми жовнірів зо п’ять, бо то такий хлоп, що просто так до рук не дасться.

– Не турбуйтеся, вашмосць!

Тишкевич крутнувся біля порогу і щез, мовби його й не було. А за хвилину знадвору пролунав шалений дріб копит…

Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом. Ти, Пилипе, видавай хлопців, а я їх грабуватиму!

Швайка не втримався і сплюнув убік. Найгірше було те, що їхні прадіди таки й справді разом билися під Синіми Водами майже сто тридцять років тому, а діди возили морем українську пшеницю від Очакова та Коцюбієва аж у грецькі краї. А от батьки розійшлися. Батько цього Кобильського, тоді ще Семко Кобильчак, подався до Литви чи Польщі і повернувся звідтіля вже паном, з грамотою на кілька селищ. І син його шляхом пішов…

А він, Пилип, свого батька майже не пам’ятає. Загинув батько. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Он там його хата була, за воронівською кам’яною горою. Була та загула. І тепер його хатою став увесь білий світ – від Канева до Кафи, від Переяслава до Хаджибея…

Зненацька швидше відчув, ніж зауважив попереду чиюсь присутність. Завмер і довго наслухав глуху ніч. Очі майже нічого не бачили, а серце підказувало: є щось. Шкода, не взяв з собою вірного Барвінка. Гадав, що на своїй землі небезпеки для нього немає. Що ж, це йому наука на майбутнє…

Швайка звернув у нетрі і спішився. Тримаючи Вітрика на поводі, обережно рушив паралельно до лісової дороги. Через сотню кроків почув, як тріснула гілка під чиїмись ногами. Очі, що призвичаїлися бачити дещо і в такій темряві, розгледіли край дороги кілька кінних постатей. Рука мимоволі потяглася до лука. Що потрібно цим нічним зайдам, на кого вони чатують?

Один із них тихо кашлянув у рукав. Тоді сказав:

– Щось ніби їхало. Чи, може, здалося?

І знову мовчанка. Довга, тривожна.

– Де ж той клятий Швайка? – знову подав голос той, хто кашлянув. – Може, подався іншою дорогою?

– Помовч, – порадив інший і цвикнув зубом.

– І чого це наш пан на нього так з’ївся? – запитав третій.

– Заткніть пащеки, пся крев! – сердито прошипів той, хто перед цим цвикнув зубом. – І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…

Швайка зціпив зуби. Он воно що! Не вибачив йому пан Кобильський, вирішив помститися. Що ж, цього й треба було чекати…

Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Навіть звідсіля, не з’являючись їм на очі, можна було б покласти усіх п’ятьох.

Проте перед ним були не татари. Свої, єдинокровні брати чатували на нього.

Швайка зітхнув. Потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.

“Чекайте, хлопці, чекайте, – з сумною посмішкою подумав він. – Не минути вам канчуків пана Кобильського…”

1. Між ким виникла суперечка?

А між Швайкою і паном Кобильським;

Б між Швайкою і дідом Кібчиком;

В між Тишкевичем і паном Кобильським.

2. На яке запропоноване паном діло не погодився Пилип Швайка?

А забирати всю здобич у побратимів;

Б стежити за татарами;

В стежити за козаками.

3. Як сприйняв Швайка пропозицію Кобильського?

А як допомогу;

Б як зраду;

В як вигідну справу.

4. Що сказав Пилип Швайка наостанок пану?

А щоб той готувався до татарського нападу;

Б що розкаже про їх розмову переяславському старості;

В що обміркує пропозицію Кобильського.

5. У якій битві вистояли прадіди Швайки та Кобильського?

А під Берестечком;

Б під Жовтими Водами;

В під Синіми Водами.

6. Куди, на думку Кобильського, зібрався Швайка?

А за Дніпро;

Б за Сейм;

В за Сулу.

7. Що означає фразеологізм «обідрати, мов липку», ужитий у реченні: «Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай!»?

А нарвати липового цвіту;

Б насміхатися з когось;

В обікрасти когось.

8. Як склалася доля Швайчиного батька?

А повернувся з Польщі паном;

Б був узятий татарами в полон;

В татари спалили його в хаті.

9. Згадуючи батька, Швайка їхав

А лісом;

Б полем;

В степом.

10. Пилип шкодував, що не взяв із собою

А Барвінка;

Б Вітрика;

В Михайла Масла.

11. Чому Швайка не вистрелив у чоловіків, які чатували на нього в лісі?

А бо пожалів їх;

Б бо сили були нерівні;

В бо то були свої, єдинокровні брати.

12. У якому стилі написано цей текст?

А у публіцистичному;

Б у художньому;

В у розмовному.