Авторська казка "Дві річечки" (до літературного конкурсу "За єдину Україну")

Дві річечки

(казка)

На одній високій-високій горі починала свій шлях повноводна ріка Дружниця. Її води, прогріті сонячним промінням, були теплими, чистими та прозорими. А течія стрімкою та сильною. На шляху ріки траплялись різні перепони. То дерево впаде перегороджуючи шлях, то каміння скотиться з гори і прямісінько у річку. Але Дружниці все ні по чім. Вона з легкістю долала будь-які перешкоди.

•                   Доброго ранку, Сонечко! Доброго ранку, дерева! Доброго ранку, квіти і бджоли! – віталась щодня Дружниця. Бо була життєрадісною та безтурботною. Раділа кожному промінчику сонця, кожній пісні пташки та кожній травинці, яка росла на її берегах.

Але, одного разу трапилась з річкою цікава пригода. Вперше в житті вона відчула якісь дивні коливання. Ніби все було як і раніше, але щось, все таки, було якось не так.

Зранку прокинулась ріка як і завжди. Потекла з вершини гори вниз крізь дерева та квіти. Віталась із сонцем і птахами, звірятами і комахами. Раділа новому дню.

•                   Звідки взявся цей велетенський камінь на моєму шляху? – здивувалась Дружниця. – Ще вчора його тут не було.

І тут згадала річка вчорашню подію. Ті дивні коливання виявилися поштовхами землетрусу, в наслідок яких і впав на її шлях цей валун.

Але на цьому здивування річки не закінчилось. Виявилось, що цей камінь ділить її на дві невеликі річечки, які обгинають його з двох сторін розтікаючись у різні боки.

•                   Я сильна і могутня. Я можу об’єднати річечки знову в один потік, обійти камінь і йти далі своїм звичним шляхом. – вирішила Дружниця.

Та в її голові промайнула ще одна думка.

•         Але якщо я матиму два потоки, то я зможу побачити більше, побувати в нових місцях і завести нових друзів.

Так і зробила. До каменя була Дружниця, а після – Доріна та Радуна. Це дві невеличкі річечки, які розходились у різні боки.

• До побачення, Доріна! До завтра!
• До побачення, Радуна!

Понесли свої води річечки новими, невідомими для них, місцями. Шлях Доріни пролягав крізь мальовниче місце. На одному її березі росли дерева та кущі, а на іншому були зелені луки. Багато запашних квітів та нових тварин зустріла Доріна на своєму шляху. Їй дуже сподобався новий напрямок. Щоранку з радістю і завзяттям розпочинала вона свій шлях від каменя і щодня вона йшла все далі й далі.

Одного дня, як завжди, Доріна несла свій потік вперед крізь вже знайомі зарослі верби, далі галявина з маками, потім березова алея...

•    Сьогодні я, нарешті, побачу що ж там за високими соснами і розповім про це Радуні. – радісно планувала Доріна.

Високі сосни були вже зовсім поруч. Лишалось минути волошкову галявину, потім кущі ліщини і за рогом вже сосновий бір.

•    Доброго дня, волошки! – привіталась річечка і радісно помчала вперед.

Але за ліщинами її чекала велика прикрість. Вона, чомусь, не могла текти далі як би не намагалася.

•    Пане дятле, чи не могли б Ви полетіти вперед і подивитись чому я не можу текти далі? – попросила Доріна.
•    Нажаль, між соснами молода сім’я бобрів збудувала собі хатинку. Тому Ваша течія стала озером і Ви не зможете рухатись далі. – повернувшись відповів дятел.

Дуже засмутилась Доріна. Але не втрачала надії. Та як не намагалась зруйнувати дамбу бобрів ніяк їй це не вдавалось. Якби її води були б хоча б трішечки сильнішими і швидшими, то все б вийшло. Сумна Доріна повернулась назад.

Радуна починала свій ранок з посмішки. Вона посміхалась всім навкруги. Її шлях пролягав через зелені поля і сонячні галявини, а метелики над польовими квітами були схожі їй на посмішки і вона вважала що це поля посміхаються їй у відповідь.

Радуну, як і Доріну, приваблювало відкриття нових місць. Вона знала всі поля які траплялися їй на шляху. Спочатку пшеничне, потім ромашкове, за ним кукурудзяне, далі ряд високих тополь за якими, нарешті, її улюблене – з польовими квітами. У кінці цього поля був невисокий пагорб. Саме він цікавив Радуну найбільше. Точніше не він, а те, що знаходилось за ним.

•    Любе сонечко, розкажи мені що знаходиться за пагорбом! Чи там поле, чи там гай, а можливо, там кущі ліщини чи квітучі луки? – запитала Радуна.
•    А чому б тобі не подивитись самій? Наберись сміливості та подолай цей пагорб. – відповіло сонечко.
•    Так, я маю це зробити! Сьогодні відпочину гарненько і завтра наважусь.

Наступного дня, гарненько виспавшись та відпочивши, Радуна відправилась в путь. Вона швидко дісталась пагорба, взяла розгін, але так і не змогла його подолати. Її води виявились занадто слабкими навіть для такої невеликої перешкоди.

•              Коли б я була з Доріною разом наші води були б сильнішими та могутнішими і ми б з легкістю подолали будь-яку перешкоду.

Після цих подій Доріна і Радуна знову об’єдналися в одну велику та могутню річку Дружницю. Вони зрозуміли, що їх сила та велич лише у їх єдності. І лише в єдності вони можуть подолати усі перешкоди на їхньому шляху. 

Цією казкою я хочу показати, що лише у єдності Україна може стати сильною та могутньою державою. Я – за єдину Україну!