Бачити й відчувати красу природи

                                  Бачити й відчувати красу природи         

       Літній дощ видався напрочуд довгий, затяжний, не денний, а добовий. Холодні краплини весело витанцьовували по великих і глибоких калюжах, отримуючи колосальне задоволення. Прудкі пташки (горобчики, синички, ластівки, навіть один дятел) розлетілися по схованках, щоб не потрапити під холодну зливу. Височенні дерева повільно розгойдували віття, струшуючи великі й густі краплини літнього дощу. Це неймовірне й густе поливання квітів, дерев, зеленавої густої травички приносило природі  неймовірне задоволення й радість від незапланованої, але  виконаної роботи.

       Швидкий і завзятий вітерець миттю розігнав величезні кучеряві хмари. Стало так світло й радісно навколо, ніби знову розпочався новий день: теплий, радісний, сонячний, неймовірно приємний. Сонце миттю з’явилося на небесах, потепліло повітря, настрій покращився, задзвеніли небесні ключі, вітерець сам розгойдав віття кущів та дерев. Пташки хором заспівали: голосисто, радісно й дуже активно, ніби готуючи ювілейний  виступ  завзятого пташиного хору. Це було так цікаво, що вертляві горобчики на мить замовкли, прислухаючись до навколишнього світу і вникаючи в суть справи, не звертаючи уваги на прудких сусідок. Сіренькі піджачки хлопчиків-горобчиків було видно повсюди, дзвінкі голосочки розносились на всі боки, чути їх було навіть на  березі невеличкої, але повноводої  річки. Не звертаючи уваги на вибрики ластівок, які витанцьовували на похиленому гіллі, приспівуючи пісень, ніби камерні артисти,  настрій у всіх був хороший, радісний, веселий. Відчувалися літня пора та захоплення пташенят, які засумували без гурту, товариства, веселих витівок і високих польотів, що сягали піднебесся та кучерявих хмарин. Хмаринки ці були такими жвавими, симпатичними й неймовірно красивими, що очей не відведеш. Здавалося, саме сонечко їм посміхалося,  міцно обіймало теплими промінцями,  підморгувало, запрошувало до веселого гурту…

      А час збігав дуже швидко: не встигли повернутися, як сонечко сховалося за обрій; вечір широко розкинув свої темні крила. Пітьма спустилася на землю.. Зоряний  купол  неба  ніби міркував: чому красу зірок можна побачити тільки вночі, на темно-синьому небі, а вдень їх зовсім не видно? А вітер відповідає: кожна пора доби має свої завдання і свої можливості, саме цього  правила потрібно дотримуватись…

      Маємо можливість помилуватися шедеврами відомої нашої поетеси Надії Красоткіної.

      Після дощу

Після дощу так гарно пахне всюди,

В повітрі аромат стоїть п’янкий.

Вдихаю я його на повні груди,

А світ довкола радісний такий.

Дивлюся й надивитися не можу,

Яка краса оточує мене!

Милуюсь світом цим у пору гожу.

Захоплює, вражає все земне.

Та як же світ цей можна не любити!

Тут всюди казка, диво й чудеса.

Яке це щастя на Землі цій жити…

Блищить під сонцем вранішня роса,

Синіє небо, зацвітають квіти,

Пташині линуть світлі голоси…

І тільки серце світові відкрити

В такі мрійливі й радісні часи.

Земля тобі відкриє диво дивне,

Й свою красу до ніг тобі складе.

Покаже все найкраще і чарівне

І в мрію казку радо поведе. Надія Красоткіна

      У поезії Максима Тадейовича Рильського найголовніше місце посідає тема людини і природи. У кожному рядку ніби відбувається їхнє спілкування та єднання. Автор доводить, що  людина і природа - нероздільні. У роздумах про життя поет доходить висновку, що  людина не може існувати без природи, особливо наголошує на людському  відчутті краси навколишнього світу. Максим Рильський майстерно відтворює звуки природи, тонко  розуміє її «мову». Він уплітає в рядки поезії надзвичайно яскраві спостереження.  Читаючи ці рядки, мимоволі переймаєшся поетовими емоціями, переживаєш  разом із ним радість бачення прекрасного.

       Шановні читачі, прихильники поетичної творчості наших митців! Любіть і шануйте природу, читайте  поезію й насолоджуйтесь нею, адже її  автори – справжні майстри слова, його шанувальники. Поезія – це душа людини, результат її спілкування з навколишнім світом, красою природи, умінням її цінувати, розуміти й передавати знання сучасникам та нащадкам.

       Беруть за душу чудові поезії прекрасної людини, майстра слова Надії Красоткіної: її уміння бачити, розуміти, берегти й цінувати красу навколишнього світу й не тільки влітку чи восени, а щоденно, тому що кожної пори року природа навколо нас прекрасна й неповторна, вона допомагає нам  бачити й розуміти світ довкола, берегти його, оберігати. Саме природа робить людину кращою, уважною, спостережливою. Людина – творіння природи, її душа. Людина й природа повинні жити в гармонії; завдання людини – берегти навколишній світ і шанувати його, бо сама людина – частинка природи, її дитя.

       Природа людини — філософське поняття, яке охоплює ті специфічні риси, що роблять нас людьми, представниками людства. Це узагальнююче поняття, по-перше, акцентує на відмінності людей від інших живих істот, по-друге, воно дозволяє абстрагуватися від мінливості, викликаної еволюційними чи дуже важливими соціокультурними процесами.