Презентація: БУНТИ І ПОВСТАННЯ У СРСР. Частина1: Як українці ГУЛАГ зруйнували

БУНТИ І ПОВСТАННЯ У СРСР Частина1: Як українці ГУЛАГ зруйнували

Через систему ГУЛАГу пройшло понад 20 мільйонів людей. У 1953 році, коли помер кат-Сталін, більшість її в’язнів були саме українцями. Саме українські повстанці принесли на територію ГУЛАГу «бацилу бунту». Ті масові повстання, які відбулися на території таборів у Воркуті, Норильську, Кенгіру зламали цю систему. Отже, трохи історії про те, чого не можна було згадувати:

Норильське повстання. Повстання політичних в'язнів Норильського концтабору, яке тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року. Кістяк Норильського повстання складали українці полоненні московсько-радянським окупаційним режимом за участь в національно-визвольному русі, перш за все вояки УПА і підпільники ОУН.

Передумовами до повстання стало прибуття в Горлаг етапів з ув'язненими, які вже мали досвід участі в табірних заворушеннях 1952 року, а також смерть Сталіна (5 березня 1953) і той факт, що амністія поширилася лише на кримінальників та ув'язнених з малими термінами, відсоток яких у Горлагу був невеликий. Багато ув'язнених були політичними. При цьому джерела відзначають, що сам виступ був спровокований табірною адміністрацією (стрілянина по житлових зонах, вбивства охороною ув'язнених), імовірно навмисно — з метою виявлення та ізоляції найактивніших табірників.

25 травня того ж 1953 року були вбиті табірною охороною в'язні Жигайлов і Софроник, а також був поранений Дзюбук. Наступного дня сержант Дятлов автоматною чергою вбив трьох і поранив сімох в'язнів 4-го й 5-го табірних відділень. Саме там і почалося повстання, яке охопило всі інші відділення Норильського концтабору. У відповідь в 4-й зоні «Горлагу» в'язні припинили роботу на будмайданчику, а на одному з будинків, так, щоб добре було видно в інших зонах, написали: «Нас убивають і морять голодом». Керівником повстання 4-ї зони був українець, учасник національно-визвольного руху українців, Євген Грицяк. Євген Грицяк

Найдовше протрималася 3-тя зона, яка переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи. Останній чорний прапор жалоби за вбитими побратимами, який в'язні вивісили на початку повстання, зірвали 4 серпня 1953 року, коли на територію зони в'їхало сім вантажівок з озброєними солдатами. На штурм табору мобілізували й цивільних комуністів та комсомольців Норильська. За офіційними документами загальна кількість загиблих становила до 150 людей. Їхні тіла поховали на цвинтарі під горою імені Шмідта біля міста. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2920 активістів — 45 із них заарештували як організаторів, 365 — посадили в тюрму, 1 500 — перевели до Магадана. Решту ізолювали у нових табірних пунктах. Учасники Норильського повстання. Сидять: Лука Павлишин, Степан Семенюк. 1957.

Це було найперше й наймасовіше повстання після смерті Сталіна. Ключову роль у Норильському повстанні, яке тривало 61 день, відіграли українці, зокрема колишні бійці УПА. Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів та кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося — заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна». Саме з Норильського повстання почався демонтаж людиноненависницької системи таборів, збудованих за Леніна—Сталіна.

Воркутинське повстання19 липня — 1 серпня 1953 р. у таборі особливого режиму «Речлаг» у Воркуті відбулося одне з найбільших табірних повстань, у якому взяло участь більше 15 тисяч учасників. Загалом «Речлаг» тоді складався із 17 відділень, де перебувало 38.589 ув'язнених, зокрема і 16.812 так званих «націоналістів»: 10.495 українських, 2.935 литовських, 1.521 естонських, 1.075 латвійських, 510 польських.

Приводом для повстання стало опублікування Указу Президії ВР СРСР про амністію, коли після смерті Сталіна почали масово відпускати з таборів кримінальних злочинців. Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділах. «Бацилу протесту» у Воркуту занесли штрафники, яких перевели етапом із Камишевського, Піщаного та Степового таборів, які ширили чутки про страйки та саботаж в інших таборах.

Вперше система пішла на поступки. Щоб зняти напругу, міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов підписав розпорядження МВС СРСР про запровадження для ув’язнених Речлагу системи пільг: 9-ти годинний робочий день, зняття з одягу номерів, дозвіл писати один лист на місяць замість двох на рік, бачитися з рідними, переводити зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця. Однак це лише радикалізувало настрої учасників страйку, яких на 24 липня було уже 8700 осіб.

По бараках були створені страйкові комітети. Український страйком розташовувався у бараці 42. В усіх бараках лідери груп проводили бесіди, пояснювали вимоги страйкарів, закликали не йти на конфронтацію з начальством таборів, виконувати всі їхні вимоги, крім роботи. Щоб підкреслити політичний характер страйку та засвідчити солідарні вимоги представників різних націй, на центральній будівлі табору були вивішені національні прапори народів СРСР. Поступово страйк переріс у повстання. Його організацією займалося підпілля, зорганізоване за схемою трійок, які діяли конспіративно. Ядро підпілля складали українські, прибалтійські та польські націоналісти.

Наприкінці місяця до табору прибула комісія на чолі із заступником міністра МВД СРСР Іваном Масленниковим, але переговори не дали результатів. Тоді влада прийняла рішення придушити бунт силою. 31 липня 1953 року табірне керівництво ввело посилений конвой автоматників і звернулося по радіо до в’язнів 2-го табірного відділення із вимогою негайно припинити страйк та вийти із зони. Керівники повстання були заарештовані, а його найактивніші учасники – ізольовані від решти в’язнів. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко прямо перед строєм особисто розстріляв одного із організаторів повстання – поляка Ігнатовича, після чого охорона відкрила вогонь по ув’язнених, які намагалися прорватися до зони.

В результаті стрілянини, за офіційними даними, загинули 53 особи (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА) та 138 осіб дістали поранення. За неофіційними підрахунками, кількість жертв сягнула 130 загиблих та 300-400 поранених. Після закінчення операції у 10-му табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в табори загального режиму. Загалом під час цих двох операцій як активних учасників повстання ізолювали 1122 в’язнів, з них 15 заарештували відразу, а 14 – дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Воркутинське повстання – одне з найбільших, що відбулося в системі ГУЛАГу. Свою назву воно отримало від міста Воркута. Саме там було облаштовано Речлаг – найбільший табір суворого режиму у СРСР. Від 19 липня до 1 серпня 1953 року його політв’язні протестували проти нелюдських умов утримання. Повстання змусило владу до поступок. Тоді ж змінили систему ув’язнення, переглянули справи, багатьох звільнили. Ціною стали життя 62 страйкарів. Попри придушення повстання, діяльність конспіративного центру українських політичних в’язнів у радянських концтаборах не припинилася. Виступ в’язнів у Речлазі надихнув учасників Кенгірського повстання, що сколихнуло імперію ГУЛАГу в травні-червні 1954 року.

Кенгірське повстання. Повстання розпочалося 16 травня 1954 року і тривало 42 дні. В той час у Степлагу перебувало понад 20 тисяч осіб. Українців серед них було 46,3%, ув’язнених із країн Балтії — 22,4%, росіян — 12,8%. Більшість (71,4%) засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58), 6,8% — за бандитизм, 5,8% — за шпіонаж, 5,5% — за участь в антирадянських змовах.

Безпосередньо в Кенгірі, в бунтівному третьому табірному відділенні Степлагу, перебувало 5617 ув’язнених, з них — 3203 чоловіки та 2414 жінок. 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини, у 44,7% (2512 осіб) термін ув’язнення становив 25 років примусових робіт. Згідно з документами, у масовій непокорі третього табірного відділення «Степлагу» брало участь 96% ув’язнених, з них 43% жінок. Кістяк повсталих становили засуджені члени ОУН, бійці УПА та балтійські «лісові брати».

Це був час свободи, коли втомлені знущаннями табірної адміністрації в'язні, самі диктували свої умови чинній владі. Час коли арештанти створили свою маленьку, вільну державу, із чіткою організацією, законами та навіть гімном. І за яку люди практично голіруч пішли проти танків.

Привід до повстання трапився 15 травня 1954 року. На привітання «Христос воскрес!» одного з в’язнів колони чоловіків зустрічна колона жінок хором відповіла «Воістину воскрес!». Охоронець Калімудін відкрив по чоловічій колоні вогонь з автомата. Відразу було вбито 10 осіб, ще п'ятеро померло згодом, а 33 людей отримали поранення.

Вже ввечері 16 травня політичні в’язні на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами №2 та №3, розгромили штрафний і слідчий ізолятори та звільнили звідти людей. О десятій вечора того ж дня до табірного відділення ввели війська. Внаслідок протистояння 13 чоловік було вбито, а з числа табірної охорони в’язні поранили десятьох осіб. Віталій Скірук

19 травня до “Степлагу” прибули заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант В. Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника Управління прокуратури СРСР О. Самсонов. Щоб вгамувати повстання вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. Після трьох днів переговорів пообіцяли розслідувати випадки розстрілу 17–18 травня. Тож в’язні вийшли на роботу.

У свій час політичні в’язні зуміли домовитися з кримінальниками і ті підтримали повстання. Тому адміністрації не вдалось використати кримінальників проти політичних, як це робилось в інших таборах. Тоді 23 травня адміністрація етапувала з Кенгіру 421 кримінального злочинця, а також відновила зруйновані огорожі. Це викликало чергову хвилю супротиву і призвело до початку повноцінного повстання.

В ніч на 24 травня в’язні пробили прохід до жіночої зони та вигнали табірну адміністрацію. Повстанці заходилися будувати барикади та озброюватися – з арматури, завезеної для зміцнення огорож, кували піки і ножі з віконних ґрат, жінки наповнювали пляшки піском, вапном, бензином та хімікатами. Священники проводили богослужіння та навіть вінчання. Хор, яким керував член Крайового проводу ОУН Михайло Сорока, виконував гімн Кенгірського повстання.

Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих. В'язні самі створили "комісію" для розслідування випадків застосування зброї 17–18 травня. До неї увійшли: Капітон Кузнєцов, Вагаршак Батоян, Семен Чинчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська. Згодом представники Конспіративного центру замінили кількох членів комісії на своїх довірених людей.

24 травня під керівництвом Енгельса Слученкова, Юрія Кнопмуса та Валентина Іващенка в’язні зруйнували стіни сусіднього табірного пункту та закликали тамтешніх каторжан долучитися до повстання. 25 травня понад 4 тисячі в'язнів табірного відділення №3 не вийшли на роботу. З 24 травня табірна адміністрація через радіо і гучномовці транслювала заклики до в’язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Але довіри до їхніх слів вже не було. Енгельс (Глєб) Слученков

Капітон Кузнєцов почав виступати за припинення повстання та вихід на роботу. До Кузнєцова під приводом безпеки виділили особисту охорону, щоб тримати його під постійним контролем, щоб не втік з табору. Його надалі використовували у статусі керівника комісії повстанців, щоб повстання не мало виразного антирадянського і антиросійського характеру, а в такий спосіб – уберегти від майбутніх репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання. Капітон Кузнєцов

27 травня почали переговори, на яких в’язні висунули свої чіткі умови. Серед них було притягнення до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, ліквідація слідчого бараку та штрафного бараку, встановлення оплати праці на рівні з вільнонайманими працівниками, дозвіл на вільне спілкування чоловіків і жінок, приїзд до табору члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК.

Організація повстанців вражає. При конспіративному центрі було створено три відділи – військовий, безпеки і пропаганди. Конспіративний центр репрезентували п’ятеро в’язнів: Іоазас Кондратас (юрист, член литовських націоналістів), Віктор Скірук – “Ус” (член УПА з Волині), священник Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, Михайло (Герш) Келлер (член УПА Василь Пендрак, що при арешті, щоб не видати рідних, видав себе за єврея Герша Келлера). Омелян Суничук

Відділ безпеки, який очолював Келлер, створили на взірець Служби безпеки ОУН. Він поділявся на три відділення – комендатуру, розшукове бюро та тюрму. Цьому ж відділу підпорядковувалися: лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Лобастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керівництвом Релена. Також було створено бюро збору скарг в’язнів про злочини в “Степлазі”, його очолив юрист литовський націоналіст Іозас Кондратас. Герш Келлер

Відділ пропаганди на чолі з Юрієм Кномпусом відповідав за поширення інформації через радіовузол та рупори, підготовку малюнків та карикатур. У друкарні робили агітаційні листівки, які доставляли за межі табору за допомогою літаючих зміїв. Стараннями Анатолія Кострицького було створено радіовузол (радіоапарат зробили на основі рентгенівського апарату), мікрофони та динаміки. Згодом він ще й переобладнав генератор та створив мініелектростанцію, провів телефонний зв’язок. Юрій Кномпус

Згадує учасниця повстання, зв’язкова УПА Марія Пиріг: «…на Зелену неділю, зробили велику службу Божу, зі всяких секцій посходилися священники, і такий мішаний хор, літургію відправляли. Десять священників було. Так плакали ми – страшне, що то дивитися як такі старі священники були, їх арештували та й вони в тюрмі сиділи. Потім хлопці зробили сцену, концерт…на зло тим кагебістам…»Марія Пиріг

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року. Чутки про події у 3-й зоні «Степлагу» поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів. 26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ.

Після цього в зону через пробитий у стіні отвір увійшли 5 танків Т-34, 1 600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини. Дві тисячі важко озброєних бійців довелося мобілізувати проти повсталих в'язнів. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах. Ще 1600 чекістів забезпечували запуск ракет. На аеродромі стояли готові до старту бомбардувальники МВС типу Дуглас, пофарбовані в сіро-зелений колір. Почалася кривава розправа. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли.

Жінки, щоб врятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Більше п'ятисот убитих, у тому числі - жінки, і сотні поранених - ось підсумок операції з придушення свободи. Точна кількість загиблих досі лишається невідомою.

П'ятнадцять членів табірного комітету були доправлені до слідчого ізолятора. З 21 липня по 8 серпня 1955 року в Джезказгані відбувався суд над уцілілими активістами повстання. 18 вересня 1956 по присуду розстріляні Г. Келлер і Ю. Кнопмус. Останній перед смертю зміг передати записку, в якій вказав, що зрадив їх Кузнєцов. Е Слученков покутував у таборах до 1980-х років.

А. Кострицький звільнений у травні 1957, помер 1995 року у селі Ярців на Івано-Франківщині. В. Скірук написав прохання про помилування на ім'я К. Ворошилова, звільнився з таборів 1966 року, помер в Луцьку 1998 року. Всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, дали підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій.

Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі. Було проведено реорганізацію виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців – яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання та його масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів: освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби тощо.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!Світлана ІЛЬЧЕНКО