Декоративно-прикладне мистецтво та народні художні промисли.

ТЕМА: Декоративно-прикладне мистецтво та народні художні промисли.

МЕТА: ознайомити учнів із видами декоративно-прикладного мистец­тва, які існували а Україні в XIX ст.; розвивати навички пошуку потрібної інформації, уяву, фантазію при створенні композицій; виховувати шанобливе ставлення до української культури.

ОБЛАДНАННЯ:    учнівські творчі роботи, завдання до кросворду, ілюстративний матеріал, фарби, пензлі, кольоровий папір, клей, ножиці.

                                                                          ХІД УРОКУ

І.     ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Учитель вітається з учнями, перевіряє їхню готовність до уроку, а також повідомляє тему і мету уроку. Для роботи над проектом учні створюють групи, які отримують свої завдання.

II.    ПОДАННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Звіт груп про результати досліджень.

«Мистецтвознавці»

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося удвох напрямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини і як організовані промисли, які створювали товари для продажу.

У XIX ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд, інші речі утилітар­ного призначення. Друга група — ремесла, в яких творчий і виробничий проце­си посідають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група — промисли, в яких твор­чий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлен­ня мистецьких сувенірів, настінні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли — це організоване виробництво творів де­коративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу.

У народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широ­ка галузь мистецтва, яка формує естетику матеріального середовища, створеного людиною. До нього належать такі види: декоративно - прикладне, монументаль­но-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов'язане з архітек­турою. Це декоративні розписи, сграфіто, вітражі, мозаїка, скульптура тощо.

Оформлювальне мистецтво — це художнє оформлення міст, сіл, експозицій виставок, стендів, вітрин тощо.

Найчастіше для визначення сутності декоративно-прикладного мистецтва вживається назва «народне мистецтво».

Декоративно-прикладне мистецтво уособлює предметно-духовний світ лю­дини і включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткан­ня, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з наперу, їм ледве налічується кілька століть. Правда, до середини XIX ст. ні народне мистецтво, ні художнє ремесло не визнавалися за рівноцінні галузі мистецтва, такі, як му­зика, театр чи живопис. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний,, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці. Термін «декора­тивно — прикладний», яким ми сьогодні вільно користуємося, утвердився лише у 70-х рр. цього століття. Раніше у вітчизняній і зарубіжній літературі вживали­ся поняття: «прикладне мистецтво», «декоративне мистецтво», «функціональне мистецтво», «виробниче мистецтво» та ін.

Із другої половини XIX ст. етнографи, історики мистецтва та мистецтвознав­ці все більшого значення надають вивченню народних художніх промислів і про­фесійних ремесел, складовим галузям декоративно-прикладного мистецтва.

Види декоративно-прикладного мистецтва: художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки і рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє коваль­ство, скань, витинанки, мереживо, виготовлення виробів із бісеру, а також меб­лів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів тощо.

«Умільці»

Художнє ткацтво — це ручне або машинне виготовлення тканин на ткаць­кому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ни­ток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування,

ворсування, вибивання тощо.

У дослідженнях матеріально-художньої культури українського народу особ­лива у.ага звернена на виготовлення полотен. Селянським ткалям було відомо

понад 20 видів полотна.

Упродовж віків поруч із домашнім виробництвом тканин відбувався пос­лідовний процес їхнього виготовлення в цехових організаціях (починаючи із XIV ст.), в мануфактурах (із XVII до середини XIX ст.) та фабричних під­приємствах (XIX—XX ст.).

Використовують два види ткацьких верстатів: горизонтальний та верти­кальний. Вироби за сировиною поділяються на льняні, конопляні, вовняні, ба­вовняні та змішані. За призначеним тканину, яку виготовляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядкування житла, для господарських потреб. Ор­намент в тканинах переважно геометричний. Основні мотиви — ромби, прямо­кутники, зубці, розети. Крім геометричних форм поширене зображення птахів, «дерева життя», «берізки», людських постатей тощо.

Килимарство — виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобе­ленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом.

Є різні техніки ручного ткання килимових виробів, що впливає передусім на зовнішній вигляд поверхні. Залежно від техніки виконання виділяються ки­лимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто без ворсові,  з рельєфно виступаючими над основою нитками — ворсові, комбіновані і гобе­ленні.

Окрему групу утворюють гобелени (килими) — картини (шпалери), що ви­готовляються технікою виборного ручного ткання, тобто тчуться окремими ді­лянками. Термін гобелен французького походження (від назви майстерні Гобе­ленів ХУст.) і вже у XIX ст. вживався в Україні (щодо вітчизняних виробів).

За функціональним призначенням виділяють килими: настінні, настільні, залавники, полавники, декоративні доріжки, накидки на крісла тощо. Залеж­но від функціональної ролі вирішуються і їхній орнамент, композиція, колорит. Зміст орнаментальних мотивів, характер зображення — важлива основа поділу килимів за окремими групами: з геометричним, рослинним, геометрично-рослинним, геометризовано-рослинним орнаментом; сюжетно-тематичні. Доміну­ючі мотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квіткові галузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людські постаті та ін. Важливу роль в орнаментально-компози­ційній будові килимів відіграють кайма, обрамування, торочки тощо.

У XIX ст. виготовлення килимів набуло масового поширення, їх ткали міські й сільські ремісники у домашніх умовах, організованих майстернях, на фабриках. Славилися традиційні центри килимарства Лівобережжя, Наддніпрянщини, Східного і Західного Поділля, Волині. У середині XIX ст. в Харкові щороку тка­ли до 25 тис. килимів та інших узорних тканин. Килимові фабрики працюва­ли в селах Марийське Богодухівського повіту, Микитівна Охтирського повіту, Мокриця, Юнаківка, Хотинь Сумського повіту та ін.

Килими України XIX ст. демонструють яскраву сторінку народної культури.

Вишивка — орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, ви­конане різними ручними або машинними швами. Результати аналізу датованих вишивок XVII—XIX ст. дають змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і односторонній.

Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконан­ня, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворітної сторони, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної си­метрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання в Україні розріз­няють близько 100 типів вишивок.

Вишивка розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому тлі, дзвінких звучань вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними нит­ками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає змогу стверджувати, що у цій галузі всебічно розкрилося колористичне обдарування народних майс­тринь. У вишивці втілені чудеса народної фантазії — геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.

За змістом і формою орнаментальних мотивів вишивка переважно поділяєть­ся на геометричну, рослинну, зооморфну, орнітоморфну та антропоморфну.

Вишивка одягу, давня східнослов'янська традиція, набула особливого роз^: витку в Україні у XVIII—XIX ст. На цей час сформувалися комплекси українсь­кого народного чоловічого й жіночого одягу і визначилися принципи розміщення вишивок на головних уборах, натільному, нагрудному, поясному, верхньому одязі, взутті.

Вишивка тканин інтер'єрно-обрядового призначення: рушники, наволочки, скатертини, простирадла, хустини та ін.

У XIX ст. вишивка набула масового поширення по всій Україні, стала од­ним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кож­ному селі, а в містах — у дворянському купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Клембівка, Яланець на Поділлі та ін.

Поступово активізувалися складні процеси перетворення вишивання у ре­месло, промисел. Зокрема, у XIX ст. поширився міський промисел бісерної і тамбурної вишивки (Пирятин, Охтирка, Чернівці, Косів та ін.).

У другій половині XIX - на початку XX ст. станом народних промислів зацікавились історики, етнографи, художники. Почалося вивчення і колекціо­нування народної вишивки, здійснювалися заходи для підтримки промислів, організовувалися земські інколи інструкторів вишивки, відповідні курси, а та­кож склади вишивальних виробів. У цей період засновані навчально-кустарні майстерні в Миргороді, у селах Опішня й Решетилівка на Полтавщині, Зосів на Вінниччині та ін.

           Київське, Полтавське, Чернігівське і Подільське земства видавали альбоми вишивок ХУІІ-ХІХ ст.

«Майстри»

 Художня кераміка (від гр. кегатоз — глина) — вироби виготовлені з різних глин та інших неорганічних складників, які для міцності черепка висушують . і випалюють при температурі 900—1500 °С.

Відомі такі техніки формотворення: вільне та стрічкове ліплення; точення на гончарному крузі; формування шаблоном: лиття зі лікеру (лікер - глина, розведена до сметаноподібної консистенції); відмикання (ліплення) у гіпсових формах; пресування із порошкоподібної маси.

Художня виразність керамічних творів багато в чому залежить від методу і техніки декорування. Можна виділити три види оздоблювальних технік: деко­ративні покриття, розпис і пластично-фактурні техніки.

Утвердження капіталістичних відносин і скасування кріпацтва в Україні сприяли бурхливому розвитку народних художніх промислів, зокрема сіль­ського гончарства. Сільські гончарі дістали право вільного виходу на ринок на рівних умовах з міськими. 60—80-ті роки XIX ст. позначені розвитком ке­раміки в Україні: більш як у 500 населених пунктах. Засновуються навчальні заклади гончарства в Коломиї (1876 р.), Товстім (1886 р., тепер Тернопільсь­ка область), Миргороді (1896 р.). У XIX ст. кожний район гончарного про­мислу мав власні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів.

У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пустинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бах-метюка (1820—1882). Творчість відзначається оригінальним тематичним розпи­сом технікою рихтування побіленого черепка з наступною домальовкою корич­невим ангобом та запусканням яскравих плям зеленим і жовтим під поливаними барвниками після першого випалу. На його мисках, дзбанках, кахлях трапля­ються зображення рільників і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Ці постаті здебільшого позначені виразним соціаль­ним трактуванням, гострим і дотепним гумором, що так нагадує народні усміш­ки.

Таким чином, у середині XIX ст. виникла і розвинулася школа косівської кераміки завдяки праці О. Бахметюка, родини Барнюків та ін.

Водночас зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Ко­сова), пов'язана з родинами-гончарів: Волощуків, Зондюків, Кошаків, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі і дзбанки. Окрім цього, Петро Тимчук (1878—1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів.

Окрім посуду в цей період в Україні значного поширення набуло кахлярство. Із середини XIX ст. кахлеві печі все частіше можна побачити у хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало масовим.

У першій половині XIX ст. на західних землях діяли фаянсові заводи.

Художнє скло. Художні вироби зі скла в нашому побуті стали такими зруч­ними предметами, що їхні мистецькі якості ми переважно не помічаємо. За тех­нологічними особливостями художнє скло поділяється на такі підвиди: гутне, накладне, візерункове, кришталь і скло з оптичними ефектами.

Українські майстри гутництва внесли до світової спадщини художньої культури унікальну типологічну групу скляних виробів — фігурний посуд для зберігання рідини (XVIII—XIX ст.). Скляні місткості зовнішніми обрисами на­гадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. Найпоширенішим типом фігур­ного посуду була пляшка-ведмедик традиційної форми: порожнистий масив­ний тулуб, а двома лапами охоплює голову. Це надає його постаті кумедного вигляду.

У першій половині XIX ст. склоробні художні промисли в Україні посту­пово занепали. Припинили діяльність дрібні осередки склярства. Вони не мог­ли конкурувати з напівмеханізованими підприємствами. Великі гути змушені переходити на виробництво простого, одноманітного посуду. Поліхромні роз­писи замінюються монохромними, їх виконували в основному білою фарбою. У другій половині століття скляна промисловість остаточно витіснила ручне скловиробництво.

Іграшки. Художня самобутність української народної іграшки закладена її бага­товіковою історією, традиційністю, відчутним відгомоном язичницької давнини.

На середину XIX ст. припадає найвищий розквіт кустарного іграшкового промислу. Саме в цей період в Україні історично сформувалися три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров'я, Поділля і Прикарпаття.

Народна керамічна, дерев'яна і плетена іграшка була побічним промислом щодо основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів, а тому «чистих» іграшкоробних осередків дуже мало.

Серед іграшок Подніпров'я кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев'яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку (с. Морквина Кіровоградської області).

На Полтавщині виготовляли цікаві головоломки для дітей — це були так звані велика і мала мороки. Перша відрізняється більшою кількістю части­нок: два довгих і 12 коротких кілочків утворюють на основній вісі три хресто­подібних конструкції. Мала морока складається із чотирьох однакових модулів, зв'язаних у хрестик. Такі мороки потребують кмітливості. Без знання секрету їх не можна ані скласти, ані розібрати.

Наприкінці XIX ст. кустарне виробництво іграшок не витримало конкурен­ції із фабричною дешевою продукцією і поступово занепало.

«Митці»

Писанкарство — розписування яєць — вид декоративно-прикладно­го мистецтва, поширений у слов'ян та інших народів. Розпис писанок має стародавні язичницькі коріння, характеризується вишуканими і символічни­ми орнаментальними мотивами — геометричними, рослинними, антропоморф­ними,— які чітко і злагоджено підпорядковуються формі яйця. Тому писанку справедливо називають твором-мініатюрою, іноді це унікальний шедевр народ­ного мистецтва.

Зважаючи на слабку тривкість шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не дійшли. Однак масове розписування яєць існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство з різними технічними і регіональними худож­німи відмінами поширилося майже по всій території України, на що вказують давні колекції писанок у музеях Києва, Лубен, Кракова, Варшави та ін.

Витинанки — орнаментальні та фігурні прикраси житла, ажурно витяті но­жицями, вирізані ножем з білого або кольорового паперу. Від назви техніки ви­готовлення (витинати) походить і термін. Нескладні для опанування прийоми витинання й недорогий матеріал дали чудові зразки прорізного паперового де­кору, в якому втілені вічні символи природи, колективний досвід пізнання сві­ту, багатство фантазії.

Настінні прикраси — найбільше розповсюджений рід витинанок, які разом із настінними розписами, паперовими квітами та іншими декоративними ком­понентами формували традиційну систему декору народного житла наприкінці XIX — на початку XX ст. Витинанки для оздоблення стін бувають таких груп: фігурки, розети, дерева, стрічки і витинанки-шпалери.

В Україні також було поширене мистецтво силуетів. Із літературних дже­рел відомо, що виготовленням силуетних витинанок захоплювалися М. Гоголь, Г. Нарбут, І. Репін.

Виникнення і розповсюдження народних витинанок пов'язані переважно з появою на селі паперу та з переходом від курної хати до «чистої».

Початкові відомості про паперовий декор в українських сільських хатах дійшли з першої половини XIX ст. Г Квітка-Основ'яненко в повісті  «Щира любов» описав хатні прикраси на Харківщині: «Усі позаквітчувані були всякими квітами: коли улітку — то справжніми, на зиму — то робленими з щпалерів; а перед образами висіли на шовковинках голуби, зроблені теж із шпалерів».

Термін «витинанка» вперше з'явився в літературі 1913 р. Але відсутність терміна аж ніяк не може заперечувати існування витинанок, побутували інші назви: стригунці, зірочки, квіти, козаки та ін.

Найдавніші українські витинанки, що дійшли до нашого часу, походять із Прикарпаття і Західного Поділля. Важливу роль у їхньому збереженні відіграли господарсько-етнографічні виставки, дуже популярні наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. На таких виставках експонувалися різноманітні твори народних майстрів з різьбярства, гончарства, ткацтва, вишивання тощо. Зокрема, львівсь­ка газета «Діло» писала про експонати виставки в Тернополі (1887 р.): «Цікавий і, наскільки знаємо, досі ніким не замічений причинок до народної орнаментики подав Софрон Левицький, зібравши на одинадцяти великих картонах оздоби, які селяни стригунець і Довгого в повіті Товмачському вирізають з різнобарвно­го паперу і наліплюють на стінах».

Кінець XIX — початок XX ст. позначені великим піднесенням промислу ук­раїнських витинанок.

Мереживо — один із популярних,видів народного декоративного мистецтва. Ажурні, сітчасті, декоративні вироби із лляних, шовкових, бавовняних, метале­вих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, пркрашення тканин інтер'єрного призначення.

Мереживо гачком набуло розвитку в Україні з XIX ст. Виділяється мережи­во з геометричними і рослинними мотивами.

«Ремісники»

Художній метал. Художнім металом називають декоративно-прикладні й монументально-декоративні твори, виготовлені вручну різноманітними тех­ніками з чистих металів та їхніх сплавів. Усі вироби художнього металу скла­дають вісім найбільших родів: архітектурні елементи, обладнання приміщення, знаряддя праці, посуд і начиння, культові та обрядові предмети, особисті речі і прикраси, дрібна пластика.

Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається на­родне металірство. Найбільш відомі його регіони — Подніпров'я, Слобожанщи­на, Гуцульщина.

Найвищий розквіт гуцульського металірства припав на кінець XIX — поча­ток XX ст. У той час відбувалися етнографічні виставки у Львові, Коломиї, Тер­нополі, де можна було побачити й оригінальні вироби з металу. У романтичний гірський край ринув потік письменників, художників і багатих туристів. Щоб за­довольнити, попит, художньою обробкою металу стали займатися десятки майс­трів у селах Річка, Соколівка, Яворів та ін.

Художнє деревообробництва. Художня обробка дерева — найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального призначення. За формотворчими техні­ками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

Наприкінці XIX ст. цеховий устрій був повністю скасований і сільське де­ревообробництво перестало бути виробництвом для забезпечення феодального господарства та почало набувати форм товарного виробництва. Виникали шко­ли, народжувалися нові напрями творчості, формувались і зміцнювалися тра­диції.

Провідними регіонами художніх деревообробних промислів у XIX ст. бу­ли Подніпров'я, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях оздоблювали про­філюванням та пласким різьбленням дерев'яні деталі архітектури, виготовляли транспортні засоби та знаряддя праці, прикрашені різьбленням, випалюванням, рідше розписом. Масово виготовляли на ярмарки предмети хатнього вжитку, зокрема начиння.

Художнє плетіння — це вид декоративно-прикладного мистецтва, що озна­чає процес виготовлення творів із природних рослинних матеріалів, інколи «а ребристій основі.

Плетені вироби умовно утворюють шість родів: меблі, декоративна пласти­ка, побутові предмети, кошики, предмети одягу та іграшки.

Важливим джерелом пізнання плетених речей початку XIX ст., зокрема особливостей їхнього функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах, є ак­варелі львівського художника Ю. Глоговського. Малюючи людей у народному одязі та побутові сцени, він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки, решета, якими користувалися селяни, іноді й міщани.

Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х рр. XX ст. школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл ви­никла у 1879 р. у с. Нижнів, в м. Сторожинець на Буковині.

Учитель.

От ми і дізналися, які види декоративно-прикладного мистец­тва існували в Україні в XIX ст.

ІІІ.   ПРАКТИЧНА РОБОТА

Слово вчителя

Переходимо до творчого етапу сьогоднішнього уроку. Кожна група отрима­ла також завдання виконати ескіз із певної теми. Зараз ми будемо перевтілюва­ти ваші задуми в композиції.

Уявімо, що знаходимось у невеличкому ремісничому поселенні, про яке Лі­на Костенко могла б сказати:

«Тут люд осілий;

Тут шанують труд.

І рух дадуть і кругові, і кросну.

Кують залізо із місцевих руд

І мають славу дуже розголосну.

 Тут процвітало всяке ремесло...»

Учитель проводить інструктаж щодо безпечного поводження при роботі з ріжучими інструментами.

•   Що повинен кожен знати, щоб безпечно працювати?

•   Як правильно користуватись ножицями? Учні втілюють ескізи у композиції.

Учитель.

Девізом собі візьмемо народну мудрість: «Ремесло не коромис­ло — плечей не відтягне».

IV.    ПІДСУМОК УРОКУ

Розв'язування кросворду

По горизонталі

1. Техніка виготовлення виробів з металу, шляхом нагрівання та розм'якшування з подальшим наданням заготівці відповідної форми та фак­тури. (Ковальство.)

Тканина, якою користуються при вишиванні. (Канва.) Виготовлення килимів, гобеленів, паласів із пряжі на спеціальному верстаті або рамі. (Килимарство)

4.     Вироби із глини. (Кераміка.)

5.     Вид живопису, який застосовується для прикрашання, оздоблення пред­метів побуту, будівель, інтер'єрів. (Декоративний.)

6.     Мінеральна маса із суміші каоліну, пластичної глини, кварцу і польового шпату, яка використовується для виготовлення тонкого посуду, виробів де­коративного та прикладного характеру. (Фарфор.)

По вертикалі

1.     Твір декоративного мистецтва, виготовлений із складеного у кілька разів білого або кольорового паперу методом вирізання. (Витинанка.)

2.     Мистецтво виготовлення тканини на ткацькому верстаті. (Ткацтво.)

3.     Інструмент живопису. (Пензель.)

4.     Техніка виконання рельєфу на поверхні тонких листів із металу. (Чеканка.)

5.     Нашивання візерунків на тканину або шкіру різними видами ниток. (Ви­шивка)          *

6.     Яйце, розписане різнокольоровими візерунками. (Писанка)

7.     Узор, побудований на ритмічному чергуванні елементів. (Орнамент)

8.     Ажурне, плетене полотно. (Мереживо)

Наприкінці уроку учні організовують виставку художніх робіт.

V.     ОЦІНЮВАННЯ

Учитель оцінює роботу учнів на уроці.

VI.   ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Учитель дає учням завдання за своїм вибором.