29 січня — День пам’яті Героїв Крут

29 Січня 2021, 9:33

Українські юнаки ціною власних життів затримали просування на Київ більшовицької орди. Це дало змогу Центральній Раді укласти Брест-Литовський мирний договір.

«Нас чекала неминуча смерть…»

…Січень 1918-го. Більшовицька Росія за наказом Леніна вирішила одним махом покінчити з Українською Народною Республікою, що тільки-но постала на руїнах Російської імперії. Війська під командуванням вчорашнього підполковника царської армії Михайла Муравйова, залишаючи на своєму шляху криваві сліди, просуваються вглиб УНР. У Полтаві муравйовці розстріляли близько 100 юнкерів. Здається, ось-ось вони увійдуть до Києва — лігвища «петлюрівців і української буржуазії». Досягши Бахмача, від якого рукою подати, Муравйов задля підняття бойового духу підлеглих провів мітинг, на якому підбурив червоноармійців:

— Наше бойове завдання — взяти Київ. Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо!..

У Києві у цей час засідає Центральна Рада. Виступаючі спантеличені близькістю більшовицької орди, сил, спроможних її зупинити, немає. Ось як згадував ті тривожні дні Володимир Винниченко — тодішній очільник українського уряду: «Ми знали, якщо більшовики увійдуть до Києва і ми потрапимо до їхніх рук, то нам не жити. Усіх нас чекала неминуча смерть. Більшість членів Центральної Ради були розгублені, а деякі навіть почали панікувати. Повинно було статись якесь диво, щоб червоноармійці не взяли місто».

Володимир Кирилович ніскільки не згущував фарб. Муравйов не лише ненавидів лютою ненавистю Україну й українців, а й вирізнявся звіриною жорстокістю, що й продемонстрував згодом, окупувавши Київ. За якийсь тиждень були знищені близько 5 тисяч киян, які завинили перед цим «полководцем» тим, що були одягнені у вишиванки й розмовляли українською мовою.

«Багато хто ніколи не тримав у руках зброї…»

— Оборону під Крутами тримав і Помічний курінь, — розповідає кандидат історичних наук Михайло Ковальчук. — Призначений для несення охоронної служби в Києві, він був створений у середині січня 1918 року зі студентів Київського університету Святого Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Він мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 осіб — студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко. Більшість січовиків не вміли поводитися зі зброєю, були погано екіпіровані.

Ось як згадував цю підготовку один із юнаків: «Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька днів перед від’їздом куріня на фронт було приділено для муштрових вправ старшин

Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили. Незважаючи на відсутність військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти, не вагались вирушити на порятунок Батьківщини».

Нині деякі історики, політики звинувачують Симона Петлюру, що він «відправив дітей на вірну смерть, а сам відсиджувався у Києві». При цьому замовчують той факт, що Петлюра очолив курінь гайдамаків, який нараховував понад 300 вояків і вирушив на підмогу. Але вони не змогли дістатись: проросійські залізничники затримали ешелон на станції Дарниця. Там, простоюючи в очікуванні «зеленого світла», гайдамаки отримали звістку про повстання у Києві, яке підняли більшовики заводу «Арсенал».

Про те, що підкріплення, яке вирушило до Крут, очолив сам Петлюра, дізнався і Муравйов. І зрозумів: легкої дороги на Київ не буде. Буквально за кілька годин до початку бойових дій він телеграфував Антонову-Овсієнку:

«Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує в повітря мости і шляхи, створює нам величезні труднощі. У даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір».

Ось як згадував події 29 січня сотник Аверкій Гончаренко:

«Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах. Виглядало так, якби йшли на параді, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки… Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились, ми їх привітали сильним вогнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілів, несли великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок».

Червоногвардійці не очікували такого спротиву. Незадовго до наступу комісари переконували їх, що «нам протистоїть жменька пацанів». І лише потрапивши під вогонь цих «пацанів», вони швидко збагнули складність свого становища. Наведемо спогади одного з «визволителів» України:

«Поле, пашня, багнюка, важко йти, окопів жодних немає, а з боку противника були окопи і, крім того, противник мав чималу кількість кулеметів. Ведемо з поля наступ розсипною лавою, команда подається „Вогонь!“, відкривається стрілянина. Фронт широкий, з флангами зв’язок тримати важко… Ми напирали, противник відстрілювався з кулеметів, у нас були поранені й вбиті. Підступаючи до станції, кожен з нас явно чув стогони товаришів, які падали від вогню противника. Але наказ був йти вперед, незважаючи на втрати. І ми йшли…»

«Здавалось, це зграя монголо-татар йде на нас…»

Сили більшовиків переважали українські в 8-10 разів. Як у живій силі, так і озброєнні. Про це кажуть всі учасники того бою з нашої сторони. Ось як згадував той морозний день Михайло Михайлик:

«Мені видно було три чорні густі лави матросів, які пішли в наступ. Спішилася сотня… Затріскотіли скоростріли, рушниці. Видно було, як падали на сніг чорні постаті матросів. Присувалися вони все ближче і ближче. У нас уже було багато поранених і сотня відходила до окопів, де були розміщені до бою всі наші сили і чекали з напруженням рішучого моменту. А він наближався. Ряди сірих і чорних постатей ішли у весь зріст.

З наших окопів знову затріскотіли до сорока наших скорострілів, рушниці трьох сотень юнаків та частини Студентського куреня. Падали вояки, за ними йшли нові, знову падали і знову йшли, одні за другими. Наші окопи, станція і потяги засипалися ворожими стрільнами і кулями, але кріпко трималися наші… Посилали по набої до від’їхавших за півтори верстви потягів, вистрілювали їх, знову посилали.

Але грізні вістки: «Нема набоїв», «Псуються скоростріли» пролетіли по окопах. Тут чорні постаті знялися, крики «Ура!», «Слава!» Все перемішалося… Стріляли один одного… Облилися кров’ю багнети… Але вдесятеро більше ворогів перемогли. Почався швидкий, вже неорганізований відступ до потягів, а більшовики з криком «Ура!» кинулися до станції, яку охороняли 50 студентів, переважно ті, що не вміли стріляти.

Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев’язували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога… у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь — до 50 студентів. Перетомлені всі спали у вагонах. На ранок, на станції Бобрик, де разом з відійшовшим зі станції Гребінки кошем от С. Петлюри, мали дати новий бій.

Сюди прибігли з Ніжина, занятого червоноармійцями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих більшовиків. Вони ж принесли страшну вістку про розстріл студентів і милосердної сестри, захоплених у полон…«

Червоногвардійцям вдалося захопити оборонців Крут у полон. Євген Лапідус, більшовицький комісар, розповідав:

«Одного гайдамаку, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, ми витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею. Наступного дня, коли ми від’їздили зі станції Крути, потяг по дорозі зупинився. З вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями».

Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 28 полонених. Попри власні втрати, Муравйов був задоволений, він надіслав до Москви телеграму, в якій сповіщав, що «після дводенного бою, перша революційна армія розбила контрреволюційні війська Ради». І запевняв, що «доля петлюрівської столиці вирішена раз і назавжди». Та ще й вихвалявся, вважаючи, що завдав поразки особисто отаману Петлюрі, «забувши», що його там і не було.