Дисидентський рух 1960–1980-х років в Україні — складова дисидентських рухів 1960—1980-х в СРСР.

Дисидентський рух

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Ĉ/Я

Слово “дисидент” означає “незгодний” і розуміється як “людина протестна”, яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче виступає за свої переконання. Синонімом слова “дисидент” є “правозахисник” — тоб­то людина, яка виборює громадянські, релігійні та націо­нальні права

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Причини зародження дисидентського руху Розгортання світового Правозахисного руху Утиски національного культурно-духовного життя Розпад світової колоніальної системи Цілеспрямована русифікація корінного населення Панування партійно-радянської бюрократії Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини

Цілі дисидентського руху: Домогтися конституційними методами виходу України зі складу СРСР, створення незалежної української держави Сприяти формуванню демократичного мислення, політичної культури населення За допомогою мирних форм боротьби сприяти процесу осмислення радянським суспільством трагедії тоталітаризму в СРСР, шляхів демократизації системи

Характеристика дисидентського руху 1. Цей рух був неорганізованим і не масовим. 2. Мав метою реформування суспільства мирними метода­ми боротьби, а не насильницькими. 3. Сподівався на “поліпшення”, “вдосконалення”, демокра­тизацію чинної системи. 4. Критичне ставився до комуністичного режиму. 5. Вів інтелектуальну боротьбу за світогляд людей. 6. Виникали певні організації (діяли гуртки, об’єднання, спілки, комітети). 7. Рух поширювався по всій території України, був загаль­ноукраїнським. Діяв у Києві, Одесі, Миколаєві, Херсоні, на Буковині, в Харківській, Донецькій, Луганській, Івано-Франківській,Львівській, Тернопільській, Волинській областях. 8. Рух охопив різні верстви та прошарки населення (інте­лігенцію, частину робітників, інженерів, частину студент­ської молоді, деяких релігійних діячів). 9. Намагався переконати суспільство в необхідності змін. 10. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського народу, до його минулого, до культури країн Заходу. 11. Український опозиційний рух мав національно-демокра­ тичне забарвлення.

1. Боротьба проти колоніальної політики центру. 2. Ліквідація імперського диктату. 3. Демократизація суспільно-політичного життя. 4. Досягнення незалежності України. 5. Захист прав людини. 6. Правдиве зображення історії. 7. Вільний розвиток української мови, культури. 8. Боротьба проти русифікації. 9. Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого наро­ду без усяких перекручень і неправди. Мета дисидентського руху

Особливості руху: Чітко визначені організаційні форми: Гуртки Спілки Об’єднання Мирні опозиційні Ненасильницькі форми боротьби Залучення до різних соціальних прошарків населення

Напрями дисидентського руху: Правозахисний Національно- визвольний Релігійний

Правозахисне дисиденство Олександр Солженіцин  Андрій Сахаров

Релігійне дисидентство В. Романюк Й. Тереля І. Гель Г. Вінс

Національно - культурницьке  дисиденство С. Караванський Мороз Валентин Ігор та Ірина Калинці

Організації дисидентів в Україні: Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1959 р., арештована — 1961 р. Об'єднана партія визволення України Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р. Український національний комітет (УНК) Демократичний союз соціалістів Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однако прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права.

Одним із яскравих проявів дисиденства була праця І.Дзюби “інтрернаціоналізм чи русифікація?”. Книга була протестом проти арештів дисиденства

На Західній Україні було організовано кілька таємних груп. Виділялася серед низ так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу.

Українська Гельсінська група Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Але режим удававсядо цілого ряду заходів для боротьи з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборонону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації. Релігійне дисидентство

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,  Іван Дзюба та ін.Пізніше до них приєдналися Василь Стус  Михайло Осадчий, Ігор Калинець та Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель та брати Михайло Горинь, Богдан Горинь і Микола Горинь. Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати.  Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»

Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959-1964 роках призвела до закриття половини православних церков в Україні.

Антирелігійна політика 1954р. – постанова ЦК КПРС “Про проведення науково-атеїстичної пропаганди ”. 1957р. – за дорученням Ради Міністрів УРСР була створена робоча група, яка підготувала пропозиції щодо обмеження діяльності духовенства. 1964р.- постанова ЦК КПРС “Заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення (за 12-17 років звільнити свідомість радянського суспільства від релігійних забобонів).

Сталіністи, що прийшли до влади разом з Л. Брежнєвим, обрали тактику боягузливого замовчування відомостей. Знову було заблоковано доступ до архівів. Всі оцінки й положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», вилученого з бібліотек ще в 1956 р., сумлінно відтворювалися в офіційних документах, численних «творах» нового генсека, які готувалися апаратом, у посібниках і підручниках з різних галузей суспільствознавства. Хоча Л. Брежнєв починав свою кар’єру в Україні, це не завадило йому на новому посту проводити щодо неї відкрито русифікаторську лінію. Кінцевою метою мало стати злиття націй і штучне утворення «нової історичної спільноти – радянського народу». Припинення руху

Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення. На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Ĉ/Я

Методи боротьби влади з дисиденством 1954-1959роки в Україні викрито і ліквідовано 183 “націоналістичних та антирадянських угрупувань ”; Майже 2 тис. осіб за антирадянську діяльність притягнуто до кримінальної відповідальності; 1300 – відчули на собі “профілактичну” роботу спецорганів; У 1961 р. введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік: статті 61(“шкідництво”) та 62(“антирадянська агітація та пропаганда”).

Висвітлення негативних факторів діяльності радянської влади Формування громадської свідомості Сприяння розвитку української культури та мови Пропаганда демократичних цінностей суспільства Значення діяльності: Ĉ/Я

Представники руху: Лук'яненко Левко Чорновіл В'ячеслав Сверстюк Євген Стус Василь Світличний Іван Надія Світлична Іван Дзюба Алла Горська

Висновок: Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до “великого брата”, що можливе створення незалежної держави. Вони зробили вагомий внесок у розвиток української культури, адже були радикально налаштовані з метою поширення своєї ідеї.

Матеріал використано з: http://uk.wikipedia.org http://www.google.com.ua http://osvita.ua http://referat.parta.ua http://pidruchniki.ws http://www.ukrlit.vn.ua http://narodna.pravda.com.ua