17 липня о 18:00Вебінар: Відеоуроки: як створювати якісний контент для Ютубу

"До аспектів історії розвитку української вишивки на Яготинщині"

Про матеріал
Вишивка — один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки. Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.
Перегляд файлу

1

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………. 5

РОЗДІЛ 1

З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ВИШИВКИ ………………………………….. 8

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ МОТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ

2.1. Вишивка як культурний аспект ……………………………………. 14

2.2. Регіональні особливості вишивки ………………………………… 19

РОЗДІЛ 3

ВІДОМІ МАЙСТРИНІ-ВИШИВАЛЬНИЦІ СУПОЇВСЬКОГО КРАЮ ………………………………………………………………………… 24

ВИСНОВКИ …………………………………………………………… 30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………… 32

ДОДАТКИ ……………………………………………………………… 34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

Багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах – як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового призначення.

Актуальність теми роботи полягає в тому, що дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем вишивального мистецтва. Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі. Саме тому ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів тощо.

Вишивка — один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини, створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть у собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

Метою науково-дослідницької роботи є розгляд закономірностей розвитку української вишивки, визначення її художньої природи, естетичних функцій, значення в житті, побуті, визначення спільних і локальних художніх особливостей, аналіз основних тенденцій та проблем розвитку сучасного вишивального мистецтва.

Об’єктом дослідження є  історичний розвиток української вишивки та сучасний стан розвитку даного виду мистецтва.

Предмет дослідження - українське вишивальне мистецтво.

Мета реалізується за допомогою розв’язання наступних завдань:

- окреслити основні історичні етапи у розвитку української вишивки;

- визначити культурні цінності та естетичні функції українського вишивального мистецтва;

- розглянути спільні та локальні художні особливості української вишивки;

- простежити розвиток техніки виконання української вишивки та її художні особливості;

- проаналізувати основні тенденції та проблеми розвитку сучасного вишивального мистецтва;

- простежити майстерність вишивальниць рідного краю;

- виховувати любов і повагу до давніх святинь українського народу.

Основними джерелами дослідження є науково-довідкова література, статті, публікації з даної теми, наукові праці дослідників української вишивки (Е. Гасюк, А. Богуш, Н. Лисенко), інтернет-ресурси щодо вишивальних виробів різних регіонів України, вишиванки з колекції майстринь Супоївського краю.

Основні методи дослідження – теоретичний аналіз наукових джерел з проблеми дослідження, спостереження, зіставлення та узагальнення.

Новизна науково-дослідницької роботи полягає в систематизації на основі аналізу вишиванок різних регіонів України, визначенні вишиванки як історичного, мистецького, етнічного феномена українства. У роботі вперше встановлено стан і поширення вишивального мистецтва в Україні в наш час, досліджено діяльність майстринь села Супоївки.

Теоретичне значення. Досягнуті результати дослідження сприяють збагаченню знань про українську вишиванку, специфіку її розвитку в сучасності.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що дослідження історії створення вишиванок поєднує в собі естетичну насолоду, цілеспрямовану зайнятість вільного часу, одержання відповідних знань. Матеріали роботи полягають у можливості їх використання у навчально-виховній роботі школи. Результатами дослідження можуть скористатися учасники МАН, учні шкіл, які поглиблено вивчають історію України, учителі-словесники загальноосвітніх шкіл при викладанні курсів історії, української мови, української літератури та при проведенні факультативів, свят, вечорів, присвячених українській історії та культурі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ВИШИВКИ

Вишивка – це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконують ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі та інших матеріалах лляними, бавовняними, вовняними нитками.

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків, зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н. е., а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (найбільше у музеях вишивок ХІХ ст.). Дані археологічних розкопок, свідчення літописців дозволяють стверджувати, що початки вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи, починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів (додаток А).

Елементами сучасної символіки орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території України – трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи) (додаток Б).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот (додаток В).

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народного звичаю вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, який датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях (додаток Г). Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишивану вставку на сорочці [1, С. 33-36] (додаток Ґ).

Арабський мандрівник Ібн-Фадлан (Х ст. н.е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг.

Перші документальні відомості про побутування вишивки походять з мініатюр «Ізборника Святослава» (ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань перших століть після Різдва Христового також підтверджують розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково збереглись) на території України. Такі свідчення історичних, літературних, фольклорних і речових пам'яток маємо із ХІ - ХІV століть. Як правило, більшість пам'яток подають орнаменти, барви, техніки вишивок, які близькі до відповідних місцевих сучасних зразків.

За часів Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві при Андріївському монастирі школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом (додаток Д). У ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо.

В Іпатіївському літописі від 1252 року говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений у кожух, обшитий золотими плоскими мережками.

Італійський мандрівник Мільбер де Лануа, який перебував у 1412-1421рр. на території України, згадував, що рукавиці, шапки руські були оздоблені вишивкою. На малюнках та іконах того часу бачимо зображення людей у вишиваному одязі.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишалась самобутньою. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні усталені техніки вишивання, зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати [1, С. 133-156].

На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання.

Вишиванням на Україні займалися виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода, досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми вечорами, години відпочинку від польових робіт.

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишивок (додаток Е). Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80 сорочок та рушників з тонко виробленого і вибіленого полотна для буденної роботи, на свята, на весілля навіть, на смерть [8].

У ХVІ-ХVІІ ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстерні були в ХVІІІ ст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качанівці на Чернігівщині тощо. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач.

У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві та інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєднувався із сюжетним зображенням [6].

Збережені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі XII ст., знайденій у Софійському соборі, зображено жіночу постать — Оранту, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований рослинний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо. Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та іконах періоду Київської Русі.

На рубежі XVIII—XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.

З середини XIX — початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. Із зародженням капіталістичних відносин, на місцевих ринках з'являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — «Стала комісія для промислових справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів [9].

У другій половині ХІХ ст. знову виник інтерес до народної вишивки, і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних зразків. Ручна вишивка як народний художній промисел не могла конкурувати з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) зберігати і розвивати цей вид народної художньої творчості не могли дати бажані результати.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашати одяг, інтер’єрно-обрядові тканини – зумовило її виживання і розвиток. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад, імені Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вишивка традиційно трималася на індивідуальній творчості. Дуже повільно переходила вона на шовк та інші тканини промислового виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом [17].

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. Образний, орнаментальний лад набуває чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів поширилась на території Яворівщини на Львівщині, монохромний (чорний), часто геометризований, орнамент поширився на Сокальщині. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним. Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивка Полісся, Бойківщини, Поділля, Полтавщини. Часто вона є своєрідним «паспортом» для визначення походження вишитих речей (наприклад, сорочок).

Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст. вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і односторонній.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом [20, С. 76].

Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості, стійкості. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком, зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальну техніку [3, С. 116-121].

У першому розділі систематизовано і узагальнено стан розвитку вишивки України до ХІХ століття, а також вивчено головні проблеми і здобутки вишивки цього періоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ МОТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ

2.1. Вишивка як культурний аспект

 

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви, відбивала складною мовою вишивального мистецтва народний світогляд.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному житті людини, створенні естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть у собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

Вишивка є одним з найдавніших видів народного декоративного мистецтва на Україні. За даними археології, вишитий одяг (і не лише одяг, а традиція прикрашати вишивкою різні вжиткові речі) існує вже не одну тисячу років. За цей період змінилися традиції орнаментації, малюнки орнаменту, ставлення до вишивки, але сама вишивка залишається незмінно популярною [7, С. 255-259].

Традиції вишивання, зокрема, на одязі, характерні для всього слов'янського світу. Вишитий одяг носили завжди - і в будень, і на свято. Він відігравав важливу роль у різного роду обрядах - і календарних, і побутових. За ритуальними піснями - колядками, щедрівками, веснянками, причому не тільки українськими, але й білоруськими, російськими - видно, що вишитий одяг разом з іншими вишитими побутовими речами (зокрема - рушниками) досить часто згадується як важлива деталь у народній обрядовості. Можливо, що у віддалену епоху язичництва та перші століття після прийняття християнства існувала сакралізація ритуального одягу, який прикрашали спеціальним орнаментом. Певні відгомони такого ставлення до одягу, зокрема - до сорочки - збереглись і до сьогодення. Як приклад, можна навести досить великий пласт вірувань та обрядів, пов'язаних із весільним одягом. Тут і певна кольорова гама, і перестороги від нечистої сили тощо. Звичайно, більшу частину таких вірувань там, де вони ще зберігаються, пояснити докладно вже не можуть - все обмежується словами «так треба» - просто мова йде про дотримання традицій предків без пояснення самої дії [15].

Те ж саме можна сказати і про процес вишивання одягу. Чи було вишивання одягу певним ритуалом, зараз сказати важко, але судячи з матеріалів фольклористики, підготовка одягу для обрядових цілей могла супроводжуватись певними ритуальними моментами. Досить цікавими є згадки (щоправда, зустрічаються вони рідко) про вишитий одяг як частину материнського благословіння. Таким чином, можна провести умовну паралель жінка-нитка (вишивка)-доля; хоча це більш характерно для античної міфології, але цілком можливо, що певні подібні до цього мотиви існували також і у слов'ян. Варто згадати цілий ряд заборон, що накладались на вишивання (втім, як і на інші жіночі заняття). Зокрема, суто вишивання стосувалось таке правило: не можна було вишивати дитячий одяг, перебуваючи в поганому настрої. У вишивальниць існувала покровителька серед християнських святих: свята Варвара. За апокрифічними переказами, вона «вишивала ризи Христу і навчила людей вишивати».

Загалом, вишивка - і як художнє явище, і як процес, і як культурна традиція – посідає в традиційній культурі українців досить важливе місце. Про це свідчить багато фактів, зокрема, те, що, незважаючи на велику кількість фабричних тканин та фабричного одягу, незважаючи на різні тенденції та напрямки розвитку моди, вишитий одяг залишається незмінно актуальним і в повсякденному житті, і в святі [4].

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток, голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення складних, наперед задуманих «серцю милих» узорів. При цьому завжди присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок між матеріалом тканини і вишивальних ниток. У результаті народжується вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яких би ні в кого не було, створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових подій. Народною свідомістю опоетизована творча жіноча праця, зв’язана з образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи всенародного вишивального мистецтва.

Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів підтверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків були своєрідними оберегами, що захищали людину від «злих» сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка: червоний – любов, жага, світло, боротьба; чорний – смуток, нещастя, горе, смерть; зелений – весна, буяння, оновлення життя тощо. Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої пошани наших пращурів до Сонця, Матері як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого [16, С. 19].

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції.

За мотивами орнамент вишивки поділяють на три групи: геометричний (абстрактний), рослинний, зооморфний (тваринний) (додаток Є).

Геометричний орнамент притаманний всій слов'янській міфології. Він дуже простий: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладався в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх у народній вишивці широко використовуються такі мотиви як «баранячі роги», «кучери», «кудрявці», «гребінчики» тощо. В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив «кривульки» або «безконечника», який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать «сосонки», «хвощ» та «перерви», що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий візерунок «рожи» (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця [18].

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви як «виноград», «хміль», «дубове листя», «барвінок» тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив «барвінку» є символом немеркнучого життя; «яблучне коло» – символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ «дерево життя», який здебільшого зображується стилізовано у формі листя або гілок [5, С. 68-77].

У вишивках з зооморфними (тваринними) орнаментами найчастіше зображуються такі тварини: кінь, заєць, риба, жаба; птахи – півень, сова, голуб, зозуля; комахи – муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідними, властивими саме цій вишивальниці, які відбивають її індивідуальне бачення візерунку. У подібних орнаментах виступають у різноманітних химерних сплетіннях (однак зі збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані «техніки», яких відомо на Україні близько ста [11].

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг.

Особливу увагу надавали рушникам – старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали хліб на столі (додаток Ж). Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви.

Наприклад, для втирання обличчя і рук – утирач, посуду і столу – стирок, для прикрашення образів – покутник (додаток З), для шлюбних церемоній – весільний, для похорону – поховальний, для пов`язування сватів – плечовий. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення. Так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі» і «буковинські».

Саме вишивка, її наявність, колорит, техніка або відсутність вишивки і визначала для чого мали використовувати той чи інший рушник: для побутових цілей чи як обрядовий атрибут.

Таким чином, вишивка – мистецтво всенародне і має яскраво виражені національні риси. У ній через віки пронесена і збережена колективна народна мудрість, художня пам’ять, естетичні ідеали краси [12].

 

2.2. Регіональні особливості вишивки

 

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін. (додаток И).

У кожному із них існують свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (наприклад, на Поділлі Клембівка від Городнівки, Заліщики від Борщева), автор від автора відрізняються характером вишивання.

Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий, чітко визначений своїми художньо-образними ознаками, етнографічний регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими сорочками тут є «чорнєнки», які носили заміжні жінки, і «червонєнки», що вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами, а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава. Нижче «плічка» і «зморшки» ішли горизонтальні смуги орнаменту в три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок, у Воронівцях і Раківцях (Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція з чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку. В селі Видинові «чорнєнки» вишивали дрібними чорними купочками, розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі сорочки «рісши» збирали в дрібні складочки. Це також створювало додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки (додаток І).

Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов «позад голки» (додаток Ї).

Техніка вишивання Харківскої області має багато спільного з установленними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних (додаток Й).

Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Вражає колоритність орнаменту (додаток К).

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або із вкрапленням червоного та чорного. Набирається дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок (додаток Л).

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок – білий, коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком [2, С. 150-170] (додаток М).

У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, які виконуються півхрестиком чи хрестиком.

Подільські вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною технікою виконання.

Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування «павучками», яким примережують уставки на рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка – «шабак». В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво - та триколірні .

Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним комбінаціям кутніх, то пов'язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих у шаховій послідовності квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший (додаток Н).

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава (додаток О).

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінничини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції (додаток П).

Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика кількість окремих складових частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів [10, С. 7-35] (додаток Р).

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорості та легкості (додаток С).

На Буковині, крім рослинних та геометричних мотивів, використовуються зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні та золоті нитки, металеві лелітки (додаток Т).

Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотавого відблиску (додаток У).

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти (додаток Ф).

Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей [13, С. 245-255].

У другому розділі з’ясовано сутність вишивки як історико-культурного явища в Україні, визначено орнаментальні особливості в різних регіонах нашої держави, здійснено порівняльний аналіз вишитих виробів різних історико-етнографічних районів України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

ВІДОМІ МАЙСТРИНІ-ВИШИВАЛЬНИЦІ СУПОЇВСЬКОГО КРАЮ

 

Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, відбувався складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.

Феноменально багата українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. І тому в роботі я хочу звернути увагу на такий вид народної творчості як вишивку. Цей вид мистецтва найпоширеніший на території України. Безліч майстринь у різних куточках нашої держави створюють геніальні витвори мистецтва, які дивують всіх донині. Мій край також багатий людьми, чиї руки за допомогою голки й нитки створюють неповторні витвори декоративно-ужиткового мистецтва.

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки [19].

Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти.

Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок. Матеріалом – основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина, пізніше стали застосовувати фабричну пряжу.

Виокремлені у процесі історичного та культурного розвитку мотиви орнаменту, композиції та колорит, характерні для кожного регіону України, наслідуються в наш час. Значна частина сучасних вишивок виробляється на підприємствах народних промислів. У багатьох осередках України працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. При створенні своїх композицій вони спираються на багаті традиції української вишивки, збагачують їх новими надбаннями. Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за її межами, демонструючи повсюдно високий художній рівень своїх творів [14, С. 110-113].

Одне ж з найбільших зібрань зразків вишивального мистецтва нашого краю знаходиться в музеї етнографії, що розташований на території Яготинської спеціалізованої загальноосвітньої школи №3 (у колишньому приміщенні земської школи) (додаток Х). 

Сьогодні музей – це справжній куточок народознавства, осередок співпраці наукових працівників з учнями та вчителями місцевих шкіл, студентами у вивченні краєзнавчого матеріалу: життя та побут українського селянства, зокрема населення Яготинщини. Тут можна побачити вироби з гутного скла, які відрізняються один від одного кольором, прозорістю, здатністю передавати гру світла, вовняні килими виготовлені на Київщині в XІX ст. Також у музеї є виставки української вишивки, одягу різних регіонів України. Чільне місце серед експонатів займає колекція рушників, які з минулих віків доносять на своїх крилах візерунки та орнаменти.

Значну частину колекції вишивки становлять сорочки. Техніка, кольори, орнаменти засвідчують належність кожного виробу до того чи іншого регіону. Надзвичайна мальовничість і декоративність українського одягу свідчать про високу культуру виробництва, володіння багатьма техніками й видами декорування.

Особливо вражає відвідувачів багатство українського національного орнаменту, його соковитий колорит і різноманітність композиційних рішень. У колекції музею - ніжна вишивка Полтавщини та Київщини, тонка філігранна вишивка Поділля, багате шитво Наддніпрянщини, барвисте - Гуцульщини і Закарпаття.

Експозиції музею дають уявлення про діяльність багатьох поколінь народних майстрів, які створили справжні шедеври національної культури, донесли до наших днів неповторне мистецтво предків.

Ще однією етнографічною перлиною Яготинського краю є наш шкільний музей «Світлиця», що веде свою історію з 1994 року (додаток Ц).

В експозиції музею представлені роботи як давні, так і більш сучасні. Основне місце займають рушники, починаючи від повсякденних, які використовували жінки у господарстві, а саме тому на них менше вишивки, до святкових (весільних, великодніх), які виписувалися з особливою майстерністю. Кожна господиня вкладала у вишивку щось особливе, щось своє, дбаючи аби саме її роботи були найкращими. Основою для рушників є домоткане полотно, виготовлене власноруч, та канва.

Що ж стосується основного компонента народного вбрання - сорочки, то у краєзнавчому музеї «Світлиця» представлені зразки чоловічого та жіночого вбрання. Основою для сорочки було лляне чи конопляне полотно власного виготовлення. Найгарніші сорочки носили дівчата, вони оздоблені двома рядами орнаменту. За технікою виконання переважає низина, вдало введені солов’їні вічка та мережка.

Також у нашому музеї можна побачити безліч вишитих картин, що свідчать про багатий внутрішній світ обдарованих людей Супоївського краю. Їх роботи різноманітні за технікою виконання, відзначаються оригінальністю прийомів і засобів.

Шкільний музей «Світлиця» - справжній храм духовності народу, яскрава сторінка його життя, де зібрано все найцінніше, що створено геныальними односельцями.

А авторська художня вишивка, що експонується в музеї, засвідчує невичерпний інтерес до цього споконвічного й завжди молодого мистецтва і тепер.  «Є скарби – допоки їх шукають», - влучно сказала наша сучасниця, геніальна Ліна Костенко. Тож давайте відшуковувати їх разом і знайомитися із цими шедеврами.

Свій високий художній смак, талант, творчість демонструють нам маловідомі майстрині Яготинщини, а саме села Супоївки. Саме про них ми зібрали деяку інформацію, щоб розповісти всім, ким славиться наша отча земля.

Майстрині-вишивальниці відомі постаті в нашому краї на Яготинщині, в Супоївці. Талант народних майстринь багатогранний, він б’є ключем працелюбства та любові до традицій рідного народу і є взірцем для майбутніх поколінь. Своє дослідження я спрямувала на вивчення спадщини вишивальниць регіону.

Місюкевич Ганна Семенівна народилася 9 квітня 1965 року в місті Яготині Київської області. Майстриня займається вишивкою з дитинства. Змалку любила дивитися, як вишивала мама. Ще до вступу в перший клас Ганна Семенівна вміла вишивати гладдю і хрестиком. За роки життя безліч вишиванок вийшло з-під чарівної голки невтомної трудівниці. Вишивала дитячі платтячка, жіночі та чоловічі сорочки, рушники, серветки, скатертини, навіть краватки, а картини – справжній витвір мистецтва! І всі ці шедеври носять у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже всі вони створені з душею, з насолодою! Майстриня також в’яже – плете тонке, як павутинка, мереживо серветок. Білопінні візерунки створюють казкове враження. Та все ж справжньою любов’ю Ганни Семенівни, її життям, її піснею є вишивання (додаток Ч).

Ми з гордістю можемо назвати її видатною особистістю Супоївки, яка сміливо втілює в життя свої задуми та проекти. Постійно працює над удосконаленням своєї майстерності. Користується заслуженим авторитетом та повагою серед жителів села.

Наша земля багата майстрами, рукодільницями, які присвячують своє життя улюбленій справі й тим самим прославляють рідну землю. Завдяки роботі вишивальниць ми не втрачаємо зв'язок з минувшиною.
6 квітня 1956 року благословенна Богом Супоївська земля подарувала прекрасну талановиту жінку – Галіч Марію Іванівну. За фахом – медичний працівник, але її творча душа завжди прагнула іншого. Тому вишивка стала для Марії Іванівни головним заняттям, сенсом життя. Цю любов подарувала їй рідна бабуся.

Різнобарвна сила влади притаманна неосяжним просторам вишиваного світу Марії Іванівни, яка просто не уявляє свого життя без тонких ниток та звичайного полотна, на якому зароджується Всесвіт. ЇЇ руки можна назвати «золотими», бо вони створюють по-справжньому геніальні мистецькі шедеври, іноді навіть важко повірити, що це зробили руки людини. Рушники, серветки, створені руками майстрині, палають яскравими фарбами. Гра кольорів, витончена краса виробів є натхненням та взірцем для інших майстринь (додаток Ш).

Хочеться перелічити по-справжньому геніальні витвори мистецтва Марії Іванівни: рушники «Життя потрібно мірять не роками...», «Півні славу Сонцю співають, яйце-райце по Землі катають», «Рушник козацький», «Найвище благо на землі – Любов і злагода в сім’ї», «Щедрими руками...», «Супоївка моя, край до болю рідний».

Сьогодні ця жінка на заслуженому відпочинку, але продовжує дарувати людям радість своїми мистецькими витворами. Таке працелюбство не залишає байдужим жодну людину, яка хоч раз відвідала оселю Марії Іванівни. Вона заслуговує на найтепліші та найщиріші слова вдячності та шани до людини з великої літери.

Хочеться в своїй роботі відзначити творчість іще однієї талановитої майстрині Супоївського краю – Берегової Галини Семенівни. Вона народилася 26 лютого 1959 року в селі Довговоля Володимирського району Рівненської області.

Галина Семенівна захопилася декоративним мистецтвом ще з дитинства. Більш за все майстриня любить вишивати рушники. Їх Галина Семенівна створила вже більше сотні. Вони різні, але однаково привабливі та гарні. Свої чудові роботи доброзичлива жінка-майстриня часто дарує рідним, друзям та знайомим.

Майстриня увесь свій вільний час віддає улюбленій справі – вишивці. Вона вкладає у свої роботи любов та майстерність, ніжність та тепло власної душі. Жінці притаманні невтомність у творчості, пошук, любов та бажання передати красу рідного краю, своєї родючої, мальовничої Батьківщини. В колекції Берегової Галини Семенівни більше 50 робіт, які заслуговують, на мою думку, на індивідуальну виставку (додаток Щ).

Завдяки невтомній праці Галини Семенівни культура нашого краю та українського народу ніколи не згасне та не зникне.

Яготиншина багата талановитими людьми, які не зважаючи на буденні проблеми, вміють творити прекрасне. Лимар Тетяна Григорівна народилася в селі Бондарівка Марківського району Луганської області.

З-під чарівної голки Тетяни Григорівни за роки життя вийшло безліч вишиванок: спідниці, сорочки, рушники, серветки, картини. Вони вражають своєю оригінальністю, неповторністю, вирізняються власним стилем вишивання. Коли майстриня сідає за роботу, то весь світ завмирає, усі незгоди і проблеми забуваються, темні кольори стають яскравим промінням, яке фонтаном ллється на вишивки Тетяни Григорівни (додаток Ь).

З великою гордістю та шаною до свого роду ми хочемо познайомити вас з творчістю чудової жінки, великої майстрині, моєї бабусі Городничої Катерини Василівни. Вона народилася на Київщині в Згурівському районі у мальовничому селі Безуглівка 18 жовтня  1950 року в звичайній селянській родині.

Мабуть, немає жодної жінки в тому селі, яка б не володіла мистецтвом вишивання. В дитячі роки її вихованням займалася бабуся, бо батьки від зорі до зорі працювали в полі та в кузні. Бабуся Катерина навіть не пам’ятає, в якому віці вона навчилася вишивати. Цій справі її вчила бабуся, довгими зимовими вечорами вони вишивали та співали веселі пісні. Моя бабуся пригадує, як кожну весну в селі відбувалося змагання на кращу хату, оздоблену різними вишивками. Не раз присвоювали бабусиній родині звання «Кращі вишивальниці». Бабуся в школі навчалася на «відмінно», встигала допомагати по господарству, а її роботи завжди можна було знайти на шкільних виставках.

В бабусиній хаті вражає все: ікони та рушники на стінах, гардини на вікнах, скатертини на столах, простирадла та подушки на ліжках, серветки і картини, завжди оздоблені яскравими орнаментами та візерунками. Все це захоплює, зачаровує. Все досконало переплелося в її оселі: сучасні меблі та старовинна вишивка (додаток Ю).

Виховуючи дітей в щоденних турботах, вона ніколи не полишала своє заняття. У вільний від роботи час вишивала картини, на яких зображувала улюблених казкових героїв. За своїм улюбленим заняттям вона могла проводити години, не помічаючи плину часу.

У її доробку багато портретів: Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Матері Божої з немовлям на руках… Деякі роботи вона вишивала на замовлення.

У своєму селі Катерину Василівну знають і шанують всі жителі, звертаються до неї за порадою, вона чуйна, добра і відкрита душею людина. Бабуся навчила чимало жінок та дівчаток села Супоївки вишивати, передала всі тонкощі та секрети своєї вишивки.

Я пишаюся тим, що зростаю в творчій родині, маю можливість спостерігати за майстерністю рідних, їхнім мистецтвом та перемогами.

Наймолодша вишивальниця села Супоївки Кирильчук Анастасія, учениця 10-го класу, моя однокласниця та одна з найкращих подруг. Коли заходиш до хати, то око милують вишивки: на стінах переливаються різнокольорові картини, ікони, видно, що в хаті живе майстриня. Нитка за ниткою, акуратно покладені бусини бісеру оживають на білосніжному полотні то жовтогарячими соняхами, то ніжними пелюстками троянд, то кетягами калини, то патріотичними мотивами, то пейзажами в різні пори року (додаток Я).

Для юної «художниці» це не просто хобі, а можливість принести у життя красу та добро. Молода майстриня розповідає, що вишивання для неї, як бальзам на душу.

Анастасія вважає, що вишиті картини створюють неповторний затишок у домі. Для друзів її барвисті роботи – найцінніший подарунок.

Супоївські майстрині не поступаються в майстерності, працелюбстві та талановитості іншим майстрам України.

Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки, збереження й подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня – це велике надбання нашої культури.

У третьому розділі проаналізовано стан і поширення вишивального мистецтва в Україні,  досліджено діяльність майстринь села Супоївки.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

У даній роботі систематизовано і узагальнено знання про минуле й сучасне української вишивки як історико-культурного явища в Україні; проаналізовано сучасний стан розвитку вишивальних традицій в Україні, визначено їх особливості; розглянуто сутність вишивки як етнічного символу української культури; здійснено порівняльний аналіз вишиваних виробів різних історико-етнографічних районів України; досліджено сучасну діяльність майстринь села Супоївки.

У результаті дослідження було зроблено такі висновки:

1. Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів, у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів.

2. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе, і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни в їх життя.

3. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовують узори, створюють співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ.

4. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи в залежності від конкретних історико-соціальних умов.

Отже, на Київщині традиції вишивки збереглися. І донині вишивають хрестиком, штапівкою, ретязем, гладдю та ін. Вишивку прикрашають ажурними композиціями. Основними кольорами вважають білий (існує вишивка білими нитками на білому полотні), коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий.

Можемо стверджувати, що творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки, збереження й подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність та доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня, – це велике надбання нашої культури.

Отже, сьогодні «малювання голкою» знаходить все більше прихільників. Вишиті роботи завжди доречні. Ними можна прикрасити вітальню, спальню, дитячу кімнату. Захоплення вишивкою не залежить від віку, професії, гендерної належності. Художнє хобі наповнює життя новими емоціями, розвиває творчі здібності, робить його змістовнішим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Антонович С. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво / Антонович С. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є.  – Львів: Світ, 1999. – 272 с. – С. 33-36, 133-156.

2. Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство: Навчальний посібник /  Богуш А. М., Лисенко Н. В. – К. : Вища школа, 2004.- 397 с.  – С. 150-170.

3. Борисенко В. К. Весільні обряди та звичаї на Україні / Борисенко В. К. – К., 1998. – 632 с. – С. 116-121.

4. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис / Воропай О. – К.: Веселка, 2005. – 309 с.

5. Гасюк Е. О. Художнє вишивання /  Гасюк Е. О. Альбом. – Київ : Вища школа, 1984. – 202 с. – С. 68-77.

6. Гурчала Ірина. Народне мистецтво України / Гурчала Ірина. – Київ. : 1966.

7. Етнографічні дослідження України / За ред. Ю.Г.Гошка. – К, 1987. – 472 с. – С. 255-259.

8. Етнографія України: Навчальний посібник / За ред. С. М. Макарчука. – Львів : Світ, 1994. – 518 с.

9. Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка / Захарчук-Чугай Р.В.   : Наукова думка, 1988. – 192 с.

10. Історія української культури : у 5 т. / За ред. П. П.Толочка. – К., 2001. – С. 7-35.

11. Макарчик С. А. Етнографія України /  Макарчик С. А. – Львів. : Світ, 1994.

12. Матейко К. І. Український народний одяг /  Матейко К. І. – К., 1987.

13. Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України /  Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. – К., 1993. – 288 с. – С. 245-255.

14. Попович М. Нарис української культури : Навчальний посібник / Попович М.  – К., 2001.- 715 с. – С. 110-113.

15. Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства / Потапенко О. І., Кузьменко В. І. – Київ. : Український письменник, 1995. - 291 с.

16. Сидорович С. Й. Художня тканина областей України / Сидорович С. Й.   – К., 1989. - № 5. – С. 19.

17. Скуратівський В. Берегиня / Скуратівський В. – Київ. : Радянський письменник, 1987. – 278 с.

18. Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ. : Либідь, 1993. – 256 с.

19. Українське народознавство : Навчальний посібник / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів : Фенікс, 1994. – 608 с.

20. Щербій Г. С. Характеристика деяких особливостей українського народного одягу // Народна творчість та етнографія. - К., 1979. № 2. С. 76.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

doc
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
9 листопада 2019
Переглядів
491
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку