НАТАЛЯ ЗАБІЛА

БІЛА ШУБКА

Казка

 

Був собі зайчик.
Усіх зайчиків звичайно звуть Стрибайчиками або Побігайчиками. Але цей зайчик був такий хвалько, що всі звали його Зайчик-Вихваляйчик.
От збере він навколо себе юрбу зайчат і починає вихвалятися:
— Я найрозумніший, я найспритніший! Я бігаю швидше за всіх, я стрибаю вище за всіх!
Слухали, слухали його зайчата, а потім кажуть:
— Набридли нам твої вихвалки, не хочемо ми з тобою дружити! Живи собі тут сам як знаєш!—і повтікали від нього на інший край лісу.
— А мені ще й краще,—каже Вихваляйчик,—тепер принаймні ніхто мене з вами, з сірою дрібнотою, не сплутає! .
Побудував він собі хатку під зеленим кущиком і став у ній жити.
А треба вам сказати, що зайчик цей був ще зовсім молоденький. Він тільки цієї весни народився і ще не знав, що після весни та літа буває осінь, а після осені — зима. Багато чого він ще не знав, але вважав, що все знає, і був сам собою дуже задоволений.
Одне тільки не подобалося зайчикові: чому це в нього така шубка — сіра та непоказна? Ще поки було літо і все навколо зеленіло, зайчик сяк так відрізнявся від трави та кущів. Та ось почалася осінь. Все в лісі пожовкло, посіріло. Трава прив'яла, з кущиків листя пооблітало, самі сірі дрючки стирчать. Вийде вранці зайчик з хатки, гукне білочці:
— Гей, подивись, білочко, який я став товстий та пухнастий! Я від усіх зайців товстіший та пухнастіший!
А білочка з високого дуба відповідає:
— Нічого я не бачу! Тебе ж, у твоїй сірій шубці, зовсім непомітно серед сухого листя і прив'ялої трави!
Ой, як же це було зайчикові неприємно! Він же хотів, щоб усі його бачили та милувалися ним.
Тимчасом ставало все холодніше. Надходила зима. Тільки зайчик про це нічого не знав і навіть не догадувався.
І от одного разу прокинувся Вихваляйчик уранці, поглянув у дзеркальце, щоб вуса підкрутити, та так і завмер від подиву: замість сірої, непоказної одежинки на ньому тепер була шубка нова — біла, біла та блискуча!
З радощів зайчик підстрибнув аж до стелі і заспівав на все горло:

— От так шубка, подивися! 
От чудове убрання! 
Я тепер в усьому лісі 
Найгарніше зайченя!

Прожогом вискочив зайчик з хатки, щоб швидше похвалитися перед білочкою, і перед їжаком, і перед усіма лісовими пташками своєю новою шубкою. Адже тепер кожен його помітить, навіть здалека!
Та що таке сталося в лісі?! Вискочив зайчик з хатки і бачить: все навколо біле: земля біла, кущі білі, дерева білі. І все блищить на сонці так само, як і нова блискуча зайчикова шубка. Це сніг випав уноч і — ви це, звичайно, зразу зрозуміли. А Зайчик-Вихваляйчик нічого не зрозумів, бо він ще ніколи снігу не бачив.
Стрибнув зайчик туди, сюди,— скрізь усе біле.
— Білочко, білочко! — гукнув зайчик вже зовсім не так задерикувато, як завжди. — Подивися, білочко, яка в мене нова біла шубка!
А білочка визирнула з свого дупла на високому дубі і відповідає:
— Нічого я не бачу! Хіба тут розбереш — де твоя біла шубка, а де білий сніг?
І справді, зайчика нелегко було побачити серед снігу. Може, ви знайдете його на малюнку і покажете білочці?
Засумував зайчик. Не хоче навіть з хатки виходити. Все одно ніхто його не помічає! Навіщо тоді гарне убрання, коли ним похвалитися не можна?
А зима ще не зовсім встановилася. За кілька день знов пригріло сонечко, і перший сніг розтанув — наче й не було його. І знову стало все сіре, чорне, руде — і земля, і сухе листя, і трава.
От коли зрадів Зайчик-Вихваляйчик! Вийшов він у своїй білій шубці, став посеред галявинки і пишається — дивіться, мовляв, люди добрі, на мене!
Білочка глянула і лапками сплеснула:
— Ой, бачу, бачу! Ото шубка, ото ловка! Блискуча, аж очі вбирає!
Визирнув і їжачок із своєї хатки. Він вже був уклався спати на зиму, а як сонце пригріло, вирішив ще дихнути свіжим повітрям.
Побачив зайчика і тільки головою похитав.
— Гарна твоя шубка, що й казати! Та чи не занадто показна? — пробуркотів він і знову сховався, двері зачинив.
Радий та веселий пішов Зайчик - Вихваляйчик по лісі. Іде, підстрибує і свою хвалькувату пісеньку наспівує:

— Може й зараз, як раніше, 
Хтось мене не поміча?! 
Я ж тепер найчепурніше, 
Найпомітніше зайча!

Сидів на дереві старий чорний крук. Такий старий, що навіть трохи недобачав від старості. Та хоч і недобачав, а Вихваляйчика зразу помітив. Як його не помітити — здалека біліє нова шубка серед рудого листя!
— Кра! — каркнув чорний крук. — Поснідаю зараз свіжою зайчатиною!
Як почув це Зайчик-Вихваляйчик, як дременув по лісі!.. Насилу втік.
Прибіг Зайчик на берег річки, що протікала через той ліс. Сів на березі, віддихався трохи і вже забув про недавню небезпеку. Обтрусив свою білу шубку, підбадьорився і тільки рота розкрив, щоб знову вихвалятися, — а нова біда вже тут як тут! Побачила
його здаля лисиця.
— Заждіть хвилиночку, — каже вона своїм лисенятам, — зайчик почув, озирнувся, побачив лисицю і — тікати! Біг, біг, петляв між кущами, через увесь ліс пробіг і вискочив на узлісся.
А тут просто на нього йде мисливець із рушницею.
— Ого, — каже, — який білячок! Буде моїй донечці гарний комір!
Та як націлиться, як стрельне!..
Зайчик з переляку через голову перекинувся і вже сам не пам'ятає, як до своєї хатки домчав. Замкнув дверцята, впав на ліжко й труситься. Не до вихвалок вже йому!
— Ой, — каже, — де моя стара сіра шубка? Така вона була захисна, непомітна! В ній легко було від усяких ворогів сховатися!
Та старої сірої шубки вже не було. Нічого не поробиш, доведеться в новій білій ходити!.. Кожен з вас розуміє, що надаремно зайчик бідкався. Адже надворі була зима. Незабаром випав рясний білий сніг і тепер вже на довгі місяці укрив землю, І біла шубка стала в пригоді!
Бігає зайчик по снігу, нічого не боїться. Ніхто його не помічає.
Піду, — думає зайчик, — до інших зайчат. Пораджу їм теж такі білі шубки придбати, вони дуже зручні взимку!
Пострибав зайчик на інший край лісу, знайшов зайчат, дивиться — а вони всі в білих шубках!
Гляньте! - кричать зайчата. — До нас Ви х валяйчик прийшов!
Ні, — каже зайчик,— не звіть мене Вихваляйчиком, а звіть Побігайчиком. Бо я вже не буду ніколи вихвалятися і хочу з вами дружити.
Зайчата дуже зраділи, прийняли його до свого гурту і всі разом стали гратися і співати пісеньку:

— В нас у кожного нова 
Шубка біла, зимова. 
Зовсім непомітна. 
А як прийде знов весна, 
Буде сіра, захисна, 
Гарна шубка, літня!

І це справді так буває у зайців.

 

 

Наталя Забіла

ПРО БІЛОЧКУ ТА ЗАЙЧИКА, ВЕСЕЛИХ ПУСТУНІВ

Казка

 

Живуть собі в лісі друзі - зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка - на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.
Та як прокинуться вранці друзі - іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. 
Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото... А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось - не ображаються. 
От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
- Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів - вовків, лисиць або хижих шулік?
- Не боїмося, не боїмося! - гукають зайчик і білочка. - Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!
-  А ви б краще не вихвалялися, - каже черепаха, - в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно - "Кра! Кра!". Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!
Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.
- Ми такої птахи ніколи не бачили! - кажуть вони.
- А ви багато чого ще не бачили, - каже черепаха, - бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук "Кра!" - то тікайте і ховайтеся швидше!
Промовила це черепаха і пішла в своїх справах. 
Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!
Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.
Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят - зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
"Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися... Не втечуть вони з-під мого дзьоба!" І каже їм лагідним голосом:
- Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
- Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха - ворона? Ви її знаєте?
- Знаю, знаю, - каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, - вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
- Ми й не боїмося вас, - сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, - ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо - яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
- Грайтеся собі спокійно, - ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
- А який знак? - питають вони.
- Ось так-от голосно вигукну...
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: "Кра!!!"
Коли це глядь - на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!
Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
- Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.

 

 

 

Наталя Забіла

КІТ І ПІВНИК

 

 

Була собі хатиночка,  навколо неї пліт. Жили в хатинці півничок  і сірий кіт-воркіт. Кіт зрання та до вечора  у лісі полював,  а півник в хаті порався  та квіти поливав. От якось вранці вирушив  до лісу кіт-воркіт. Аж тут лисичка хитрая  прибігла до воріт.    Прибігла, облизалася  гостреньким язичком  та й почала виспівувать  солодким годоском: — Ой півнику-когутику,  який ти молодець!  Голівка в тебе масляна,  червоний гребінець.    Нема ні в кого пір’ячка  такої довжини... Ой вийди на подвір’ячко,  ворота відчини! Сподобалися півнику  привітливі слова,  він за ворота виглянув: — А хто це там співа? Схопила лиска півника  та й кинулась в байрак!  Кричить і б’ється півничок,  не вирветься ніяк. — Ой котику-воркотику,  біжи сюди, біжи! Звільнитися від ворога  мені допоможи! А кіт ще недалеко був,  щодуху пострибав,  нагнав хвостату злодійку  і друга врятував. На другий день котові знов  іти до лісу час. От він іде, а півнику  дає такий наказ: — Гляди ж, мій любий братику,  веди себе як слід. Усяким хижим злодіям  не відчиняй воріт!  Пішов до лісу кіт-воркіт,  далеко десь бреде. А вже лисичка тут як тут  і знов своє веде: — Ой півнику-когутику,  який ти молодець! Яскраве в тебе пір’ячко,  червоний гребінець. "Ой вийди із хатиночки,  ворота відчини. Я дам тобі насіннячка  ще й ягід-бузини! От півник тільки виглянув: — Хто ягоди приніс? —  Схопила лиска півника  та й кинулась у ліс! Щосили б’ється півничок,  кричить на всі лади: — Ой котику-воркотику,  біжи скоріш сюди! Примчав із лісу кіт-воркіт,  хоч і далеко був, нагнав хвостату злодійку  і півника здобув. На третій день збирається  ізнов до лісу кіт  та й каже: — Ти вже, півнику,  не відчиняй воріт. А як не будеш слухатись,  потрапиш у біду. Тебе вже я не визволю,  бо я далеко йду! Лишився в хаті півничок,  сидить, забився в кут. А вже лисичка хитрая  ізнову тут як тут. — Ой півнику-когутику,  який ти молодець! Яскраве в тебе пір’ячко,  червоний гребінець. Ой вийди на подвір’ячко,  ворота відчини. Прийшли співці з музиками  з чужої сторони. Пісні співать збираються  ще й ганці витинать. Без тебе, без когутика,  не хочуть починать!     От півник тільки виглянув: — Які ще там пісні? —  Схопила лиска півника  та й зникла в гущині. Хоч як не плакав півничок,  а котик не почув,  бо він у лісі темному  далеко дуже був. Вертається увечері  додому кіт-воркіт —  нема в хатинці півника,  пропав його і слід! — Ах ти ж, хвостата злодійко,  ти знову тут була! Мого дружка єдиного  до себе потягла... Не став він часу гаяти,  не став він лити сліз, узяв мішок та шабельку  й пішов собі у ліс. Приходить кіт на галяву  і бачить: перед ним  стоїть хатинка лисяча  із ганком різьбляним. А ось дочка лисиччина —  маленьке лисеня —  з метеликами грається  та жабок доганя. Підкрався кіт тихесенько,  стрибнув що сили мав  і враз дочку лисиччину  за хвостик упіймав! В мішку дочка лисиччина  пищить та верещить.  Лисичка з хатки вибігла,  побачила й кричить: — Ой котику-воркотику!  Та де ж моя дочка?! — А ти навіщо, злодійко,  взяла мого дружка? Віддай негайно півника,—  оддам тобі дочку! — А півник, в хаті замкнений,  кричить: — Ку-ку-рі-ку! Побачила тут лисонька,  що спорити не слід,  та й випустила півника,  й дочку віддав їй кіт. От кіт-воркіт із півником  вернулися назад. І знову у хатиночці  настали мир і лад. Лисиця вже боялася  приходити сюди. А півник жив із котиком  і слухався завжди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наталя Забіла

ВЕРЕДЛИВІ ЖАБКИ

Віршована казка

 

 

Очеретяна хатина 
біля річечки була, 
і жила у ній родина
не велика, не мала: 
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня. 

Так би жити й поживати, 
та чомусь одного дня
почала вередувати
дружна жаб’яча сім’я. 

 

 

– Тут вода занадто чиста! 
– Комарі якісь дрібні! 
– На лататті ніде й сісти!– 
буркотіли цілі дні
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня. 

Десь вони почули мову
про якийсь недальній край: 
там калюжа є чудова, 
а навколо – справжній рай! 

Що ж тут думати-гадати?! 
Швидко все забрали з хати, 
в хуру коника впрягли, 
хто що може потягли.

 

 

Йдуть і йдуть… Стомились дуже, 
та скінчилась довга путь: 
ось нарешті й та калюжа! 
Оселилися й живуть: 
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня. 

Ще до осені далеко, 
час минає спроквола. 
Тільки враз жахлива спека
дошкуляти почала. 

 

 

Стала сохнути калюжа, 
менша й меншає щодня…
Гірко плачеться і тужить
бідна жаб’яча сім’я: 
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня. 

– Ой, рятуйте! Ми загинем! 
Що робити без води? 
Й надала ж лиха година 
переїхати сюди! 

Геть звідсіль!.. – 
І в тую ж нічку, 
тільки спека уляглась, 
швидше знов на рідну річку
вся сімейка потяглась: 
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.

Цілу ніч ішли невпинно
і на ранок прибрели
в очеретяну хатину, 
де колись вони жили. 

Ранок весело іскриться, 
і комарики гудуть, 
і тепер нікуди звідси
мандрувати вже не йдуть 
жабка-дід і жабка-бабка, 
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.

 

 

 

 

 

 

 

ГОРОБЕЦЬ ТА БИЛИНА

Олена Пчілка

Прилетів горобець до билини та й каже: «Билино, поколиши мене, горобця, доброго молодця». Билина каже: «Не хочу!» А горобець каже: «Піду по козу: нехай коза йде билини гризти, бо билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця». Каже й коза: «Не хочу!»

«Піду по вовка, коли так,— каже горобець.— Іди, вовче, козу їсти,— коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця».

Вовк каже: «Не хочу».

Пішов горобець до людей:

— Ідіть, люде, вовка бити, бо вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Люди кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець до татар:

— Татари, татари, ідіть людей рубати, бо люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Так і татари кажуть: «Не хочемо людей рубати!»

Пішов горобець по вогонь:

— Іди, вогонь, татар палити, бо татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Так і вогонь каже: «Не хочу!»

Пішов горобець по воду:

— Іди, водо, вогонь гасити, бо вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Так і вода каже: «Не хочу!»

Пішов горобець по волів:

— Воли, воли! Ідіть воду пити, бо вода не хоче вогню гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Так і воли кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець по довбню:

— Довбне, довбне! Іди волів бити, бо воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихать горобця, доброго молодця.

Довбня каже: «Не хочу».

Пішов горобець до червей:

— Ідіть, черви, довбню точити, бо довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Черви кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець до курей:

— Ідіть, кури, червей їсти, бо черви не хочуть довбню точити, довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Кури кажуть: «Не хочемо»

Полетів горобець до шуляка:

— Іди, шуляку, курей хапати, бо кури не хочуть червей їсти, черви не хочуть довбню точити, довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче козу їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

От тоді шуляк — до курей, а кури — до червей, а черви — до довбні, а довбня — до волів, а воли — до води, а вода — до вогню, а вогонь — до татар, а татари — до людей, а люди — до вовка, а вовк — до кози, а коза — до билини, а билина тоді: «Ко-о-о-лих, ко-о-о-лих! Нехай тобі буде сто лих, сто лих!»

Таки добився горобець свого: поколихала билина горобця, доброго молодця.

 

 

 

 

 

КОТИК І ПІВНИК

Олена Пчілка

Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько — котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.

Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:

— Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.

— Добре, добре! — каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.

Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:

— Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!

А півник їй одмовляє:

— То-ток, то-ток, не велів коток!

Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже…

Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!

А півничок тоді гукає:

— Котику-братику, Несе мене лиска По каменю-мосту. На своєму хвосту. Порятуй мене!

Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому — нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.

А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.

— Та глядіть же,— каже лисичка,— нікого не пускайте! — А сама побігла ще кудись на лови.

От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:

— А у лиски, в лиски новий двір, Та чотири дочки на вибір, П'ятий синко Ще й Пилипко: Вийди, лисе, Подивися, Чи хороше граю!

От найстарша лисиччина дочка не втерпіла та й каже до менших:

— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!

Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану торбу!

А сам знову грає й приспівує:

— Ой у лиски, лиски новий двір, Чотири дочки на вибір…

Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла… Котик і ту — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок — нема, не вертаються! От він і думає:

«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».

Вийшов і Пилипко. А котик і його — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату.

Знайшов півника — він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:

— Півнику, півнику, стрепенись!

Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!

— Спасибі тобі,— каже,— котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!

От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.

СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК

Олена Пчілка

Жив собі дід та баба, і такі вони собі були бідні — нічого не мали: що зароблять, то й проїдять — та й нема. От баба і напалась на діда:

«Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою».— «Що ти, дурна, говориш — навіщо тобі той бичок здався?» — «Зроби, я то вже знаю навіщо».

Дід — нічого робить — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою. Переночували. От на ранок баба набрала мичок[1] і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою — пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка: «Хто ти такий,— питає,— скажи мені!» А бичок і каже: «Я бичоктретячок, з соломи зроблений, смолою засмолений». Ведмідь каже: «Коли ти солом’яний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!» Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік—давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав, та й зав’яз зубами, та ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — ні! Затяг того бичка бог зна куди!

От баба прокидається, дивиться — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

 «Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів — іди його вбий!» Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю[2] й погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: «Хто ти такий? Скажи мені!» — «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!» — «Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то прокляті собаки обідрали!» — «Бери!» — Вовк зараз до боку, хотів смоли оддерти. Драв, драв, та зубами й застряв, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то й не може. Так вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла. Коли дивиться — вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у льох укинув.

Погнала баба й на третій день бичка пастись: сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: «Хто ти такий?» — питає бичка. «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений».— «Дай і мені смоли, голубчику, приложу до боку: прокляті хорти трохи шкури не зняли!» — «Бери!»

Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у льох і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою у льоху, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» — «Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури бабі й собі кожуха». «Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу».— «Ну, гляди!» — взяв і випустив ведмедика.

Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» — «Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить».— «Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену».— «Гляди!» — і вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: «Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?» — «У лисички,— каже,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять».— «Ой не здіймай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!» — «Ну, гляди!» — і лисичку пустив.

Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а сам увесь тремтить. Коли дід і каже: «У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички і капелюх».— «Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі капусти нанесу багато-багато, тільки пусти на волю!» Пустив і зайчика.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж: дер-дер! Щось до діда в двері. Баба прокинулась: «Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись». Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — усякої птиці; зайчик наносив капустки багато, багато… І дід рад, і баба рада. Взяли, попродали овечки, та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так забагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

[1] Мичка — пучок конопель або льону, підготовлений для прядіння.

[2] Кужіль — прядиво.

 

 

 

 

 

 

Платон Воронько

Йшов сніжок на торжок

Продавати кожушок.

Кіт купив того кожуха,

Загорнувсь по самі вуха.

Як забіг у нім до хати,

Хутко стало розтавати.

Сів Воркотик за мішком

Та й умився кожушком.

Облітав журавель

Облітав журавель
Сто морів, сто земель,
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля:
— Де найкращая земля?
Журавель відповідає:
— Краще рідної немає!

 

В лісі є зелена хата

В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата.
А найменший — вереда —
Сивій мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала, ковбаси!»
«Люлі-люлі, треба спати, —
Над синком шепоче мати, —
Як заснеш — тоді усе
Сон в корзині принесе».

 

Голівка як долівка

 

Я умилась з милом,
Прилягла на килим,
І моя голівка
Між квіток — мов квітка,
Як ота найкраща,
Що квітчає килим.
А Ванько — ледащо —
Не миється з милом.
І тому голівка
В нього як долівка.

 

Гава і Лисиця

Леонід Глібов. Байка

Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі,— думає,— розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій,—
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти,— каже,— подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,—
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить,—
Так, мабуть, і довіку буде.

 

Зимня пісенька

Леоніда Глібова

Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;

Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько
Окселентувать:

«Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,

А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.

Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;

Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.

Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде, як мара.

День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.

Зимонько-снігурочко,
Просимо, голубочко,
Щоб мороз стояв,

Бабу товстобокую,
Відьму вирлоокую,
Пильно доглядав.

Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;

Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!

Баба буде плакати,
Будуть сльози капати,
Знівечать кожух;

Голова покотиться,
Баба заколотиться
І в калюжу — бух!

Висохне водиченька,
Виросте травиченька,
Розцвіте садок,—

Ми тоді весняночку,
Любую паняночку,
Приберем в вінок.

Подаруєм квіточку,
Із васильків скрипочку —
Грай, серденько, грай!

Звесели і воленьку,
І трудящу доленьку,
І весь рідний край».

1892 р.

 

 

 

Що посієш, те й пожнеш (Василь Сухомлинський)

Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так – коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

А то якось уранці бачу – голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку – голубник.

Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх – і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

Що посієш, те й пожнеш, - говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість – пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

 

Як здивувався Мурко (Василь Сухомлинський)

 

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, поклав голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє. На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало.

Побачивши кота, замовкло.

Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється?

 

Пихатий півень (Василь Сухомлинський)

 

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:

– У мене хвіст такий само барвистий – кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

Чого синичка плаче? (Василь Сухомлинський)

 

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей – Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

– Зробимо на осокорі гойдалку, – сказав раз Мишко.

– Ой, добре буде гойдатися! – зраділа Оля.

Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля, та й ну собі гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.

Мишко й каже:

– І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі – гніздечко синиччине, а в гніздечку – пташенята маленькі.

– Синичка не радіє, а плаче, – сказала Оля.

– Чого ж їй плакати? – здивувався Мишко.

– Подумай, чого, – відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

 

Найгарніша мама (Василь Сухомлинський)

 

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

– Хто ти такий, де ти взявся?

– Я Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

– Хто ж твоя мама? – питає Соловей.

– Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.

– Яка ж вона? – питає Дятел.

– Моя мама найгарніша.

– Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.

– У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.

– Ха-ха-ха! – зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

– Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

 

Усмішка (Василь Сухомлинський)

 

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах – злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»

Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови – насупленими, очі – злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила – знову назустріч хтось іде. Придивляється – аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.

 

 

 

 

 

 

Роман Завадович

МОЛИТВА ЗА МАМУ

Є в мене найкраща на світі матуся,
За неї до Тебе, Пречиста, молюся.
Молюся устами, молюся серденьком
До Тебе, небесна Ісусова Ненько.
Благаю у Тебе дрібними словами
Опіки та ласки для любої мами.
Пошли їй не скарби, а щастя і долю,
Щоб дні їй минали без смутку, без болю.
Рятуй від недуги матусеньку милу,
Даруй їй здоров'я, рукам подай силу,
Щоб вивела діток у світ та й у люди,
Щоб ними раділа-пишалась усюди.
За це я складаю в молитві долоні
До Тебе, Царице, на соняшнім троні.

 

 

ДЕНЬ ПОДАРУНКІВ

Коли святий Микола
З небес на землю йде,
То кожний дім і школа,
Мов вулик бджіл, гуде.

Там дітвора чекає
На срібних янголят,
Що із доріг безкраїх
На землю загостять.

Бо добре знають діти,
Що ні сніжний танок,
Ані мороз, ні вітер
Не спинять їх санок.

А на санках — подарки!
Ах, як багато їх!
Для Слави, для Одарки,
Для всіх! Для всіх! Для всіх!

А тим, що пустували,
То чортик в темний кут
На пам’ятку поставить
Гнучкий з лозини… прут.

 

 

* * *

 

 

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

На небі зорі, зорі,
Поля снігами занесло,
В киреї білій все село,
А місто в світла морі.
 
По полі вітер віє,
Що вирвався десь з-поміж лоз,
По селах тріскотить мороз,
Але в дітей надії.
 
У місті та по селах
Сплять діточки у постелях,
І усмішка в них на устах
Щаслива та весела.
 
В сні бачать: білі коні
З санками мчаться попід гай,
В санках святитель Миколай,
Санки дарунків повні.
 
Ось коні вже край хати,
Вже Миколай у хату йде,
Діткам під подушки кладе
Даруночків багато.
 
В хатині чи в покою
Спиняється Він ще на мить
І діточок благословить
Правицею святою:
 
— Ростіте, любі діти,
Минайте всі дороги злі,
Для Бога й рідної землі
Хай шлях один вам світить!
 
 

 

А рано, як світає,
Під подушкою вмить рука
Дарунків гарних вже шука
Святого Миколая.

 

 

 

 

Роман ЗАВАДОВИЧ
ПРИГОДИ ГНОМИКА РОМТОМТОМИКА

ЗАПРОШЕННЯ
Ось вам гномик. Ронтонтомик.
Лісовий такий душок!
Будьте, діти, з ним знайомі,
Хоч той гномик — малючок

Не здивуйте, що маленький —
Він удався в татів рід,
Невеличка в нього ненька,
Невеличкі баба й дід.

Всі душки такої вдачі,
Всі душки на зріст малі,
Та серденька в них добрячі,
Звички теж у них не злі.

А живуть вони в дібровах,
На полянах, серед гір,
Розуміють звірів мову,
Спів пташат І шепіт зір.

Бо душки розумні дуже,
В них нема ледачих, ні!
Проживають мирно — дружньо
Без незгоди і сварні.

Ви б хотіли певно, діти,
У гостину до душків —
Гарно там: гриби і квіти,
Шум дерев, пташиний спів.

Ось дивіться! Ромтомтомик
Сам запрошує вже нас,
Він вже добре знає, хто ми
Тож ходімо, друзі, враз!

ПОВІНЬ
Ромтомтомик наш маленький,
Переспавшись під грибком,
Не спитавши батька - неньки,
Мандрувати йде ліском.

Аж назустріч грім гуркоче,
Застеляє хмара луг!...
Паш душок з дороги збочив,
Заглядає під лопух.

Там сидів жучок вусатий,
Глип — іде малий душок.
Поклонивсь:  "Прошу до хати
Хоч ця хата — лопушок".

Серед зливи, серед грому,
Хоч сердито вітер дув,
Друзі два, жучок і гномик,
Переждали всю біду.

Як настала знов погода,
Наш душок із сховку скік!
Глянув — гей, нова пригода:
Навкруги шумить потік.

Повінь землю заливає,
Каже жук: "Біда! Стривай!
Чи про тебе батько
Вістку ти йому подай.

Бачиш, в'ється хміль по віттю

Телефон це лісовий!"
Ромтомтомик скочив миттю:
"Гей, галло, татуню мій!"

Дзвонить, кличе, вже і плаче
Відповіді щось нема...
Здогадався жук: "Юначе,
Дріт перерваний, дарма!"

Глип душок на бильце кмину
Павутин побачив шість,
То павук розп'яв антену,
Радіотелеграфіст.

"Ох, павучку, милий брате,
Інженере любий мій,
Вісточку до мами - тата
Ти у ліс подай мерщій!"

"Лісовії люденята! —
В мікрофон павук гука, —
Вісточку для мами - тата
Подаю вам від синка".

Вістку враз почула мати,
Посилає батька вмить:
"Йди синочка рятувати,
В Павуківці він сидить".

Запрягає миттю батько
Дві комахи до візка
І щосили ну-ж на кладку
До малого рівчака!

Та комахи йдуть помалу,
Не близька ж бо сторона!
Батькові терпцю не стало,
Осідлав пін цвіркуна.

Під'їжджає — Божа сило!
Батько руки заламав —
З рівчака ріка зробилась,
А по кладці й слід пропав

На вербі сова сиділа
Від давненького часу
Ромтомтома пожаліл
"Я тебе перенесу!"

Та сова на очі хвора,
З того трапивсь клопіт знов —
Замість підлетіти вгору,
Впала в воду стрімголов.

Але рак, пливак підводний,
Що по дні ліниво ліз,
Витяг гнома на колоду
І до берега довіз.

Ромтомтом,  наш бідолаха,
Не лякається біди,
Він наймає черепаху —
От, автобус хоч куди!

А як тиху землю вкрила
Темна  нічка  без зорі,
Світляки їм засвітили
Електричні ліхтарі.

Так всю нічку мандрували
Лісом - бором серед трав
І на ранок аж дістались
Там, де ґномик ночував.

Ромтомтомик з Ромтомтомом
Обнялися, як брати,
А павук ще раз додому
Вістку радісну пустив.

"Добрі вісті з Павуківки
Чесній пані Ромтомтом:
Вже вертається з мандрівки
Гномик - син і батько - ґном."

ВОЛЯ НАЙДОРОЖЧА
Раз удосвіта  проснувся
Наш  старенький  Ромтомтом —
За кущами шелест чувся:
Певно, хтось ішов гайком.

Ромтомтом швиденько скочив
З-під накривала з листка,
Нахиливсь, приплющив очі:
"Може тут біда яка?"

Це раненько вийшли я хати
Лісникові  діточки
Серед лісу пошукати,
Чи не виросли грибки.

"Он, який грибок! Диви но!" —
Хлопчик радісно сказав
І грибка — душків хатину
Він у кошик свій поклав.

"Гей, рятуйтесь, як хто може!" —
Крикнув гном. — "Рятуйтесь, ох!"
Він стрибнув у кущик рожі,
А ґномиха — в буйний мох.

Лиш маленький Ромтомтомчик
Ледве очі протирав,
Як його русявий Ромчик
Із грибком у кіш поклав.

Та ще більш злякавсь сірома
(Та й чи не злякався б хто?),
Як його Олюся вдома
Вигорнула в решето.

"Гляньте, що воно за чудо! —
Запищала на весь двір. —
А ідіть но, добрі люди.
Пізнавати, що за звір."

Батько, що на всьому знався,
Відповідь дає якстій:
"Це душок такий спіймався,
Чоловічок лісовий!"

А до батька каже мати:
"Ти б забрав його куди!
Може вміє він кусати —
Треба дітям ще біди!"

Та малий душок, на диво,
З голови шапчину зняв
І поважно, шанобливо
Діточкам поклін віддав.

Засміялися всі хором,
Ромко каже:  "Він не злий!
Бачте, виріс він у борі,
А розумничок який!"

Посадили гостя діти
На коробку сірників,
Просять їсти,  просять пити,
Та хлопчина посумнів.

У м'яку колиску лялі
Положили, щоб заснув,
Мух упертих обганяли,
Щоб не вибився зо сну.

"Може, схоче в нас він жити? —
Так сказав малий Роман. —
В лісі мусить він бідити,
А у нас він буде пан".

Та, як темна ніч настала,
Не заснув маленький ґном,
А в лісок мерщій дав драла —
Втік відчиненим вікном.

Місяць видряпавсь на дуба
І малого запитав:
"Чом тікаєш, жовтодзюбе?
Ти ж  вигоди там всі мав"

"Мав я всякі марципани,
Спав донесхочу і їв,
Та от, бачиш, ясний пане —
Я за   волею  тужив".

І пробрався поміж трави
Ромтомтомик  наш притьмом
В гущину, де дожидали
Мати й батько Ромтомтом.

Вся сім'я з утіхи скаче,
Козачка цвіркун заграв —
Я припадком це побачив,
Ну, і вам тут розказав.

НА ШКІЛЬНІЙ ЛАВЦІ
Наш душок цікавий вдався,
Знати б він усе хотів:
І відкіль цей ліс узявся,
І чому в  нім стільки пнів.

Чи пробудиться, лягає,
Чи з батьками в ліс іде,
"Тату, мамо", — все питає,
А чому? — А як? — А де?

Що там далі ген, за лісом?
Де живе рубач Тимко?
Чом пушистий хвіст у лиса,
А у зайця тіцький-о?"

"Що мені йому казати? —
Батько думає старий. —
Треба в школу записати,
Хай учиться хлопець мій".

В дуплах липи край діброви
Пугач школу, знай, завів —
Вчили там учені сови
Дивоглядних школярів.

Там білки і гороб'ятка
На березовій корі
Пишуть і рахують гладко
Наче справжні школярі.

Ромтомтом туди подався,
Сина в школу записав —
Як малий про це дізнався,
Тата цмок! — поцілував.

Ось іде він вже до школи,
Йде до школи перший раз
Веселенький, як ніколи,
Бо настав веселий час.

Відтоді душок щоднини
Без принуки в школу йде
Та й учиться без упину
І чому — і як — і де.

Там школярики учаться
Пильно-пильно — це не сміх!
Гей, не раз Василь чи Настя
Зчервоніли б коло них...

Проць, що школи все боявся
І тікав аж за село,
Раз на липку ту зіп'явся
І заглянув у дупло.

"Правда це, чи може смішки?"
Проць із дива остовпів —
Там душок читає з книжки
Із березових листків.

Проць, хвилинку приглядався...
"Хто приніс цю ляльку тут?"
Далі вголос засміявся:
"Не даремний був мій труд!

Я візьму її додому  
І нікому не віддам,
Не скажи про це нікому,
Буду гратись нею сам".

Тільки пальці розкарячив,
Ухопити і — гайда,
Пугач вже його побачив —
"Пугу! — закричав. — Біда!"

Надлетіли дикі бджоли
(Чи бува що гірше ще?),
Як шпигнуть, у серце коле
І у п'ятах запече…

Ой, тіка же Проць ледащо
З тої липи стрімголов,
Каптана продер нінащо,
Ногавиці рохпоров.

Далі  каже:  "Що ж, драбуз!
Так і треба! Нащо брав?
Заробив я по заслузі,
Та зате мудріший став,

Ось душок, малий, як палець,
Вчиться в школі а, о, є —
Я ж хлопчище — не бувалець
Обминаю школу все.

Більше школи не мину я,
Не віддам себе на сміх!
Буду вчитись а, о, у, я
І навчуся, далебіг!

Відтоді той Проць до школи
Точно день-у-день Іде,
Не спізняється ніколи
І не б'ється вже ніде.

А душок уже навчився,
Де живе рубач Тимко,
Чом пушистий хвіст у лиса,
А у зайця тіцький-о!

Тішиться, радіє тато,
Сина в школу все веде:
"Вчися, вчись, щоб знав багато
І чому — і як — і де".

ПРИГОДА З ЯСТРУБОМ
З татом, з мамою в дорогу
Ромтомтомик раз пішов,
Та в ногах почув знемогу,
Личко терном поколов.

Батько взяв синка на плечі
І подибав попід ліс —
Раптом глип! Погані речі!
Яструба лихий надніс.

Над узліссям край діброви
Яструб колесом літав,
Зранку вибрався на лови,
Бо порожній шлунок мав.

Вже доглянув яструбина
РомтомтомІв бравий рід,
Потекла по дзьобі слина —
"Добрий матиму обід!"

І злетів неначе камінь,
На сім'ю маленьку вмить,
Ромтомтомик крикнув "мамо!" …
І почув, що вже летить.

Бачить батько — ще хвилина
Й пропаде маціцький син...
За патіжочок хлопчини
Учепився міцно він.

Хоч держався сина цупко,
Та дарма! Він зойкнув "ах"
І упав униз, мов грудка,
Із патинком у руках.

А тим часом вище й вище
Підлітає хижий птах,
Тільки вітер в ухах свище
І проймає серце страх.

Серед поля скирта сіна
Бовваніє, мок горбок,
Понад нею ніс дитину
Розбишака - яструбок.

Ви подумали б, що, може,
Так наш гномик ізлякавсь,
Що у лазурях ворожих
Про рятунок не гадав?

Ні, ніхто із нас не скаже,
Бачивши його тоді,
Що він хлопчик не відважний,
Не зарадний у біді.

Ромтомтомик руки витяг
Із широких рукавів,
Каптана лишив у кігтях,
Сам на скирту полетів,

Впав на скирту Ромтомтомик,
Аж в голівці нагуло,
Плющить очі від утоми,
Жаром мозок обдало.

Де не взявся Дзів-горобчик,
Мокру примочку приніс,
Шпак йому на поміч скочив,
До аптеки мчиться в ліс. .

Дрізд Матвій всі ліки знає,
Славний лікар, хоч куди!
Окуляри закладає,
Зілля подає й води.

За годинку невеличку
Ромтомтомик вже здоров;
Розцвіло рум'янцем личко,
Жар в голівці похолов.

А тим часом батько-мати
Вибігають з-між кущів
(Шпак успів їм розказати,
Як обох в сльозах зустрів).

Пригорнула мама сина,
А татуньо Ромтомтом
Каже: "Сміла ти дитина,
Будеш певно летуном".

Шпак собі: "Ну, та й завзятий
Цей хлопчина ваш малий,
Він зуміє раду дати
В небезпеці хоч якій".

А душок собі гадає:
"Так було І буде ввік:
Небезпеки хто не знає,
Той безрадний чоловік".

Він узув свого патинка,
Що його татусь приніс,
І здавалось, гном - хлопчинка
Трішки з гордощів підріс.

ГОСТИНА В МИШКИ
Між зеленою рістнею,
Під крислатим лопухом
Спочивав собі з сім'єю
Довговусий Ромтомтом.

Аж горобчик, бравий хлопчик
(Цвіркуненко звався він)
Із письмом у дзюбку скочив —
Посланець з чужих сторін.

На тонкім листку калини
Прочитав таке душок:
— Ромтомтомику, в гостину
Приїжджай хоч на часок.

Підписала Шкребетушка,
Сіра мишка з-за води;
Писнув гномик, наче мушка:
"Я б на крилах рад туди!

Мамо люба,   — він питає, —
Чи дозволите піти?"
Мати радо дозволяє:
"Лиш вертайся вчасно ти!"

До струмочка збіг в долину,
Сів на тріску і — гайда,
Поки до куща ожини
Не прибила їх вода,

Далі став спинатись пішки
По вербових корінцях
І до хати пані Мишки
Перебіг недовгий шлях.

Гей, зраділа Мишка дуже,
Ромтомтомця обняла:
"Ну, кришинко, не дармуй же!
Всіх прошу я до стола!''

Круг стола засіли гості:
Три метелики, джмелі,
Із мисками по помості
Увихались дпі бджолі.

А потому гороб'ятко
Взяло скрипочку: тІр-лі!
Всі пішли в танок в порядку
І великі і малі.

Гороб'ятку помагали
Музиканти - цвіркуни —
Як ушкварили - заграли,
Ноги рухались сами.

Джміль густим грубезним басом
Пісню - думу проспівав,
Бджілка з гаоним рихилясом
Прочитала вірші два.

Павучок на павутині
Показав чимало штук —
"Ну, це ж чудо — не дитина!"
Похвалив старий павук.

Господиня у долоні
Заплескала на служок,
Щоб в чаркн з квіток червоних
Наливали сік - медок.

Гості п'ють, пісень співають,
Гомін, сміхи звідусіль —
Господиню прославляють,
Дякують за хліб, за сіль.

"Ах!" — злякались мишенята
Стурбувало щось там їх!
Лихо! Віддалік на чатах
Кажуть, кіт Мурко заліг.

Гості потаємним ходом
Крізь кертиці темний дім
Враз прокралися до броду
У чагарнику густім.

З осоки линок озвався:
"Ромтомтомику, Іди!
Батько твій затурбувався
І прислав мене сюди".

На хребті прудкої риби
Сів душок, мов на сідлі,
І помчався понад глиби
В рідні сторони свої.

Батько - мати йдуть на стрічу —
"Ти здоровий? Що там? Як?"
Всі пригоди щось аж тричі
Їм розказував хлопчак.

Батько каже: "Не загинем,
Як щиренькі друзі в нас!
Пам'ятай це, милий сину —
Пам'ятай це повсякчас!

І лягла сім'я маленька
Під крислатим лопухом:
Батько - ґном, маленька ненька
І ще менший Ромтомтом.

А світляк, добрячий хрущик
Що за дня у мосі спав,
Цілу нічку невсипуще
Коло ґномів вартував.

РЯТУЙТЕ БЕРІЗКИ
Ромтомтомик у діброві
Чує здаля "цюк" та й "цюк"
І супить брови
На такий зловісний звук.

Хтось діброву там рубає!
Серце ахнуло в душка;
Ромтомтомнк підбігає,
Заглядає з-за дубка.

На зеленій на галяві
Аж по пояс у траві,
Мов Дівчата кучеряві,
Там стоять берізки дві.

Стан тоненький, зріст на диво
Біла, мов папір, кора —
Доглядала їх дбайливо,
Пуща матінка стара.

Коси їм вітри чесали,
Дощик вибілив кору —
Наче ті панни стояли
Дні берези у бору.

А рубач якийсь губатий
Із сокирою в руці
Підступає, щоб зрубати
Молоді берізки ці.

"Стій!" — гука душок щосили,
Не рубай! Облиш! Це гріх!
Що вони тобі зробили,
Що ти хочеш смерти їх?

Молоді вони ще дуже,
І м'яке у них тільце —
То І сам подумай, друже,
Чи тобі на користь це?"

Рубачище не зважає,
Ніби він душка й не чув,
Розмахнувся, ударяє,
Бором глухо "цюк" загув.

"Ой!" — берізка злебеділа,
Як обсунулась кора
І її м'якого тіла
Ймилось вістря топора.

Ромтомтомик по підмогу
Дременув щосили в ліс:
Гей, сусіди, ради Бога,
Рятувати йдіть беріз!"

Виповз чорний вуж з криївки
З-під тернового куща,
Припідняв з трави голівку,
Став лякати рубача.

Вовк завив, наїжив гриву,
Пугач крикнув, мов крізь плач,
Та у відповідь глузливо
Топором потряс рубач.

"Підійдіть, будь ласка, ближче,
То І вам тут буде смерть!"
Налякався вуж, вовчище,
Страх залив їм серце вщерть.

Джміль на ворога пустився,
Над чолом йому загув,
Та рубач і не скривився,
Лиш рукою відмахнув.

Вдарив він джмеля навідлі —
Джмелик у траву упав
І безпам'ятний, поблідлий
Непорушно він лежав.

Аж ведмідь, Бурмило бурий
Виступає з-між дерев,
Став дибка — і враз понурий
Сколихнув лісами рев.

Заревів, поглянув скоса,
Пазурями землю дряп:
"Ух, утру тобі я носа,
Покуштуєш ніжних лап!..."

Утікав же рубачище
Із діброви стрімголов —
"Ой, щоб далі! Ой, щоб швидше
Щоб хутчіше у село!..."

А в селі на раді людям
Заявив таке: "Кінець!
Рубачем уже не буду,
З рубача зроблюся швець!"

А берізки на галяві
Зеленіють під ліском —
Там джмеля лікує бравий
Невеличкий Ромтомтом.

ЛІСОВА МУЗИКА
Дощ ішов три дні без впину,
Заступили мряки світ,
Залила вода долину,
Не пройти її убрід!

На четвертий день, мов квітка,
Вийшло сонце з-поза хмар;
Дрізд зрадів: "Минула слітка!"
Виліз з-під листка комар.

Нав'язала білка вузлик,
В мандри став збиратись їж,
Застібнув останній ґудзик:
"Час в дорогу, чимскоріш!"

Виглянув душок з криївки,
Виставивши носа пів,
Та й схопився за голівку,
З дива паче остовпів.

Де не глянь, по всій діброві
Лиш гриби, гриби, гриби,
Та такі густі й здорові,
Хоч граблями їх греби!

Капелюхи в них крисаті.
Рівні білі тулубці,
Глянеш — нічого казати! —
Славні браві молодці.

На дубів верхів'ї вітер
Гомінкий, збиточний все
Тут і там торкає віти,
Злегка листячком трясе.

А на вітах і на листі
З попередніх мокрих днів,
Наче мавчине намисто,
Висять каплі срібляні.

Обірвалась крапелина
Із дубового листка
Та й униз з галузки лине
Промениста і важка.

Як летіла, то горіла,
Наче зірка в ніч лунку,
Як упала задзвонила
На червоному грибку.

"Дзінь", — по лісі звук роздався,
Забринів веселий тон, —
Ромтомтомик здивувався:
"Що це грає? Ксилофон?"

Друга, третя капля впала —
Їм переліку нема!
Пуща весело заграла
Раптом тонами всіма.

Вийшла музика на славу,
Ґномик скочив у танок,
Скік наліво, стриб направо,
Сперши руки на станок.

Дятель взяв в танок сороку
Білку — їж, а бджілку — джміль.
Зайчик тупав так нівроку,
Аж згубив чумацький бриль.

Танцювали до утоми,
Аж попадали на мох —
Не охляв лиш Ромтомтомик,
Бо завзятий був за трьох.

Задивилось ясне сонце,
Як то ліс чарівно грав,
А маленький Ромтомтомчик
По-козацьки танцював.

Батько - мати вийшли з хати,
Поспиралися на тин,
До татуня каже мати:
"Та й гульвіса той наш син!"

"Дзінь"... Остання капля впала,
Чуду - музиці кінець —
Вся природа зашептала:
"Ромтомтомик — молодець!..."

Ромтомтомик подивився.
Батька - матінку пізнав,
Засоромився, закрився
І в тернину драла дав

У ВИРІЙ
Роз осінньою порою
Вибіг гномик з-мж кущів,
Подививсь — ого! Горою
В вирій линуть птиць ключі.

Варто б, — дума, —понад гори,
Полетіти їм услід,
Подивитися ма море,
На чудовий дальній світ".

Бачить гномик — крук літає,
Кряче сумно понад ліс —
Хлопчик крука закликає,
Щоб його у вирій ніс.

"Добре, — каже крук. — На плечі,
Садовись мені, малий!
В теплий край шляхом лелечим
Ми полинемо якстій".

Линуть - линуть попід хмари —
Незвичайний був це лет:
Світ мов казка, зорі — чари,
А вони усе вперед.

Ось і пальми майоріють
Край пустині тем, де Ніл,
Сонце пражить, а не грію,
В річці плеще крокодил.

Крук ізморений, безсилий
Опустився край води:
"О, спасибі, кручку милий!
Як чудово тут, гляди!

Заживемо ми прекрасно,
Бачиш — снігу ні на лік,
Всюди любо, тепло, ясно,
Тут прожив би я весь вік!

Інші, бач, живуть тут люди,
Інші села і міста,
Піраміди тут, верблюди
І всіляка дивота".

Ходять, бродять, оглядають
Кожний кутик, кожний дім,
В кожну дірку заглядають,
Все таке цікаве їм.

Але крук жалівся: "Друже,
Я від спеки так упрів!"
Дзьоба він розкрив так дуже,
Мов верблюда з'їсти хтів.

"Щось з моїм здоров'ям крухо,
Спека силу в мене їсть,
В лобі жар, у дзьобі сухо,
Розпирає груди млість.

Надивились ми досхочу,
Тож пора б уже назад".
Гном пристав на це охоче:
"З того я безмірно рад!"

Крук розправив дужі крила:
"Ну! сідай! Готовий я!"
Знов попи три дні летіли
Понад гори і моря.

А четвертого дня зранку,
Як старенький Ромтомтом
Садовився до сніданку,
Став наш гномик під вікном.

"Зустрічайте, мамо - тату,
Йде до вас голодний гість,
Відчиняйте швидше хату,
Дайте їсти, все поїсть".

Мати сина обіймала,
Батько цмокнув тричі аж:
"Ти вернувся! Ми це знали,
Волоцюжко любий наш!

А теперечки, будь ласка,
Роздягайся і сідай —
Ось вареники, ось кашка,
Ти зморився — уплітай!"

Сніг упав... Мороз і вітер!
Надійшли зимові дні...
Таємничі срібні квіти
Розцвітають на вікні.

Гномик вшив собі кожуха,
З миші шкуркою підбив —
Не злякає завірюха,
Ні негоди лютий спів.

Хоч і холодно, щоднини
Він на совгах чи санках
Із вершечка кротовини
Лине вниз, неначе птах.

Так оце, маленькі друзі,
Все скінчилось без біди —
Ромтомтомик радий дуже
І спортовець хоч куди.

БІЛОСНІЖКИ
До хатини Ромтомтомів
Загостив мамунин брат
І в дарунку дав малому
Пару див - рукавичат.

Славні це рукавичата,
Теплі і м'які, що ну! —
Гномик цмок і дядька й тата
Та й мерщій у ліс шугнув.

Вітер котить шум горою,
Спить діброва у снігу,
І берізка під вагою
Ізігнулася в дугу.

Коло дуба на узліссі
Сірий зайчик дибки став.
"Зайку, друже, подивися,
Що від дядька я дістав!"

"Гарні!" — зайчик став хвалити.
Та, хлопчино, май позір!
Бачиш, он з санками діти
Йдуть у наш сніжистий бір",

"Хто вони такі?" — "Я знаю,
Білосніжками їх звуть —
У хатинці коло гаю
Із бабунею живуть".

Зайчик смик у нетрі швидко —
 Ромтомтомик же малий,
Щоб його не стало видко,
Виліз на дубка якстій.

"Гу - гу - гу", — гуде вітрище
(Бач, розсердився губай!),
Між дубами грізно свище,
Гнівно трубить на весь гай.

Лютої пори такої
3-мІж засніжених дубів
Надійшло дівчаток двоє —
Невеличенькі обі.

Зупинились, назбирали
Трохи хмизу з-під беріз,
В'язку на санки поклали
І везуть крізь білий ліс.

Деревіють в стужі пальці,
А мороз гризе, мов псюк —
Каже Вірочка Наталці:
"Ой, не чую, сестро, рук..."

"А мені, — Наталка каже, —
Леденіє голова,
Вітер холодом аж пражить,
Та й шапчина не нова..."

Як почув душок, то скинув
Тим дівчаткам з дуба вниз
Рукавички і шапчину
Просто на санки, на хмиз.

Рукавички ж і шапчина,
Хоч маціцькії були,
Як летіли, в ту хвилину
Все росли, росли й росли.

І такі великі стали,
Що дівчата в тую ж мить
Надягли їх, хоч не знали,
Що вгорі душок сидить.

Тільки но пішли дівчатка,
Скік душок Із дуба в сніг
І без рукавиць, без шапки
Навпростець додому біг.

А за ним Мороз погнався,
Все за вушка щип і смик:
"А, братухо! Що, піймався?
Заморожу на патик".

Вітер збоку забігає,
Дує, мов ковальський міх —
Ромтомтомик не зважає,
Засміявся і побіг.

Хоч біліти стали вуха,
Посинів маціцький ніс,
Не побачить Завірюха
Ні Мороз душкових сліз.

А як з чубом, повним снігу
Він забіг до хатки знов,
Кулачка зложивши в "фігу",
Показав їм у вікно.

ПРОЩАННЯ
Отакі то мав пригоди
Ромтомтомик - молодець!
Правда? Гарний світ пригоди,
Тільки… книжечці кінець.

Любі друзі, час додому!
Добродушку, прощавай!
Може ще колись до гномів
Ми навідаємся в гай

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Де найкраще місце на землі

Дмитро Павличко

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

 

 

 

 

 

Мурашка

Автор Казкар-чарівник

Дмитро Павличко

Вилізла мурашка на лопух,
Подивилась весело навкруг:
— Скільки тут повітря і тепла,
Я ж, дурненька, в бур’яні жила!

Вилізла мурашка на ромен,
Мовби крила виросли з рамен:
— Що за диво — пелюстки в росі,
Як могла я жить на лопусі!

Вилізла мурашка на таріль
Соняха, що сяяв серед піль:
— Боже, скільки золота й зерна,
Що ромен? Билиночка сумна!

Вилізла мурашка на сосну,
Глянула в далечину ясну:
— Піді мною цілий світ лежить, —
Як могла я на бадиллі жить!

Над сосною чорна хмара йшла,
Срібний дощик по землі тягла.
А мурашка крикнула:— Зажди! —
I взялась за ниточку води,

Вилізла на хмару і лягла
Біля сонця, горда, хоч мала.
— Як могла я жити на сосні,
Коли сонце впорівень мені!

Розійшлася хмара дощова —
Вниз летить мурашка ледь жива.
Де вона — дарма питаєш ти,
Вже її нікому не знайти!

 

Як ведмедя розбудить?

Автор Казкар-чарівник

Для молодшого шкільного віку

Дмитро Павличко

Ніч. У лісі кожен звір
Спати йде на власний двір.

Спить маленьке Козеня,
Що награлося за дня.

Олень спить, і спить Борсук.
Але раптом… що за звук?

А! Це Ведмедило спить,
Ніби трактор гаркотить.

Будиться, встає звірня —
Той — з-під моху, той — з-під пня.

Той, прокинувшись, зітха,
Той спросоння позіха.

Той, кому вже храп допік,
Шле Ведмедю кольку в бік!

Заєць бідний аж поблід,
Бо Ведмідь йому сусід.

Він хропе, а Зайців дім
Ніби валиться при тім.

Аж трясе Зайчиська лють,
Бо не може він заснуть.

Кида й він крутим слівцем,
Та під ковдрою, тихцем,

Щоб не чув якийсь там біс
Та Ведмедю не доніс.

Горопашний боягуз
Одне вухо в’яже в гудз,

В друге — ясік* запиха.
Щоб душа була глуха.

Натяга на себе він
Сім подушок, п’ять перин,

Зверху ще й матрац кладе,
Сам улігшись на тверде.

Та від храпу ліс шумить—
Спати не дає Ведмідь!

Скочив Заєць на ослін,
«Що робить?»— міркує він.

Рада є на це одна—
Розбудити хропуна.

Та самому страшно йти —
Хто б це міг допомогти?..

Тільки Рись! Вона міцна
І відважна звірина.

Заєць — в Рисі. Так і так.
Все розказує бідак.

Просить на усі лади —
Йди й Ведмедя розбуди!

— Не піду я,— каже Рись,—
Потім ще і з ним борись

Та кусайся цілу ніч,
Адже він за таку річ

Лютий буде, як дракон,—
Та й мене вже хилить сон…

Ось до Вовка ти б зайшов,—
Той поможе. Будь здоров!..

Заєць у Вовчиська вже,
Просить, вухами стриже.

— Так і так. Хропе той сплюх.
Вже від нього я оглух.

Так хропе, немов паси
З мене він дере,— спаси!

— Чи ти хочеш,— каже Вовк, —
Щоб Ведмідь мене затовк?

Гнів бере таких персон,
Як від них прогнати сон.

Краще тихо будь, як миш,
Потерпи, а вдень поспиш.

Заєць думає: «Овва!
В Лиса мудра голова.

Ось до нього я піду,
Лис порадить на біду».

Він — у Лиса: — Так і так,
Ти найбільший наш хитрак,

Вирятуй мене з біди —
Ведмедила розбуди!

— Чи ти хочеш,— каже Лис,—
Щоб Ведмідь мене розтис?

Чи ти дурень, чи мудрець,
Схопить в лапи — і кінець!

Заєць каже: — Ти піди
Лагідно його збуди.

Не штовхай і не кричи,
В лаписько полоскочи

Або пісню заспівай.
Щось придумай, ти ж—мудрай.

— Видно,— сумно каже Лис,—
Що й у тебе ум заблис.

Чом же не співаєш сам,
Тільки ходиш там і сям?

Чом не полоскочеш лап,—
На безсоння ти ж заслаб!

Думай, як не можеш спать,
Полічи до двадцять п’ять,

То й заснеться, друже мій,
Йди додому й не дурій!

Вже додому йде Зайча,
Втім, Мурашку зустріче.

Що це, Зайчику, тобі?
Бачу я, що ти в журбі.

Ах, мені немилий світ,
Розхропівся мій сусід.

Спати зовсім не дає,—
Каже Заєць все, як є.

А Мурашка: — Розбудить
Я Ведмедя можу вмить!

Заєць дума: «Ой ля-ля!
Хвальковите це маля».

Та бере його мерщій,
Садовить на хвостик свій.

І несе до тих воріт,
Де живе Ведмедів рід.

Храп гуде, немов гроза,
В двір Мурашечка вліза…

Заєць дума: «Що буде?..»
За парканом став і жде.

А Мурашечка — в замок —
Та до хати… Звір замовк.

Тиша! Потім лютий рев —
Аж летять листки з дерев!

Знову тиша. Зайчик рад.
Йде Мурашечка назад.

Крізь штахетиння рідке
Бачить Заєць ще й таке:

На одній нозі Ведмідь
То плигає, то стоїть.

Щось із вуха витряса,
З гніву сам себе куса.

Заєць думає: «Ого!
Ти шукай всю ніч того,

Хто у вусі був твоїм,
А ми спатоньки ходім!»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марійка Підгірянка Котик Скочив котик, Сів на плотик. Миє ротик І животик. Він біленький І чистенький, - Гарний Мурчик мій маленький.   * * * * * Зайчик в терніні Скочив зайчик в тернину І роздер кожушину. Йде лисичку просити Кожушину зашити. А лисичка регоче, Зашивати не хоче: "Де ти був? Нащо дер? Ходи в дранім тепер!" Біжить зайчик до мами, Зайшли очка сльозами: "Мамо, люба, не бийте, Кожушину зашийте!.." Мама сина не била, Кожушину зашила. Зайчик очка обтер І знов скаче тепер.   ​* * * * * Киця-Миця з Коломиї Киця-Миця з Коломиї Малюночки несла сині, Дірка в торбі, та байдуже! - Поспішала Киця дуже. Киця торби не зашила Та й малюнки розгубила. Крілик-Трілик-шулавило Біг до шевчика по шило. Позбирав усі малюнки, Позбирав усі рисунки. Прикрасив він ними хату, Ще й зробив собі загату... - Чи ж то, любий друже Крілю, Такий звичай на Поділлю: Що знайдете - те вже й ваше? Віддавай нам те, що наше! - Хто ж то, люба Кицю-Мицю, Йде на ринок у столицю, Йде собі до Коломиї - І торбини не зашиє?! Тільки трошки посварились, Та до суду не водились, Бо таки, сказати правду, То обоє провинились.   ​* * * * *   При дорозі При дорозі, при шосе Там корови ми пасем. Золотистий місяць жовтень Стелить листя ясно-жовте, Вітер хмари вдаль несе Над полями і шосе. Низько стеляться дими: Це печем картоплю ми. Розгорілась наша ватра. Біля неї — Оля, Марта, Лесь, Петрусь, малий Івась І Бровко з дітьми весь час. При дорозі, при шосе Там корови ми пасем. Золотистий місяць жовтень Стелить листя ясно-жовте, Вітер в даль його несе, На поля і на шосе.   ​* * * * *   Безконечні казочки Скажу, дітки, вам казку: Приніс зайчик дров в'язку, Поколов їх дрібненько, Зварив юшку швиденько. Юшка була солодка - Моя казка коротка.   Скажу, дітки, і другу: Прибіг котик із лугу, Ліг, собі серед печі, Муркотів дивні речі. Дасте бубликів в'язку - Докажу вам ту казку. Ще б і третю сказала: Мушка в хаті літала, У сметану влетіла, Вийти звідти не вміла. Далі - далі не можна, Бо це казка тривожна. Ба, ще й знаю четверту: Був горобчик упертий, Дзьобав скирту він спритно: - Змолочу усе жито! Чи змолотить - не знати, Доведеться чекати. Ще послухайте й п'яту: Вбіг хлопчина в кімнату, У болоті по вуха, Бо він мами не слуха. А що далі - не знаю, Хіба маму спитаю. Скажу шосту вам завтра, Сьому й восьму позавтра, У суботу дев'яту, А в неділю десяту. Певно, будете раді Казочок цих громаді.   ​* * * * *   Працьовита дівчинка Беручка, чемненька Дівчинка Оленка, - Цілий тиждень у роботі, А все веселенька. В понеділок пряла, У вівторок ткала, А в середу у череду Овечки загнала. У четвер білила, У п'ятницю мила, А в суботу всю роботу До кінця скінчила. А прийшла неділя - Сорочечка біла, В ній дівчинка, мов квіточка, Між подруг сиділа.   ​* * * * * Колискова   Спіть, діточки, спіть, Віченька стуліть! Дрібен дощик стукотить, Вікнам казку гомонить... Дрібен дощик пада там, А тут тихо, тепло нам. При матусі рідненькій, У світличці чистенькій, Спіть, діточки, спіть, Віченька стуліть!

 

 

 

Костянтин Ушинський

УМІЙ ПОЧЕКАТИ

(казка)

 

Жили собі брат і сестра – півник та курочка.
Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіньку смородину, а курочка й каже йому:
– Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне.
Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов.
– Ох! – кричить півник. – Лишенько моє! Боляче мені, сестричко, боляче!
Напоїла курочка півника м’ятою, приклала гірчичник, – і пройшло.
Видужав півник і пішов у поле; бігав, стрибав, зогрівся, спітнів і побіг до ручаю пити холодну воду; а курочка йому гукає:
– Не пий, братику, почекай, поки прохолонеш!
Не послухався півник, напився холодної води, – і тут почала його трусити лихома­нка; насилу курочка додому його довела.
Побігла курочка до лікаря, прописав лікар півникові гірких ліків, і довго пролежав півник у ліж­кові.
Поки хворів півник, вже й зима настала. Видужав півник і бачить, що річка льодом укрилася.
Схотілося півникові на ковзанах поковзатись; а курочка й каже йому:
– Ой, почекай, півнику! Дай річці зовсім замерзнути, тепер ще лід дуже тонкий, втопишся.
Не послухався півник сестри: покотився по льоду; лід проломився, а півник – шубовсть у воду! Тільки того півника й бачили.

.

 

Костянтин Ушинський Півень та собака Колись давно жили собі дід та баба – бідні-пребідні. Тільки й добра в них було – що півень та собака, проте і їх вони погано годували. От пес і каже якось голосистому: – Півнику-братику, ходімо жити в ліс, бо тут нас зовсім не шанують. – Правду кажеш, – похнюпився пернатий, – думаю, гірше ніде не буде. Зібралися друзі й подалися світ за очі. Ходили весь день, а коли почало сутеніти, вирішили десь заночувати. Знайшли крислате дерево з великим дуплом, заховалися в ньому й заснули. Уранці, щойно сонечко визирнуло з-за обрію, півень загорланив на весь ліс: – Ку-ку-рі-ку! Почула солодкий голосок лисиця, що мешкала поруч, і захотілося рудій курятиною поласувати. Підійшла хитрунка до дерева й нумо розхвалювати співака: – Який красень! – стуливши лапки й заплющивши очі, заговорила лисичка. – Такого птаха ще ніколи не бачила: пір'ячко аж вилискує, гребінь вогнем горить, а голос, мов дзвіночок! Спускайся до мене, красунчику! – Навіщо? – здивувався пернатий. – Маєш якусь справу? – Хочу запросити на новосілля. Стільки смакоти наготувала: і пшонце, і горох, і пшеничка є! – Добре, – погодився півник, – тільки не сам прийду, а з вірним товаришем. «Ох, як мені пощастило! – подумала руда. – Замість одного півня буде два». – А де ж твій друг? – поцікавилася хитрунка. – Хочу і його запросити! – Ще дрімає тут у дуплі, – відповів півник. Лисиця кинулася до схованки, а пес як загарчить – руда тільки хвостом у кущах завихляла. Більше вона друзів не займала.