Доля моєї бабусі під час війни

Про матеріал

Розповідь про долю жінки під час війни, яка змушена була витерпіти всі лихоліття війни

Перегляд файлу

Тема Великої Вітчизняної війни - незвичайна тема... Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати одні тільки назви творів. Незвичайна, тому що ніколи не перестане хвилювати людей, ятрячи старі рани. Незвичайна, тому що пам'ять і історія в ній злилися воєдино. Сучасні молоді люди не знають і не хочуть війни. Але ж її не хотіли і ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні за сонце, ні траву, ні листя, ні своїх дітей. Чим далі від нас війна, тим більше усвідомлюємо ми велич народного подвигу. І тим більше - ціну перемоги.

У кожної сім’ї є сторінки в історії, про які ми згадуємо з сумом та болем. Не можна без сліз слухати розповіді про страшні події 1941-1945 рр., події Великої Вітчизняної війни. Майже кожна сім’я втратила рідних та близьких. Не оминула ця трагедія й мою родину.

Через чорнило війни пройшов прадідусь Яків – учасник війни, прабабуся Надія, яка на той час працювала листоношею ( рідні мого тата).

Зазнати чимало горя довелося і прабабусі Люді. Дитина війни, вона народилася 12 липня 1932 року на хуторі Червоне ( нині с.Романів, Луцький район, Волинської області). На жаль, її вже немає в живих, але спогади залишилися:

«До війни було добре, адже прийшла радянська влада. Починалось нове життя. Коли почалась війна, мені було неповних дев’ять років. Я була ще маленька і не зовсім розуміла, що ж трапилося, але одне я усвідомила: людям стало важко. Населення невтомно працювало в колгоспах, і хоч грошей не платили, у серці жила надія: незабаром стане краще. Непросто було з продуктами, одягом та іншим. Але кожен допомагав один одному чим міг: обмінювались речами, харчами. Звичайно, на заході було трішки легше, ніж на сході. Одні мали добротні будинки, покриті бляхою, а хто ж бідніший – звичайною соломою, але всі були дружні. Війна ж змінила все і всіх. Не можна було довіряти навіть сусідам, дехто міг зрадити будь-якої миті. Пам’ятаю таке, що коли у когось був гарний врожай, то колись, здавалося добрі сусіди, знайомі, крали його. Вони не зважаючи, чи був хтось вдома, чи ні, а відкрито грабували: залазили на гору і забирали зерно. А мешканці оселі, чуючи, що відбувається, боялися підняти тривогу, адже хотіли залишитися в живих. Якщо ж дивитися на ставлення людей до різних національностей, то знову ж таки були такі, що допомагали їм, а були й такі, що продавали.

Коли вже червоноармійці гнали фашистів із наших земель, німецькі війська, відступаючи, грабували село. Вони забирали худобу, цінні речі, продукти харчування. Мій батько Бакоринець Антон пішов на фронт, але не повернувся, він загинув, визволяючи своє село, свою рідну країну, свою батьківщину. На щастя, у живих залишилися мої сестри: Анастасія та Галина. Обоє були письменними. Старша Анастасія вчилася ще в довоєнні роки, молодша Галина ходила до школи уже після війни. Мені гірко і прикро від того, що я так і залишилась безграмотною. Змоги вчитися не було ніякої. І в усьому винна проклята війна. Це вона розкидала родину по світах. Рідна тітка Федора, була вивезена фашистами до Німеччини, але згодом опинилась в Америці. Певний час ми спілкувалися, проте зв’язок обірвався…»

Як на мене, ми повинні пам’ятати про минуле наших предків, про те, як виживали наші сім’ї, родини у ті важкі роки.