Робота

 

 «Амбасадор українського джазу.

Музична слава України»

 

 

 

 

Гулей Лілія Петрівна,

 вч. мистецьких дисциплін,

тел.0983326731,

guley.liliya.lyceum81@gmail.com

 

 

 

 

 

 

 

 

2024  ЛЬВІВ

А.Й.Кос-Анатольський

     

ЗМІСТ

 

1. Вступ.

Родинне дерево А.Й.Кос-Анатольського.

      2.Амбасадор українського джазу.

Як запалював танцполи «Ябцьо джаз».

Ірена Андерс: «Я часто думаю про Львів...»

     3. Основна частина.

     4. З матеріалів пошуково-дослідницької діяльності групи.

     5.Фоторепортаж зустрічі з дружиною А.Й.Кос-Анатольського Н.А.Кос.

Екскурсійний маршрут місцями, пов’язаними з іменем А.Й.Кос-Анатольського.

    6. Література.

    7. Висновки.

    8. Додатки.

 

 

 

 

 

 

Твої звуки, Косе,-

Птаство стоголосе,

                                                                                  Твої ніжні співи

                                                                        Душі нам зігріли,

                                                       А пісні величні,

                                              Думи симфонічні,

                                У світи полинуть,

         Славлячи Вкраїну!

В. Білоцерківський

ВСТУП.

У народі його називали "співцем Карпатського краю".

Навіть якщо ви нічого не знаєте про Анатоля Коса,

                 ви точно чули його солоспів

                          "Ой ти, дівчино, з горіха зерня"

                     на слова Івана Франка.

1 грудня 2023 – 114 років від дня народження, а 30 листопада було 40 років від дня смерті українського композитора, педагога, поета, музично-громадського діяча.

Як йому вдавалося повертати джаз і українські пісні на радянські сцени і при цьому бути безпартійним?

     Анатолій Йосипович Кос-Анатольський увійшов в історію української музичної культури як талановитий композитор, незабутній педагог багатьох музикантів, блискучий оратор, поет. Сьогодні ім’я Кос- Анатольського є відомим і серед тих, для кого він творив, і серед тих, хто так як і він присвятив своє життя музиці. Його справедливо називають «композитором щасливої долі». В творчій спадщині композитора понад 500 творів різних жанрів. Але це ніяк не означає, що творчий шлях Кос-Анатольського був легким і безхмарним.

       Значний вплив на формування таланту Анатолія мала його мати Лідія Іванівна, згодом, Анатолій назвав свою старшу дочку Лідією, в честь мами. Мама Анатолія Йосиповича завжди виділялася своєю музичною обдарованістю, і за успіхи в музичному навчанні батько подарував їй стареньке фортепіано. Згодом Лідія Іванівна віддала його Анатолію як найздібнішому серед своїх дітей. Навчаючись в гімназії Станіслава (тепер Івано-Франківськ) відвідує станіславський філіал Львівського вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка, головним інспектором якого був композитор С. П.  Людкевич. У  1923 р. відбулася перша зустріч Анатоля з відомим композитором. Успішно склавши іспити на атестат зрілості, Анатоль твердо вирішив продовжувати навчання у Львові, у Вищому музичному інституті ім. М. В. Лисенка…

ПОШУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА

РОДИННЕ ДЕРЕВО А.Й.КОС-АНАТОЛЬСЬКОГО

Рід Косів

      Батько Анатоля Йосип Кос – лікар-меломан з абсолютним слухом, мати Лідія – піаністка, у них було 5 дітей. Трагічно склалася доля наймолодшої доньки Марусі, учасниці українського студентського радикального руху. Вона загинула під час замаху на Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі. Найстарший син Михайло здобув інженерну освіту, у 1940-вім емігрував до Америки, мав низку винаходів і патентів, зокрема, двигун внутрішнього згоряння "КОС-МОТОР".

Родина Косів.

       У численному роду Косів – лікарі, інженери, письменники, адвокати, всі вони були освіченими людьми, знали кілька мов. Анатоль - середуща дитина подружжя - володів польською, англійською, німецькою, французькою, грецькою, італійською, латиною. Ще за часів студентства друзі Анатоля пожартували: "Косів у світі багато, а Анатоль – лише один. Отже, Кос-Анатольський!". Так і з'явився псевдонім.

Анатоль Кос-Анатольський.

      Батько Анатолія дружив із Соломією Крушельницькою. З нею він познайомився 1895-го ще студентом у Відні, а в роки Першої світової війни Крушельницька була посередником у листуванні між Йосипом – військовим лікарем у Відні – і його родиною в Галичині по той бік фронту. Видатна українська співачка мешкала в Італії, на той час ще "політично нейтральній" країні, тож їй доводилося бути сполучною інформаційною ланкою родин, роз’єднаних війною.

      Анатолій брав уроки вокалу в Одарки Бандрівської, Соломіїної племінниці, у майбутньому фундаторки музею Соломії Крушельницької у Львові. Чоловік Одарки, піаніст і педагог Тарас Шухевич, був викладачем Кос-Анатольського у класі фортепіано, спершу у Львівському Вищому музичному інституті імені Лисенка, згодом – у Львівській консерваторії імені Кароля Шимановського. Тарас Шухевич, як і Кос-Анатольський, спершу отримав юридичну, а лише потім вищу музичну освіту.

      Згодом, у радянські часи вже Кос-Анатольський клопотав про Соломію Крушельницьку, яка проживала в скрутних умовах у Львові. І згодом ініціював присвоєння її імені Львівській музичній школі при консерваторії.

      Анатоль ще навчаючись у Станіславській (Івано-Франківській) гімназії, створив хор і почав записувати пісні. У Львові він отримав одразу дві освіти – юридичну і музичну.

      На початку 1930-х Кос-Анатольський нудився на практиці у юридичній конторі, отримував мізерну зарплатню, тож не відмовлявся від додаткового заробітку на вечірках, граючи джаз у популярній тоді львівській капелі Яблонського ("Ябцьо-джаз").

     З приходом совєтів у 1939-му Кос-Анатольський повернувся до  Львова і саме з цим містом пов'язана його творчість. Його першою самостійною роботою стало музичне оформлення лялькового спектаклю "Дівчина і білочка".

      У майбутньому він чимало писав для театру, у своєму першому балеті – "Хустка Довбуша" – оспівав образ легендарного українського опришка. Кос-Анатольський примудрявся поєднувати джаз чи танцювальні мотиви з гуцульським мелосом ("Карпатське танго"), написав перший в історії української академічної музики концерт для арфи з оркестром.

     Життя А.Кос-Анатольського за радянських часів можна було б назвати відносно безхмарним. Його не заарештовували, його ноти не палили публічно у дворі Львівської консерваторії, його разом з дружиною не відсилали на 10 років до мордовських таборів, як це сталося з іншим композитором Василем Барвінським.

    Можливо, саме юридична освіта дозволила Кос-Анатольському уникнути репресій. Проте, як і всі в Радянському Союзі, він поводився вкрай обережно і обговорював важливі теми з колегами на вулиці, поза межами дому, побоюючись прослушки.

     За спогадами сучасників, Кос-Анатольський був скромною, доброзичливою людиною. Але і він не стримував своїх емоцій в деяких ситуаціях. Одна з них пов'язана з другом і колегою Станіславом Людкевичем.

    Український композитор і музикознавець Станіслав Людкевич ще під час випускних іспитів сказав Кос-Анатольському: "Ваше життя має належати музиці!"

     Людкевич, який прожив понад сто років, умів надихнути і влучно вловити суть. 1939-го, коли радянська влада прийшла у місто, він констатував: "Нас визволили і нема на то ради!"

Серед музичної громадськості Львова, 1946. Зліва направо сидять: О.Лисенко, Л.Ревуцький, С.Крушельницька, Ф.Колесса, С.Людкевич, В.Барвінський; стоять: А.Штогаренко, Ю.Крих, Р.Сімович, Й.Москвичів, М.Михайлов, Т.Шухевич, В.Тіпаков, Д.Залеська-Колесса, М.Колесса. Фото: з фондів ЦДАМЛМ України

 

     Звісно, радянська влада не подарувала композиторові його чітку проукраїнську позицію. 1969-го дирекція видавництва "Музична Україна" повідомила, що може опублікувати збірку музикознавчих праць Людкевича лише у скороченому вигляді нібито через брак паперу. Розлючений Кос-Анатольський (тоді вже народний артист України, професор Львівської консерваторії) написав голові Спілки композиторів України та директору видавництва листа:

    "Якщо видавництво мало папір на видання збірника музичних анекдотів накладом 115 тисяч та російською мовою накладом 100 тисяч, то соромно мотивувати браком паперу скорочення у збірці Станіслава Людкевича!"

    Кос-Анатольського і Людкевича пов’язувало ще дещо: вони обидва опікувалися відновленням нотної спадщини і реабілітацією імені Василя Барвінського, писали листи до влади на його захист.

    Як і Людкевич, Кос-Анатольський теж тверезо оцінював політичну ситуацію в країні. Незадовго до своєї смерті 1983-го він сказав дружині Надії Кос: "Якби ми мали свою державу, то інакше стояли б у світі".

    На початку 1970-х у Львівській консерваторії відкрили підготовче композиторське відділення, одним з перших його студентів був Володимир Івасюк. Він потрапив у клас до Кос-Анатольського. Проте 1974-го між вчителем і учнем виник конфлікт, й Івасюк перейшов до іншого викладача. Що саме сталося і чому творчі шляхи двох яскравих особистостей розійшлися, – досі овіяно таємницею.

    Але ще більше дивує, як Кос-Анатольський міг отримувати найвищі державні нагороди, бути депутатом Верховної Ради, писати листи Барвінському у табори, висловлювати своє обурення спілці композиторів, очолювати Львівське відділення спілки композиторів України, сміливо писати джаз і при цьому бути безпартійним?

    У Київській Опері вже в грудні 2023 року у театрі відновлюють балет Кос-Анатольського "Сойчине крило" за новелою Івана Франка. Цей твір так довго чекав свого відродження – ще з 1950-х, коли вперше був поставлений на сцені Львівської Опери.

 

     Фестиваль його імені – найстаріший в Україні, він відбувається щорічно від 1987-го, його не зупинила ані пандемія, ані війна.

 

 

 

 

 

 

 

 

АМБАСАДОР УКРАЇНСЬКОГО ДЖАЗУ.

     У 1930-х разом з Леонідом Яблонським, Богданом Весоловським та Степаном Гумініловичем входив до складу популярної тоді на Львівщині «Джаз-капели Яблонського» («Ябцьо-джаз»).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джаз-капела «Ябцьо-джаз». Зліва направо: Степан Гумінілович, Анатоль Кос, Леонід Яблонський, Богдан Весоловський

       «Капела Яблонського», більш відомий як  «Ябцьо-джаз» — український джазовий гурт 1930-х років, один із найпопулярніших музичних колективів Львова, який дав тисячі концертів та зробив популярною та модною українську пісню у тодішній Галичині.

       Колектив був створений студентами Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Засновником та керівником був Леонід Яблонський на прізвисько «Ябцьо», відповідно й гурт звався – «Ябцьо-джаз». За браком коштів музиканти гурту були змушені позичити банджо, барабан, саксофон, а акордеон — купили. Першими піснями, які виконав гурт, були «Параска», «Ти і твої чорні очі», «Прийде ще час».

      Спочатку «Ябцьо-джаз» виступав у ресторанах та кав'ярнях. Згодом гурт «Ябця» набув популярності у Львові, почав виступав на музичних вечорах, новорічних карнавалах, вечорах «Червоної калини», у курортному Черче. Колектив одним із перших в Україні почав виконувати джазові композиції.

       У різні роки до складу «Ябцьо-джаз» входили Леонід Яблонський («Ябцьо») — засновник, керівник та скрипаль, композитор та акордеоніст Богдан Весоловський («Бонді»), піаніст Анатолій Кос-Анатольський («Тацьо»), виконавець та композитор Степан Гумінілович та солістка Ірена Яросевич («Рена»).

      За час існування оркестри «Ябцьо-джаз» музики гурту створили чимало популярних музичних творів, найвідомішою із них була пісня-танго «Прийде ще час», опублікована у 1937 році.

    «Ябцьо-джаз» часто виступав на «репрезентативних балях», своєрідних вечірках для представників окремих професій — медиків, юристів тощо. Для таких серйозних концертів «Ябцьо-джаз» часто об'єднувався з іще одною капелою під керівництвом Івана Костюка, перетворюючись на справжній оркестр.

     У 1938 році колектив «Ябцьо-джаз» розпався.

     Леонід Яблонський одружився, у 1942 році виїхав із родиною до Чехії, 1948 року емігрував до Аргентини, а згодом переїхав до Канади в Торонто, де був керівником оркестру, що виконував музику легкого жанру. Помер у 1966 році в Канаді.

     Богдан Весоловський переїхав на Закарпаття, щоби взяти участь у творенні Карпатської України, згодом виїхав до Відня для вдосконалення освіти, після Другої світової війни емігрував до Канади, де решту життя працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо у Монреалі.

     Степан Гумінілович серйозно захопився спортом, вступив до лав ОУН, активно брав участь в підпільній праці. Після закінчення інституту Гумінілович повернувся в Коломию де керував кількома організованими ним хорами, виступав у коломийській футбольній дружині «Довбуш». Був арештований за підпільну діяльність. Після виходу з в'язниці вступив добровольцем до дивізії «Галичина» — брав участь в битві під Бродами, з дивізією був у Словаччині, Австрії, Югославії. Після Другої світової війни емігрував спочатку до Чилі, потім Арґентини та Канади.

      Ірена Яросевич у 1940 році стала солісткою «Тео-джазу», який був утворений при обласній філармонії з числа польських євреїв. Вийшла заміж за польського співака Ґвідона Боруцького. Восени 1941 року стала членкинею мистецької одиниці Армії Андерса. Після Другої світової війни Рената Богданська вийшла вдруге заміж за польського генерала Владислава Андерса.

     Анатолій Кос-Анатольський весь час перебував на теренах Західної України. Після Другої світової війни став членом Львівського обласного відділення Спілки  композиторів України, працював концертмейстером Львівського драматичного театру, а від 1952 — викладачем Львівської консерваторії імені М. Лисенка.

(Не)відомі ритми ретро-Львова.

Як запалював танцполи «Ябцьо джаз».

    Розповідь музикознавиці Любов Кияновської про те, як у міжвоєнний період джаз-зірка Галичини закохувала у себе львів’ян.

    Любов Кияновська - доктор мистецтвознавства, професорка, завідувачка кафедри історії музики Львівської національної музичної академії імені Лисенка.

                       

    

     Зараз джаз є брендом Львова, як і кава та шоколад. Втім, мало хто знає, що справжній джаз лунав на вулицях Львова ще у міжвоєнний період, але недовго – затих з приходом радянської влади.

     Після Першої світової війни мистецьке життя Львова було яскравим та насиченим. Люди прагнули розваг. У кав’ярнях, кнайпах, кінотеатрах та парках звучали модні європейські ритми, принесені з-за океану: танґо, фокстрот та вальс-бостон. Згодом до цього додалися й кабаре, «дансінґи» (танці) та «ревії» (ревю). Місто Лева дивувало бурхливим світським життя. Утім не до веселощів було тільки українцям, оскільки  на той час Львів був повністю полонізовим. Українцям доводилося творити свою самобутню культуру всупереч тогочасним обставинам. Одні з тих, хто творив патріотичний джаз – музиканти із гурту «Ябцьо-джаз».

     Львів славився своєю розважальною культурою ще з ХІХ століття. Я завжди нагадую, що автор музики національного гімну України Михайло Вербицький – був першим українським бардом, який співав пісні під гітару. Ця традиція у нас була надзвичайно широко розвинута. Потім традицію популярної пісні підтримали Січові стрільці у визвольних змаганнях. Тому гурт «Ябцьо джаз» виник не на порожньому місці.  Його створили чотири елегантних пани та вишукана пані: Леонід Яблонський, Анатолій Кос-Анатольський, Степан Гумінілович, Богдан Весоловський та Ірена Яросевич.

     Усі мали прекрасну академічну музичну освіту, завдяки чому вони й створили якісний продукт. Звичайно, вони підхопили ті жанри, які тоді були дуже модними. Перш за все – це танго. Чуттєве, розкішне. Рекомендую послухати хоча б фрагмент «І прийде ще час!».

     Цей шлягер відомий і до сьогодні. Вони свою функцію виконали, бо молодь  це сприйняла.

     Заснував джазовий бенд Леонід Яблонський, його друзі називали «Ябцьо» – звідси і назва. Він, можна сказати, східняк, бо був киянином. Його батько брав участь у визвольних змаганнях з українського боку і мав достатньо розуму, щоб усвідомити, що більшовики знищать його разом із трьома синами.  Тому родина втекла до Галичини. Тут Леонід вступив до Вищого музичного інституту імені Лисенка і захопився розважальною культурою, яка несла патріотичний характер. І це при тому, що в той час у Львові стрімко розвивався польський розважальний контент. Він був популярний: кабаре, казино, різні гурти і формати. Це дуже приваблювало молодь. І от для того, щоб якимсь чином протистояти розвитку польської культури – проукраїнська молодь створила «Ябцьо джаз».

     Бенд виконував пісні українською мовою, але серед репертуару є кілька польських творів. Наприклад у Анатолія Кос-Анатольського є чудна польська пісня з назвою «Я бездомний пес!»  Я була вражена і його дотепністю і тим, як її гарно виконували. Але в більшості випадків це були пісні українською мовою і на національну тематику.

      Вважаю, що це була дуже позитивна форма виховання патріотизму та української ідентичності. Не нав’язливо, а на основі національної культури і регіональної традиції. Це, справді, було високохудожньо. Гурт давав тисячі концертів, зробивши популярною та модною українську музику в Галичині. От в цьому був феномен.

     «Рена» Ірена Яросевич/Рената Богданська/Рената Андерс

Цікава історія солістки гурту – Ренати Андерс. А справжнє її ім’я Ірена Яросевич, потім вона стала Іреною Богданською. Жінка надзвичайної вроди. Вона взяла собі псевдонім за іменем свого першого кохання Богдана Веселовського – учасника гурту «Ябцьо джаз».  Зараз вона відома світу як польська співачка.

       Ірена мала професійну освіту, закінчила Вищий музичний інститут. Пародоксально, що вона виросла в родині дуже національно спрямованій, яка мала конфлікти з Польщею. Вона була родичкою Нижанківських та Шухевича і походила з священничого роду. В 39-му році відразу вийшла заміж і стала солісткою «Тео-джаз». Потім з колективом супроводжувала армію генерала Андерса, який у неї закохався.

 

    

«Бонді» Богдан Весоловський

     Його називали «Бонді» та вважають першим українським джазменом. Дуже талановитий композитор. Йому пророкували велике майбутнє  в академічній музиці. Він всеціло віддався джазу та залишив яскравий слід в історії української музики.

    

      «Бонді» мав чітку проукраїнську позицію. У 1938-му переїхав до Ужгорода, щоб збирався розбудовувати культурне життя в новоствореній Карпатській Україні. Потім через табори переміщених осіб виїхав за кордон. Він опинився в Канаді і довгий час працював на радіо. Записував свої пісні, брав активну участь у житті української громади. На жаль – дуже швидко помер.

     У Канаді вже через багато років Богдан та Ірена зустрілися, але так і не воз’єдналися, вона була заміжньою. Але він для неї написав пісню на слова молоденької поетеси Ганни Чубач «Я знов тобі, я знов для тебе». 

     Це було і зізнання в коханні і прощання, неймовірно зворушлива пісня.  Тоді вже Ірені було більше 50-ти років. Вона цю пісню виконувала  українською мовою вже з польським акцентом. Від неї це звучало, як сповідь про перше кохання, непрожите.

«Тацьо» Анатолій Кос-Анатольський

     Ще одним геніальним учасником гурту був Анатолій Кос-Анатольський. Він також володів незвичайним адвокатським талантом, він таки втримався тут і зробив тут багато чого  доброго для львівської культури.  Таємнича історія чому він залишився. Кажуть, що через новонароджену доньку Ліду. Дружина хворіла і він з такою родиною не ризикував втікати. В душі він радянську владу не прийняв, тож так і не вступив у  компартію, хоч навіть був депутатом Верховної Ради. Він звичайно писав пісні на комуністичні теми, але разом з тим – він підтримував ту лінію популярної української пісні. Фактично він і композитор Євген Козак – тільки двоє їх залишились в 50-их на початку 60-их. Аж поки не прийшов Івасюк, Скорик і Янівський. Завдяки йому ця традиція джазової пісні і залишилася.

Заборонена «музика буржуазії»

     Усі вони були друзями і так чи інакше були пов’язані з Вищим музичним інститутом. Кос-Анатольський вчився в польській консерваторії. Але все одно він був у українському  середовищі. Вони були високоосвіченими людьми. Мали як правило і іншу освіту: хто юридичну, хто економічну. Вони дійсно були людьми дуже високого рангу, тобто справжньою елітою.

     Переломним став 1939 рік. Всі, крім Кос-Анатольського, благополучно  втекли за кордон від  совітів. І правильно зробили – бо вони вижили, пережили лихі часи. Вони знали від чого втікали. Леонід Яблонський емігрував до Чехії, а згодом жив у Аргентині та Канаді. Степан Гумінілович вступив до війська ОУН, а після Другої світової війни виїхав до Італії, де організував власний хор. Ірена Яросевич пішла співати у єврейсько-польський ансамбль «Тео-джаз». Анатолію Кос-Анатольському пощастило більше за всіх: наприкінці 40-х він увійшов до Спілки радянських композиторів України та зробив собі ім`я на обробках лемківських пісень.

     Радянська влада джаз забороняла, бо вважала цю музику буржуазною. 39-рік поставив хрест на всьому, що існувало в Галичині, як форма незалежної національної культури. Четвірка «Ябцьо джазу» могла посісти почесне місце у світовій музиці, якби не тогочасні політичні події.

(Не)відомий джаз

     Музику, яку творив «Ябцьо джаз» слід популяризувати. Одним зі способів – якісне відтворення. Наразі на найвищому рівні це вдається Оксані Мусі, Софії Федині. Дуже грамотно.  Зокрема і «Пікардійська терція» теж гарно переспівує.

     Це дійсно культура, яка відроджується. Але … її не пускають на радіо і телебачення. Тому що там свої пріоритети і свої власники. Кому співати  є, що співати є – але нема де. І це «де» найболючіше. А чому молодь не слухає?! Скажу так: я викладаю музичну психологію і розповідаю своїм студентам про закон музичного сприйняття. Якщо пісню популярного типу з достатньо яскравою мелодією виконувати 3-4 рази на день упродовж кількох днів  – вона починає крутитися в голові і стає шлягером. Цей принцип розкрутки треба дуже грамотно запустити. І тоді ці пісні будуть дуже добре сприйматися. Ось наприклад дотепер «Червона рута» співається, вона звучить, вона живе.

     Дуже хотіла би, щоб ці твори звучали і на джазовому фестивалі у Львові. Вони надаються сучасній обробці, дуже ефектні.  Я про це мрію. Хотілося, щоб більше звучали пісні Володимира Івасюка не тільки «Червона рута», а й інші твори. У нього все таки понад 100 пісень. І Богдана Янівського. І Мирослава Скорика. От мій чоловік – композитор Віктор Камінський, автор багатьох популярних шлягерів. Хочеться, щоб його і пісні теж звучали. (Матеріал зі статі  Віри Лабич).

Ірена Андерс: «Я часто думаю про Львів...»

     «Я дуже часто думаю про Львів і дуже хочу ще раз відвідати моє рідне місто, з яким пов’язана моя молодість і музичне життя...» Ці слова польської зірки, культурної і громадської діячки Ірени Андерс (1917–2010) до львівського музикознавця, дослідника галицької ретро-музики Олександра Зелінського були написані у 2003 році.

     Як зазначив дослідник, це невеличке послання пані Андерс «її друзі визнали за унікальний факт в її біографії»: дружина польського генерала Владислава Андерса, естрадна співачка й кіноакторка, активна культурна діячка, а після смерті чоловіка (1970) берегиня його пам’яті, тривалий час не говорила про своє походження та середовище, в якому розпочинала свою артистичну кар’єру.

    Проте Ірена Андерс і не заперечувала свого українського походження. Уже наприкінці свого творчого шляху, коли випадала рідкісна нагода, зустрічалась з українцями-діаспорянами, записала кілька пісень українською — у співпраці разом з Володимиром та Лесею Луцівими, українським музичним подружжям, що активно діяло в українській громаді Великої Британії. Це відбулося у 1970-х роках: Ірена Андерс разом з Володимиром та Лесею Луцівими виконала три українські пісні до альбому «Мій рідний край».

     Володимир Луців зокрема згадує, що Ірена Андерс телефонувала йому з привітаннями на Різдво та співала українську коляду «Бог Предвічний», спілкувалася з ним тільки українською.

     Ірена Андерс двічі поверталася до Львова: уперше на початку 1990-х відвідала могили своїх батьків на Личаківському цвинтарі, вдруге — в середині 2000-х. Завдяки зусиллям знавця та невтомного популяризатора української розважальної музики Галичини Олександра Зелінського, який першим (ще за життя Ірени Андерс) написав докладну статтю про неї для українського наукового часопису, її постать стає більш відома в Україні.

     Велику пошукову роботу щодо збору світлин, україномовних записів співачки здійснив британський дослідник Богдан Нагайло. Зібравши маловідомі, часто просто-таки унікальні матеріали, він створив документальний фільм «Рената Богданська», який складається із двох частин: перша присвячена українським сторінкам біографії Богданської-Андерс, а друга розглядає її польський контекст.

     Український політик і дипломат Ігор Осташ у 2013 році опублікував біографію Богдана Весоловського, в якій, зокрема, підтвердив рік народження Ірени Яросевич: 12 травня 1917, замість офіційно визнаного 1920-го.

     Останнє ґрунтовне дослідження життєвого і творчого шляху Яросевич-Андерс, з докладним й усебічним розглядом суспільно-політичних умов зміни її національно-культурної ідентичності належить відомій україністці Олі Гнатюк: Ірена-Рената Яросевич-Богданська-Андерс є однією з героїнь книги «Відвага і страх» — розділ «Великий шлях» присвячено саме їй.

     У цій статті спробуємо зосередитися на початку її музичної кар’єри, нерозривно пов’язаному зі Львовом.

Музичний Львів між війнами: поважний та розважальний

     Оговтавшись після Першої світової та польсько-української воєн, Львів поволі відроджував культурне життя. Зводились на ноги театри, філармонія, вищі музичні школи, поновлювали діяльність мистецькі товариства, аматорські колективи, пожвавились домашні концертування. Утім, як слушно зазначає Маріоля Шидловська, «роки війни відучили публіку від амбітного репертуару». Люди прагнули безтурботних розваг. Кав’ярні, кнайпи, танцювальні майданчики, кінотеатри, парки і вулиці озвучувала музика із модними в Європі ритмами, принесеними з американського континенту (танґо, фокстрот, вальс-бостон). Легкі музичні розваги змінюють і доповнюють одна одну в ритмі моди: кабаре, «дансінґи» (танці), «ревії» (ревю).

     Яскравим прикладом пошуку музичних форм відповідно до віянь моди є історія ресторану з театром-вар’єте «Казино де Парі», відкритим у 1914 році. Його власник Францішек Мошкович, слідуючи запитам публіки, у 1922 році відкрив тут театр-кабаре «Баґатель», а коли інтерес до його репертуару вичерпався, то в 1925 році організував дансінґи, на які запрошував відомих танцюристів і співаків. Із 1927 року, після реконструкції залу, у «Казино де Парі» гастролювали найпопулярніші музичні гурти («Польський джаз-бенд» Зиґмунда Карасінського та ін.).

     Наприкінці 1920-х років із Заходу до Львова докотилась бурхлива хвиля ревю — так званих ревій. Цей жанр складали невибагливі музичні композиції із пісеньок і танців, об’єднаних жартівливими репліками (скетчами) ведучого. «Ревелєрси» грали на сценках новостворених театрів та театриків, кількість яких на початку 1930-х років сягала кількох десятків. Найпопулярнішим на той час був театр-ревія «Львівський Ґонґ», який за один короткий сезон поставив 12 програм. Ревелєрси зазвичай озвучували фоє кінотеатрів перед сеансами, розважали публіку на різноманітних забавах та у відпочинкових місцях. Найкращі програми знаних гуртів транслювали по радіо. Львів дивував видовищами, піснями, веселощами. Та не все було так райдужно, особливо для українців.

     Львів у складі Другої Речі Посполитої став наскрізь полонізованим. Після поразки в польсько-українській війні та з хвилею політичних репресій значна частина талановитої української молоді змушена була покинути місто, перебратись на провінцію або продовжувати навчання чи працю в еміграції. Тим-то, як згадував один із представників празької еміграції, композитор Зиновій Лисько, на заході молодь «використала свій побут на здобуття професійної освіти у високих музичних школах і університетах».

     Із 1928 року до Львова повертаються «нові кваліфіковані кадри з Відня, Берліна, Кракова, Варшави і найбільше з визначного слов’янського осередку Праги». Так український музичний Львів поповнили професіонали: співаки Роман Любинецький, Одарка Бандрівська, Марія Сабат-Свірська, Ольга Лепкова, Михайло Маслюк-Мартіні, Василь Тисяк; піаністи Роман Савицький, Галина Левицька, Тарас Шухевич; композитори Микола Колесса, Антін Рудницький, Нестор Нижанківський, Борис Кудрик, Зиновій Лисько, Роман Сімович; музиколог Василь Витвицький, диригент Лев Туркевич та інші. Більшість із них підсилили викладацький склад Вищого Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка, де на той час працювали такі корифеї, як Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса.

     Музичні взаємостосунки українців та поляків, за висловом Зиновія Лиська, були «незвичайно скромні». Лише одиниці з-поміж українських митців отримували доступ до львівської Опери, до Університету, їх мінімально транслювали по радіо. Це спонукало невтомно шукати власні шляхи для творчості, гуртуватись, тримати постійний зв’язок із львівськими передмістями, довколишніми селами і містечками, де вирувало українське життя, зростали молоді обдарування, готові підкорювати Львів.

Рена Яросевич у Вищому Музичному Інституті імені Миколи Лисенка

     Про львівський період життя Ірени Яросевич-Андерс маємо скупі відомості. Та й ті стали відомими завдяки увазі до постаті видатного українсько-канадського композитора Богдана Весоловського (1915–1971) — «батька» українських танцювальних шляґерів, ліричних пісень та романсів. Гостюючи в Монреалі у дружини Богдана Весоловського, пані Олени, художній керівник ансамблю «Львівське ретро» Олександр Зелінський поцікавився особою Ренати, голос якої заворожливо линув з авторської платівки пісень Весоловського «Мрії» (Монреаль, 1970). Пані Олена пояснила, що Рената — «перша любов Богдана», з якою він навчався у Вищому Музичному Інституті у Львові. Їхнє спільне перебування у Львові підтверджувала низка пожовклих від часу світлин.

     Повернувшись до Львова, Олександр Зелінський розпитав про Ренату (чи Рену, як її могли називати) колишніх студенток Інституту Марію Свєнціцьку та Оксану Николишин-Гринько, які пригадали улюбленицю всіх Рену Яросевич, дівчину незвичайної вроди, гармонійних манер та високого артистизму. Олександр Зелінський, до того ж, зазначив:

     Найбільшою несподіванкою прозвучали слова Миколи Колесси: «Нею все опікувався Нестор Нижанківський. Вона була йому якоюсь родичкою». Це була важлива ланка у ланцюжку розшукуваних фактів і подій...

     Вищий Музичний Інститут імені Миколи Лисенка, заснований 1903 року, був українським осередком музичного життя Львова, поруч із двома польськими консерваторіями (Польського Музичного Товариства та імені Кароля Шимановського).

     Серед молодших викладачів Інституту — Нестор Нижанківський, композитор і піаніст, вихідець із дуже музикальної української родини, син Остапа Нижанківського, композитора, священика, організатора хорів, громадського-політичного діяча, розстріляного польською владою без суду у 1919 році. Нижанківський-син (Нестор) мав за плечима три вищі школи (цей Інститут, Віденську Музичну Академію, Празьку Консерваторію) та був на злеті своєї творчості.

     Ірена доводилась йому двоюрідною сестрою, значно молодшою за віком. До Львова сім’я Яросевичів переїхала 1924 року зі села Бринь на Станіславщині. Батько Микола Яросевич, що був парохом у селі Бринь, отримав нове призначення духівника лікарні на Кульпаркові. Мати Олена — рідна сестра Остапа Нижанківського, піаністка — займалась вихованням п’ятьох дітей: Дарії, Тетяни, Анатоля, Ірини (її називали також Ірена, Рена) і ще зовсім маленького Степана. Діти навчались в українських школах, виховувались у патріотичному дусі — Анатоль та Ірина були членами «Пласту». Водночас дівчинка з дитинства проявляла артистичний дар, який мама всіляко підтримувала, відтак — скерувала на навчання. Після закінчення гімназії Сестер Василіянок у 1929 році Ірина вступила до Вищої Торгівельної Школи та паралельно на підготовче відділення Вищого Музичного Інституту, а через рік — на його перший курс за класом фортепіано, де серед викладачів був Нестор Нижанківський.

     Із другого року навчання Ірина захопилась співом, тож, не кидаючи занять фортепіано, брала уроки вокалу у видатних оперних співачок Марії Сокіл, згодом — Лілії Улуханової. Нестор Нижанківський далі опікувався сестрою та був її незмінним акомпаніатором під час виступів. Зокрема у 1936 році Ірина виконала солоспіви на вечорі пам’яті композитора Ярослава Лопатинського, так само як і її однокурсник Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича).

     Про вокальні та артистичні здобутки Рени в інститутських концертах та постановках не раз писали у пресі. Наприклад, 1936 року, після успішних виступів у дитячих операх «Червона шапочка» Цезаря Киї та «Лисичка, Котик і Півник» Кирила Стеценка — постановках учнів класу Лілії Улуханової в Театрі Ріжнородностей — оглядач українського часопису «Діло» із захопленням відзначив:

      П-а Рена Яросевич (яка в обох операх грала головну ролю) подає найкращі надії на справжню артистку своїм акторським талантом, милим голоском і свободою та грацією, з якою рухалась по сцені.

     Іншим разом, після одного з «академічних» виступів у курортному містечку Черчі, де Рена чуттєво виконала солоспів Шопена «Жаль», критика відгукнулась прихильно, назвавши співачку «надзвичайно талановитою», наділеною «мистецьким відчуттям», водночас із доброзичливим побажанням:

     Треба їй доброї школи, бо насправді голосові спроможності у неї величезні і шкода аби такий голос пропав безслідно.

     Найбільший оперний злет Яросевич, на думку Олександра Зелінського — це партія Маргарити у масштабній інститутській постановці Шарля Ґуно «Фауст» у 1938 році. Оглядач Борис Кудрик відзначив «прегарну звінку кольоратуру Маргарити-Яросевичевої в арії з клейнодами». Як справедливо зазначив Олександр Зелінський, атмосфера музичного закладу та професіоналізм і старання його педагогів відіграли значну роль у становленні мистецької особистості Ренати Богданської.

     Не марною була й перша практика естрадного співу, яку вона пройшла в «Капелі Яблонського» поруч з корифеєм української естрадної пісні Богданом Весоловським.

Рена, Бонді, «Ябцьо-Джаз»

     Ім’я Богдана Весоловського довгі роки було замовчуване в Україні, хоч його танґо «Прийде ще час» — добре знане серед львів’ян різних поколінь. Це танґо виконували під час танців вже за радянських часів і, як згадують очевидці, «разом із музикантами співала вся зала». Нарешті, «прийшов час» — феномен композитора визнано в Україні: опубліковано його твори, на радіо й телебаченні зазвучали його пісні (в цьому величезна заслуга того-таки Олександра Зелінського), видана біографічна книжка «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» (2013). Її автор Ігор Осташ у передмові лаконічно і поетично виразив складний шлях митця:

     Його життя ламали жорна трагічних міжвоєнних часів, Другої світової війни, а також періоду «холодної» війни. Ці жорна змусили композитора пройти випробування долею біженця і емігранта, проклавши його життєву дорогу через Україну і Польщу, Чехословаччину і Австрію, Німеччину і Канаду. Він був великим українцем, хоч ніколи й не мав українського паспорта.

      Зазначимо лише, що у біографії молодого Богдана і Рени було багато схожого. Обоє народжені на чужині у часи Першої світової війни (Богдан — у Відні, Ірина — у Брунталі, Чехія), хоч за першої ж можливості переїзду їхні родини повернулись на рідну землю.

     Обоє своїми коренями пов’язані зі Стрийщиною. Батько Богдана, Остап Весоловський, та дядько Ірини, Остап Нижанківський, взяли активну участь в утвердженні в Стрию влади Західно-Української Народної Республіки, входили до Повітової УНРади. Обидві матері заохочували дітей до музики (малий Богдан танцював в ансамблі славетного Василя Авраменка). Як і Рена, майбутній композитор закінчував українську гімназію (тільки у Стрию), був теж пластуном, навчався у Музичному Інституті, спочатку в його Стрийській філії (з 1926 року). Одним із перших його вчителів був випускник Празької Консерваторії Зиновій Лисько (в Ірини викладав представник тієї ж празької школи Нестор Нижанківський). У Львові Богдан теж здобуває паралельно дві освіти (вивчає право у Львівському Університеті), в Музичному Інституті навчається так само у класі фортепіано (Романа Савицького), отримує не менш поважний досвід в царині академічної музики.

     До того ж, Рена і Бонді були оптимістами-життєлюбами, душею й окрасою товариства, гармонійними в навчанні та відпочинку. Обох привабив інститутський гурток шанувальників модної танцювальної музики, натхненником якого був Леонід Яблонський (1907–1966).

     Уродженець Києва, емігрант, у Львові він спочатку брав приватні уроки гри на скрипці, а згодом вступив до Вищого Музичного Інституту. Леонід, неабиякий дотепник-веселун, маючи задатки лідера та значний досвід гри на львівських забавах, організовує джаз-оркестр з назвою «Капела Яблонського». Одним із співзасновників «капели» був і Анатолій Кос (Кос-Анатольський, з 1928 року студент класу фортепіано Тараса Шухевича).

     Колектив, імовірно, постав 1930 року. Його кредо — грати «на танцях» модний український репертуар, який витісняв би поширений скрізь польський. Хлопці виконували популярні стрілецькі шляґери, народні пісні, підлаштовані до модних ритмів, а також самі компонували нові інструментальні мелодії чи пісні. Капела Яблонського стрімко набувала популярності: її запрошували на престижні українські бали, імпрези, вона брала участь у багатьох ревіях, озвучувала головний танцмайданчик української молоді — в залі товариства «Сокіл» (вул. Руська, 20).

     Галичани постали перед доконаними фактами «визволення від польського гніту» і докорінної зміни системи цінностей. Люди мистецтва змушені були приймати непрості рішення, щоб могти займатися творчістю.

     Маючи досвід оперного співу, Ірена Яросевич спочатку влаштовується у Львівський Оперний театр. Водночас після нацистської окупації Польщі до Львова тікають польські артисти єврейського походження, серед яких дуже популярний Генрик Варс — автор улюблених пісеньок «Umówiłem się z nią na dziewiątą» з кінофільму «Piętrowyżej» (1936) та «Tylko wy Lwowi!» з фільму про львівських батярів «Włóczęgi» (1939).

      Він стає керівником естрадного оркесту при філармонії з назвою «Теа-Джаз» та запрошує Ірену солісткою до свого колективу. Тут молода співачка бере сценічне ім’я Рената Богданська. Серед польського грона учасників «Теа-джазу» були такі знаменитості, як Евґеніуш Бодо, Альберт Гарріс, Ґвідон Боруцький.

Сама співачка згадувала:

Так в один момент різко змінилося моє життя,

 і з цією групою я поступово здобула славу

 у польському артистичному світі.

     Творчість Ренати Богданської — це близько тисячі записів пісень, головні ролі у двох кінофільмах, блискучі концертні виступи. За «видатні заслуги для незалежності Республіки Польща та за суспільну діяльність» Ірена Андерс була нагороджена Орденом Відродження Польщі (2007), отримала військове звання капітана (2008).

     Довкола постаті Ірени Яросевич-Андерс не вщухають емоції і суперечки. Годі, проте, не погодитися зі спостереженням Володимира Луціва, що Ірена-Рената робила те, що дозволяв їй час, і завжди була неперевершеною акторкою на сцені свого життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВНА ЧАСТИНА.

         Отже, А.Й.Кос-Анатольський народився 1 грудня 1909 року в Коломиї, що на Станіславщині (нині Івано-франківської області).

        Коломия - колись невеличке повітове містечко в самому центрі мальовничого Покуття. Розкішна природа цього краю. Поміж розкиданого гірською водою каміння, обрамлений прибраними квітами та різнотрав’ям берегами, стрімко несе свої розбурхані води Прут - красень . Славиться цей край і піснями.

      Коломия - батьківщина веселих жартівливих пісенно-танцювальних коломийок.

         Анатоля Кос-Анатоля вдома і друзі кликали Тацьо, здрібніло від імені Анатоль, Тольцьо. Так його назвала улюблена сестра Маруся. Він студіював у Львові право в університеті і водночас здобував музичну освіту в інституті Лисенка, також працював, щоб підтримувати свою родину. Бо у сім’ ї їх було п’ятеро дітей. Але Друга світова війна завадила мріям і планам, а ще з Анатоля «зробили» Анатолія.

         На зламі віків Коломия вирізнялася з-поміж інших повітових центрів. Тут вирувало літературне та суспільно громадське життя, відчутним був вплив діяльності І.Франка, М. Павлика, М. Драгоманова.

        У перші роки нового століття сюди приїхав практикувати молодий лікар Йосип Кос із вродливою дружиною Лідою та маленьким синочком Михайликом. Найняли будиночок, невеличкий скромний, але зручний, затишний, із просторою верандою, чепурним садочком. Тут народила Лідія Іванівна ще двох синів Анатолія і Романа, а невдовзі й двох дочок , Лідію та Марію.

       У дітей в сім`ї виховували працелюбність, вчили любові до рідної землі, її народу, культури. Батько проводив більшу частину дня на роботі, їздив до хворих по навколишніх селах. А діти постійно були з матір’ю. Лідія Іванівна намагалась якнайскоріше впоратися з господарськими обов’язками, щоб сісти до улюбленого фортепіано. Звуки одразу ж збирали довкола неї дітей, бо музику в їхньому домі любили всі. Анатоль рано почав учитися грі на фортепіано. До занять своїх ставився дуже ревно. Якось зібрала мати своїх дітей і сказала:

− Оцей фортепіаян подарував мені батько, як найздібнішій до музики, −і, помовчавши, додала:− Тепер моя черга дарувати його дітям…

− Ясна річ , Анатолю,− встряв до розмови старший, Михайло. − Він у нас талант!

−Я теж так думаю, що Анатолю, - погодилася мати і , повернувшись до Анатоля , сказала з особливою любов'ю і ніжністю. − Це хоч і старий, та добрий інструмент, він стане тобі вірним другом…

       Важко сказати, чого це  мати розпорядилася своїм єдиним скарбом ще тоді, як усі діти при ній чи то час був непевний, тривожний, чи передчувала що скоро розлетяться по широкому світу її соколята.

       Перша світова війна обірвала мирне життя родини Косів. Йосипа Михайловича мобілізували до цісарської армії. Влада в Коломиї весь час мінялася: вчора містом шастали австрійські вояки, сьогодні вулицями вже крокували солдати російської армії. Що буде завтра?

       Від батька не було ніяких вістей. Коли в Коломию знову вступила австрійська армія, Лідія Іванівна з дітьми покинула квартиру і переїхала до рідні на село. Тут і знайшов їх батько, забрав до Аніфа - невеличкого австрійського села біля Зальцбурга, в якому він на той час служив військовим лікарем. Там і пішов Анатоль зі своїм Братом Романом до німецької школи(іншої в селі не було)після закінчення війни повернулися на Україну, щоправда, вже не в Коломию, а до Станіслава, де батько отримав посаду лікаря. Сім’я Косів поселилася на одній з головних вулиць міста, у великому двоповерховому будинку. Неподалік, на сусідній вулиці містилася українська гімназія, куди одразу ж поступили Анатоль та його брати − Михайло і Роман.

   Станіслав

      Через багато літ по тому вже відомий композитор Анатолій Кос-Анатольський згадуватиме: «Юність моя – це незабутні роки навчання в колишній Станіславській українській гімназії».

      У ці роки Анатоль серйозно починав займатися музикою - фортепіано і теорією. Паралельно з навчанням у гімназії він відвідує нововідкритий у Станіславі філіал Львівського Вищого музичного інституту імені М.В. Лисенка. Викладачем фортепіано в Станіславському філіалі вищого музичного інституту ім. М.В.Лисенка була Стефанія Мишкевич − Крижнівська . вона вважала Анатоля одним із найздібніших учнів. У 1923 році до звіту готувався Анатолій Кос. Учив рондо c-moll Шопена. Саме тоді й відбулася його перша зустріч із С.П. Людкевичем, який був на той час головним інспектором Вищого музичного інституту ім. М.В. Лисенка і приїхав до Станіслава для перевірки учнів до іспитів, порадив Стефанії Стефанівні показати здібного учня педагогам піаністам Вищого музичного інституту. – «Ваше життя повинне належати музиці», − сказав тоді Людкевич. І Анатоль сприймав відомого композитора як наказ. Як благословення.

       Дедалі музика все більш полонила його. Окрилений вдалим виступом на концерті-звіті у Львові, він кожну вільну хвилину проводив за фортепіано. Успішно склавши іспити на атестат зрілості, Анатоль твердо вирішив продовжувати навчання у Львові, в інституті ім. Лисенка. Так радили йому і Стефанія Крижанівська, і Осип Залєвський, який викладав Станіславському філіалі цього інституту теоретичні дисципліни.

      Напередодні від’їзду в нього відбулася серйозна розмова з батьком, який саме тоді приїхав з Угнова. Говорили про майбутнє, про вибір професії. Йосип Михайлович дуже хотів, щоб Анатоль продовжив його справу, став лікарем, та двері медичного факультету університету були зачинені перед його сином: сім`я терпіла матеріальну скруту, а за навчання треба було платити надто дорого. До того ж прийом дітей українців суворо обмежувався. Більш доступними були гуманітарні факультети університету: філософський, літературний, юридичний. Йосип Михайлович порадив пошукати щастя в юриспруденції.

      Музикування,− застерігав сина Кос старший,− неприбуткова професія, не дасть вона тобі «твердого хліба». Пам’ятай про це і думай про фах, який би допоміг твердо стати на власні ноги. Тоді він ще не знав, скільки доведеться йому докласти зусиль, щоб опанувати такі нелегкі професії.

 

 

ТЕРНИСТИМИ ШЛЯХАМИ

      Львів - прекрасний і древній, заснований понад сім століть тому галицько-волинським князем Данилом Галицьким. Зруйновані мури старого міста, на горі де у давні часи височів княжий замок, саме тут починається історія Львова . Через гомінку магістраль міста - до тихого затишного парку, біля якого розташована ошатна, прикрашена алегоричними скульптурними групами споруда Львівського університету. На юридичному факультеті , куди подав свої документи А.Кос, на той час не діяло сумнозвісне дискримінаційне правило, що закривало двері перед абітурієнтами – українцями. Отож у 1927 році він став студентом юридичного факультету Львівського університету.

 

 

      Наука давалася йому легко. Поряд із класичними мовами – латинню та грецькою, юриспруденцією, ораторським мистецтвом та іншими спеціальними дисциплінами, юнак жадібно вивчав літературу, історію,мовознавство.

     Через рік Анатоль вступив до Львівського Вищого музичного інституту імені М.В. Лисенка. Його зарахували у фортепіанний клас відомого на той час піаніста Тараса Шухевича. У музичному інституті Анатоль став активним членом гуртка «Домінанта» . помітними були успіхи Анатоля і на заняттях у фортепіанному класі. Його педагог професор Шухевич гордився своїм здібним учнем. Проте невдовзі Шухевич залишив роботу у Вищому музичному інституті і перейшов працювати до польської консерваторії імені Кароля Шимановського. Він запропонував Анатолю перевестися до його класу в консерваторію, обіцяючи вчити його безкоштовно. Анатоль погодився.

      У консерваторії, паралельно із заняттями у фортепіанному класі Т. Шухевича, А. Кос відвідував лекції доктора С. Барбага, який вів спеціальний курс музично - теоретичних дисциплін та композиції. Анатоль починає серйозно займатися компонуванням, також бере безкоштовні уроки вокалу у співачки О. Бандіровської.

       У 1929 році до Львова переїхала мати із сестрами, щоб бути ближче до батька, який досі працював в Угнові. Мати була щасливою, коли в її домі, як і колись, у Коломиї, збиралася уся сім'я. Проте недовго тішилася вона родинним щастям. Не минуло й року, як Лідія Іванівна, ще молода й повна сил, раптово померла. Важко переживши смерть коханої дружини, батько одразу постарів. До того ж його самого підтинали хвороби. Анатоль змушений був заробляти на прожиття. Допомагав рідним. Його звикли бачити в танцювальних залах з баяном.

      Отримавши у 1931 році диплом магістра, Анатоль пішов працювати у приватну Юридичну контору практикантом. І лише через шість років, захистивши диплом юриста, він одержав дозвіл на адвокатську практику. Проте у львівських приватних конторах роботи для нього не знаходилось. Заробіток треба було шукати в провінції. Недовго працював у містечку Рогатині, що на Станіславщині, а далі доля занесла його до Залізців на Тернопільщину. Недалеко від Збруча, де Анатолю вдалося одержати адвокатську контору. І потяглися дні – сірі, буденні, наповнені поданнями, скаргами, дрібними судовими справами. Мізерні гонорари ледь забезпечували скромне існування молодого адвоката. Його активна енергія, творча наснага шукали й не знаходили виходу в цьому одноманітному, сповільненому ритмі. І знову постало питання − як жити без музики? Дріб’язкові турботи в адвокатській конторі забирали весь його вільний час. Анатоль був у відчаї. « На серці − морок, − пише він у Львів до друзів, − попереду все чорне й непривітне, страшно навіть подумати. Що буду змушений залишатися тут довго». І хто знає, як склалося б далі його життя, якби не настав вересень 1939 року, який докорінно змінив долю молодого адвоката.

      Загальне піднесення охопило всі галузі культурного життя визволеного краю. У грудні 1931 року у Львові організовується державна філармонія. До її складу ввійшли симфонічний оркестр, професійна хорова капела «Трембіта», солісти – співаки, інструменталісти. Було реорганізовано і передано новому господарю − народу – оперний театр. А 21 вересня 1940 року відбулося відкриття Державного театру опери та балету.

       Перед Анатолем постало складне завдання – знайти своє місце в могутньому, бурхливому потоці нового життя і всі зусилля та прагнення підкорити єдиній меті. Він не мав сумнівів щодо свого покликання: його доля – мистецтво, музика. Залишалось усього себе віддати найпрекраснішій загадковій музі.

      Залишивши назавжди адвокатську практику в Залізцях, тридцятилітній Анатолій Кос переїхав до Львова. Перед ним відкрилося безліч можливостей виявити своє вміння. Всюди були потрібні музиканти. Анатоль Йосипович влаштувався викладачем музики і співів у гірничій школі, працював концертмейстером у музичному училищі. Він охоче писав для дітей невеличкі п’єски, пісеньки та інтермедії. Першою пробою пера, самостійною творчою роботою стало музичне оформлення лялькового спектаклю «Дівчинка і білочка». З особливою любов’ю він писав музику для найменших.

      Анатоль Кос погодився працювати також у музично − драматичному театрі . наявність у трупі театру професіонального оркестру, акторів, які добре володіли вокалом, відкривала перспективи створення розгорнутих музичних партитур майбутніх спектаклів.

      Отоді і ввірвалася в його життя війна. Чорним смерчем вона обірвала всі надії, плани, сподівання, поставила в притул на тонку грань життя і смерть.

… Йшов третій рік окупації. Смертельні бої Радянської Армії з фашистськими загарбниками уже гриміли поблизу західних кордонів. У місті посилився масовий терор, облави, арешти. В переповнених тюрмах і таборах смерті щодня знищували тисячі людей – військовополонених, політв’язнів, мирних жителів – українців, поляків, євреїв. Фашисти вдавалися до жорстоких знущань. На обгородженому плацу концентраційного табору для цивільного населення в кінці вулиці Янівської під дулами автоматів грав симфонічний оркестр – кілька десятків музикантів, відібраних із полонених під керівництвом скрипаля зі світовим ім’ям Якуба Штрікса і відомого львівського диригента Якова Мунда . Популярна до війни «Кумпарсіта» супроводжувала екзекуції, смерть…

      А одного дня розстріляли і всіх музикантів. Більше на тюремному плацу не звучала музика – лише зойки, прокльони, постріли…

      Фашисти планомірно знищували цвіт української та польської інтелігенції, розкрадали художні цінності, руйнували історичні пам’ятки . І на тих, хто не схиляв голови перед варварами, постійно чатувала смерть.

       Ці роки треба було пережити, вистояти, не розгубивши людської гідності.

      У цей час Анатолій Кос уже мав сім'ю, був батьком маленької доньки Лідочки. Про сталий заробіток годі було й думати, до того ж моральні й фізичні сили підточувала постійна загроза бути заарештованим і вивезеним на роботу до Німеччини. Рідко в оселі Косів озивалося фортепіано.

      Весна 1944 року у Львові виявилася сонячною. Весна визволення, весна відродження. Анатолій Йосипович почав працювати в театрі мініатюр, писати музику до вистав. І тепер, пізнавши горе війни, він намагався надолужити  втрачене.

      Протягом першого повоєнного п’ятиріччя Кос – Анатольський − наприкінці сорокових років композитор взяв собі цей псевдонім – створив такі перлини хорової творчості, як пісні для мішаного складу « На горах Карпатах», «Зустріч на стерні», «Нова Верховина». На повний голос Кос – Анатольський оспівував свій вересень, свою долю, свою визволену землю. Співавторами композитора стали відомі поети Платон Воронько, Максим Рильський, Яніс Райніс, львів’янин Тиміш Одудько, Григорій Книш. Близькою для композитора видалася творчість Володимира Сосюри, вона надихнула його на створення таких чудових романсів, як «Гей, тополі мої», «Попливли вечірні дими», « Шаллю зорі золотої» . У ті ж роки прийшло до Кос – Анатольського всенародне визнання.

СЕРЦЕ ВІДДАНО ЛЮДЯМ

        Спогади зринають з небуття, тривожать уяву сивочолого композитора. З далини ніби долинають голоси близьких йому людей, яких уже давно немає. Солодкі й печальні спогади ведуть стежками, з яких починалося його життя, − були радощі, був і смуток. Що встиг зробити із задуманого колись? Дещо, небагато. Якось він порахував. Майже 500 музичних творів, сто критичних статей з питань музики, літератури, культурно − громадського життя. Писав вірші. На його тексти складали пісні інші композитори. А з того, що встиг за ці роки створити сам, з того моря мелодій, чи все хвилює душу? Може й не все, але деякі твори пішли в народ.

      Своє натхнення композитор завжди шукав і знаходив у вирі життя, в людських долях, у народній пісні, класичних надбаннях. Він завжди пам’ятав про життєстверджуючу силу традицій. І учнів своїх закликав берегти традиції, в них запорука єдності поколінь, роз’єднаних часом, зв'язок з минулим і водночас із майбутнім.

      Ретельно розшукував Кос – Анатольський речі для музею М.В. Лисенка. Як радів кожній знахідці! Цінною реліквією музею стала знайдена ним червона китайка, якою в листопаді 1912 року, за старим звичаєм, була накрита домовина класика української музики Миколи Лисенка. І от уже в наш час, коли при Київській консерваторії організувався кабінет - музей М.В.Лисенка, реліквію вдалося розшукати…

     Публічні виступи Кос-Анатольського завжди привертали увагу громадськості. Його промови вирізняли емоційно зворушливий пафосний тон, глибокий зміст, широка ерудиція.

      Плідно працював композитор в галузі пропаганди музичного мистецтва. Проводив лекторій для молоді по Львівському телебаченню. Анатолій Йосипович багато років очолював Львівську композиторську організацію , в консерваторії вів клас композиції. Чимало його випускників поповнили Спілку композиторів України.

     Композитор сприяв організації у Львові хору хлопчиків, чоловічого хору, оркестру народних інструментів тощо.

      У 1979 році у видавництві «Музична Україна» друком вийшла нова збірка вокальних творів А. Кос-Анатольського, яку було відзначено Державною премією Української РСР імені Т.Г.Шевченка. Спливли роки, енергію і запал все частіше змінював тягар втоми. Лікарі радили Анатолію Йосиповичу берегти серце, бути спокійнішим, трохи байдужішим до всього. Спокійнішим і байдужішим… та хіба він так зможе?

     Зі сцени линуть чарівні мелодії творів А. Кос – Анатольського, Р. Сімовича, М. Колесси, Є. Козака, звучать пісні,камерні й симфонічні твори їх учнів – композиторів Б.Янівського, В. Стегайлова, М. Корчинського, І. Івасюка.

     Овдовівши в 1961 році, композитор через шість років одружився вдруге. Молода дружина народила йому двох синів – Анатолія та Адріана. Хлопці тримаються біля матері, чекають коли до них підійде тато.

      Надія Андріївна Опришко − Кос керує відділом хорового диригування в музичному училищі, співає в хоровій капелі працівників зв’язку.

…30 листопада 1983 року, напередодні його дня народження Анатолія Йосиповича не стало. Відійшов він зненацька, раптово. Стояв і впав. Так вмирають могутні дерева під ударом жорстокого буревію.

…Перестало битися серце, жар його він перелив у пісні, палке слово,

 які віддав людям.

ТВОРЧІСТЬ

«Мені було ясно, що митець

не може стояти осторонь подій які не щодня,

а щогодини відбуваються на наших очах.

 І мій обов’язок – відображати ці події»,

- говорив А. Кос – Анатольський.

      Його слова знаменували глибокі зрушення у свідомості й творчості львівських композиторів.

      Творчість А. Кос – Анатольського відзначається глибокою народністю, яка засвідчує тісні зв’язки автора з сучасністю, його проникнення в сутність явищ, правдиве відтворення образів і подій. Кос – Анатольський став композитором уже зрілою людиною, яка добре знала життя.

«…Найважливішим для митця повинно бути усвідомлення того, що його творчість знаходить відгук у серці народу…» - А. Кос-Анатольський.

 

      Хорові пісні, кантати. Пісня А. Кос Анатольського формувалася у примноженні і розвитку традицій – насамперед вітчизняної класики. Неабиякий вплив на творчість композитора мали популярні в західноукраїнському регіоні пісні, що славили героїку, протест злу і несправедливості. Вони зіграли велику роль у розвитку прогресивної суспільної свідомості, активізації демократичної думки на Україні.

      Пісні Кос – Анатольського одразу ж знайшли емоційний відгук у серцях слухачів. Композитор зумів просто і дохідливо відтворити в них наше життя. Його пісні хвилювали, вчили дружбі, вірності, любові. Жанрова палітра творчості композитора відсвічує найрізноманітнішими барвами. Тут і пісні громадянського звучання – про любов до рідної землі «Земле, Возз’єднана»,про нашу славну історію («Гриміли бандури», на слова Р. Братуня, «Пісня про Буревісника», на слова М. Горького, «Малоземельці» на слова В. Володіна ) і ліричні твори , в яких герой залишається наодинці з чарівною природою, чи спішить на зустріч із коханою, або згадує бойових побратимів («На горах Карпатах»), і пісні – гуморески, жартівливі, танцювальні («У сусіда у Гаврила» на слова С. Гриценка, «Коломия місто», на слова А. Кос – Анатольського, «На комаринім весіллі», на слова М. Танка).

      Ознайомившись із першими творами Кос – Анатольського в хоровому , пісенному  жанрі, можна збагнути його хоровий стиль. Для Кос – Анатольського важливим є послідовне розкриття поетичного змісту, його пісням загалом властиві оповідальність, сюжетність

       Чимало його творів присвячено темі карпатського села, пісні про працю і побут гуцулів, бойків, буковинців позначені своєрідною народністю, їх вирізняє широкий діапазон емоційних градацій і надзвичайна сюжетна різноманітність.

      Яскравий колорит коломийкових наспівів, танцювальні ритми, своєрідна ладовість гуцульських мелодій із загостреними ладовими тяжіннями, перемінністю окремих щаблів творять барвисті музичні образи. Їх доповнюють ліричні каріозні побудови, емоційно відкриті, що втілюють чи пейзажні замальовки, чи щирі юнацькі почуття.

       Нерідко хори будуються як своєрідні сцени – мініатюри. У прямій мові героїв, діалогічних співставленнях партій соліста і хору або окремих хорових груп акцентується увага на індивідуальних рисах характеру героїв. Тематизм цих творів насичений стихією народно – пісенної інтонацій, танцювальними метро - ритмами, своєрідністю інструментальних награвань. Особлива роль тут належить коломийці. Із цього жанрового джерела композитор черпає і гармонічно – ладову мінливість, і своєрідну побудову та ритміку.

       Ознаки, характерні для хорової творчості А. Кос – Анатольського 50 – 60 х років – національна визначеність, проста й доступна для сприйняття форма, емоціонально насичена методика, барвистість тембрових співставлень тощо, - стають у майбутньому його стилістичною нормою.

       Ліричні хори поповнились такими популярними творами як « Буковинські вечорниці» (сл. Кутеня), «Коли відлітають лелеки»(сл. А. Кос),« Вечір в Чорногорі»(сл. В. Григорака) «Біля річки Черемоша» ( сл. Бакая), « В забутому саду» ( сл. Воронька) тощо.

КАНТАТИ

       Вагомість задуму, маштабнісь, розгорнута композиція, залучення до музичного вислову сольної та оркестрової звучності нерідко зближують хоровий твір з кантатною формою. Ряд своїх композицій автор називає кантатами «Гриміли бандури», «Гімн Каменяреві» тощо. Проте це жанрове визначення є дещо умовним, оскільки оркестр тут виконує підпорядковану функцію, його роль, по суті, зводиться до акомпанементу.

      Справжньою прославною кантатою є « Безсмертний заповіт», написаний для мішаного хору, соло баритона та симфонічного оркестру на слова композитора до 150 – річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.Задум цього твору виник у А. Кос – Анатольського у березні 1964 року, під час одного з концертів, присвячених Кобзареві, що відбувся у Львівській філармонії.

      Твір «Безсмертний заповіт» належить до найпоширенішого в сучасній українській музиці різновиду прославної кантати із власними для неї ознаками: втілення змісту в площині узагальненого розкриття музично-поетичної ідеї, значними акцентами оспівування, прославлення. У мелодиці «Безсмертного заповіту» як і загалом у більшості кантат цього типу відчутний вплив масової та народної пісенності. У розвитку музичного матеріалу переважає неквапливе розгортання провідної думки. Вільно розгорнуту форму, засновану на зіставленні кількох різних за характером епізодів, динамізують поліфонічні побудови. У хорових партіях експонуються і набувають розвитку головні теми кантати.

      Саме тут концентрується емоційний потенціал твору. У фіналі виразно й переконливо, хоча дещо й традиційно використано цитати із «Заповіту» Т. Шевченка з музикою Г. Гладкова. Таким чином, композитор максимально конкретизує програмний задум вокально – симфонічної композиції. «Безсмертний заповіт» вирішено в усталених традиціях прославної кантати. Твір приваблює стрункістю форми щирістю вислову, яскравим мелодизмом.

       У1967 році композитор створив кантату «Від Ніагари до Дніпра» для хору, солістів та оркестру, на слова Р. Братуня.

ПІСНІ, РОМАНСИ, ВОКАЛЬНІ АНСАМБЛІ

       Особливе місце в творчості А. Кос – Анатольського посідають сольні пісні та романси. Найчастіше композитор називає їх «солоспівами». І справді таке визначення якнайкраще відповідає жанровій природі вокальної лірики Кос – Анатольського, оскільки більшість її зразків, як визначають музикознавці, стоїть на межі з романсом і піснею. Солоспіви більш розвинені, ніж пісні, але простіші від романсу.

      Яскрава індивідуалізована образність, передумовлена поетичною основою, ясне й чисте світовідчуття, проста й доступна, переважно куплетна форма, мелодійна винахідливість, щира, відверта емоційність – ось ті риси, які характеризують солоспіви А. Кос – Анатольського.

     Композитор написав чимало пісень та романсів на вірші класиків української літератури Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Його улюбленими поетами – співавторами були В. Сосюра, М. Рильський, П. Воронько, Д. Павличко, Р. Братунь, І.Кутень. Завдяки А. Кос – Анатольському набули музичного втілення художні переклади поезій С. Єсеніна, М. Танка, Я. Райніса. Є в творчості Анатолія Йосиповича також цикл романсів, написаних на тексти сонетів В. Шекспіра, чимало творів на власні тексти.

      Стилістику пісенно – романсової творчості А. Кос – Анатольський визначає насамперед мелодика, що базується на інтонаційній лексиці українського фольклору, побутуючого музичного оточення. Широким є коло жанрових різновидів його сольних вокальних творів. тут і розгорнуті концертні п’єси, арії, монологи, рапсодії, і ліричні мініатюри, і жартівливі танцювальні сценки. Форма їх також різноманітна: куплетна, рондальна, три частинна, варіаційна,наскрізна…

      Та хоча пісні й романси А. Кос – Анатольського за змістом і формою, жанровим нахилом надзвичайно різні, незмінним у них завжди виступає яскрава національна визначеність. У мелодиці його пісень та романсів: інтонаційні звороти, ритміка, ладово - структурні особливості фольклору (від безпосередніх запозичень окремих фраз, речень, інтонаційно – ритмічних формул, у майже незмінному, у майже незмінному,» цитатному» вигляді, до творчого переосмислення фольклорних ознак). Майже 40 років А. Кос – Анатольський писав романси та пісні. Твори 40-50- х років майже не виходять за межі інтимної лірики, образи їх лежать у сфері особистих почуттів. Такими є, зокрема, романси на вірші В. Сосюри – «Бродить ніч», « Попливли вечірні дими», «Шаллю зорі золотої» в цей час з’являється романс – «Рідна мати» на слова М. Рильського, написаний для драматичного сопрано у супроводі симфонічного оркестру, в розгорнутій формі твору переважають рельєфна мелодика, патетично піднесені інтонаційні побудови, строга метро – ритміка, повнозвучна оркестрова палітра супроводу.

      Саме в 50-х роках він створив кращі свої романси і солоспіви, такі як «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Ой коли б я сокіл», «Ой піду я межи гори», «Солов’їний романс» та інші.

КАМЕРНО – ІНСТРУМЕНТАЛЬНАТА СИМФОНІЧНА МУЗИКА

      Свої перші інструментальні твори А. Кос – Анатольський почав писати в кінці 40-х на початку 50-х років. Це були переважно твори для скрипки. За кілька років він створив чимало скрипкових п’єс : «Вечірня мазурка», «Романс», « Танець Дзвінки», « Баркарола», « Колискова» та інші. Особливо популярними були « Біля водограю» та « Думка і чабарашка». Згодом композитор почав писати для фортепіано, віолончелі, арфи, інструментальних ансамблів. Мелодика, ритміка ладо гармонічна основа цих п’єс органічно поєднує різноманітні елементи пісенно – танцювальних народних зразків. Із національних джерел випливають не лише пісенний характер мелодики, а й засоби її розвитку, фактурний виклад, орнаментика тощо. Важливою прикметою інструментального доробку композитора стає романтично – піднесене звучання творів. У них панує ясне, щире світовідчуття , відкрита емоція. Серед виразових засобів на першому місці мелодія – розспівна, вокальна, завжди національно забарвлена. Нерідко мелодика має танцювальний характер, визначений жанровими прикметами інструментальної народної мелодики.

      У симфонічному доробку композитора передусім слід назвати три концерти: для арфи з оркестром фа - мінор, для фортепіано з оркестром №1, який є транскрипцією арфового концерту, та фортепіанний концерт №2 – ля мінор. Другий фортепіанний концерт особливо популярний, в основі бойківська щедрівка « Чи дома, дома, господареньку, на Новий рік, на здоров’я». Написаний у пісенному жанрі. Композитор уникає природного для сонатного алегро контрастного протиставлення тем та напруженого драматичного розвитку, властивого сучасним симфонічним творам. Він вирішує всю першу частину в єдиній ліричній, романтично – піднесеній сфері. В анданте тему бойківської щедрівки змінює пластична елегійна тема, пов’язана з картинами лагідного весняного дня.

      1957 створив дві симфонічні сюїти до власних балетів «Хустка Довбуша» та «Сойчине крило», також створив дві сюїти до балету « Орися».

     Інструментально – симфонічна творчість не стала магістральною в творчості композитора. Можливо саме тут він виявився найбільш традиційним: і щодо форми, і щодо виражальних засобів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З МАТЕРІАЛІВ ПОШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГРУПИ

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ МИТЦЯ

         Музичний фестиваль імені Кос-Анатольського

     Фестиваль заснований у 1987 році на вшанування пам'яті відомого українського композитора Анатолія Кос-Анатольського та відбувається щорічно в місті Коломия Івано-Франківської області.

Сім’я  А.Й.Кос-Анатольського.

      За доброю традицією, цьогоріч родина митця приїхала відвідати ювілейний 35-ий фестиваль класичної музики, присвячений Кос-Анатольському у м. Коломия. До слова, син композитора приїхав до Коломиї з Канади, а дружина, пані Надія – зі Львова.

     Традиційно на фестивалі виконуються твори Кос-Анатольського та інших композиторів, відбуваються наукові конференції, зустрічі з композиторами і відомими діячами культури, концерти класичної і популярної музики.

     Перший фестиваль у 1987 році складався із концерту із багатьма хорами, виконувалася Соната Ференца Ліста, етюди Фридерика Шопена, твори Олександра Скрябіна.

     Музична школа № 3 в Івано-Франківську ім. Кос-Анатольського по вулиці Галицькій, 101.

    02.05.2018 року рішенням Івано-Франківської міської ради 19 сесії (7 скликання) ДМШ №3 було присвоєно звання імені видатного українського композитора Анатолія Кос-Анатольського.

 

    Музична школа №1  ім. А.Кос-Анатольського у Львові

      Вулиця Гнатюка у Львові, на якій знаходиться муз.школа ім.А.Кос-Анатольського. Ми побували у цій музичній школі. Я , будучи маленькою, вчилася у цій школі. Коли ходили по коридорах і залах школи  у  пам’яті виринали приємні давні дитячі спогади.

      

 

 

   

 

      Ім’ям композитора названа вулиця в Сихівському районі Львова, місцевість Сихів з’єднує проспект Червоної Калини з вулицею Кавалерідзе. Сучасну назву отримала 1986 року. Раніше мала назву Сливова.

      Прокладаючи екскурсійні маршрути рідним Львовом, ми завітали у ще один музичний заклад, у якому не раз бував Анатолій Кос-Анатольський. Був почесним гостем і музичним критиком під час державних екзаменів студентів Львівського музично-педагогічного училища ім.Ф.Колесси на вул.Валовій (нині кафедра Культури і мистецтв Львівського Національного університету).

   

      Свій 85 літній ювілей одна з найкращих європейських музичних шкіл, Львівська Середня Спеціалізована Музична Школа-Інтернат імені Соломії Крушельницької  святкуватиме  у затишні, лагідні  дні золотої осені, коли жовто-багряні барви бабиного літа огорнуть місто Лева  і даруватимуть  львів’янам  неповторні принади.

     Ювілей школи Соломії Крушельницької – непересічна подія у мистецькому житті  країни, це привід згадати ті великі  мистецькі здобутки, котрими пишається нині вся Україна. Славні сторінки історії школи Соломії Крушельницької  золотими літерами викарбувані у мистецькій спадщині України. А протоісторія школи сягає ще глибше, у далеке ХІХ століття, коли Львів входив до складу Австро-Угорської імперії, чия столиця  Відень – була музичною Меккою  тогочасної Європи.

    Заснована у Львові  у 1839 році музична школа Галицького Музичного Товариства стала тим підґрунтям, котре спричинило стрімкий розвиток музичного мистецтва  Галичини. До її фундації долучилися Франц-Ксавер Моцарт, Кароль Мікулі, Кароль Ліпіньський, Генрик Венявський  та багато інших видатних митців.  

      Через буревії  ХХ століття Європа  зазнала великих геополітичних змін і, як наслідок,  Львів було приєднано до Радянського Союзу.  Постановою нової влади в 1939 році у Львові була заснована музична школа для особливо обдарованих дітей, котра в певному сенсі стала спадкоємицею музичної школи Галицького Музичного Товариства і акумулювала всі найкращі надбання тогочасного музичного мистецтва, адже вона була створена на основі реорганізації існуючих на той час у Львові приватних і державних навчальних закладів. Організаторами та першими керівниками школи були  великі митці ХХ століття Василь Барвінський та Галя Левицька.  У 1963 році з ініціативи А.Кос-Анатольського патронесою школи стала геніальна українська співачка Соломія Крушельницька  і відтоді повна назва школи отримала остаточне звучання: Львівська Середня Спеціалізована Музична Школа-Інтернат імені Соломії Крушельницької.

    Кульмінацією нашої пошукової роботи була омріяна зустріч із дружиною А.Й.Кос-Анатольського п. Надією Кос. Побувавши в домі А.Кос-Анатольського, ми зустрілися з дружиною композитора – п.Надією Кос, яка зворушливо і привітно нас зустріла.

             

Пам’ятна табличка вул. Глібова, 15

        Відкрито меморіальну таблицю А. Кос-Анатольському у Львові на вул. Глібова 15, де жив композитор. Автори пам’ятної таблиці скульптор Володимир      Цісарик та архітектор Максим Швець.

      Дружина українського композитора, педагога і піаніста Анатолія Кос-Анатольського Надія Кос під час відкриття пам'ятної дошки у Львові, в суботу, 11 травня 2013 р. У цей день у Львові з нагоди 100-річчя з дня народження Анатолія Кос-Анатольського пам'ятну дошку встановили на будинку, де він проживав з 1942 по 1982-й рік.

    Пані Надія Кос, справжня хранителька пам’яті роду Косів, з радістю поділилася з нами своїми спогадами, розповідала про родовід  Косів,  про А. Кос-Анатольського, про долю його братів і сестер – Михайла, Івана, Ліди. Пані  Надія поділилася найсокровеннішим - чудовими фотографіями з власного архіву сім’ї Косів. Ми розмовляли, розглядали сімейні фото, ділилися спогадами про Анатолія Кос-Анатольського. Згадували свої життєві дороги, які були переплетені зустрічами з великим митцем Львова. Учні – репортери задали низку запитань п.Кос..

 і ось як це було…

-         Де Ви здобували освіту і чи єдина вона у Вас?

Навчалася у Дрогобичі. Потім у Львівській консерваторії. Народилася у Стирию, 29 липня.

-         Які у  Вас спогади про Анатолія Кос-Анатольського є найвизначнішими і найпам’ятнішими?

Це наша перша зустріч, у Дрогобичі, на екзаменаційних концертах, де я була ведучою. Дуже він мені запам’ятався.

Він приїхав до нас в училище, – згадує. – Студенти влаштували концерт. Я була ведучою і співала в хорі. Анатоль сидів у першому ряду й увесь час дивився на мене. Я теж не могла відірвати від нього погляду – такий красивий, елегантний, харизматичний. Після концерту підійшов, говорив компліменти, усміхався.

-         Розкажіть  будь-ласка де пройшло  дитинство та юність А. Кос-Анатольського?

Народився Анатолій у Коломиї, навчався у Станіславі, нині Івано-Франківськ.

-         Від коли Ви почали займатися музикою?

З раннього дитинства. На Стрийщині.

-         Що Вас спонукало до пошанування пам’яті А.Кос-Анатольського?

Він визначний митець. Вирізнявся працьовитістю, прекрасний педагог.

-         Які у Вас плани та мрії на майбутнє?

Популіризувати життєвий і творчий шлях Анатолія Йосиповича.

-         Що для Вас Львів, які улюблені місця у ньому?

Для мене Львів – то є моє рідне місто. Де б я не була, мрію пошвидше повернутися додому, у Львів.

-         Чи маєте Ви якесь хобі і як полюбляєте проводити вільний час?

Люблю читати. Перечитую раніше прочитані книжки. Зараз вивчаю англійську мову.

Спогади пані Надії Кос.

        “Анатоль Йосипович був людиною дуже працьовитою. Він міг сидіти і до третьої, і до четвертої години ранку. Мав багато обов’язків і як викладач в консерваторії, і як голова Спілки композиторів. Тоді на голову Спілки композиторів накладалося дуже багато вимог , дуже багато планів, які посилалися згори. Це було Львівське відділення, а було ще Київське, а ще було Московське. Так що дуже багато було обов’язків у голови Спілки композиторів, тим більше, що тоді дуже багато приїжджало виконавців, композиторів, були творчі обміни. І треба було їх вітати, зустрічати, займатися ними, організовувати концертні програми, зустрічі.

        І Музична школа, десятирічка, де він викладав дуже багато років, має дуже великий список видатних музикантів, яких він навчав. І коли я їх зустрічаю тепер, хто ще є на світі, вони завжди з теплом і любов’ю згадують про нього, бо він умів і в академічні формі, і чисто людській, з жартами, компліментами, все розповісти, навчити. Показати свої твори, спитати чи їм подобається. Вони слухали, ясна річ, аплодували, щось обговорювали. Такі були уже приємні ті уроки і тому люди з приємністю, теплом і любов’ю згадують про це.

       Це велике вміння і я пригадую як він приходив після іспитів, дзвонив в двері, я відчиняла , він з великим букетом квітів. Зараз такі квіти дуже вишукані, а тоді були звичайні квіти, напівпольові, він дуже любив власне такі квіти. Був стомлений, щось там їсть, а я його питаюся: «Ну, Анатоль, ти нині хоч одну двійку поставив?». А він мовчить, нічого не каже. Я знов його так делікатно зачіпаю: «Ну хоч одну трійку ти поставив?». Знов нічого не говорить, мовчить. Я кажу: «Ну скажи». А він каже: «А що ти думаєш? «Два», то така штука поставити. А от ти навчи, щоби він не дістав «два». От то є штука. А поставити «два», то дуже просто».

        Оце виховання, яке він виніс з дому, така обов’язковість, точність, дотримання слова, це було завжди, впродовж всього життя. Він у цьому кріслі, коли у нього в 78 році стався інфаркт, він уже ніколи до здоров’я не приходив. Як топиться свічка, так і його фізичне життя, фізичне тіло, зачало топитися, воно знемагало. Я це все бачила, розуміла. Але він рано, на пів дев’ятої, щоби там не було, яка б не була погода чи стан, хіба би він взагалі би не міг рушитися, то він вставав, ебе приводив до порядку і точно на пів дев’ятої був на лекціях. Ніяке спізнення в житті не признавав ніколи до самого кінця.

       «Коли мали щось говорити, то переходили на латину», – розповідає Надія Кос, друга дружина музиканта Кос-Анатольського. Він овдовів у 1961 році, а через 6 років одружився вдруге. До слова, Анатоль Кос знав кілька іноземних мов – польську, німецьку, французьку, англійську, грецьку, італійську, латину. Як більшість тодішніх освічених галичан.

       Чимало сусідів по будинку, де проживало подружжя Косів, були з «визволителів», працювали на радянські органи. Якщо доводилось з кимось відверто порозмовляти, то музикант домовлявся про зустріч на вулиці. Надія Кос не знає достеменно, чому Анатоля Кос-Анатольського радянська влада не арештувала, не виселила у Сибір, хоча постійно була така небезпека, він перебував під пильним оком КДБ. Хоча музикант міг виїхати, як чимало його друзів, під час німецької окупації за кордон, але цього не зробив. Коли Надія Кос запитала у чоловіка, чому він не виїхав з родиною, то почула у відповідь: « А що я там не бачив?.. Тут мої люди, земля, тут я можу сказати їм те, що я хочу…». Однак радянська система його пресувала і пригнічувала.

       «Він був безпартійний. Його, мабуть, і викликали, але він не говорив, щоб мене не тривожити. Він вів родинне життя, не любив гучних забав. Арешти були, коли я вже пізналась з Анатолем, 71-72-го. Він це знав, переживав, вболівав, люди приходили, що хотіли порадитись. Була складна ситуація, було небезпечно. Він по натурі був романтик-лірик, але був прив’язаний, до національного коріння, по мамі – лемко. Він був юрист, знав, що і де кому сказати і при кому. Він боявся, лише раз, коли хворів. Я його запитала: «Що ти думаєш?», а він каже: «Якби ми мали свою державу, то ми б інакше стояли у світі». У нього те все крутилось в голові. Одну фразу оцю сказав», – говорить дружина.

       У радянський час Кос-Анатольський майже 40 років очолював Спілку композиторів. Мало хто знає, що йому вдавалося допомагати репресованим митцям. Зокрема, завдяки старанням Анатоля Коса був звільнений з ув’язнення український композитор Василь Барвінський.

       Надія Кос розповіла, що композитор наприкінці життя мав проблеми з серцем і воно перестало битись у переддень його 74-річчя – 30 листопада 1983 року. Компартійці одразу ж заборонили ховати митця у християнській традиції. Біля будинку чергували кадебісти, коли привезли покійника. Однак вночі, о 4-й годині, прийшов додому священик, вбраний у світський одяг і, попри заборону, відправив панахиду.

       Загалом Анатоль Кос-Анатольський написав 500 музичних творів, його поезія лягла в основу пісень. Митець залишив фортепіанні концерти і навіть арфовий концерт, а ось його ритмами фокстроту, чарльстону, твісту не вельми була захоплена радянська влада. Але нині вони стають дедалі популярніші, а гуртом «Ябцьо-джаз» все більше цікавиться молодих людей. Бо це був справжній переворот в українській музиці, здійснений Анатолем Косем і Богданом Веселовським. Композитор мав цілковиту рацію, коли казав, що «життя – коротке, а мистецтво – вічне».

 

 

 

 

 

 

 

 

ФОТОРЕПОРТАЖ  ЗУСТРІЧІ З ДРУЖИНОЮ А.Й.КОС-АНАТОЛЬСЬКОГО

 

    Пані Надія Кос радо ділиться своїми спогадами. І ми маємо за честь  пропогувати її життя, щоб чим більше коло поціновувачів дізнатися багато цікавого і знаменного з життєвого шляху А.Й.Кос-Анатольського.

  

Батько і мама Кос-Анатольського

        

Буудинок, біля Зальцбурга, в якому жила сім’я Косів   

    

Молоді роки Анатолія Коса

             

                             Сини А.Кос-Анатольського Анатолій і Андріан.

    Пані Надія Андріївна працювала до тепер  в Львівському державному музичному коледжі ім. С. Людкевича. Завідувала кафедрою диригування. Будівля коледжу відсвяткувала своє сторіччя. Будинок на площі Шашкевича, зведений на початку ХХ століття, є пам'яткою українського модерну. І стіни тамтешніх залів прикрашають розписи Модеста Сосенка та роботи Олекси Новаківського.

   «Власне, 12 червня 1916 року ця будівля була освячена і вперше до неї ввійшли українці, маючи, нарешті домівку для свого театру, для зібрань, для балів, для громадських подій і, звичайно, для навчального закладу, який готував музикантів-професіоналів».

    Окрім історичної вартості, споруда має неабияке мистецьке значення.

    Волею обставин будинок товариства став перехрестям великої кількості мистецьких, громадських, політичних, релігійних, спортивних подій життя української громади Галичини міжвоєнного періоду. Чого тут тільки не було: діяв Музичний інститут, почергово працювали три кінотеатри, проводилися заняття таємного українського університету та наукові виклади товариства ім. П. Могили, відбувалися концерти та театральні постановки, гастролі балету Василя Авраменка, тут вітали митрополита Шептицького після повернення з російського полону, відзначали свої урочистості школи ім. Т. Шевченка за участю К. Малицької і Олени Степанівни, влаштовували літературно-мистецькі вечори поетичні формації, святкувала свій ювілей газета «Діло» з Олександром Олесем, відбувалися громадські віча, мітинги й з’їди політичних сил, конгрес українських інженерів та міжклубні чемпіонати з боксу. Докладно цю історію можна було послухати на лекціях викладача ЛДМУ Роксолани Гавалюк у Великій Залі училища та в Стрию і Дрогобичі.

 

 

   Окрасою Великої зали стало оздоблення Модеста Сосенка, здійснене у 1914-1915 роках за мотивами полтавських гаптів (вони варіантно повторюються у фресках, вітражах, керамічному панно, металевих світильниках, ліпнині барельєфів, майоліці).

   За задумом автора розписів Модеста Сосенка, по периметру її плафона мав бути початок знаменитої «Думки» з Другої рапсодії для фортепіано Миколи Лисенка. Проте згодом розписи довершили нотами нашого славня «Ще не вмерла України». Що ж ми бачимо зараз? Після неодноразового втручання в розписи радянською владою був знайдений геніальний компроміс: замість гімну виписали ноти хору Миколи Лисенка «Вічний революціонер» на текст галичанина Івана Франка.

 

Фрагмент розписів М. Сосенка на стелі Малої Зали головного корпусу ЛДМУ ім.. С.Людкевича

        

   Залу прикрашає скульптурна композиція авторства Григорія Кузневича (1914) – два горельєфи з портретами М. Лисенка й Т. Шевченка.  У нішах напроти вікон розташовані копії символічних панно Олекси Новаківського, створених спеціально для цієї зали: «Музика» («Народна пісня»), «Наука» («Освіта»), «Виховання» («Любов»), «Народне мистецтво».

     

 

   Основою для образів послужили народні строї та ужиткове мистецтво з Полтавщини, Гуцульщини, Яворівщини і Городенщини.

 

 

ВИСНОВКИ

        Робота була проведена з метою залучення молоді до мистецько-краєзнавчих досліджень, для удосконалення змісту і засобів національно-патріотичного виховання школярів через запровадження активних форм пошукової та творчої діяльності.    У цій дослідницькій роботі наші учні мали змогу поспілкуватися з колишнім (зараз п.Надія на заслуженому відпочинку, 52 роки віддала викладанню у цьому вузі) викладачем кафедри диригування п.Н.А.Кос, дружиною А.Й.Кос-Анатольського, життю і творчості якого ми присвячуємо цю пошукову роботу.  Ця надзвичайно ерудована, компетентна, мудра і досвідчена мисткиня нас зачарувала своїми розповідями, вона не лише прекрасно володіє фактами та інформацією, а й вміє цікаво її подати і захопити кожного. Після її розповідей творча група учнів ще довго не могла стримати свої емоції. Пані Н.Кос зуміла посіяти зерня невимовної цікавості до давніх і мало кому відомих спогадів  про Кос-Анатольського у душі наших ліцеїстів.

       Ми побачили головну окрасу Великої зали: оздоблення Модеста Сосенка. Дізналися  щодо поширення і звучання музики під час проведення різноманітних заходів. Ми були подивовані, скільки всього цікавого пов’язано лише з одним приміщенням, кількістю відомих людей, які докладали свою працю: Сосенко, Кузневич, Стефанівський, Новаківський, Жельнський. Тож не дивно, що зали цієї будівлі  внесені до Списку спадщини ЮНЕСКО. Основою для створення настінних розписів послужили народні історії та ужиткове мистецтво українського народу.

        І на сам кінець хочемо висловити свою вдячність пані Кос, що знайшла для нас час і поділилася своїми спогадами. Поки є така  талановита молодь, яка цікавиться, вивчає,  популяризує  українську культуру, життєві шляхи і творчість відомих діячів культури і мистецтва, доти не вмре, не загине наша Славна Україна! 

Місце поховання А.Кос-Анатольського. Львів. Личаківський цвинтар.

ЛІТЕРАТУРА

Співець Карпатських гір : інформ. бібліогр. список для організаторів дит. читання до 110-чя від дня народж. укр.композитора А. Й. Кос- Анатольського / Миколаївська обл. б-ка длядітей В. О. Лягіна; уклад. В. Є. Щербак. – Миколаїв, 2019.-32 с. Видання включає біографічну довідку, список літератури та ресурсів мережі Інтернет про життєвий та творчий шлях видатного українського композитора, педагога, піаніста, музикознавця та громадського діяча, спогади видатних людей, цікаві факт із життя композитора.  Який увійшов в історію вітчизняної музичної культури як один з яскравих, самобутніх і активних її творців.

 Уляна Граб. Мирослав Антонович: інтелектуальна біографія. Еміграційне музикознавство в українському культуротворенні повоєнних десятиліть [Архівовано 2022-10-18 у Wayback Machine.]. Львів: Видавництво УКУ, 2019. Серія «Історія української музики: дослідження». Вип. 27. 456 с. + 24 с. іл. ISBN 978-617-7608-16-4

Тетяна Кузьмінчук. Богдан Весоловський: хітмейкер міжвоєнного Львова. «Локальна історія»

 Поринули у ретро-атмосферу

Юлія Овсяник. Століття маестро Бонді

 «Шлягер 30-х років „Прийде ще час“ повернувся додому», Галина Вдовиченко. Архів оригіналу за 18 серпня 2018. Процитовано 18 серпня 2018.

Перша леді львівського джазу

 Бонді Весоловський і «Ябцьо-джаз»: львівські поп-зірки 1930-х. amnesia.in.ua. Процитовано 28 січня 2019.

 Антін Дербіш «Золотий фонд української естради»

Ірена Андерс: «Я часто думаю про Львів...»

https://www.nta.ua/nevidomi-rytmy-retro-lvova-yak-zapalyuvav-tanczpoly-yabczo-dzhaz/

Олександр Зелінський. Богдан Весоловський, Рената Богданська та Леонід Яблонський — представники української розважальної музики в Галичині (1930-ті роки) // Наукові записки НТШ. Львів, 2009.

Олександр Зелінський. Загублене крило Ренати Богданської // Дзвін, 2012, №1

Ігор Осташ. Бонді, або повернення Богдана Весоловського. Київ: Дуліби, 2013

Оля Гнатюк. Відвага і страх. Київ: Дух і Літера, 2015

Bogumiła Żongołłowicz. Jego były «Czerwone maki». Życie i kariera Gwidona Boruckiego — Guido Lorraine’a. Melbourne-Toruń 2010

https://www.youtube.com/watch?v=p2TJ1dwnpvg

https://photo-lviv.in.ua/anatolij-kos-anatolskyj-v-spohadah-druzhyny-video/

https://www.laginlib.org.ua/wp-content/uploads/2019/12/ka1.pdf

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

           

 

 

 

 

У сімейному колі.

Надія Андріївна Кос

На фото родина А.Кос-Анатольського в Карпатах, біля Гребенева. А.Кос-Анатольський з старшою дочкою Лідою (стоїть), сини , дружина Надія та онука А.Кос-Анатольського - Соня (сидять)

Є.Козак, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, С.Людкевич.

Автограф А.Й.Кос-Анатольського

Сестри Байко – улюблені виконавиці А.Кос-Анатольського. Для них він написав багато своїх вокальних творів.

Участь п.Надії Кос у викладацькому хорі

   

Творчі вечори

 

Участь п.Н.Кос у фестивалях
 

   Зліва-направо. Викладачі музичного коледжу ім.С.Людкевича: А.Охрім, Т.Сачик, В.Гнідь, М.Михальчук-Іванишин, Н.А.Кос, З.Юзюк, М.Жижкович, Н.Пузанкова, Т.Воробкевич, З. Качмар, Л.Микулин, М.Басараба, В.Грабовський, Я.Колесса. Сидять: Р.Гавалюк, С.Павлишин, Л.Волошин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Роботу присвячуємо Надії Кос.

Зустріч з якою була для нас

знаменною і урочною.

05.03.24