Дослідження на тему: «Слово о полку Ігоревім»-літературна пам’ятка світового значення»

 

 

Дослідження на тему:

«Слово о полку Ігоревім»-літературна пам’ятка світового значення»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

І. Вступ.

ІІ. Із глибини століть. Таємниче «Слово».

ІІІ. «Слово о полку Ігоревім»-видатна пам’ятка української культури.

1. Театр скульптур Василя Єрмоленка.
2.  «Слово о полку Ігоревім» в образотворчому мистецтві сучасного Путивля.

ІV. Висновки.

V. Список використаних джерел і літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Вступ.

   Моя рідна земля-Путивльщина, багатостраждальний край моїх дідів і прадідів.  Путивльщина… Яка прекрасна краєвидами та природним розмаїттям наша Батьківщина. Чи можна не любити свій край?

   Не можна не любити свою матір, яка дала життя, виростила, а рідна земля -вигодувала. Путивльщина багата історичним минулим. Подіями, які залишили і залишають славу після себе. Безсумнівно, значну роль у цьому плані має шедевр давньоруської літератури, епічна поема ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім». Зрозуміти та оцінити справжнє можна тільки порівнявши його з минулим. Без знань історії нашого краю і любові до рідної землі почуваєшся невпевненим і незахищеним, ніби сирота без роду-племені. А збираючи по крупинці цікаве і багате минуле, почуваєшся впевнено невід’ємною часточкою великої української родини. Моя мрія стати відомим науковцем і зробити свій внесок у вивченні історії рідного краю, всієї України.

   Мета моєї роботи: дізнатися більше про історію пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», а також проаналізувати її історичні зв’язки з Путивльщиною. Я вважаю, що ми повинні пам’ятати, що у нас є твір, який вивчається в усьому світі-від Японії до Британії. Хочеться дізнатися більше про власне місто так, як велична історія всієї країни, мов та мозаїка, яка складається з історії маленьких міст.

 

 

 

 

 

ІІ. Із глибини століть. Таємниче «Слово».

   “Слово о полку Ігоревім” – унікальний, надзвичайно колоритний твір давньоруської літератури ХІІ століття, який має виняткову образну силу, здобуту протягом століть шляхом передавання з  покоління в покоління найсильніших та найяскравіших мистецьких цінностей. Цю пам'ятку знають не тільки в нашій країні, оскільки вона перекладена десятками мов народів світу (мал.1,2).

(мал.1)

«Слово о полку Ігоревім»

(литовською мовою)

(мал.2)

«Слово о полку Ігоревім» (чеською , вірменською мовами)

    Шість разів «Слово» перекладалось японською мовою. Перший переклад  з’явився в 1954 р. Його включено до збірника «З історії російської словесності з ХІ по XVІІІ ст.», випущеного видавництвом Кавадзі. Найбільш відомим є переклад професора Єсікадзу Накамурі, вміщений в його книзі «Давньоруські повісті», 1970 р. видання. Обидві згадані збірки експонуються в Путивльському краєзнавчому музеї (мал.1)

   Навіть зроблено кілька різних перекладів, що свідчить про намагання перекладачів якнайглибше проникнути у внутрішню структуру твору, усвідомити його й передати його красу засобами рідної мови. Українські віршовані і прозові переклади «Слова» дали: Іван Вагилевич (1836), Юрій Федькович (1866), Іван Франко (1873) і багато інших українських поетів (мал.3).

(мал.3)

   Історія пам'ятки надзвичайно дивна, що викликало величезну кількість суперечок щодо її справжності. «Слово о полку Ігоревім» було віднайдене на початку дев'яностих років XVIII століття відомим аматором та збирачем руських давніх реліквій О. Мусіним-Пушкіним. Текст «Слова» був уміщений у збірнику давньоруських творів, як оригінальних, так і перекладних. Називався збірник «Хронограф» і був він придбаний дослідником у настоятеля Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського.

   Перше коротке повідомлення про «Слово» було зроблене відомим поетом того часу М. М. Херасковим у 1797 році у другому виданні його поеми «Володимир». Потім про пам'ятку повідомив М. Карамзін. Саме з цього часу розпочинається активне вивчення твору, оригінал якого, на жаль, був утрачений, оскільки згорів у маєтку О. Мусіна-Пушкіна під час війни 1812 р. Збереглася тільки копія, зроблена для імператриці. Деякі дослідники вважали «Слово» оригінальною й талановитою фальсифікацією, виготовленою самим О. Мусіним-Пушкіним з метою привернути до себе увагу й прославитися. Вчених дивував надзвичайно високий рівень мистецької краси пам'ятки, її глибока образність і вишуканість. Здавалося, що твір такого рівня не міг бути створений у XII столітті. Довгі роки знадобилися для того, щоб шляхом доскіпливого вивчення «Слова о полку Ігоревім» та інших пам'яток цього часу і пізніших часів довести: пам'ятка справді була створена у XII столітті невідомим автором. Це доводять численні стилістичні паралелі, наслідування «Слова» в інших поемах-літописах. «Слово о полку Ігоревім» являє собою мистецьку пам'ятку, присвячену давнім історичним подіям. У ній розповідається про невдалий похід князя Ігоря на половців. Але головний зміст твору сконцентрований навколо виголошеного автором заклику до єднання всіх руських князів задля збереження сили й незалежності Руської землі. Авторові «Слова» розповідь про трагічні події Ігоревого походу потрібна була для того, щоб дати узагальнення історичного шляху Руської землі від славних минулих часів і до часів розбрату і чвар між князями, коли держава потерпала й руйнувалася.

    В основі сюжету пам’ятки – розповідь про героїчний і разом з тим трагічний похід на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у квітні-травні 1185 р. Досить детальні відомості про цю подію містяться у Іпатіївському літопису. Це стародавнє оповідання дає повне уявлення про перебіг тих історичних подій. В ті часи приморські степи від Волги та Дону до Дніпра та Дунаю були зайняті тюркськими племенами, переважно половцями або кипчаками.

 У період 1061 – 1210  рр. половці здійснили на Русь близько 50 великих походів. Тому тема боротьби з кочовиками і заклик об’єднатись з цією метою знайшли свій відбиток не тільки на сторінках літописів, але й посіли значне місце в давньоруській поемі [9].

   Заклик до єднання звучить і в так званому «Золотому слові» Святослава, яке зосереджує в собі філософський зміст поеми. Князь ніби передчуває повне руйнування держави від князівського розбрату. Автор «Слова» є виразником настроїв свідомих інтелектуальних представників руського населення, людей, що мислили масштабами історії, прозріваючи майбутнє. Його слова про силу руського духу, про необхідність єднання, про славну руську історію та величних руських князів передають дух епохи і водночас є своєрідним поглядом у далекі віки. Силою свого таланту невідомий автор XII століття начебто висловлює визначальну для історії нашої держави ідею. Саме тому ця надзвичайна пам'ятка не могла зникнути в пітьмі століть, не могла не зберегтися. Вона з'явилася у вісімнадцятому столітті, немов нагадування про те, що сила руського духу не вмирає, і сила ця в єднанні і любові.

   У “Слові о полку Ігоревім” Путивль згадується чотири рази: в зачині (“Стяги стоять в Путивлі”) та тричі у “Плачі Ярославни”. Путивль дійсно пов’язаний з подіями та героями поеми: він став центром зборів в похід руських дружин; в цьому місті князював старший син Ігоря Святославича Володимир; саме в Путивлі, на міській брамі, плакала-горювала та тужила дружина Ігоря Ярославна.

   Дослідження Путивля та його околиць у 1979-1983 рр. проводила Лівобережна слов'яно-руська експедиція Інституту археології АН України під керівництвом О.В.Сухобокова . Було проведено розкопки на городищах біля сіл Ігорівка, Лухтівка, Волинцеве . Особливо детально обстежувалася територія Путивля  [6].

Неподалік залишків храму було виявлено древнє поховання, характерні риси якого свідчать про те, що це братська могила оборонців Путивля 1239 р.

   У 2006 р. у зв'язку з планованою реконструкцією Городка у його північній частині було проведено археологічні дослідження, під час яких виявлено уламки кругових горщиків ХІІ-ХІІІ ст., фрагменти скляних браслетів, ножі, точильний брусок та ін. Окрім уламків цегли, цей шар відкладень містив незначну кількість фрагментів кругових посудин ХІІ-ХVІІ ст. Тоді ж були знайдені  стріли, піки, уламок леза шаблі, підкову з чобота, точильний брусок з пісковику, залізний предмет (мал.4).

(мал.4)

Розкопки на Городку, загальний  вид, 2006 р.

  Органічний зв’язок головних героїв та подій “Слова” з Путивлем був і є предметом гордості його мешканців. Тому невипадково путивляни з особливим благоговінням, шаною та любов’ю відносяться до цього твору. Риси характеру, якими наділені головні його герої, притаманні були і багатьом наступним поколінням путивлян. Саме “Слово” для мешканців Путивля завжди було взірцем самовіданності, мужності, хоробрості та відваги.

   Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. В перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польських слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». В тексті присутня велика кількість характерних малоросійських фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».

    «Слово о полку Ігоревім» – цінний здобуток словесно-художньої культури східних слов'ян, створений одним із славних предків русів-українців на древній Чернігово-Сіверській землі, який геніально повідав про діяння своїх сучасників, про їх героїзм і фатальні помилки, про щире прагнення до незалежності й значення єднання в боротьбі за неї, що не втратило своєї вагомості і до наших днів. Саме тому «Слово» актуальне і сьогодні. Воно є прологом української літератури. Ідея національно-визвольної боротьби так гостро не ставилась в жодній слов’янській літературі. В кожний історичний період вона червоною ниткою проходила через усю світову літературу, починаючи саме зі «Слова о полку Ігоревім».

   Величезну роль в історії зіграв герой «Слова о полку Ігоревім» – Ольгович Ігор Святославович – князь Новгород-Сіверський. Ще у 1180 р. Половці допомагають Ігореві у боротьбі проти Рюрика Київського. Поразку Ігоря розцінили як поразку половців. Рюрик же, не відчуваючи в собі сили і достатньо влади втримати Київ, віддає його іншому Ольговичу – Святославу Всеволодовичу. Наступні роки Рюрику й Святославу вдається об’єднати руських князів для відсічі половцям. Обов’язки голови Ольговичей Святослава поширюються і на Ігоря. Ігор розриває стосунки з половцями, однак одразу не може довести свого ставлення до нової загальноруської ідеї – об’єднання в боротьбі проти половців.

   У 1184 р. князі об'єдналися навколо Святослава Всеволодовича, великого князя Київського, і влітку завдають половцям тяжкої поразки. У полон потрапляє хан Кобяк, разом із його сином й інші хани, і сім тисяч чоловік.

Взимку 1185 року русичі знову очолені Святославом, розгромили військо половецького хана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославович, двоюрідний брат Святослава Всеволодовича. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, навесні того самого року він вирішив виступити проти половців. Цей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».

   Про похід Ігоря Святославовича розповідають літописи. Детальніше про це йдеться в іпатіївському списку, більш скупо – в Лаврентіївському [11]. Відомо, що Ігор виступив із Новгорода-Сіверського 23 квітня 1185 року разом зі своїм сином Володимиром – князем путивльським – і небожем Святославом Ольговичем. Військо йшло повільно, у складі полків було чимало пішої «чорної» раті. 1 травня, коли військо досягло верхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося лихим провіщанням; і серед полків знялася тривога. Утім Ігореві вдалося заспокоїти воїнів, і похід тривав.

   Передові загони, переслідуючи степовиків, забрали у полон чимало ворожої сили, захопили половецькі вежі. Після першої перемоги князі вирішили заночувати серед степу.

   На світанку наступного дня русичі побачили, що їх оточили половці. Половецькі лучники засипали їх смертоносним дощем стріл. Вороги відрізали русичів від води. Бій точився цілий день, не вщухав і вночі. Ігоря поранили в ліву руку і через деякий час його захопили у полон. Руські полки були розбиті.

   Тим часом Київський князь Святослав знову надумав піти на половців. Ігор та його спільники своєю невдачею «одчинили» ворота на Руську землю. І знову ринулись на неї половці.

   Жилося Ігорю у полоні – в половецькому стані, досить вільно. Син Ігоря Володимир ще до походу був заручений з Кончаковою дочкою. Через деякий час Ігор дізнався, що половці мають намір перебити всіх бранців. І надвечір, коли сторожа розважалася, князь непомітно вибрався з вежі і за допомогою свого половецького хрещеника втік. Незважаючи на поразку, Ігоря вітали у Новгороді-Сіверському, Чернігові й Києві. Головна ідея «Слова» – заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ.

   «Слово о полку Ігоревім » є надзвичайно цінним надбанням слов'янської літератури, твором живим, образним, надзвичайно оригінальним. Привертають увагу численні яскраві порівняння, епітети твору, часто усталені, його поетичні метафори, що набувають символічного характеру. Мова твору і його стилістика надзвичайно різноманітні. І пам'ятку одночасно вповні можна назвати і поемою, і літописом, і «сказанням». Сам автор називає твір «словом», тобто надає йому багатопланового звучання: це може бути і промова, і сказання, і пісня. «Слово о полку Ігоревім» є гордістю нашої літератури. І я думаю, що суперечки про приналежність твору українському, російському чи білоруському народові недоречні. Цей твір належить трьом східнослов'янським народам однаковою мірою, єднаючи їх в мирній співпраці, як і хотів цього автор «Слова».

 

 

 

 

ІІІ. «Слово о полку Ігоревім»-видатна пам’ятка української культури.

1.Театр скульптур Василя Єрмоленка.

   Місце і значення “Слова о полку Ігоревім” в світовій культурі загальновідоме. Пройшовши крізь віки, воно вплинуло на цілий ряд давньоруських літературних пам’яток, а після першопублікації 1800 року  отримало друге життя, ставши джерелом творчого натхнення для численних літераторів, істориків, скульпторів, представників культури, справляючи значний вплив на літературний та культурний процес не лише в слов’янському середовищі, а й далеко за його межами.

    У Путивльському краєзнавчому музеї знаходиться чимало цікавих експонатів, але особливе місце займають роботи, виконані Василем Пилиповичем Єрмоленком,-сумським майстром-керамістом, заслуженим художником України. Привертає увагу його виставка «То було в ті раті і в ті полки», присвячена «Слову о полку Ігоревім». Талант Василя Єрмоленка воістину багатогранний. Виконані ним як художні твори-графіка, так і роботи декоративно-ужиткового мистецтва, завжди сприймаються глядачами життєрадісно, приваблюють та захоплюють високою майстерністю.

   Народився В. Єрмоленко у звичайній селянській родині 6 січня 1937 року в селі Липняжці, що на Кіровоградщині. Рід його уславили народні майстри-умільці на всю околицю.

    Свій творчий шлях Василь Єрмоленко почав з навчання в Одеському художньому училищі, яке закінчив 1960 року, а у 1966 році-московське вище художньо-промислове училище-славнозвісну Строганівку. Поталанило йому і на чудових вчителів-видатних скульпторів та рисувальників, заслужених діячів мистецтв В.О. Ватагіна, М.С. Селезньова, З.С. Федорова, Є.С. Лукінова, які допомогли молодому митцю знайти своє правильне спрямування, глибше усвідомити витоки мистецтва.

   Отримавши диплом у Строганівці, Василь Пилипович спочатку працював художником-керамістом на заводі в містечку Баранівка на Житомирщині. На заводі Єрмоленко здобув найкращі уроки майстерності, проявивши себе людиною, яка по-справжньому закохана у свою професію.

   Потім, протягом семи років (1966-1973), молодий кераміст засвоював і відточував майстерність у роботі з глиною на Краснодарському фарфоровому заводі. Саме ці роки стали для нього свого роду прелюдією для творчого розквіту, який відбувся пізніше, в Сумах, куди він переїхав разом з дружиною Олександрою Трохимівною.

   З 1973 року В. Єрмоленко жив і працював в обласному центрі, але 6 червня 2015 року Єрмоленка не стало. Керамічні вироби, створені його руками, перетворюються у мистецтво, надзвичайно широке за діапазоном виразних засобів: від функціонально-тектонічної кераміки до кераміки метафоричної, дещо схожої на театр з глини та скла (мал.5,6).

(мал.5)

Виставка «То було в ті раті і в ті полки»

   Як досвідчений кераміст, Василь Пилипович підходив до втілення в життя своїх робіт поступово, обмірковуючи кожен елемент. На мою думку, коли вдивляєшся в його твори, відчуваєш подих часу «крізь віки». Майже кожна робота автора-неперевершений експеримент, який народжує нові співвідношення матеріалу, форми, кольору, орнаментики.

   Протягом багатьох років хвилювала Василія Пилиповича тема «Слово о полку Ігоревім». На початку 1980 років майстер приступає до здійснення своїх мрій. У 1982 році він створює вісім предметів з глини-шамоту (маси вогнетривкої глини, яка обпалена при високому тиску), виконаних у давньоруському стилі. Чотири об’ємні твори-«Боян», «Битва з половцями», «Святослав», «Плач Ярославни» придбав Державний історико-культурний заповідник у місті Путивлі (2000 р.). Я гада, що скульптор дуже відповідально підійшов до втілення у глині ключових моментів поеми, створивши керамічний міні-театр. Головний елемент композиції-арка. Так, у композиції «Боян» він розмістив у арці співця з гуслами в одязі давньоруського воїна. Але виразу обличчя надав схожості з українським козаком (мал.6).

(мал. 6)

Композиція «Баян», «Святослав», «Ярославна».

   Продумано підійшов він і до виконання композиції «Святослав», тонко відобразивши внутрішній стан Київського князя. Довершеністю відрізняється також робота «Ярославна». Княгиню зображено з молитовним жестом. У 2006 році Державний історико-культурний заповідник придбав у Василя Пилиповича дві монументальні керамічні скульптури «Князь Ігор» та «Княгиня Ярославна» (мал.5). вони являють собою конструкції, зібрані з п’яті частин. Скульптури добре оброблені, тоновані у світло- та темно-коричневому кольорах, вміщені в арки. Князя Ігоря зображено у військових обладунках. Відомо, що князь був напівкровкою, тому рисам його обличчя надається у мистецтві образ східної людини: розкосі очі, широкі вилиці. Такий типаж втілив у своїй роботі й Єрмоленко. Скульптура Ярославни відображає княгиню в одязі, характерному її доби: у довгій сукні, чоботях, у шапці з убрусом. Язичницьке моління, яке ми звикли називати «Плачем Ярославни», є чи не найкращим місцем у «Слові». Тому майстер цілеспрямовано навів рядки з поетичного перекладу на одному з боків скульптури. І хоча з нами вже нема В.П. Єрмоленка, але ж я гадаю, що людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Життя рухається вперед, а історія залишається.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.  «Слово о полку Ігоревім» в образотворчому мистецтві сучасного Путивля.

 Сучасний Путивль є районним центром Сумської області, невеличким містом, де мешкають 17 тисяч жителів.

 Органічний зв’язок головних героїв та подій “Слова” з Путивлем був і є предметом гордості його мешканців. Тому невипадково путивляни з особливим благоговінням, шаною та любов’ю відносяться до цього твору. Риси характеру, якими наділені головні його герої, притаманні були і багатьом наступним поколінням путивлян. Саме “Слово” для мешканців Путивля завжди було взірцем самовіданності, мужності, хоробрості та відваги.

 Увічненню та популяризації “Слова о полку Ігоревім” в Путивлі завжди приділялось багато уваги. Найбільш улюбленими  та широко відомими стали образи князя Ігоря Святославича, княгині Ярославни, співця Бояна та руських дружинників.

  Так, образ князя Ігоря в “Слові” займає провідне місце. Саме його іменем йменується твір. Але образ князя Ігоря в науковій літературі тлумачиться по-різному. Деякі автори (Б.О. Рибаков, Олжас Сулейменов та інші), посилаючись на Іпатіївський літопис, приписують йому цілий ряд негативних рис [1].

 У даній роботі пропонується розглянути образ Ігоря таким, яким він змальований у художньому творі. Автор ставиться до князя з великою симпатією, бачить у ньому, передусім, патріота Руської землі, який героїчно бореться з її запеклими ворогами. Вже на початку твору наголошується, що не заради особистої слави Ігор розпочав похід: “наведе свои храбрия полки на землю Половецкую, за землю Руськую”[7].

 Достатньо прозоро висвітлені у “Слові” і риси характеру князя. Підкреслюючи сміливість, хоробрість Ігоря, невідомий автор неодноразово наділяє його епітетами (хоробрий, буєвий). Нестримною сміливістю, навіть героїзмом можна пояснити зневажання Ігорем сонячного затемнення, яке було традиційним передвісником трагічних подій. Під час походу і битви Ігор вів себе як справжній лицар: знесилений від ран, він не покинув напризволяще воїнів, наказавши вершникам злізти з коней і битися у пішому строю. Ніяк не можна погодитися з деякими істориками (В.Г. Федоров, А. Л.  Никитін),  які зображують Ігоря як слабкого, недалекого полководця. Скільки треба було мати мужності, стійкості та самовладання, щоб, бувши пораненим, протягом 30 годин  керувати оточеними полками, до того ще й уміло!

 Історія, за давністю літ, не залишила жодного зображення героїв тих трагічних подій. Навіть з літописів невідомо, яким був на вигляд головний учасник походу. Багато представників образотворчого мистецтва, особливо художники, зображують Ігоря Святославича з карими, трохи примруженими та розкосими очима, широкими вилицями, чорним волоссям, обумовлюючи це тим, що князь був тюркського походження. Як відомо, бабуся Ігоря, на якій одружився його дід князь Олег, була половчанкою, донькою хана Аєпи [6].

 До зображення образу Ігоря Святославича зверталось багато відомих українських та російських митців, зокрема Володимир Олександрович Фаворський, Ілля Сергійович Глазунов, Георгій Вячеславович Якутович, Володимир Іванович Семенов, Михайло Федорович Грачов, Василь Іванович Лопата, Віктор Михайлович Васнєцов та інші.

 Майстри образотворчого мистецтва Путивльщини, роботи яких розглядаються в даній статті, природно, також не залишилися осторонь цієї теми, тому що князь Ігор був не тільки відважним захисником Сіверської землі, але й чудовим взірцем наслідування.

  Так, величезний емоційний вплив на почуття як путивлян, так і гостей міста, справляє монументальне мозаїчне панно “Виступ Ігоря в похід”, яке прикрашає високий фасад споруди колишнього районного кінотеатру «Ярославна», збудованого у 1966 році (мал.7) [2]. Цей великий за розміром обсяг робіт виконали того ж року в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін продряпуванням шарів штукатурки) та мозаїки львівські художники Р.Сільвестров та Г. Левицька [5].

(мал.7)

Колишній кінотеатр «Ярославна»

 Достатньо природно, що, вирішуючи таку тему, художники запалювалися образами давньоруського живопису. Колорит панно обмежений трьома основними кольорами: червоним, синім та жовтим. До них додаються білий та зелений. Таким обмеженим набором кольорів давньоруський стиль символізує горе та радість, значні події людського життя – народження, смерть, перемогу або поразку. Чисті, натуральні, дзвінки кольори, а також сяйво золотої смальти, краса і велич декоративних форм, які побачені крупно і цілісно, – викликає в пам’яті мистецтво давніх ізографів, установлює опосередковані, але достатньо чіткі зв’язки. Так художники намагаються дати самостійну інтерпретацію монументально-декоративного мистецтва. 

 Робота має широко розгорнуте композиційне рішення: багатофігурна сцена зображення виходу в похід князя Ігоря Святославича з дружиною на фоні стародавнього Путивля з видом фортеці та князівського терему на Городку.              У центрі панно – князь Ігор, що сидить в півобороті на червоному коні і тримає у правій руці спис. В такому ракурсі князь Ігор наче буяє разом з конем у повітряному просторі. Це зображення можна порівнювати хіба що з іконографічним сюжетом Георгія-Переможця. Праворуч, поряд з князем Ігорем, на стрімкому бойовому коні синього кольору зображено його старшого сина Володимира, який тримає в руці корогву. А лівий бік панно притягує зір глядачів зображенням княгині Ярославни, яка здіймається легко, наче птиця-зигзиця над путивльською фортецею на фоні великого за розміром сонячного диску. Княгиню супроводжує зображення білого лебедя, що летить поодиноко, –ліричного  символу жалоби та сподівання. В цій роботі майстри дуже вдало використали всі прийоми прямої перспективи.

 Львівські майстри, як повідомляла преса, «точно почувствовали возвышенный образный лад эпической поэмы, в которой достоверность исторического документа органически сочетается с вдохновенной импровизацией поэта. Быть может, не все в равной степени удалось авторам, но такая роспись не затеряется среди массы безликих, стандартизованных произведений, которых, – увы ! – не так мало появляется на свет».⁷

 Заслуговує на увагу ще одна багатофігурна робота «Прощання князя Ігоря з Ярославною», що знаходиться в прогоні (на весь розмір стіни) між першим і другим поверхами Путивльського універмагу. Панно являє собою зворушливу композицію: руки Ярославни у долонях князя, в очах обох –  смуток. Князя Ігоря зображено у бойовому спорядженні, а княгиню  – з короною на голові і в облямованій дорогим хутром довгій блакитно-білій сукні. За спинами Ігоря і Ярославни фігури коней: білого, який поряд з князем (праворуч), схилив до нього голову, ніби вмовляючи свого господаря відмовитися від походу, та чорного, що за спиною княгині,  – в напруженні і гордому пориванні бігти у бій. За сценою прощання княжого подружжя, яке викладено на фоні путивльської фортеці, на самій високій башті, з сумом спостерігають голуб із голубкою. Це чудове витончене панно, виконане в складній техніці, з кольорового дрібного скла – коричневого, червоного, синього, блакитного та білого,  зробив київський художник Леонід Нєбутов у 1982 році, який увічнив про себе пам’ять у нижньому правому куті мозаїчного полотна.  

  На першому поверсі путивльської житлово-комунальної контори знаходиться художнє зображення у повний зріст князя Ігоря, одягненого по-бойовому, з опущеним великим мечем. Робота виконана олією в декілька кольорів, серед яких мають перевагу червоний, жовтий та чорний.

  Таке монументальне зображення князя Ігоря асоціюється з героїчним образом богатиря-охоронця і виглядає гротескно: збільшений зріст, насуплений під брови високий шолом, великі в об’ємі плечі, руки, долоні; з плечей звисає довга червона накидка; взутий у високі червоні чоботи з одворотом.  Майже таким могутнім та непохитним змальовано князя і у “Слові” [7].

 Цей портрет Ігоря Святославича було виконане у 1979 році ще молодим тоді аматором пензля Анатолієм Васильовичем Луговським “на замовлення” для місцевої турбази «Ярославна».

        Вражає своєю неповторністю та високохудожнім рівнем панно, виготовлене в техніці карбування по латуні з сюжетним малюнком, що знаходиться на стіні операційної зали районного вузла зв’язку. Робота виконана у 1982 р. путивлянином Костянтином (Комінтерном) Юрійовичем Базавлуком.

        На передньому плані, на фоні стародавнього Путивля, – князь Ігор, який веде в похід свої полки.   З правого боку – кінь на дибах, на якому сидить князь Всеволод, далі – сини князя Ігоря – Володимир і Олег, племінник Святослав та воєвода чернігівського князя Ярослава  Ольстін Олексич. Композицію доповнюють дві арки: в одній, що з правого боку, Київський князь Святослав, який, сидячи на лавці, промовляє своє «золоте слово, зі сльозами змішане»; в другій – княгиня Ярославна, яка з піднятими вгору руками звертається до язичницьких божеств. З боків загальну композицію завершують стилізовані полотнища корогв,  а знизу – стародавній човен, що здіймається на річних хвилях з руськими дружинниками.

  Крім панно, у будинку районного вузла зв’язку, в прольоті між двома поверхами, знаходиться ще одна цікава робота К. Ю. Базавлука – карбування по латуні, виготовлена також у 1982 році. Чудова композиція складається з трьох частин: стилізованого годинника та зображень Ігоря і Ярославни. На кожному з 12 кіл нанесено певний малюнок за мотивами “Слова”, від початку походу і до повернення з полону князя Ігоря.     

 Ігоря Святославича майстер зображує в повний зріст, в бойовому спорядженні, але з опущеним мечем  та без шолому, що символізує його поразку у війні; Ярославну зображено у повний зріст, з піднятими вгору руками, в довгій сукні, на голові –  княжий головний убір.

  В банкетній залі кафе-бару «Гостинний двір», що знаходиться у півпідвальному приміщенні приватного підприємства «Люкс» (директор В.М. Меньшов), справляє приємне враження розгорнута, насичена багатьма яскравими барвами композиція «Вихід у похід». Це – художній розпис на стіні зали, виконаний сумчанкою Альоною Пивоваровою в 2004 році за ідейним задумом Галини Павлівни Меньшової. Сюжет розпису такий: дванадцять воїнів-вершників спускаються з путивльського пагорба, на якому розташоване гарно захищене місто-фортеця. Двері у фортецю відчинені. Вершники на добрих конях різних мастей. В центрі уваги –князь Ігор на білому коні, який наче “грає” під ним. В лівій руці князь тримає щит міндалеподібної форми червоного кольору, на якому зображено міфічну істоту. Вершники одягнені у бойове спорядження. В руках щити та списи. За спиною Ігоря –воїн на коню, який тримає корогву зеленого кольору з образом Христа-Спасителя, що на фоні великого сонячного диску. Два молодих вершника вирвалися вперед. Той, який попереду, з корогвою, другий – зі списом. Хлопці на швидких конях, в сідлах сидять впевнено, на обличчях легка посмішка. Судячи з усього, це сини князя Ігоря – Володимир та Олег. Вершники рухаються до Сейму. Робота виконана насиченими кольоровими олійними фарбами. Загальний фон розпису побудований за допомогою жовто-коричневого, зелено-блакитного та фіолетового відтінків.

 Розпис вдало вписується в інсценований інтер’єр фортеці з імітованими стіною, частоколом, ходом до башти та дзвіницею. Ця картина нагадує маленький імпровізований театр, на підмостках сцени якого, зліва і справа, немов живі, встановлені чотири скульптури: ліворуч – молодого воїна з ріжком в руці, біля нього – статую дружинника похилого віку, за плечима у нього лук та сагайдак зі стрілами, в руці меч; праворуч –статую молодого дзвонаря, трохи попереду від нього – скульптуру дружинника. Це скульптурне інсценування виготовлене майстерно із глини, що випалена і розписана під бронзу, трьома студентами – випускниками Полтавського будівельного університету у 2004 році за також ідейним задумом Г.П. Меньшової.

 Не залишає глядача байдужим ще одна цікава композиція, виготовлена в техніці карбування по латуні, що знаходиться в приміщенні для проведення селекторних нарад будинку колишньої сільгосптехніки, що знаходиться на в’їзді в Путивль. Автор ескізів та виконавець робіт по металу путивлянин Дмитро Васильович Ольховик. Карбування «Напутне слово князя Святослава» виконане майстром у 1979 році. Князь Ігор стоїть на колінах перед Київським князем, його двоюрідним братом Святославом Всеволодовичем, який подає Ігорю меч і проголошує напутні слова.

 Серед витворів мистецтва різних авторів, які зберігаються в Путивлі,  князя Ігоря зображено більш за все в оточенні дружинників або своїх синів. Але кожен майстер у своїй роботі майже обов’язково додає поряд з князем образ його коханої дружини – княгині Ярославни.

 Ярославна – реальна історична особа, яка уславила наше місто: «Ярославна рано плачет в Путивле на забрале, аркучи…»[7]. Її язичеське моління, яке ми звикли називати «Плачем Ярославни”, є чи не найкращим поетичним місцем у «Слові о полку Ігоревім», а образ самої княгині є самим яскравим із усіх персонажів поеми. В ній автор втілив ідеал руської жінки ХІІ століття. Як помітив академік Д.С. Лихачов, вона уособлює мало класових рис і тим самим не відрізняється від народного образу [3]. Власне, Ярославна у «Слові» виражає  «стихію людського жалю», тобто не тільки власну скорботу, але й піклування про воїнів Ігоря.

 Історія не донесла до нашого часу справжнього портрету княгині Ярославни, але її образ втілювали по-різному в живописі, ілюстраціях, малюнках, гравюрах, панно, розписах на порцеляні та фаянсі, в екслібрисах такі видатні митці ХІХ – ХХ ст., як Вячеслав Григорович Шварц, Василь Григорович Пєров, Микола Костянтинович Реріх, Ілля Сергійович Глазунов, Володимир Олександрович Фаворський, Василь Пилипович Єрмоленко, Володимир Іванович Семенов, Василь Іванович Лопата, Георгій Вячеславович Якутович, Микола Михайлович Бондаренко, Антоніна Олександрівна Кібрик та інші.

 Український композитор Степан Йосипович Стельмащук (м. Львів) створив рапсодію «Плач Ярославни», а російський композитор Борис Іванович Тищенко (м. Санкт-Петербург) – балет «Ярославна».

 Як зазначає літературознавець П.М. Попов: «Скорбная, одинокая Ярославна на стенах Путивля, – таковы главные портретные мотивы «Слова о полку Игореве» [8].

  Питання про увічнення пам’яті княгині Єфросинії Ярославни ставилося на порядок денний ще на загальних зборах членів Курської губернської вченої архівної комісії 22 листопада 1912 року [10].

 Ініціатором спорудження пам’ятника княгині був курський губернатор М.Є. Гільхен. Від’їжджаючи на нове місце служби в Бессарабію, він пожертвував 128 руб. 16 коп. на увічнення пам’яті княгині Ярославни. До того ж, у 1912 році було оголошено про намір встановити пам’ятник саме в Курську. Але громадськість Путивля запротестувала. Першим, хто виявив протест, були учні та викладачі путивльської жіночої гімназії, що носила ім’я Єфросинії Ярославни. Так, викладач Д.В. Гутніков написав статтю “За Путивль” до самодіяльного гімназичного журналу «Мыльный пузир», де рішуче заявив, що «Своим трогательным плачем и пребыванием Ярославна увековечила, собственно, Путивль», вона була матір’ю саме путивльського князя [10].

 У статті автор наводив ще декілька цікавих прикладів: «В Путивле имеется и целый чисто местный рукописный цикл стихотворений, посвященный как Ярославне, так и всем князьям, участникам похода, и не курянок, а путивлянок во всех иногородних учебных заведениях называют Ярославнами». Далі Гутніков наголосив, що пам’ятник Ярославні повинен бути збудований тільки в Путивлі і саме на Городку [6].

 Протест путивлян подіяв на громадськість Курська. Була створена спеціальна комісія, яка стала займатися цією справою. Незабаром комісія визнала, що пам’ятник має велике історичне і виховне значення, і не тільки місцеве, а загальнодержавне. Було оголошено про всеросійський збір пожертвувань на будівництво національного пам’ятника в Путивлі. З приводу цього доречно навести один факт, який буде цікавим для наших сучасників.

 Так, на засіданні членів Курської губернської архівної комісії керуючий справами М.І. Златоверховников повідомив про лист, отриманий від В.Д. Александрова з Мінська, такого змісту: “Прилагаю мою лепту на памятник Игорю и Ярославне – 1 руб. 14 коп. (недельные карманные деньги), посылают три мальчика 11, 9, 6 лет, очень любящие читать и слушать историю «Слова о полку Игореве» и распевающие арию князя Игоря из оперы Бородина. Мальчуганы радуются, что их крупинка будет в памятнике» [10].

  На 1 січня 1914 року фонд увічнення пам’яті путивльської княгині складав 470 руб.16 коп. Але здійснитися тому благородному наміру не судилося, тому що на території Городка тоді знаходилася в’язниця, а міська влада все гаяла час з рішенням про перенесення в’язниці в інше місце.

 Минав час. І лише у 1982 році на Городку було встановлено бронзовий пам’ятник княгині Ярославні, напередодні святкування 800-ї річниці подій, пов’язаних зі «Словом». Виконавці робіт: скульптор Вячеслав Михайлович Клоков та архітектор Сергій Миколайович Миргородський.

         Ця монументальна скульптура, висотою 2,5 м, знаходиться на низенькому постаменті. Княгиню зображено звернутою на південний схід, тобто в бік Половецького степу, куди пішов у похід князь Ігор.

         «Ярославна» в Путивлі – це зображення молодої жінки в довгій сукні, босою, з непокритою головою, довгим волоссям, зібраним у жмуток, з піднятими вгору руками. Цей образ начебто уособлює долю всіх руських жінок доби “Слова”, їх найкращі риси: вірність, довготерплячість, ніжність, відданість (мал.8).

   

(мал.8)

Пам’ятник княгині Ярославні

      Небайдужою залишається щодо увічнення пам’яті легендарної жінки ХІІст.,  княгині Ярославни, корінна жителька Путивля Галина Павлівна Меньшова. Крім тематичної імпровізованої путивльської фортеці, що розміщена у кафе-барі «Гостинний двір» (ПП «Люкс»), поряд знаходиться вітраж «Плач Ярославни». Княгиню зображено на високій міській брамі, в довгій сукні блакитного з синім та рожево-білим кольорами, волосся розпущене. Зір княгині спрямований у південно-східну частину міста – до річки Сейм. Цю композицію виконано у 2004 році подружжям молодих художників – дизайнерів із Сум Пивоварових (мал.9).

 

(мал.9)

 До будинку торгівлі «Кармен» (ПП «Люкс») примикає башта, збудована у 2006 р. у стародавньому стилі, висотою 10 метрів. Башта нагадує князівський терем з віконцями та невеликими вежками. Вражає те, що з одного вікна башти дивиться на мешканців міста княгиня Ярославна. Це невелике панно високохудожньо викладене з кольорової дрібної керамічної плитки сумським художником-мозаїчником Костянтином Тимофійовичем Орловим восени 2006 року.

 Княгиню Ярославну зображено молодою і вродливою: у блакитній сукні з відтінками синього, рожевого та білого кольорів, головному уборі у вигляді корони; руки жінки складені на поясі, виглад обличчя сумний.

 Ввечері та вночі, коли до цього зображення додається світловий фон, княгиня мов би перетворюється в живу людину, яка з висоти башти спостерігає за тим, що відбувається навкруги.

 В торговому центрі «Киевская Русь» (ПП «Люкс») на стіні, що в прольоті між 1 та 2 поверхами будинку, знаходяться 4 картини невеликого формату, виконані путивльським художником Юрієм Івановичем Гавриленком у 2005 році. Написані вони олією в різних кольорових півтонах, де перевага віддана блакитно-білому, коричнювато-кофейному, рожево-жовтому, і мають такі назви: «Прощання Ігоря з Ярославною», «В похід», «Битва з половцями» та «Плач Ярославни».

 Тема «Слова» ніколи не залишала байдужими мешканців Путивля. У будинках путивлян здавна вважалось даниною пам’яті мати предмети образотворчого мистецтва, присвячені поемі.

 В радянські часи на цю тематику виконувалось багато робіт різними майстрами Путивльщини. Найбільш популярними та відомими серед митців 1970 – 1980-х років вважають таких художників, як Вадим Григорович Фатєєв, Костянтин (Комінтерн) Юрійович Базавлук, Сергій Іванович Рудень, Михайло Тихонович Завітаєв, Дмитро Васильович Ольховик, Леонід Юрійович Мазуренко, Михайло Митрофанович Охріменко та інші.

         Колекція карбованих робіт по “Слову о полку Ігоревім”, виконана колишнім працівником Державного історико-культурного заповідника В.Г. Фатєєвим, і зараз зберігається в його фондах.

        «Слово о полку Ігоревім» можна впевнено назвати Золотим Словом літератури східних слов’ян. Невеличке за своїм розміром, а таке довговічне, воно продовжує хвилювати нас. Чому це так сталося?

         Палка любов до рідного краю запалювала автора цієї пам’ятки. Вона начебто водила його пером. Така велика любов і дала цьому твору безсмертя – рівно зрозуміле і водночас близьке людям різних поколінь. Тому і мешканці Путивля намагаються увіковічувати цю пам’ятку і зберегти її для наступних поколінь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 ІV. Висновки.

   Підводячи підсумок  дослідження, я можу твердо сказати, що серед пам’яток стародавньої української літератури «Слово о полку Ігоревім» займає найвидатніше місце.

   Ідеї «Слова» вічні, невмирущі. «Слово» – це твір українського духу, це плач за могутньою державою українського серця, бо ж половці кривавили тільки Україну, і тільки тут могло воно постати.

   І тільки вічністю своєї ідеології стало воно все руським, як твори Шекспіра стали вселюдськими. Тільки українець, в кого щиро патріотичне серце плакало по народній єдності, міг скласти «Слово», яке стало правдивим дзеркалом української державної історії, українського життя.

   «І поки в українському житті будуть роздори й роз’єднання, політичні чи релігійні, ідея «Слова» буде серед нас вічно живою й невмирущою, вічно актуальною, а сам твір буде нас вічно гартувати. Другого подібного твору в усій слов’янській літературі нема!» – зазначав Митрополит Іларіон [4; 131].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

V. Список використаних джерел і літератури.

 

1. Гетьманець Михайло. “Слово о полку Ігоревім” у школі. – Суми:  Вид-во “Собор”, 2004. – с.31.

2. Е. Молочный. В год 49-й Великого Октября. // Ленинский путь. – Путивль, 1966. – № 134. – 7 ноября.

3. Енциклопедія “Слово о полку Игореве”, т. 5, – с. 295.

4. Іларіон, Митрополит. Слово про Ігорів похід. Літературна монографія. – Вінніпег, 1967.

5. «Новый кинотеатр в Путивле» (по страницам журнала «Декоративное искусство СССР» ) // Ленинский путь. – Путивль, 1967. – № 61. – 20 мая.

6. Павел Пономаренко. Национальная гордость в Путивле // Вечерний Путивль, 1999 – № 23. –11 июня. – с.10.

7. “Слово о полку Игореве”. Кемеровское книжное издательство, 1984, – с. 9-33.

8.Слово о полку Ігореве. Сб. исследований и статей под редакцией В.П. Адриановой-Перетц. – М. – Л., 1950, – с. 458.

 

9. Татищев В. Н. История Российская. – М. – Л., т. 3, 1967. С.283.

10. Труды Курской Губернской Ученой Архивной комиссии. – Выпуск ІІ, Курск, 1915, – с. 37- 38,54,63.

11.Яценко Б. Давня Русь і її спадкоємиця Україна в світлі нових досліджень «Слова о полку Ігоревім» // Народна творчість та етнографія. – 2000. – №5–6. – С. 42–57.

 

 

 

 

 

                                         Тези-анотації

«Слово о полку Ігоревім»-літературна пам’ятка світового значення».

«Слово о полку Ігоревім”»– унікальний твір.

О. Мусін-Пушкін-збирач давніх реліквій.

Невдалий похід князя Ігоря на половців.

Боротьба з кочовиками і заклик об’єднатися.

«Слово о полку Ігоревім» -Золоте Слово літератури східних слов’ян.

Згадка про Путивль.

«Стяги стоять в Путивлі».

«То було в ті раті і в ті полки».

Слов'яно-руська експедиція О.В. Сухобокова.

Талант Василя Єрмоленка.

Увічнення пам’яті.

«Ярославна рано плачет в Путивле на забрале, …»

«Слово» – твір українського духу.