Екологічні читання "Ще назва є, а річки вже немає" (за мотивами творчості Ліни Костенко)

Екологічні читання «Ще назва є, а річки вже немає» (за мотивами творчості Ліни Костенко)

Мета: Ознайомити учнів з екологічними мотивами в творчості Ліни Костенко; розвивати вміння бачити красу рідного краю, оберігати     і     збагачувати     природу, прищеплювати бажання берегти і захищати українське довкілля. Виховувати почуття відповідальності за стан навколишнього середовища, любов до рідної природи.

 

Ведучий 1. Добрий день, шановні гості!

 Ведучий 2. Добрий день, дорогі старшокласники! Ми раді вітати вас на нашому екологічному вечорі «Ще назва є, а річки вже немає»

Ведучий 1. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю викликає спілкування з природою. Вона завжди хвилювала і хвилює, чарувала і чарує людину. Шум голубої води, шепіт зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів – усе це викли­кає дорога серцю, ні з чим незрівнянна природа рідного краю. Як донести цю красу до людини, не зірвавши рослину, не вбивши тварину?

Ведучий 2. Природа – це велике і незбагненне диво, яке людині треба розгадати про­тягом свого життя. І, мабуть, немає дивовижнішої і таємничішої казки за саму природу. А скільки у ній непізнаного, нерозгаданого, величного і диво­вижного! Лише будь уважний, умій роздивитися і прислухатися, збагнути і здивуватися. Природа – це справді велике диво!

Ведучий 1. За цю красу, за велике щастя – жи­ти на Землі – ми повинні берегти природу, всю нашу планету, бо вона жива, вона просить нашої допомоги. Адже може статися так, що своєю неро­зумною діяльністю людина знищить свій дім, бла­китну і чарівну планету. А Земля одна, така краси­ва, придатна для життя людини у всій Сонячній системі.

 Ведучий 2.  Щорічно, 22 квітня люди по всій планеті відзначають День Землі. Цей день став загальнолюдським символічним святом любові та турботи за наш спільний дім. Міжнародним свято було оголошено в 1990 році. Україна цей день відзначає з 1991 року.

Ведучий 1.  Щороку в третю суботу квітня, починаючи з 1999 року, на Україні відзначається День навколишнього середовища (День довкілля), встановлений відповідним Указом Президента України № 855 від 6 серпня 1998 року. Цього дня громадські організації проводять заходи, спрямовані на поліпшення стану навколишнього середовища, очищення водних джерел, озеленення, збереження заповідних обєктів, поширення екологічних знань.

 Ведучий 2.  В усі часи, в усі віки, композитори, поети і письменники найкращі свої твори присвячували оспівуванню храму Природи.

Звучить пісня «Оркестр природи» на слова Андрія Демиденка,    муз. Олександра Злотника у виконанні Назарія Яремчука.

Вчитель. Багатьом, напевно, відомі слова О. Довженка з його «Автобіографії»: «Я завжди ду­мав, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем». Читаючи твори видатного українського митця Ліни Василівни Костенко, ще раз переконуєшся у справедливості цих Довженкових слів.

Сьогодні ми, торкаючись проблем охорони природи, відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова Ліни Костенко. Маючи воістину божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

  Вслухайтесь у Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь в його глибокий зміст – і вам відкриється багато таємниць, життєвих і поетичних.

  Отже, запрошуємо вас у поетичний світ Ліни Костенко. 

Ведучий 1. Кожний твір, з якого постає дивосвіт природи, впливає на нашу

екологічну свідомість. Бажання захищати природу приходить до тих, хто

 відчуває її красу.  У Ліни Костенко вирізняються поезії, присвячені

екологічній проблемі. Одна з них, чи не найбільш вражаюча – «Ще назва є,

а річки вже немає». Річка загинула – від неї залишилась тільки назва, яка

нагадує, що річка все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля.

Достатньо раз прочитати цю поезію і вона запам’ятається назавжди.

Читець.                        

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, вижовкли рови,

і дика качка тоскно обминає

рудиментарні залишки багви.

 

І тільки степ, і тільки спека, спека,

і озерявин проблески скупі.

І той у небі зморений лелека,

і те гніздо лелече на стовпі.

 

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

і світить спека ребрами моста.

 

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

ідуть уздовж колишніх берегів…

 

Ведучий 2. Сумно і тривожно після читання цього твору. Але він правдивий. Скільки сьогодні можна зустріти таких річок  на території України – на мосту назва, а річки й близько немає. Однією з таких є  київська річка Почайна. Екологи називають таких річок не сотні, а тисячі. Когось ці цифри бентежать, лякають, а когось – і ні. Мовляв, на наш вік вистачить і тих, що залишились. Твір Ліни Костенко здатний пройняти найбайдужішого болем від непоправної втрати , якою є щезнення річки. Це має торкнутися кожного свідомого громадянина нашої країни.

Читець. 

Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,

ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

Ведучий 1. У деяких «пейзажних» поезіях присутній соціальний зміст. Гинуть не тільки річ­ки, а й села. Тужним мотивом занепаду українського села пройнята поезія «Хутір Вишневий». На щедрій і розлогій землі українського Півдня загубився у степу хутір з поетичною назвою Вишневий. Колись він справді потопав у вишневих садах, а зараз все заросло вишняками. На хуторі – ні душі, навіть стежка, що зв’язувала його із шосе, заросла травою. Без дбайливих людських рук земля втрачає свою родючу силу – «все обступили солонці. Рілля вродила камінцями».

Читець

Там, за порогами, в степах,
де землі щедрі і розлогі,
сидять лелеки на стовпах
і ріллі дихають вологі,

там що не впало – проросло,
шляхи – як рокіт на бандурі,
там як зривались чорні бурі –
чорнозем тоннами несло, –

Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій –
і той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам'яті твоїй
той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,
за обрій стелиться пшениця,
і йде у школу навпрошки
маленький хлопчик пішаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! –
по груди коням деревій.
А мати свій городець поле, –
все ще у пам'яті твоїй.

А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город, і жито кволе,
і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
береться сіль до самих цямрин.

Земля – як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,
забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть –
вона не втішиться, не звикне,

що кінь в степу не заірже,
що вже нема верби тієї,
де мертвий хутір стереже
могилу матері твоєї...

Ведучий 2. Ліна Костенко – людина, яка напрочуд глибоко сприймає природу, розробляючи цю тему в своїй творчості. У вірші «Ластівки тікають із Європи» автор дає зрозуміти нам, що екологічні проблеми є глобальними.

Трагічні взаємини  природи з людиною 21-го століття змальовано так, ніби ліричний герой твору виправдовує міграцію птахів (бо тікають не просто з Європи – з батьківщини), не звинувачує їх у відсутності патріотизму.

Читець

Ластівки тікають із Європи.

Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.

Чад, бензин, вібрації, галопи, – 

Птиці мертві падають з дерев.

Може, десь є лотоси і ґінго,

тихі ріки і рожева даль –

у краю наляканих фламінго,

де росте неламаний миґдаль.

Може, там є птицям привілеї…

А гніздо ліпити, ластівки, – 

все одно вам, із якого глею, –

з Рейну, з Нілу чи з Угрюм-ріки?

Ну, а потім, –  я люблю вас змалку.

А іще – спасибі вам за все.

Тільки хто ж це королеві Марку

золотинку в дзьобі принесе?!

Ведучий 1. Людина уяви­ла себе царем природи, її законів: стала змінюва­ти русла рік, осушувати й зрошувати землі, тво­рити моря, літати в космос, зовсім забувши, що вона – лише маленька частинка Всесвіту, нехтую­чи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час – і це терпіння скінчить­ся. Вона жорстоко покарає своїх кривдників. Са­ме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на Чорнобильській АЕС.

Ведучий 2. Чорнобильська земля завжди славилася чудовими краєвидами, щедрим врожаєм, прекрасними садами та лугами. Але квітневої ночі 1986 року все змінилось назавжди. З тих пір ця земля стала іменуватися «зоною» – скаліченою, непридатною для життя місцевістю. Від цієї атомної катастрофи здригнулися  серця всіх українців, а слово «зона» не перестає лунати в цих серцях вже багато років.

Ведучий 1. Ця страшна трагедія не залишила байдужим нікого. Не могла оминути цю тему в своїй творчості і Ліна Костенко. Тема Чорнобиля яскраво відбилася не тільки в поезії, а й у житті поетеси. Ліна Василівна сама багато працювала у зоні як член експедиції по збереженню пам’яток чорнобильської культури і народилася на території, близькій до Чорнобиля, тому вона найпослідовніше розгортає катастрофічне сприйняття трагедії. Загалом, Чорнобиль у розумінні Ліни Костенко – місце, де «вмерла Україна».

Ведучий 2. Чорнобильські мотиви проходять крізь усю творчість поетеси: це і поетичні збірки, такі як «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть», і «Записки українського самашедшого», це і повість «Зона відчуження», написана до десятиріччя трагедії на Чорнобильській АЕС.

Читець

ЧОРНОБИЛЬ-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

“Чорнобиль-2” над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, –

він прихопив ті сосни під пахви.

Там спить їжак. Їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,

Фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

ні голосів, ні мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

І ліс рудий. І стежки аніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

Ведучий 1. Збірка «Інкрустації» – це розсип перлин мудрості. Вони ніби показують усім нам істинні шляхи добра, мобілізують волю, формують високі моральні переконання. За цю збірку Ліні Костенко присуджена одна з найпрекрасніших премій – премія Петрарки, титана італійського Відродження. У «Інкрустаціях» зустрічаємо вражаючі мініатюри.

Читець

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє…І на все, на все

лягає пил чорнобильської траси.

Роса – як смертний піт на травах, на горіхах.

Але найбільше стронцію – у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи – традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Ведучий 2. Поезія стала своєрідним болісним плачем-прокляттям усіх безневинних і стражденних, усіх тих, хто боїться жити далі і не знає, кого за це судити. Людство назавжди залишить у своїй пам’яті страшний день, коли «ударив чорний дзвін»:

Читець

Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому звізда Полин упала в наші ріки?!

Хто сіє цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв, –

Чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.

Та хто ж ви є – злочинці, канібали?

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять.
 

Ч и т е ц ь 1-й
А потім, потім… Потім, як усі ми,
почула раптом дзвони Хіросіми.
А потім – дзвін Чорнобиля. І зону.
І серце дзвону в попелі руїн.
І Фукусіму, де вже й не до дзвону.
Який він буде, наш наступний дзвін?!

Ч и т е ц ь 2-й

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».

Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм

у колективних нетрях самоти.

Ч и т е ц ь 3-й

Вмирає Дніпро і Арал не воскрес. А може,

Земля вже й не зірка?

Уже у шагреневій шкірі небес

прорвалась озонова дірка.

Ч и т е ц ь 1-й

Ми – атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу, ні небес
Так і живем –  од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо –
А Е С

Ч и т е ц ь 2-й

Душа здригнеться і в астралі
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі
А України наче й не було?

Ч и т е ц ь 3-й

…І страшно, і не віриться, −

невже не спам’ятаються?

Отак все далі й піде, настояне на злі?

А часом вже і думаєш, − а може, люди – віруси,

от просто собі віруси на цій живій землі.

Ч и т е ц ь 1-й

Кричали «біс»

Пишались зробленим

Прогрес любили над усе

Летить лелека над Чорнобилем

Нікому діток не несе.

Заключне слово вчителя

    Поезії Ліни Костенко, об’єднані екологічною темою, змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речей простих і мудрих – вічних. І якщо ви були уважними, то зрозуміли, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, ліс, сонце, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.

Використані джерела:

1. Костенко Ліна. Мадонна Перехресть. – К.: Либідь, 2011. – 112 с.
2. Костенко Ліна. Річка Геракліта. – К.: Либідь, 2011. – 288 с.
3. Костенко Ліна. ТРИСТА ПОЕЗІЙ. Вибрані вірші.  – К.: А-БА-БА-ГА-         ЛА-МА-ГА, 2017, вид.12. – 416 с.: серія «Українська   Поетична Антологія».
4. Костенко Л.В. Коротко - як діагноз // Літературна Україна. – 1993.
5. Купріянова К.О., Ярошевич І.А.  Чорнобильські мотиви у збірці Ліни Костенко «Мадонна перехресть» / Вісник Донбаської національної академії будівництва та архітектури. Випуск 2015 – 4 (114)
6. Мостєпан К.О. Парадоксальна поезія Ліни Костенко в контексті сучасної екології (робота Дніпропетровського відділення МАН України, науковий керівник Кочура Н.М., 2015)