Екскурсія «Герої не вмирають. Просто йдуть...»

                              Екскурсія «Герої не вмирають. Просто йдуть…»

(Слайд 1)

(Слайд 2)

У райському саду зустрілись якось двоє:

Усміхнений Валерій і серйозний Ніл.

«Привіт, земляче! Я давно вже в небі.

Чого ж і ти сюди вже прилетів?»

 

«За Україну мене вбили, друже!»

 

«За Україну і мене колись.

Нас вороги у схроні оточили

Живими в руки ми їм не дались.

Померли ми тоді, щоб ви нам жили.

А вас вбивають! Вас тепер за що?»

 

«Бо Україну до безтями ми любили.

Чини ж усіх нас мали за ніщо.

Ми вийшли на Майдан, щоб боронить свободу

Ми до останнього стояли, поки янгол прилетів

І кожного убитого невинно

Господь узяти в свою сотню захотів»

 

У райському саду зустрілись якось двоє:

Герой Майдану і вояк УПА.

З небес до боротьби усіх нас закликають.

Вони не вмерли, бо герої не вмирають.

                                         Г. Романюк

 

Ніл Хасевич

 

Валерій Опанасюк

 

(Слайд 3)

Наша дюксинська земля щедра на героїв. Це вона випестувала їх, це тут вони топтали свої перші стежки, це тут у їхніх душах зародилися перші паростки любові до України.

Їх подвиг розділяє більш ніж півстоліття.

 

(Слайд 4)

Ніл і Валерій. Валерій і Ніл. Такі різні і такі схожі…

Ніл Хасевич – відомий у мистецьких кругах художник –графік.

Валерій Опанасюк – простий автомеханік.

Ніл боровся з ворогами різцем і долотом. У Валерія – дерев’яні щит і палка

Коли над рідною Вкраїною нависла смертельна небезпека, кожен з них не роздумуючи кинувся на її порятунок.

 

Коли почалася друга світова війна,як істинний патріот і син України , незважаючи на свій фізичний стан і  розуміння своєї  вартості як митця,                Н. Хасевич увійшов до лав української повстанської армії, яка вела боротьбу за волю і незалежність нашої держави. Його графіка і дереворити сповістили всьому світу  про цю боротьбу (Слайд 5)

 

(Слайд 6)

Валерій Опанасюк свою боротьбу за Україну розпочав ще в часи Помаранчевої революції. Який же він, герой новітньої історії України?

 

(Слайд 7)

Валерій народився в багатодітній родині в селі Дюксин, Костопільського району на Рівненщині. У нього дві сестри, Наталя та Тетяна, і молодший брат Назар. У  1986 році закінчив Дюксинську восьмирічну школу.  Вчився на слюсаря, багато років працював телемайстром. Останніх п’ять років був автомеханіком.               Ось як згадує свого брата сестра Наталя:«З дитинства у брата було підвищене відчуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні речі: йому однаково було, чи бідний, чи багатий - завжди заступався і допомагав усім, хто цього потребував. Валерій ділився усім, що мав, був співчутливий і жертовний. Його добре серце вміщало усіх, він не міг довго тримати зла. Не міг пройти байдуже, якщо бачив, що комусь потрібна допомога. Там, де біда, був завжди перший. Брат дуже переживав за долю країни, хотів кращого життя для дітей. Закликав нас виходити, щоб не мовчали, та казав: «Якби вся Україна встала, щоб без жертв!» Коли у січні загинули хлопці, не міг з цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей.»

 

(Слайд 8)

Справжній патріот, батько чотирьох неповнолітніх дітей не зміг сидіти вдома, коли для України настали скрутні часи. Там, на Майдані він виборював і для своїх дітей, і для нас з вами право на гідне життя. Він не думав про те, що може загинути. Він лише знав, що так, як є, так далі бути в Україні не може. Настав той час, коли кожен українець мав зробити вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі.  Валерій зробив свій вибір.

 «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. У майданівському наметі у Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння. Валерій цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть у найлютіші морози у сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав» - так характеризує Валерія рівнянин Олександр Лащук.

 

 

 

 

 

(Слайд 9)

20 лютого 2014 року. «Чорний» четвер.

На очах у всього світу влада розстрілювала свій народ. Майдан оточили з усіх боків, взяли у щільне кільце. Та люди не здавалися. Співали Гімн. Зі сцени лунали молитви, патріотичні пісні.

Проти мирних мітингувальників кинули Внутрішні війська,спецпідрозділ «Беркут» , на дахах будинків розмістили снайперів,завозили проплачених «тітутшок». В один день тисячі мирних людей стали солдатами свого народу.

Вони йшли голіруч проти озброєних вишколених беркутівців

 Із засобів оборони у мітингувальників були тільки саморобні дерев’яні щити,  дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів  та палаючі автомобільні шини і  їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України – Київ

Тисячі поранених і більше 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Серед них і автомеханік Валерій Опанасюк . (Слайд 10)

Куля снайпера наздогнала героя саме в цей день, 20 лютого , коли він відтягував з передової поранених.

(Слайд 11)

На цьому відео зафіксований момент вбивства Валерія

(Слайд 12) відео

(Слайд 13)

23 лютого тужливі передзвони линуть над містом, на будинках державні прапори  з чорними стрічками... У жалобному вбранні рівненський майдан. Люди поспішають до драматичного театру, щоб попрощатися і віддати останню шану Героям Майдану .

(Слайд 14) відео

(Слайд 15)

Стільки людей одночасно на вулицях Рівного, напевне, ще не було. Близько 20 тисяч рівнян прийшли попрощатися із трьома своїми земляками — бійцями «Небесної сотні», як назвали тих, кого вбили на Майдані. Люди стояли з квітами і свічками. Плакали і молилися. І показували дітям: «Ось вони, герої». (Слайд 16)

Активістів, які віддали життя за майбутнє своєї Батьківщини, поховали на спільній алеї на кладовищі «Нове». Опанасюку Валерію було 42 роки…

 Слайд  (17)

Без батька залишились четверо маленьких дітей: 10-річна Ангеліна, 7-річний Ілля, 4-річна Софійка і 3-річний Артем. Також у Валерія є 20-річний син Леонід від першого шлюбу, який зараз живе з матір’ю в Житомирській області.

Як віднині з тим болем я житиму, мамо?

Як змиритися з тим, що у мене вже тата нема?

Він з  простріленим серцем упав на Майдані,

На устах запеклось –

   -Україна в нас, синку, одна.

 

- Він любив дітей, він їх правильно навчав. Вчив, що чужого брати не можна. Навчив дітей на «ви» говорити до батьків. Я була проти того, він наполіг, що це повинно так бути - це було правильно, діти мають з повагою ставитися до своїх батьків та старших. Він любив свою сім’ю, своїх рідних, завжди їм допомагав, - розповіла дружина Вікторія. 

(Слайд18)

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Валерію Опанасюку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно)

(Слайд 19)

5 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

(Слайд 20)

Тисячі людей ідуть на Майдан віддати шану Героям Небесної Сотні, запалюють свічки і ставлять квіти. Здається, що всі квіти Землі перенеслись на Майдан.

(Слайд 21)

У Рівному з'явився пам'ятник Героям «Небесної Сотні» та загиблим учасникам АТО. Розташований він на алеї троянд, створений барельєф «Небесна сотня».

 

(Слайд 22)

У райському саду зустрілись якось двоє

Усілись поміж квітів в ранній час.

Згорнули крила, глянув вниз молодший

«От бачиш, Ніле, пам’ятають нас»

(Слайд 23)

 

Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

 

(Слайд 24)

Будьмо ж гідними великої слави героїв України, які твердо вірили, діяли, знали: Українська нація народилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної української крові на чорну українську землю.

Українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде готовий покласти своє життя в її обороні.

Слава Україні! - Героям Слава