Есе:Шлях Володимира Винниченка до "Відродження нації"

ШЛЯХ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА ДО «ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ»

В 1920 році світ побачив тритомник «Відродження нації», написаний визначним діячем українського національно-визвольного руху Володимиром Кириловичем Винниченком. Що спонукало його до написання цієї праці? Чому письменник обрав цю тему для написання книги? Про що літератор хотів у ній розповісти? Перш ніж говорити про його вкрай дискусійну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» роздивимось Володимира Винниченка, як історичну постать.

Народився 16 (29) липня 1880 року у місті Єлисаветград, у селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській школі, а після її закінчення навчався в Єлисаветградській гімназії. Саме там він вперше зіткнувся з відвертим несприйняттям його української етнічності. «Бути українцем – значить бути постійно в стані доказування свого права на існування» – так казав Володимир Винниченко про своє українське походження. Був виключений з гімназії, але закінчив її екстерном в Златопіль. Після отримання атестата вступив на юридичний факультет Київського університету ім. Святого Володимира. В 1901 році Володимир Винниченко став членом Української студентської громади – осередку РУП. У лютому 1902 був виключений з університету за участь у студентських заворушеннях.

З 1902 розпочав активну письменницьку діяльність (цікаво, що в щоденниках він називав себе літератором, а вже потім політичним діячем).

Восени 1905 року закінчив університет екстерном, отримав диплом юриста, у грудні став головою УСДРП.

З 3 січня по травень 1906-го року жив у Львові, займався партійними справами, повернувшись до Києва, у вересні був заарештований. 1907-го після звільнення перетнув кордон Австро-Угорщини і оселився у Львові. Тривалий час – до червня 1914 проживав на території різних країн: у Франції, Швейцарії, Німеччині, Італії, нелегально побував у Києві, Харкові, Петербурзі. З лютого 1911-го систематично вів щоденник – 12 596 сторінок записів зберігаються в США.

28 березня 1911 року у Флоренції взяв шлюб із 27 річною випускницею Сорбонни лікарем Розалією Ліфшиць, яку ніжно називав «Косою»  (від слова « кохана»).

У березні 1917-го В.Винниченко повернувся до Києва, 15 червня очолив Генеральний секретаріат – спочатку самопроголошений, згодом визнаний орган виконавчої влади на території України. 22 січня 1918 року –  прем’єр-міністр незалежної УНР.

Восени 1919 року переїхав до Австро-Угорщини, де написав одну з найвідоміших своїх праць – «Відродження нації».

Бажання (вперше про нього згадується 23 червня 1919 року) написати працю про добу революції виросло з глибокої внутрішньої потреби осмислення революційного досвіду. Вже через кілька місяців Володимир Кирилович занотовує «історію відродження нашої державності в 1917-1919 роках».

Я вважаю, що у Володимира Винниченка була своя, досить глибока мотивація написання історії революції, детермінована усім його життям, характером, темпераментом, розумом і нестерпним душевним станом.

Нерідко, мету написання «Відродження нації» пов’язують із задумом повернутися в Україну, довести більшовикам свою лояльність критичним ставленням до Української революції.

Володимир Кирилович хотів, щоб книга комусь чи чомусь прислужилася, він прагнув, щоб вона стала в пригоді всій національній справі, допомогла привернути на її бік неупереджених людей, тобто письменник вважав «Відродження нації» своїм головним важелем впливу на суспільне життя в Україні.

«Я беру на себе трудну річ: дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції. У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму кривавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою. Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх зусиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих симпатій чи антипатій і розглядати весь хід нашого руху в усієї об'єктивности, на яку я зможу бути здатним. Я не хочу писати історії в академічному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові досліджувані. Моя мета перейти через усі етапи не давноминулого, зв’язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.»  В. Винниченко. Северін, 4. VII. 1919.

3 лютого 1920 року письменник записав, що завершує роботу над книгою. Вийшов тритомник більше ніж на 70 друкованих аркушів, хоча планувалося усього 10 сторінок.

Я думаю, у своїй праці Володимир Винниченко намагається пояснити читачеві, що коїться в Україні, пропонує свої варіанти розв’язання найскладніших, найзаплутаніших проблем. Найважливішим він вважав донесення  свого погляду на Українську революцію, хоч і сумнівався, що радянський уряд дозволить це зробити.

Місце видання книги В.Винниченко обрав «Київ – Відень». Мабуть, цим він хотів підкреслити свою єдність із Вітчизною, дати зрозуміти, що «Відродження нації» – це позиція людини, що переживає всім серцем ситуацію історичного перелому в Україні, хоч і знаходиться за її межами. На жаль, перше видання книги у кількості 15 тис. примірників залишилось за кордоном і було доступно лише закордонним  читачам, а з українців – тільки емігрантам. Тритомник Володимира Винниченка ідеально описав становище в Україні на зламі 80–90-х років минулого століття. У 1990 році видавництво політичної літератури України масовим накладом в 50 тис. примірників здійснило відтворення першого видання.

Зараз, відоме творіння Винниченка не обходить жоден історик, що вивчає проблеми революційної доби,  жоден публіцист, бажаючий збагнути сенс тієї переломної епохи, жодний читач, що прагне  дізнатися істину карколомного досвіду розвитку української нації.

Література:

1. Визначні особистості в історії України. Частина II. Бібліотека «Шкільного світу» – 2004
2. Відродження нації. В. К. Винниченко – 1920
3. Історія України. Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко – 2010
4. Хто є Хто в українській історії. Д. В. Журавльов – 2014