Естетика у побуті української родини

Міністерство освіти і науки України

Новгород-Сіверська державна гімназія імені К.Д.Ушинського

 

 

 

 «Естетика у  побуті  української родини»

 

 

 

 

 

 

Підготувала класний керівник 5- А класу

Батракова Лариса Володимирівна

 

 

 

 

м.Новгород-Сіверський

2017-2018 навчальний рік

Тема: Естетика у  побуті  української родини.

Мета. Познайомити учнів з естетикою побуту українців; сприяти розвитку у підростаючого покоління здібностей сприймати прекрасні скарби, створені художнім генієм українського народу, прилучати юнацтво до світу краси; виховувати відчуття прекрасного, формувати вміння аналізувати явища культури, правильний естетичний смак.

Обладнання. Святково прибраний клас у стилі української світлиці з витворами народного мистецтва. вишиті рушники, серветки, сорочки, фартушки, хустки та інший одяг, керамічні вироби, килими та доріжки ручної роботи, прядка, вироби з дерева, глини, соломки, фотографії виробів із лози і таке інше,

Що город, то норов, що село, то звичай.

Українське прислів'я
 

 

Вступ

         За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, які мали місце у минулих століттях.  Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України.
 

Учитель.

З давніх-давен нам відомо, що дерево життя  - це гілочка з трьох листочків. Перший листочок - це символ минулого, другий  - сучасного, а третій - майбутнього.
Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченими людьми пропоную сьогодні подорож до минулого за нашими посиденьками у сільській світлтці для того, щоб краще зрозуміти сучасне і, можливо, передбачити  своє майбутнє.

А поговоримо ми з вами про естетику побуту українців. Перш за все, давайте з'ясуємо, що означає слово естетика?
(Відповіді учнів).

Учитель.

Так, естетика - це наука про красу, а побут - це те, що оточує нас у повсякденному житті.

Чи хочете ви дізнатися, як це було у давнину?

Скажіть, що може вас зацікавити у нашій розмові?

Вивченням побуту і культури народу займається наука, яка називається етнографією.

Етнографія (від грецького етнос - народ і графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки.

ПОНЯТТЯ ПРО ЕТНОГРАФІЮ ТА ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ Галина Лозко -  український етнограф так характеризує поняття ПОБУТ:

Українська хата та її інтер’єр
Подвір’я та господарські принади
Їжа та харчування
Одяг, ткацтво, вишивка

         Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Тлумачний словник сучасної української мови–

ПОБУТ – загальний уклад життя, сукупність звичаїв, властивих будь-якому народу; повсякденне життя.

 

Учитель:

З самого раннього дитинства треба починати  виховувати дитину, і тут, на думку К.Д.Ушинського, сім'я відіграє неабияку роль. Погляди К.Д.Ушинського на родинне виховання формувались на грунті великої поваги до народу, його традицій, звичаїв, побуту,  на вивченні і використанні досвіду народного виховання, найкраще відображеного в народній творчості — казках, легендах, приказках. К.Д.Ушинський підкреслює, що в більшій частині  сімей виховання становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто схиляються всі інші цілі і мотиви.

Він вважає, що увесь «дух сім'ї» повинен сприяти правильному виховному процесу. «Хто не знає,— писав він,— як сильно діє на характер дитини приклад і вплив батьків.

Учитель.

Все дедалі більше у сучасному житті віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садочку. Знайте, що ось у такій хатинці корінь роду нашого українського, щось одвічне, як життя і святе, як мамина пісня, як пам'ять народна.
Це її, білу з теплою солом'яною стріхою, архітектурну праматір притулку людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх без стуку в двері, ясну і просту, ніби створили й не робочі люди, а сама природа, описують поети і прозаїки, етнографи і вчені.

Наша хата під горою, у долині
У вишневому садочку та в калині.
Попід лісом млин подався у ставочок,
Через воду перекинувся місточок.
 

(Яків Щоголєв)

Перед вами фото і малюнок української хати. Розгляньте уважно їх і порівняйте з таким науковим описом. «Характерною рисою типової української хати є її небагатий, але привабливий зовнішній вигляд, чисто побілені стіни з розписами, солом'яна, гарно підрізана покрівля, вікна з різними ставнями та іншими прикрасами, що гармонують із навколишнім пейзажем».
 

1. Поселення та житло.
   Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового

Учитель.

Біла хата, біла сорочка, біла скатертина... Це обов'язкова національна прикмета українців.

Запитання: Що уособлює в собі біла барва?

2-а учениця.

В народі казали, що біла барва — це символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Коли говорили: «біла рука», «біла світлиця», то це означало що вона гарна і чиста.

Учитель.

 Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Та й сьогодні, дивлячись на на нашу оселю, на зовнішній вигляд нашої світлиці, ми можемо сказати, що тут мешкає гарна шкільна родина дбайливих із гарним естетичним смаком дітей.

То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси Душу.
Внутрішнє планування хати обов'язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося - де тепло, там і добро, там злагода в сім'ї та забезпеченість родини.
          Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Всім цим справам хатньої роботи мати навчала своїх доньок – майбутніх господинь та берегинь своїх осель.

І найкращою вихователькою в родині К.Д.Ушинський також вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого». Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу.

Учитель.

Харчування.
        Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби              здобуття              їжі.
Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється  соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.
        Овочеві культури - капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах - кавун і диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур - яблука, груші, сливи, вишні, смородина.
 

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви - куліш, ячний крупник.
Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки.

 

         З  супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями.

         Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте              яйце              і              сметану.
         Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле.
         Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.
Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.
 

Господарі та господині завжди оздоблювали свою оселю малюнками, різьбою, розписами, вишивками, мереживом... Це було свідченням працелюбності й достатку членів родини. І підтвердженням всьому цьому в селянській хаті був хліб.
Ось він у мене в руках на вишитому рушникові, дуже гарний зовні, високий, добре випечений із символічними голубами, калиною і вербою, волошками і пшеничним колосом — символами української землі, запашний, він увібрав у себе працю багатьох людей: трактористів, комбайнерів, агрономів, водіїв, пекарів, продавців. У такому ось вигляді він є даром Божим і, як кажуть у народі, всьому головою.

Запитання до учнів:

Що ми знаємо про хліб?

3-я учениця.

А випікали хліб раз на тиждень і турбота про нього повністю лежала на господині. Це було священне дійство. В день, коли для випікання хліба розпалювали піч господиня була зосередженою, трішки суворою, майже не жартувала, не сердилась. Адже смак і зовнішній вигляд буханців - це жіноча честь і авторитет. Селяни були впевнені, що тямущій господині під силу було з ячного борошна спекти білий хліб.

Учитель.

Особливо гарним був коровай — весільний хліб, оздоблений «птахами» і «квітами».
А ласувати хлібними оздобами дуже любили діти. Хліб завжди подавали на рушникові.

Я дуже люблю рядки з балади «Про вишитий рушник» на слова Андрія Малишка.  

(Учні виконують пісню під фонограму мелодії).

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села.
І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива, материнська, ласкава усмішка
І засмучені очі хороші блакитні твої.
Я візьму той рушник, постелю наче долю,
В тихім шелесті трав, щебетанні дібров

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
(Двічі)

 

Рушник в українців був оберегом оселі. Послуговувався не тільки як оздоба, а й мав практичне значення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним.

 

Дивлюся мовчки на рушник,
Що мати вишивала,
І чую: гуси зняли крик,
Зозуля закувала.
Знову чорнобривці зацвіли,
Запахла рута-м'ята,
Десь тихо бджоли загули,
Всміхнулась люба мати.
І біль із серця раптом зник —
Так тепло, тепло стало.
Цілую мовчки той рушник,
Що мати вишивала.
Вишивала мати, вишивала,
До листка листочок прикладала,
А між ними цвіт голубуватий.
Простилавсь барвіночок хрещатий,
Виростав барвінок зелененький
І дивились з нього очі неньки
Усміхався цвіт їх рушникові
Світом материнської любові.

 

Учитель.

Хата без рушника - що сім'я без дітей, говорили в народі. І в кожній оселі їх було багато.

Любі діти, пригадайте, які звичаї, пов'язані з рушниками, збереглися до нашого часу?
(Учні висловлюють свої думки, використовуючи матеріали місцевості, де проживають).

3-й учень.

При взятті шлюбу молоді стають на рушник щастя, вперше, коли немовлятко купають, його загортають у вишитий рушник, він - символ святковості на урочистостях, прийомах, концертах, ним піднімають перший сволок, коли будують хату, ним опускають небіжчика у похоронну яму. Рушником накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу...

 

Учитель.

«Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати - буде чим гостей шанувати», -наказувала мати доньці. Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українському рушникові. А розкажуть нам про це наша майстрині, які самі вишивали візерунки на уроках праці.

Легенда про сорочку

Українці люблять все гарне. І основним призначенням вишивки є оздоблення, прикрашання оселі та одягу. Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і від негоди, і від ворожих сил. Я розповім вам легенду про сорочку.
Давно це було, тисячу років тому. У нашому краї народила мати синочка і почала вишивати йому сорочку-оберіг, щоб до шістнадцяти років зробити синові подарунок. Сорочка повинна була оберігати сина від гострого меча, ворожої стріли. Бо вороги мешкали зовсім поруч, по той бік річки Берди, і часто робили набіги              на              наші              села.
І вибрала мати дуже міцні конопляні волокна, пряла місячними ночами, тому і нитки були срібними і блискучими. Вишивала поволі, посилаючи за кожним стібком думки-благання до Бога: хай син мій буде розумним, хай син мій буде сильним і непереможним, хай серце його повниться любов'ю до людей, хай принесе він волю і славу землі рідній. Не одну сльозу втерла мати... Прийшло повноліття. Син став дорослим. Мати раділа його веселій вдачі, працелюбності, силі.
Та прийшли вороги, засумувало село. Збирала мати свого сина на війну. Лук, стріли і коня син вибрав сам, а мати сорочку скропила водою із цілющого джерела і подарувала синові. Одягнув хлопець її і відчув себе богатирем...
Зійшлися війська, дві грізні сили чекали сходу сонця, щоб розпочати бій. Як тільки зійшло сонечко, побачили татари хлопця незвичайного — воїна в срібній сорочці, вишитій яскравими нитками і оздобленій дорогоцінним камінням, у ворогів засліпило очі й випали з рук луки зі стрілами.
Так з'явилася сорочка воїна. Іноді її називають кольчугою.

Народний одяг.
      

         Український народний одяг - самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних своїх ознак і у наш час.
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

          Одяг жінок відзначався головними уборами - білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Святковим взуттям були черевики.

          Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах. 
У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком - верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта - у жінок.
 

Учитель.

Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу - захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки.

 Чи не тому вона й досі бажана у нашому вбранні.
Що ж закарбували мудрі жінки-українки у своїх візерунках, якими щедро оздоблювали одяг. Українці дуже люблять квіти, тому оточують себе ними всюду, а надто у вишиванках. Майстрині-чарівниці відчували себе чаклунками ів допомогу собі обирали кольори: червоний – колір від сонця, чорний – від землі, зелений – від трав та листя, жовтий – від місяця і зорь, синій від неосяжного неба.

Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні й прості візерунки - все це прагнення людини власкавити добро, обійти лихо. Тут поруч - геометричний і рослинний орнамент, зображення тварин і птахів, надписи і символи.
Адже червона і біла барва калини - символ цнотливості, моральної чистоти дівчини, барвінок - немеркнучого життя, а коловидні форми - символ кохання.

Зараз я хочу, щоб ви відчули себе тією далекою українською дівчиною, яка вишивала собц сорочку. Ось вам модел сорочки, на яких пропаную вам вишити всій орнамент і вкасти в ньго свою душу.

Учитель.

Ці сорочки ніби говорять до нас сукупністю візерунків, грою кольорів, майстерністю вишивальниць.

Погляньте на наші доробки.

Ще раз погляньте на цю красу, яку я вам хочу продемонструвати

А поки наші майстрині працюють, ми згадаємо, що ж у господарсті випадало на долю чоловіків?

Найпоширенішим ремеслом на Україні було лозоплетіння та дерева.
Вироби з лози були практичними, зручними і гарними. Чоловік, поважаючи працю жінки, хотів подарувати красу, зручність, частинку своєї душі.
А ось який гарний столовий набір: дощечки, товкачик, велика ложка, лопатка та інші предмети, необхідні для приготування смачної їжі, оздоблені дуже гарно, а про майстра, навіть не знаючи його, можемо сказати: він має естетичний смак, внутрішньо чисті й світлі помисли; тільки така людина могла створити таку красу.
 

    Вміли і вміють наші чоловіки-українці виплітати з лози, соломи, рогози, обгорток з початків кукурудзи. Брилі і кошики, жіночі торбинки і дитячі колиски, навіть меблі зробити під силу справжнім майстрам.
Посуд із глини, вироби з лози та соломки є досить зручними, естетичними, модними і в наш час.

    Вони - свідчення того, що змайстрували і надихнули красою ці вироби люди з природним чи набутим гарним естетичним смаком.
Із часом змінюється побут українців, звичаї, прикраси. Та дуже добре, що давні традиції в оздобленні сучасних осель не забуваються і зараз.
 

     Поліське ткацтво - найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем.       А ось килимарством на Україні займалися і чоловіки, і жінки.

     Килим - символ багатства, статку, працелюбності, найбільш цінна річ у приданому              дівчини.
           Погляньте на цю роботу, скільки праці й терпіння, часу й таланту вкладено в неї! Зачаровують              кольори,              форми.
            Не один день і ніч потрібно було, щоб виткати таку красу - килим, який прикрасить житло, зробить його теплішим, затишнішим, принесе спогади літа у зимову хату. Такими виробами пишалися, їх передавали з покоління в покоління.
Більш доступними і дешевими були доріжки; виготовлені зі старого одягу, порізаного на стрічки, вони були теплими і зручними.
Здавна приваблювали до себе охайні дітки в гарно оздобленому вишивкою чи аплікацією одязі.

І сьогодні наші дівчатка одягли українські сорочки та спіднички, виготовлені дбайливими власними              руками.             
Помилуйтеся на них.

Після всього побаченого та почутого сьогодні пропоную всім присутнім помилуватися самобутнім українським колоритом, вишиванками, світлицями.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ ВИШИВКА, ПРЕЗЕНТАЦІЇ ОСЕЛЬ.

 

Творча група:

Але се навколо нас постійно змінюється: наше життя, порбут, оселі. Ми підготували відеофільм наших сучасних домівок, щоб відчути зміни минулого та сучасного.

Презентація сучасних осель  учнів

Швидко минає час, подорож наша вже закінчується. Що ж нового ви для себе сьогодні відкрили? Що ви залишите собі на спогади після наших посиденьок?

Висновок

Ми з вами переступили поріг у XXI століття. Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті, тож давайте не будемо йти по ньому людьми, котрі не пам'ятають ні своєї історії, ні звичаїв, ні культури. Адже я впевнена, що в  цьому столітті будуть цінуватися вправні майстри і майстрині, добрі господарі, роботящі руки.

Всі ми родом із дитинства. Ви будете згадувати пізніше своє дитинство і завжди будете порівнювати його з майбутньою сучасністю.
Пам'ятайте, що завжди цінуватимуть людину, яка творить красу і передає цю красу нащадкам. Цінуйте гарне, творіть красу самі та примножуйте славу України!