Етнографічні райони України

Етнографічні райони України

ПОНЯТТЯ ПРО ЕТНОГРАФІЮ Об’єктом вивчення етнологічної науки є народи світу. Цим може займатися кожна національна етнологія. Однак основним і першочерговим повинно бути дослідження власного етносу. Етнографія (від грецького етнос - народ і графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки. Етнологія – наука про походження (етногенез), побут, традиційну матеріальну та духовну культуру народів. Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія - загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Назва етнографія охоплювала здебільшого фіксацію та описи матеріалів зпобуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклору. Поняття етнологія визначало праці про народ і його культуру дослідницького теоретичного характеру

ЕТНОГРАФІЧНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ Цім терміном означають частину території розселення етносу, що вирізняється з-поміж сусідніх частин притаманним їй комплексом ознак (явищ) матеріальної та духовної культури цього етносу. Найбільш об'єктивним способом виділення етнографічних регіонів є картографування специфічних для даної місцевості видів матеріальної (нар. архітектура, костюм, харчування, господарчі знаряддя) та духовної (обряди, фольклор) культури. Такий підхід дає змогу окреслити на карті зони поширення різних характерних явищ культури і завдяки цьому локалізувати ядра регіонів (перетини зон поширення кількох ознак) та перехідні зони. Зазначений спосіб, однак, не усуває неоднозначності етнографічного районування, оскільки він залежний від підбору ознак (явищ) для картографування, а цей підбір здійснюється дослідником на його власний розсуд. Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в "Густинському літописі": Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря - все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території "Малої Руссії" виділяє ще й Покуття. Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничества топографическое описание" (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі - Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики. Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці - це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як «молодшого брата».

Макрорегіони: Полісся. До його складу входять 3 правобережні (Волинського, Житомирського та Київського Полісся) (відносно Дніпра) і 2 лівобережні (Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся)поліські землі. Лісостеп. Центральний лісостеповий регіон - Середнє Подніпров'я – був осередком формування нації української. Правобережна. та лівобережна. частини Лісостепу дещо різняться за культурними. традиціями. На Лісостеповому правобережжі розташовані Волинь, Галичина, Опілля, Поділля. Середнє Подніпров'я складається з двох частин – правобережної. (основної) та лівобережної також Середнє Подніпров'я може розглядатися як перехідна зона до сусідньої Полтавщини, що разом зі Слобідською Україною належить до лісостепового лівобережжя. Степ. Він увійшов до зони розселення українців унаслідок колонізації, що набула масового характеру у 18 ст. У цьому процесі брали активну участь не тільки українці з різних регіонів Лісостепу і Полісся, а й представники інших етносів. До складу цього макрорегіону входять: Буджак, Одещина, Нижнє Подніпров'я, Таврія, Приазов'я, Крим. Карпати.: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття, Буковина, Закарпатська Україна. Особливості макрорегіону склалися під впливом природних умов гірського краю, історико-культурних відмінностей у розвитку окремих його частин, генетично пов'язаних з культурами різних народів – слов'янських (українці, поляки, словаки) і неслов'янських (угорці, румуни, молдовани).

Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури). Етнічна карта-географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Карта етнічного розселення українців на початку ХХ ст.

Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь.

Походження назв історико-географічних в. Походження назв історико-географічних регіонів{5 C22544 A-7 EE6-4342-B048-85 BDC9 FD1 C3 A}Походження назви регіону. Наведіть приклад. Від природних умов, у якому розташований регіон. Полісся, Наддніпрянщина, Запорожжя, Закарпаття. Від назв населених пунктів. Слобожанщина, Галичина. Від назви народів, що колись проживали на цій територіїТаврія, Гуцульщина Від корисних копалин, якими славиться ця територія. Донбас (назва з ХХ століття)Назва запозичена з мови давніх народів Волинь, Поділля, Буковина

СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини

ПОЛІССЯУкраїнське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Південна етнографічна межа Українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід за умовною лінією північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі – Ніжин, по р. Сейм до сучасного кордону України з Росією у Курській області. Наукова література подає і поділ Полісся відповідно до адміністративного районування:– Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське (за назвою областей). Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Поліщуки-українці - це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю.

Волинь. Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р) охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей.

ЗАХІДНИЙ РЕГІОН З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної території України – це Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волинської і Рівненської, західні Тернопільскої. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

1. Опілля. Це поняття більш відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначено територію північно-західної частини Подільської височини у межах Бродівський, Буський, Жидачівський, Золочівський, Кам'янка-Бузький, Миколаївський, Перемишлянський, Пустомитівський райони Львівської області; Галицький, Рогатинський райони Івано-Франківської області; Бережанський, Бучацький, Зборівський, Козівський, Монастириський та Підгаєцький райони Тернопільської області.2. Гуцульщина-східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. 3. Бойківшина-охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів’ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі. 4. Лемківщина -займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржави – на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками.11234567

5. Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Підгірська й низовинна частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків заселена Долинянами та характерна тим, що тут поряд із українцями значно густіше, ніж у гірській частині, проживають розсіяно і компактними групами представники сусідніх етносів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигані. 6. Буковина походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина - це переважно територія Чернівецької області. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частинах української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки, фольклору,7. Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки «Покуття», «Гуцульщина» та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: «Наша держава по Кути», що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Його етнографічна специфіка виражена самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці й колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному й музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. 672345

ПоділляІсторико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров’я. Він охоплює більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні – частину Чернівецької, на заході -частини Івано-Франківської та Львівської областей. В етнографічній літературі Поділля поділяють на Східне, Західне, та Подністров’я.

СЛОБОЖАНЩИНАОхоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII–XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Правобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги (“свободи”), засновували поселення – слободи або поселення на «слободах».

Південна Україна Придніпров’я (Запоріжжя)- степові землі навколо закрута Дніпра. У XVI–XVIII століттях-база запорізького козацтва, «буфер» між ногайськими степами на південному кордоні та внутрішніми областями Речі Посполитої. – назва території, що становила володіння Запорізької Січі у XVI-XVIII ст. Вважається, що традиції козаччини йдуть углиб історії, до бродників, які кочували (бродили) по нижньому Придніпров’ї ще в ХІІ ст. Назва Запоріжжя походить від географічного розташування цього регіону – за Дніпровськими порогами, в пониззі Дніпра. До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеської областей, південь Дніпропетровської, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три частини : південно-східний (Приазов'я), нижньо –подніпровський(запоріжжя), південно-західний. (Північне Причорномор’я).

Приазов'я — українські землі вздовж північного узбережжя Азовського моря. У середньовіччі — північна («материкова») частина Кримського ханства, населена кочовиками-ногаями. У XIX столітті - «Північна Таврія». Сухі степи. Край землеробства та тваринництва. Північне Причорномор’я,- землі по північному узбережжю Чорного моря. Приєднані до Російської імперії у 1774–1812 роках в результаті низки воєн з Османською імперією. Крим.(таврія). Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці. У Х–ХІ ст. у Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VІІ–ХІ ст.) арабами та турками-сельджуками, так і анти вірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки. В ХІІІ ст. Крим підпав під вплив татар: розквітає Кримське ханство. За часів новітнього часу контролював кочових ногаїв. 243