Година мужності "Ніхто незабутий, ніхто на попіл, не згорів"

Тема.

                       Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів

 

Мета:

виховувати почуття вдячності до людей старшого покоління –                учасників Великої Вітчизняної війни, любові до своєї батьківщини, знати і шанувати історію свого краю, поповнювати музейну кімнату експонатами.

                                                            Хто не знає свого минулого, той не       

                                                            вартий     майбутнього.

                                                            Хто не відає про славу своїх предків,

                                                            той сам не вартий пошани.

                                                                                         М. Рильський

                                              Хід заходу

Учитель.

               Відзначаючи 73– річницю великої Перемоги, ми вшановуємо наших славних захисників і визволителів, які, долаючи неймовірні випробування, змогли вистояти й перемогти у цій страхітливій війні.

Свято Перемоги назавжди залишиться символом тріумфу добра над злом. Наш обов’язок – зберегти для нащадків все, що відомо про трагедію Другої світової війни, про мужність і нездоланність українського народу.

Ми віддаємо шану всім учасникам боротьби нашого народу за свободу і ветеранам війни за ратний подвиг, за доблесть і героїзм, нескорену силу духу, за відданість батьківщині. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед пам’яттю мільйонів загиблих на полі бою, розстріляних у каральних акціях, спалених у концтаборах, закатованих у гестапо. Вічна їм і світла пам'ять.

 

Читець.                        Пам’ятаєш, земле,

                                     Сорок п’ятий,

                                     Земле!

                                     Сорок перший не забудь…

                                                         В. Цілий

Екскурсовод.

                       Розповідь про роки війни у нашому селі.

Учитель.

               Воістину високу ціну заплатив наш народ за цю Перемогу. Ветерани відстояли право на життя не лише свого покоління, а й тих, хто мав прийти згодом, - синів, онуків, правнуків. Ота страшна куля, що свистіла по всьому величезному просторі  Європи, мала ще й фантастичну дику силу вціляти і вбивати людей у майбутньому. 62 мільйони загиблих у роки війни. 62 мільйони ровесників – щонайменше! – мало б входити у буйноцвіття життя з нами разом, молоддю початку ХХ1 століття! А то й більше! А їх нема… через десятиліття їх убили кулі війни!

Учень. 

Перемога

Ішла – не минула ні ям, ні руїн,

Гриміла за нею дорога.

До рідного краю з далеких сторін

Спішила з війни Перемога.

Тягнулась до неї крізь радісний гам

Рясна дітвора босонога.

«о сироти, стану я матірю вам!»-

Дітей обняла Перемога.

А горе вдовине – як чорна гора,

Якої минути незмога.

«В журбі і жалобі я ваша сестра!» -

До вдів підійшла Перемога.

«Ти, мамо, полеглого сина не жди.

Мене він прислав замість тебе,

Вмирав, шепотів: «Переможенько, йди,

Там мати чекає на тебе».

І слухає мати привітні слова,

І досі їх чує, невгасна,

І часом ще нині сльозою сплива:

«Моя ж ти невістонько красна».

                                                                           Б. Стельмах

Учениця.

Стоять, замислившись, тополі,

Бійців нагадують мені –

Отих, полеглих в травах, полі,

В кривавих січах на війні.

Торкнутись силяться зеніту,

Немов з легенди, мов живі,

Вони, здається, всього світу,

Усього людства вартові.

Не тільки зграйно,  журавлями,

В небесній синяві летять –

Вони в гаях, поміж полями,

В степах тополями стоять.

Їх прийняла війна, лишивши списки

Загиблих в праведнім бою,

Застигли в тузі обеліски

В гранітнім кам’янім строю.

Звучить пісня «Журавлі» (музика Я. Френкеля, слова Р. Гамзатова).

Учитель.

              Так, сьогодні і назавжди молоде серце має берегти пам'ять про всіх, хто відстояв державу у тій смертельній війні. Берегти, шанувати прадідів, стояти на варті миру, щоб ніколи не верталась та біда, яку пережив народ у 1941 – 1945 роках.

За роки війни на фронтах загинуло 3 мільйони українців, 5.5 мільйонів загинуло в зоні окупації, 2 мільйони було примусово вивезені на роботи до Німеччини. Не було жодної сімї, яка б не оплакувала рідних чи близьких.

На плитах нашого меморіального комплексу занесено 372 чоловіки. 65 – це ті, хто загинув , визволяючи село Вільшана. У кину Пам’яті занесено 429 чоловік.

Сьогодні за ініціативи односельчанина Скляренка Віктора Мусійовича  видана  «Вільшанська книга Пам’яті». У ній зібрані спогади наших односельчан про війну, колективізацію, голодомор.

 

Учень.

Низько в скорботі коліна схиляємо,

Пам’яті героїв навік присягаємо.

Учень.

Іменем сина, що батька не знає,

Іменем жінки, що овдовіла.

Учениця.

Іменем матері, що посивіла,

Іменем пам’яті, іменем роду,

Іменем чесним, безсмертним народу.

Учениця.

Схиляємо голови низько,

Щоб шану героям віддать.

На вічних постах стоять обеліски,

В полях обеліски стоять.

 

Учні поіменно називають воїнів – родичів, що не повернулися з війни, демонструючи їх фото на стендах музею.

Учитель.

Давайте хвилиною мовчання пом’янемо тих, хто загинув, захищаючи рідну землю.

 

Учень.

            Свято Перемоги – це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордості за великий історичний подвиг, скорботи – за втраченими долями, за нездійсненними надіями.

У народі завжди шанували могилу Невідомого солдата, бо в ній поховані невідомі захисники, які загинули, обороняючи рідну землю. Скільки матерів, синів, дочок не знають, де могили їх рідних, і йдуть вони до пам’ятника Невідомому солдату, як на могилу свого батька, сина, чоловіка.

 

Спогади про війну Віри Петрівни Бурнос , 1936 року народження, дитини війни.

 

Учень.

Зупинись, прислухайся на мить –

Кричать з вогню і мати і дитина.

Хай буде мир! Хай більше не горить

У пеклі війн твоє життя, людино.

 

Учениця.

О люди! В світі й так доволі жертв.

Вже кровю нашою уся Земля полита.

О люди! Я не хочу бачить смерть!

Я тут живу, я дуже хочу жити.

 

Учень.

О люди, люди! Зберігаймо день,

Щоби війна до нас не повернулась!

Нехай летить на крилах у пісень,

А не згаса в покоях смерті юність.

 

На фоні музики

Пам’ятайте!

Крізь століття, крізь роки –

Пам’ятайте!

Про тих, хто не прийде вже ніколи, -

Пам’ятайте!

                       Р. Рождественський

 

Віра Петрівна Бурнос , жителька с. Вільшана , 1936 року народження. Місце народження – с. Червона Слобода Недригайлівського району Сумської області.

               Коли розпочалася війна, їй було 4 роки,  і тому вона лише як сон пам’ятає,  як ішов тато на війну. Людей було дуже багато, ішли селом, грала музика (чоловіки грали на гармошках). Її батько народився у 1910 році, звали його Петро Олександрович Спачак.  Коли йшов на війну, то взяв на руки маленьку дівчинку – Віру Петрівну – і ніс аж за село, де востаннє прощалися з рідними, своїми сім ями. На війну Петра Олександровича проводжала дружина Марина (1911 рік народження), діти: син іван (1933), донька Віра (1936), син, якому лише виповнилося сім місяців. Батько був високого зросту, на руках у нього були трудові мозолі. Ішло за село море людей,  і всі голосили, плакали за своїми чоловіками, бо думали, що  вже не дочекаються своїх хазяїнів.  Запам’ятала Віра Петрівна , як вона разом із братом Іваном держалися за спідницю мами Марини, а на руках у неї був маленький Михайло.

  Коли йшли німецькі танки, то був великий гул, клацали гусениці. Треба було переходити дорогу, але танки ішли так щільно, що вони стояли майже цілу годину на обочині дороги, бо неможливо було перейти. На танках були білі хрести. Мати із дітьми ішла до своїх батьків(Микити та Паші).

Віра Петрівна пам’ятає – в їхньому садку , на городі, викопали окопи. Три жінки – солдатки з дітьми ховалися в тих окопах. У двох жінок було по троє дітей, а в однієї – четверо. Стелю заклали деревом, потім насипали зверху землі, і була вилазка надвір. Спати в окопі було тісно, душно, спали тільки діти, а матері сиділи і дрімали.  Вхід в окоп закривали великою подушкою. Через подушку не проходили ні полі, ні осколки, і жінки це знали. Через село  пролітали снаряди і розривалися в повітрі.: то притихали, то зненацька били з гармат. Вдень діток виносили і клали підгрушами, як під шатром, бо гілки у груші були низько. Сусідський маленький Коля спав під грушою. Коли він проснувся, мати взяла його погодувати. Зненацька розпочалася перестрілка, рвалися снаряди. На подушку, де тільки – но лежала голівка  хлопчика, впав осколок. Коли взяли в руки його, то він був гарячий. Якби мати  не взяла свого сина перед цим на руки, то він би загинув. Скільки місяців ці люди прожили в окопі, Віра Петрівна не пам’ятає. Німці були капосні – стріляли курей, забирали свиней на кухню, щоб готувати їжу.  Мати Віри Петрівни, щоб врятувати порося, вкинула його в погріб, і воно вело себе там тихо, наче  знало, що кричати не можна. Корову мама відвела в садок на городі, нижче окопу і прив’язала у гущавині. Там вона годувала її і доїла. Корова теж не ревла, була тихенькою. Жили на молоці та сухарях. В хаті мало були, далеко від окопу не відходили.

           Під час війни у селі було по – різному.: ось наші наступають, гонять німців. Звечора німці вибралися, а в село зайшли червоноармійці. Вранці солдат відкрив окоп і сказав: «Виходьте, жінки. Ми – солдати свої». Всі були раді нашим солдатам. Наші пробули недовго, погнали німців дальше.

Пройшло декілька місяців і знову  німці зайняли наше село. Так було до 1943 року.

          Батько Віри Петрівни повернувся з війни у 1944 році інвалідом ІІ групи. Декілька раз був ранений і контужений. На Курській дузі його поранило і контузило, присипало землею, було видно тільки полу його шинелі. Після бою його знайшли жінки, він був непритомний. Відправили в госпіталь, п’ятеро суток був непритомний, а потім відкрив очі. Його врятували. Прожив він недовге життя – всього 49 років, але це було важке післявоєнне життя. Віра Петрівна  закінчила 7 класів, пішла працювати в колгосп. Спершу на різних роботах, а потім, коли підросла, працювала дояркою. Її чоловік Бурнос  Микола Іванович – народився в селі Сакуниха 1932 року. Розповідав, що в селі Сакуниха були дуже великі бої, загинуло багато солдат, лежали в полі біля села, як снопи в жнива. Жителі села тікали хто куди. Чоловік працював на різних роботах: возив і носив воду в поле  колгоспникам, пас волів і коней, водив корів у плузі. Тоді орали коровами, бо  було нічим. Коней і тих було мало, а про трактори і мови не було. Микола Іванович був нагороджений медаллю.