Використана література

1. Базилевський В. Поезія як мислення // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – Т.3 – К.: Рось. – 1994.

2. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. Нарис творчості. – К.: Дніпро. – 1990. 4. Бакула Б. Історія і поезія [Текст] // Дивослово. — 2000. — № 3. — С. 42—45.

3. Бегебко Г. Жінка з легенди [Текст]: літературна світ­лиця, присвячена річниці від дня народження Ліни Васи­лівни Костенко // Позакласний час. — 2002. — № 5. — С. 11—13.

4.Голуб О. Ліна Костенко: мудрість народжена багат­ством серця [Текст] // Українська мова й література в серед­ніх школах. — 2009. — № 1. — С. 60—64.

5. Духовний олімп України. (Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко) // Дивослово, 2000, – Ч.З.

6. Жулинський М. Лицарство духа: Про творчість Ліни Костенко [Текст] // Вітчизна. — 2000. — № 3—4. — С. 2—5.

7.Ковальчук О. Життя як прозріння [Текст] // Україн­ська мова та література. — 1997. — № 48. — С. З—5.

8. Костенко Л. Вибране – К., Дніпро, 1989.

Зміст заходу

Вед.1 (Роман Холоша):

Що таке поезія? Це – мука:

Підступає, множиться, болить.

Іноді візьме тебе за руку,

Іноді відпустить і мовчить.

Вед.2(Наталія Бузинська):

Що таке поезія? Це – свято:

Грає в тобі музикою слів,

Молодечо, радісно, крилато

Викресає іскру з почуттів.

Вед.1:

Що таке поезія? Це – совість:

 Бо коли несила говорить,

А вона заплаче… І говорить,

 І сльозою кожною бринить.

Вед.2:

Що таке поезія? Це – проза,

 Що до рими пнеться в лабіринт.

Вулканічна лава, що морозить.

Жар вогню, що в спеку холодить.

Вед.1:

 Що таке поезія? Молитва.

Звернення до Бога і людей.

Це - любові невимовне світло,

Що до Тебе крізь цю ніч веде.

Вед. 2:

Запрошуємо вас провести з нами годину поезії і музики, годину осягнення високості людського духу і думки, шляхетності людських почуттів і поривань, які дарує нам  Поет і його Поезія.

Голос з-за сцени:        Не завжди Україні випадало мати поетів, рівних епохам. Не тільки епохам, у які вони жили, а й тим, які грядуть. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Цю Низку гідно продовжує наша сучасниця Ліна Василівна Костенко.

Вона посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя,ні. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох письменників, завдяки здатності мовчати в час, коли це

мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною моральних поступок.

Вед.1:

Сьогодні ми відчиняємо двері в дивовижний і яскравий світ художнього слова видатної української поетеси Ліни Василівни Костенко,котрій 19 березня 2015 року  виповнилося 85 років. Такою людиною може пишатися будь-який народ, бо вона є спадкоємцем і втіленням кращих традицій і надбань своєї нації.

Вед.2:

Її поезія – це талант, це гармонія. Гармонія думки й почуття, де домінують естетика і свобода – два виміри поета, взаємозалежні, взаємодоповнювані – одне просто не існує від іншого – які роблять світ поета недосяжним для суєти, для буднів, для брехні, пристосуванства.

Вед.1:

        Поезія Ліни Костенко – це безупинна робота думки в намаганні осягнути вічність, безкінечність, це болісне намагання вмістити в себе любов і ненависть, ніжність і нещадність, пам’ять і забуття.

Вед.2:

     Світ поезії Ліни Василівни особливий і дуже різноманітний, тут є і любов, і зачарування, і розчарування. Насамперед - це світ драми - чи то в людській душі, чи в історії, чи в природі. Енергія драми, а іноді й трагедії пульсує в її поезіях. Єдине, чого в них немає, так це нарікань на долю, хоча життя поетеси склалося досить нелегко. 

(Вірш «Доля» у ролях читають Яковенко Наталія

та Щербань Ольга)

«Ліна Костенко» Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі...

«Доля»Ти все одно не візьмеш мене.

«Ліна Костенко» Сказала вона неохоче.

— А може, візьму?

«Доля»Ти собі затям...

«Ліна Костенко»Сказала вона суворо...

«Доля»За мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

«Ліна Костенко»То хто ж ти така?

Як твоє ім’я?

Чи варта такої плати?

«Доля» Поезія — рідна сестра моя.

А правда людська — наша мати.

«Ліна Костенко»І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

Вед.1:

  Ліна Василівна – майже легендарна постать в українській літературі. Вона ввійшла в світ поезії з оригінальними філософськими думками разючої та неприкритої правди життя, з неповторними художніми образами. А коли не можна було говорити правди, поетеса мовчала. Довгих майже двадцять років, бо та епоха виявилася глухою до Слова.

Голос за сценою:

Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я, —
мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.

                      ***

Я пішла, як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий
сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Вед.2:

Ліна Костенко — Поет, який ставить оборонний мур між собою і простором несвободи. Вона ніколи не приймала нав’язуваних їй форм несвободи в тоталітарну добу, не приймає і не прийме їх ніколи.

Голос за сценою:

Душа - єдина на землі держава 

 де є свобода чиста як озон
Кордон душі проходить над світами 
  а там нема демаркаційних зон.

Вед.1:

Безкомпромісність - ось пароль її поезії. Неповторність - ось друге з ключових понять волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався цій жінці для життя, потребував від неї самозреченості, віри й відваги. Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури.

                   (Під  мелодію читає Бойко Руслана)

Страшні слова, коли вони мовчать,

                    коли вони зненацька причаїлись,

                    коли не знаєш, з чого їх почать,

                    бо всі слова були уже чиїмись.

                   Хтось ними плакав, мучився, болів,

                    із них почав і ними ж і завершив. 

                   Людей мільярди і мільярди слів,

                    а ти їх маєш вимовити вперше!

                    Все повторялось: і краса, й                                потворність.

                    Усе було: асфальти й спориші.

                    Поезія - це завжди неповторність,

                     якийсь безсмертний дотик до душі.

Голос за сценою:

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

              І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, - на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу.

Вед.2:

А починається художній дивосвіт поетеси від палкої любові до землі, рідного народу, звідки черпає вона силу і натхнення, що цінує понад усе.

                                   (під  мелодію читає Дробязко Аліна)

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

Вед.1:

           Ця залюбленість у світ  у неї ще з дитинства. Вимогливо-глибокі, сірі проникливі очі, грива густого хвилястого каштанового волосся, класичне розкрилля брів, напівпосмішка людини, яка багато пережила і знає ціну собі в цьому світі. У поставі стільки гідності, сили й жіночності…

Голос за сценою:

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя – як ночі горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навік взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

Вед.2:

      Жіноче серце поетеси здатне проникнути в найпотаємніші куточки нашої свідомості і душі. Майже кожним своїм рядочком Ліна Костенко нагадує нам, що життя – це велика відповідальність, це важка праця мозку і серця, вічна боротьба між добром і злом. Зміст людського буття, його наповненість – вічна філософська тема. ( «Пісеньку з варіаціями» під  мелодію читає Рудік  Дарина)

Вед. 1: Золоту сторінку творчості Л. Костенко становить її духовний, етичний діалог з матінкою-природою. Це особлива ніжна струна її поетичної ліри, напоєної любов'ю до всього живого, до неповторного світу навколо нас.

                                     Мене ізмалку люблять всі дерева

                                      І розуміє бузиновий Пан,

                                      Чому верба від капель кришталева,

                                      Мені сказала: "Здрастуй!" крізь туман.

                                      Чому ліси чекають мене знову,

                                      На щит піднявши сонце і зорю.

                                      Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

                                      Я з ними теж мовчанням говорю.

                                                          ***

         Пекучий день... лісів солодка млява...

смага стежок... сонливиці левад...

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

                                  ***            

                                                                  Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

                                   ***

                                ***

Обступи мене, ліс, я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю, як справи у сосен, і звірів, і птиць.

           Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.

Вед. 2: Л.Костенко не лише любить природу, вона, з одного боку, як Мавка, зі світу природи з чистим серцем іде у світ людей, а з іншого – черпає від природи сили, щоб протистояти людській суєтності і мізерності.

Вед. 1: Любов. Кохання. Шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально, на висоті душевної шляхетності. Це світ високих почуттів - святих і чистих, одухотворених високістю її Духу, її Серця, її Розуму.

Вед.2:

Благородна суть виявляється у шляхетному звертанні на Ви до коханої людини, святині чистоти серця:

(під  мелодію читає Яковенко Наталія )

Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла.  
Це  все  було  як  марення,  як  сон.  
Любов  підкралась  тихо,  як  Даліла,  
А  розум  спав,  довірливий  Самсон.  

Тепер  пора  прощатися  нам.  Будень.  
На  білих  вікнах  змерзли  вітражі.  
І  як  ми  будем,  як  тепер  ми  будем?!  
Такі  вже  рідні,  і  такі  чужі.  

Ця  казка  днів  –  вона  була  недовгою.  
Цей  світлий  сон  –  пішов  без  вороття.  
Це  тихе  сяйво  над  моєю  долею!  –  
Воно  лишилось  на  усе  життя.

(романс «Очима ти сказав мені люблю» виконує Світлана Віталіївна Івко )

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

          Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

(під  мелодію читає Рудік  Дарина )

Вед. 2: У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір’я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як муки й випробування.

Вед. 1: Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу.  Найчистіше, найніжніше  не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова, воно починає  звучати в тобі прекрасною музичною мелодією.

(романс «Осінній день березами почавсь» виконує Світлана Віталіївна Івко)

(під  мелодію читає Дробязко Аліна )

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі

.

Вед. 1: У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною, інтелектуальною і високодуховною особистістю. Дуже часто вона наділена рисами середньовічної прекрасної дами.

Вед. 2: Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. Тож у багатьох віршах Ліни Костенко відчувається туга за тим історичним часом, коли жінка була насамперед Жінкою.

                                                    (читає Тищенко Дарія)

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

 (романс «Напитись голосу твого» виконує Світлана Віталіївна Івко)

Вед. 2:  Палітра кохання у Ліни Костенко грає усіма барвами весняної веселки: тут і ніжність, і дружба -приязнь, невизначеність стосунків і незбагненність. Поетеса ніби зводить перед нами невидимий Храм Любові. Це органічна природа  серця поетесивід Бога. Людина, якій дано глибоко почувати і тонко все розуміти. Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття.

Вед.1:
Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило нетлiнний вогонь творчостi в серцi легендарної піснярки із Полтави Марусi Чурай.

 (Інсценізація уривків з роману у віршах «Маруся Чурай»)

Вед. 1: У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини.

Вед. 2: Ліна Костенко самовіддано служить Мистецтву, продовжуючи і збагачуючи славні традиції предків. Поетеса тяжко хворіє від найбільшого лиха - фальші, неправди, особливо у мистецтві. Вона розсипає многоцінні перли

мудрості, добра, гуманізму, проповідує служіння народові словом правди і любові. Вона не шукає слави, а лише християнського терпіння в часи лихоліть.

Голос з-за куліс:

Як давить світ, як обступає

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам’яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

Вед. 1: Ліна Костенко по суті є сучасною Лесею Українкою. У них схожий характер – є запал, бойовий дух, їх не ламають обставини, не страшать перешкоди. Боротьбу ж вони обидві ведуть за допомогою злова, свого таланту – за Україну, за нашу націю.

Вед. 2:

Наш тривожний час  геніальна поетеса відчуває тонко, як камертон, її душа бринить усіма болями й тривогами рідного народу.

Голос з-за куліс:

Мене не можуть люди не почути,

душа в мені розгойдана, як дзвін!

                            ***

(вірші читають Яковенко Наталія, Рудік  Дарина)

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

Незалежною хоч на мить:

Від кайданів, що волю сковують,

Від копит, що у душу б’ють,

Від чужих, що тебе скуповують,

І своїх, що тебе продають?

                                 ***

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

І щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось таке в мені болить,
що це і є, напевно, Україна.

Вед. 2: Слово Ліни Костенко акцентує увагу на духовних цінностях народу, який має відродити найцінніше - душу людини. Серце поетеси віддане людям...

Голос з-за куліс:

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

Як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

Вед. 2:

Нам треба не осліпнути серцем, вірити її Слову, як благовіщенню Ангела.

По черзі виходять читці:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

С. В. Івко:

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

"Я не люблю нещасних.  Я щаслива.  Моя свобода завжди при мені! "  - сказала Ліна Костенко, людина з великим почуттям свободи, жінка, що підкорила своїм почуттям духу всю нашу країну, та й знають її не лише у нашій державі, а й далеко за її межами...

Це людина, чиє влучне слово повертає до реальності і дає помріяти, зупинить перед небезпекою і дасть поштовх до подолання перешкод у житті, що раз у раз кожного дня стають на нашому шляху...

Це - Ліна Костенко...

Наша зустріч добігла

завершення. Дякуємо

за увагу!