Година спілкування "Домашні обереги"

 

 

 

 

 

 

 

 

Година спілкування

на тему:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Година спілкування. «Домашні обереги»

Мета: виховувати національну самосвідомість,інтерес до народних традицій, культурної     спадщини українського народу, глибоке почуття до рідної домівки,отчого краю.

Обладнання: класну кімнату прикрашено рушниками, на столі лежать домашні обереги:рушник, калина,хліб.

                                               Хід класної години.

Епіграф

Людина завжди повинна пам'ятати звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.

О. Довженко

Що ми називаємо оберегами? Давайте поміркуємо…

А тепер почитаємо у тлумачному словнику.

ОБЕРЕГИ – предмети, які,  вважалось,   були   охоронцями  від  хвороб, лютого  звіра, неврожаю. Так ось, обереги – це предмети, які оберігають.

Як ви вже здогадалися, сьогодні ми поговоримо про один із оберегів домашньої оселі. 

Дім, домівка, рідне, хата... Ці давні поняття близькі і зрозумілі кожному. Але житло лише тоді ставало домом, коли у ньому селився дух, спалахувало вогнище. Чимало у цьому важили перетворені домашні святині та обереги: стіл, піч, рушники, ікони, бо в традиційній побутовій культурі українців кожна річ, окрім практичного свого значення, мала ще й символічне.

Рушники.

     Оселю на Україні важко уявити без рушників. Тчуть їх і вишивають ще й досі. Узори на рушниках - то давні символи: ромб з крапкою посередині - засіяна нива; вазон чи квітна - світове дерево від землі до неба; людська фігура - знак Берегині - богині хатнього вогнища. Вішали рушники над вікнами, над дверима, на покуті - це були обереги від усього злого, що може зайти в дім.

     Широкою була сфера використання рушників: на знак згоди на шлюб дівчина подавала їх старостам; у намітку - головний убір заміжньої жінки /довгий - 8 м - рушник/ - загортали маля, що з'явилося на світ; на рушниках опускали в яму домовину (труна, гроб). 

     "Хай стелиться вам доля рушниками!" - казали, бажаючи людині щастя.

Діти, пригадайте і скажіть, який хороший звичай зустрічати споконвіку  гостей існує в нашого народу?

Учні: подавати на вишитому рушнику гостям хліб і сіль.

Учитель.     Хліб  і рушник – одвічні  символи. Хліб  і сіль  на вишитому  рушнику  були високою ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходить із чистими помислами, підносили цю давню слав`янську святиню.

 Ми  вже   звикли, що хліб   завжди існує  у   тісному поєднанні з рушником.А що ж це за домашній оберег – РУШНИК?

Ми гостей своїх стрічаєм круглим, пишним короваєм.

                  З рушником берем таріль, коровай кладем і сіль.

                  Шанобливо сіль підносим і, вклонившись, щиро просим

                 «Любий гостю наш, приймай і рушник, і коровай»

Хто з вас не бачив вишиваного рушника? Мабуть, немає таких. Хоч раз, а зустрічали.  Адже  рушник  є окрасою світлиці. Оздоблений квітами, зірками, птахами, скільки він промовляє кожному  з нас. На ньому переплелися і радість, і біль, і щастя, і горе. Без рушника не обходилося раніше жодне свята, він завжди був під рукою, і тому  назву свою дістав від слова «рука» - рушник, або рушничок.

Мами та бабусі розповіли, що з давніх-давен у чарівну силу  рушника вірили, як у доброго чарівника,  що  збереже від  усякого  лиха. А сила рушника – у візерунках, вишитих на ньому. Рушники  можна  читати  так,  як   читають  книги. Треба лише розумітися на орнаментах.

 Робота в групах. Гра «Рушничок дружби»

Під музику  «Два кольори»  кожна  група  малює  орнамент  на рушничку із папіра.

Молодці, який у нас вийшов  гарний «рушничок дружби». 

                Про рушник  складено багато прислів` їв, приказок, легенд та пісень.

    Рушники – це одвічні обереги неба,

                                   Ними треба дорожити і знати про них все.

                                   Рушник і хату прикрашає,

                                  Рушник в дорогу споряджає,

                                  Рушник  з народом був віки,

                                  Тож тчімо й вишиваймо для роду рушники.  

Український  рушник  на  перший  погляд   не має   ніякого  значення  в  житті  сучасної людини, але  вони  віють  на  серце  кожного  з  нас  чаром   рідної  стихії,  і є  живущим бальзамом, який оповнює  нас  споконвічною  могутньою  силою  українського  народу.

Стіл.

     "Хай буде щедрим ваш стіл!", - кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні. Справіку в Україні був звичай: закінчуючи будівництво хати, першим до неї заносили стіл, застелений обрусом (скатертина) , на якому лежав хліб. Ще в праслов'янські часи з'явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби. Він у домі був своєрідним вівтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди родинного та календарного циклу. На покуть - почесне місце за столом - невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку. Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи згоду на шлюб.

     "Тихо стіл стоїть, на нім хліб лежить", - так починалось замовляння од крикливців (злі сили, які приносили в дім лихо). Під Новий рік його ніжки обмотували ланцюгом, щоб худоба не розбігалась на пасовиськах, на Святвечір на столі лишали на ніч кутю, а в поминальні дні - коливо (чи канун - поминальна каша, яка у нас готується з рису, розбавлена підсоложеною водою), щоб могли пригоститися предки. На стіл не можна було сідати /"чиряками обсипе"/, залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі, бо за це образяться домашні божества.

Сволок.

     Так у конструкції традиційного українського житла називався брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держалася стеля в хаті. Тримаючи на собі весь мікрокосм оселі, сволок /або ще "бальок", "мтрами"/ символізував собою її міцність, довговічність. Добрий сволок часто переносили зі старого житла у нове. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки - сонце, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі - мали оберігати дім від злих сил, а також розкривали уявлення наших предків про світобудову, космос.

     На сволоку, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря. За народними повір'ями, коли снилося, що в хаті він надтріснутий або відсутній, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров'я куми піднімали до сволока немовля, збираючись на хребтини до церкви.

     Перед Великоднем, страстною четверговою свічкою писали на сволоку хрест - як оберіг од грому, а на Водохрещі - крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді - од нечистої

     І поки стояв на землі дім, сволок надійно захищав усих, хто жив у ньому.

Піч

     Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета - шанували, тримали в чистоті. І протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуалів. Піч і хатні предмети /кочерги, рогачі, хлібна лопата/ за народним повір'ям могли відводити зло, очищати, нести добробут.

     Ось деякі приклади звичаїв та повір'їв, пов'язаних з піччю:

     - Щоб дитина росла здоровою і заможною, після хрещення її клали на кожух на піч.

     - Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина і колупати глину.

     - Хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір'я під час зливи так, щоб упали навхрест, відводили град.

     - Зібране зілля на Івана Купала підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили.

     - Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, а ще зазирали в неї, щоб покійний не ввижався.

     - Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали гілочок свяченої на Вербну неділю верби.

     - У понеділок молоду примушували мазати оббиту гостями    піч у хаті молодого /щоб завоювала прихильність хатніх божеств/.

Хлібна діжа

     Хлібна діжа /"пікна діжа", "діжка"/ один із головних атрибутів хатнього начиння. Хліб, який над усе цінувався селянином, вважався священним, а разом з ним і діжа, і піч, і навіть час, коли хліб сидів у ній.

     Діжу цінували, шанували, доглядали особливо дбайливо. Коли "втомлювалась" і хліб переставав вдаватися, її "правили": шкребли освяченим на Великдень ножем і добре вимивали теплою водою, примовляючи: "Діжа, діжа, треба тобі віхтя (шматок, клапоть тканини) і ножа!" Щоб не заводилось нечисте, натирали зсередини цибулею із сіллю. "Правлену", або зовсім нову діжу ставили біля криниці, заливали холодною водою і давали напитися корові. Це мало принести прибуток і хлібний достаток. "Правили" діжу, як велось перед повним місяцем, щоб завжди була повна.

     На Водохреща, коли господар обходив свою хату, малюючи всюди хрестики, перший хрестик ставив на діжі. Щоб насіння добре сходило, його на деякий час всипали в діжу.

     Коли до печі саджали весільний коровай, діжу брали на руки, піднімали до стелі, стукали тричі об сволок, сподіваючись, що й коровай виросте такий же високий і пишний:

     А піч наша на соках,

     А діжу носять на руках,

     Пече, нана пече,

     Спечи нам коровай грече.

Колиска

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску виготовляли лише з "чистих", тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім'я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили. Ненька, присипаючи дитину, намагалася опоетизувати кожну деталь гойдалки:

Ой ну, люлі да люлечки,

Шовковії да вервечки,

Золотії да крючечки.

Мережана да попінка,

Колисочка да новенька,

Спи, дитиночка да маленька.

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – "тоді в роду не буде дітей".

Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил

Висновок:  Підводячи підсумки нашого заняття, хочеться висловити сподівання, що ви берегтиме­те все, що вас оточує. Адже мамина пісня, бабуси­на вишиванка, батькова хата, портрети на стінах найдорожчих людей, рушники, нєзамулена бать­ківська криниця – все це наша родовідна пам’ять, наші символи, наші обереги, наша історія, часто сумна, але в основі своїй велична.

Шануйте те, що батько і матір залишили для вас, трудіться більше і, якщо не вийде вам жити в рідному домі – може, тісно, незручно там, а може, великі справи будете вершити вдалині від нього, то хоч приїдьте, погляньте, провідайте те подвір’я, на якому пройшли ваші перші весни, напийтеся води з криниці, яку мостили  жила-ві руки батька, віддайте хвилину пам’яті перед цими святими оберегами дитинства вашого. Це вам знадобиться для серця, для душі, для вашої щоденної праці.

Не забудьте, про що ми говорили, розкажіте згодом своїм дітям, рідним.

Пам’ятайте, хто ми, чиїх батьків сини і дочки.