Година спілкування «Надійні крила материнської любові»

 

Година спілкування «Надійні крила материнської любові»

Мета: Показати роль матері у житті кожної людини. Виховувати любов і повагу до матері,  бережливе ставлення до неї.

Обладнання: Мультимедійний проектор, ноутбук, виставка літератури з теми.

Ведучий: Мати... Нема в світі чарівнішого і святішого слова, нема в світі сильнішого почуття, чим любов і повага до матері. Материнські руки, що гойдали нас у дитинстві, що витирали сльози в юнацтві, що пригортали нас в рідкі приїзди до рідної домівки, невгамовні, пестливі, натруджені руки наших матерів, скільки в них любові, ніжності, ласки, турботи.

Мати – творець життя, вона початок усьому: початок роду, першооснова життя на Землі. Жінка-мати дарує світу життя, освітлює його добром і посмішкою, красою і теплом свого серця.

Материнська любов... Хто відчув її силу на собі, хто з дитинства пив її живучи соки, той іде по життю, мов під прикриттям надійних крил. З перших кроків і до останніх.

«Ти моя сама чарівна», - ніжно притискає до себе теплу голівку доньки молода матуся. «І ти моя сама чарівна», белькоче  та у відповідь. «Ти моє сонечко», - вдихає неповторний аромат світлих кучериків мама. «І ти моє сонечко», - каже донька, захоплено дивлячись на неї. І так гарно так тепло їм разом...

Пройдуть роки, маленька донька підросте, стане нареченою, дружиною, потім мамою, але кожний раз, коли їй буде важко, коли буде здаватися, що ніхто її не розуміє, вона буде приходити до єдиної людини, яка допоможе їй знову відчути, що вона красива, розумна, що все в неї налагодиться. Буде приходити до мами...

Ведучий:  Діти,  а як  ви вважаєте,  навіщо людині потрібна мама?

(Учні відповідають на питання:

«З самого народження людина потребує любові, розуміння, ласки. Чим би не була зайнята мама, вона завжди знайде час поговорити.»

 «Матусі важко мене ростити, хоч вона в цьому не признається. Її мудрі слова не раз допомагали мені розібратися в важких ситуаціях і не наробити помилок.»

«Половину свого життя мама провела на кухні, намагаючись порадувати нас чимось незвичайним. Признаюсь, що смачніше її їжі я не куштувала. Де тільки беруться сили у мами? Ти можеш робити все моя добра, турботлива  матуся.»

«Мати потрібна людині для того, щоб зрозуміти, допомогти, захистити. Для мене мама це надійна опора.»)

Ведучий: Значення матері в житті кожної людини велике. Дуже добре, що ви любите, розумієте, цінуєте своїх матерів. Зараз ви почуєте спогади людей, які стали вже дорослими, мають свої сім’ї, дітей, онуків, але кожний раз з теплотою в серці пригадують своїх любимих, рідних, єдиних, своїх матерів.

(Під мелодійну музику учні зачитують спогади про матерів)

Учениця 1: «Коли я згадую образ моєї мами, Катерини Василівни, або просто Катерини, як з любов’ю звали її у всій окрузі, я приходжу до думки: в ньому як у фокусі, зібралися найкращі риси жінки. Вона була на рідкість доброю, чутливою до чужої біди, мудрою, працелюбною людиною. Сорок три роки пройшло, як її не стало, а я все також звертаюся до неї і в хвилини лихих втрат, і в години творчих вдач, і в щасливу мить духовного озоріння. Напевно, так буває з кожним, для кого мама найкраща у світі.

Дуже добре пам’ятаю той день, коли повернулися ми з Данилівського кладовища і пом’янули її за небагатим столом... Змиритеся з втратою мами я не можу і зараз.

Мама дуже утомлювалася, бо працювала санітаркою в лікарні. Мене ж навчила шити, в’язати, вишивати, я і зараз цієї науки не забула. Показувала мені, що і як, і тихенько наспівувала ніжні, сумні пісні.

Стільки років вже минуло, а мені так само недостає її. Не вистачає любові її материнської – самої безкорисливої, ніжної і вірної.» Співачка, Л. Зикіна.

Учень 1:«Народилася я за чотири роки до війни. І доля моя – це доля більшості «воєнних» дітей, що загубили на фронті батьків.

Але я хочу розповісти не про себе, а про свою маму. В сорок першому проводила чоловіка на фронт, у сорок другому отримала похоронку. Горе підточило здоров'я, але у війну вона працювала на хімічному заводі. За 400 грамів хлібу. По 12 годин на добу.

Працювала мама конем, вона підвозила у вагонетках в цех сировину. Чому конем? Тому, що до війни цю роботу виконували коні, тільки вони не витримали і всі передохли. А ось вона вижила. Своїм пайком кормила мене і мого старшого брата. Все життя я пам’ятаю про ті 400 грамів хлібу, якими вона зберегла нам життя, ледве вижив сама.

Коли оголошували повітряну тривогу, вона не спускалася у бомбосховище, хоч і розуміла, що її життя потрібно нам. Вона хотіла тільки одного: відіспатися.

Зараз мами вже немає з нами, але завжди я згадую її з любов’ю і захопленням. Справді материнська любов не має меж.» Архітектор, Л. Макаренко.

Учень 2: «Так вже ми влаштовані, що тільки на відстані або зі смертю починаємо по-справжньому цінити людину. Коли вмерла моя мама, я спершу навіть не зрозумів, що її більше немає на світі. Що сама близька людина на землі, зв’язана з кожним днем мого земного існування, зараз належить не мені, а чомусь споконвічно вищому. Належить Богу, в якого свято вірила.

Горе прийшло до мене не спочатку, залпом оглушив душу.  Як усяке велике горе воно росло кожен день, кожен рік. Разом з горем стало приходити нестерпне почуття провини перед мамою, почуття вічного синовнього каяття.

Я зобов’язаний матері не тільки життям, але і всіма своїми віршами і піснями, які пишу починаючи з раннього дитинства.»  Поет, М. Дорізо.

Учениця 2: «Хочу звернутися до всіх, хто розповідає як їх не розуміють батьки, як вони їх дістали і як вони все роблять їм на зло.

«Да ти ж нічого не розумієш!» - скільки разів я викрикувала цю фразу і уходила у свою кімнату при цьому не забувши грюкнути дверима.

Батько пішов від нас після того, як лікарі сказали, що я не буду ходити, але дякуючи вражаючій  наполегливості і терплячості мами я не тільки пішла, але і стала активною спортсменкою. А далі все було так, як і в багатьох інших: перша любов, перша брехня мамі «буду ночувати у подруги», перша її підозрілість по відношенню до мене, сварки  що переростають у скандали, і весілля, що не відбулося – все це зіпсувало до того вельми не погані наші стосунки. Я стала пізно приходити додому, а то і зовсім пропадати на кілька днів. На мамині докори відповідала з єхидством: «Що просила, те й отримала». На прохання реагувала з жорстокістю: «Ти сама до цього довела. Ти своє діло зробила. Дякую, тепер я буду робити те, що хочу...»

Іноді були перемир’я, але не на довго...  У всіх своїх негараздах я звинувачувала маму, яка жила тільки турботою про мене. І чим більше вона старалася, тим більше витонченою я була в своїх словникових знущаннях.

Того вечора мама затрималася на роботі більше звичайного. І годин в одинадцять (в цю годину мама вже звичайно спить) я захвилювалася. На пів дванадцяту пролунав телефонний дзвінок. Хоч зателефонувала, - з єхидним полегшенням подумала я.

Це квартира В. В. І.?

Так.

Ви - її дочка?

Так.

...Ваша мама потрапила в аварію ...наслідок летальний...

Наслідок? Який наслідок? Де мама?!

Нам дуже прикро...

Ні. Цього не може бути! Якась маячня! Ось зараз, зараз вона подзвонить у двері і все буде як завжди! Ні, не все. Я змінюся!! Присягаюсь, матуся! Я стану іншою! Боже! Ти ж усе можеш! Будь ласка, зроби так, щоб вона повернулась! Я все зрозуміла і обіцяю: все буде інакше!!! Матуся, благаю, повернися. Мені так багато потрібно тобі сказати! Сказати, як сильно я тебе люблю!!!

Я часто сиджу на кухні за столом і гортаю сімейний альбом, з кожної сторінки на мене дивиться красива жінка, на руках у якої сидить маленька дівчинка! Під кожною фотографією написано освідчення у коханні до дочки. І в кінці альбому виведено: «Я щаслива, що ти в мене є!»

Моє серце ще дуже довго буде боліти від неможливості схилити перед мамою коліна і сказати: «Прости...» м. Одеса, Аліна.

Ведучий: Розповіді, які ви щойно почули навчають нас цінувати кожну хвилину проведену поряд з мамою, не соромитися казати їй про свою любов до неї, бо вона їй так потрібна.

Народження людини – це одна з великих таємниць природи. Діти – це безсмертя. Коли є діти не постає питання, для чого я живу.

Письменниця Е. Дж. Карлисль у своєму романі «Кров від крові моєї» пише про почуття матері, в якої народилася дитина: «Це було зовсім інше відчуття щастя, чим те що я відчувала до цього. Я відчула  таке почуття, мов я зробила щось дуже значне, цілком особливе, дуже красиве і піднесене. Я кожну хвилину дивилася на дитину і весь час думала: «Я тебе створила, я тебе створила...».  Мене наповнювала гордість, і мені здавалося, що тепер я можу більше поважати себе. Я думала про те, що дитина буде в мене завтра цілий день і в останні дні теж, і завмирала від щастя. Потім дитина заснула. А я дивилася на неї і думала про неї...»

Які прекрасні слова! Ось самі найщасливіші хвилини в житті жінки, яка виконала саме головне завдання свого життя.

Але іноді в житті все складається по іншому. Послухайте історію з життя.

«Мене зовуть Марина, мені 15 років, я навчаюся у школі. Мої батьки розлучені і мати виховує мене сама. Вона цілими днями працює, щоб хоч якось «зводити кінці з кінцями». Одного разу  на вечірці я познайомилася з класним хлопцем. Покурили, випили, було дуже весело і як сталося це я не пам’ятаю. Через кілька днів мій знайомий зник і скільки я його не шукала все даремно. Згодом я зрозуміла, що в мене буде дитина. Мати про це нічого не знає. Але що мені робити? Я не хочу цю дитину, вона мені не потрібна. В своєму житті я ще нічого не бачила. Маленькі діти це такий тягар! І виховувати її сама, як моя мати, я не хочу. Найкраще, що можна придумати в цій ситуації, це віддати дитину до дитячого будинку, там їй допоможуть, віддадуть у добрі руки».

Ведучий: Як ви ставитеся до цієї майбутньої мами? Виявляє вона турботу про свою дитину, бажаючи віддати її у «добрі руки»? Щоб ви порадили Марині в цій ситуації?

(Учні обговорюють ситуацію, висловлюють свої думки).

Ведучий: Якби не складалося життя ніколи не можна відмовлятися від своїх дітей. У всіх народів відмовитися, або покинути свою дитину є великою ганьбою.

 (Учениця читає вірш "Покинуті діти" Олени Івченко).

Учень: За вікном, на якому малюнок

Залишає мороз-чарівник,

Ти чекаєш від долі дарунок,

Що замовила на Новий рік.

Тобі шість, але ляльки не ваблять,

Не про іграшки мрії сумні,

А про маму, чий образ зла пам’ять

Нагадає тобі увісні.

Ти гадаєш, вона повернеться,

І у вас буде справжня сім'я.

І образа дитяча минеться,

Бо вона поруч, рідна, твоя.

Ти не віриш, не чуєш, не бачиш :

Що Вона, як небажаний дар,

На життєвий смітник необачно

Тебе кинула, наче тягар.

Що маленьку, тендітну людинку

Залишила саму у житті,

Непотрібною стала дитинка,

 Якось виросте на самоті!

Та не гнівишся ти та не судиш,

Тобі шість, ти не знаєш гріхів.

Ти так гаряче віриш і любиш

В світі кращих, уявних батьків.

 «Мамо, матінко, рідна мамусю!»-

Ти співаєш завжди перед сном,

Сподіваючись в кожному русі

Роздивитись її за вікном.

 

Ведучий: Дітей виховувати і ростити не легко... Але тільки в них продовжується майбутнє. Тільки материнство зможе зробити жінку по-справжньому красивою.  Тільки мати може дати дитині, те, що зробить її добрішою, людянішою, життєрадіснішою. Тільки мати силою своєї любові зможе допомогти, підказати, захистити, хоч і знаходиться не поряд, а десь далеко – далеко.

(Учні виконують  пісню «Пісня про матір» музика І. Поклад, слова Б. Олійника)

Ведучий: Неможливо виховати людяність, якщо в серці не утвердилася любов до близької людини. Випробуванням на людяність є любов до матері. В дитинстві ми дуже часто приймаємо від наших матерів жертви, і весь час потребуємо жертв, не замислюючись, чому мамі «не хочеться» нового плаття, чому вона «не любить» шоколад... Дорослішаючи,  діти з радістю поринають з рідного гнізда, забуваючи про своїх матерів, про свій синовній борг, про те хто їх виховував, поставив на ноги, хто не спав безсонними ночами біля їх ліжка, беріг від зла і хвороб.

(Учениця читає вірш «Старість» Ольги Калини)

Учениця:  Грудневий вечір тягнеться так довго

• Надворі розгулялася зима.

Не розуміє матінка одного:

Чому зосталася вона сама?!

Ростила діток, пестила, любила,

Все віддавала, що тільки могла,.

Колись найкраща, і така вже мила,

І сама найрідніша їм була.

Роки летіли – діти підростали

Й помандрували свій шукати хліб.

Тай й чоловіка рідного не стало

- З тих пір пройшло дванадцять літ.

Не їдуть діти: ні сини, ні дочки,

Не хочуть внуки бабу навістить.

По хаті дим засновує куточки

Від свічки, що забула загасить.

Напередодні помолилась Богу:

Щоб в її діток склалось все гаразд,

В житті щоб вірну вибрали дорогу,

Щоб успіх супроводжував  щораз.

Аби лиш їм жилося в місті добре

• Вона вже якось проживе сама.

Сььогоднівстала, порубала дрова,

На когось сподіватися – дарма.

Зайшла у хату, грубу запалила,

І борщик тихо мліє у печі,

Та відчуває, що не ті вже сили

Й чомусь уже не спиться у ночі.

Чомусь так довго затягнулась нічка,

І вітер страшно віє за вікном,

Потухла , догорівши зовсім, свічка

• Сидить матуся в хаті за столом.

Ведучий: Діти, мають люди моральне право забувати про своїх немічних батьків? Чи варто забувати про те, що старість обов’язково прийде  до кожного з нас?

Ведучий: Справжня людина та, кому мати потрібна не тоді, коли він у скруті, а завжди. Ми не повинні забувати про рідну домівку, батьків. Про це наша казка «Про Гуску».

(Учениця розповідає казку «Про Гуску»)

Учениця: В спекотний весняний день вивела Гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона вперше показувала діткам великий світ. Цей світ був яскравим, зеленим, радісним. Перед гусенятами розкрилася велика галявина. Гуска стала навчати діточок щипати ніжні стебельця молодої трави. Стебельця були солодкі, сонечко теплим, трава м’якенька, світ добрим, співаючим голосами бджіл, джмелів, коників. Гусенята були щасливі. Вони забули про матір і стали розходитися по великій зеленій галявині. Коли життя щасливе, коли на душі мир і спокій, мати дуже часто виявляється забутою. Раптом насунулися темні хмари і на землю впали перші краплі дощу. Гусенята подумали: світ вже й не такий добрий і затишний. І як тільки вони про це подумали, кожний з них згадав про маму. Вони підняли маленькі головки і побігли до неї.

А між тим з неба пішов град. Гусенята тільки  підбігли до матері. Вона підняла крила і прикрила ними своїх дітей. Тому що крила перш за все і існують для того, щоб прикривати ними своїх дітей – це знає кожна мати. Під крилами було тепло і безпечно. Гусенята чули десь з далеку гуркіт грому, завивання вітру, стук граду. Їм стало майже весело: за материнськими крилами твориться щось жахливе, а вони в теплі і безпеці.  Їм і на думку не спадало, що крило має дві сторони: у середині було тепло і затишно, зовні холодно і жахливо.

Потім все стихло, гусятам захотілося скоріше на зелену галявину, але мати не піднімала крила. Маленькі діти Гуски вимогливо запищали: випускай нас, мама. Так, вони не просили, вони вимагали. Мати тихо підняла крила і гусята вибігли на траву. Вони побачили що в матері поранені крила. Гуска важко дихала. Вона спробувала розправити крила і не змогла. Гусята все це бачили, але світ став знову таким радісним і добрим, сонечко засяяло ласкаво і яскраво, що їм навіть на думку не спало спросити: мама, що з тобою.  І тільки одне, саме маленьке гусенятко спитало в неї, що сталося. Вона тихо відповіла, якби соромлячись своєї болі, що все гаразд. Маленькі гусята розсипалися по траві. І мати була щаслива.

Ведучий: Дорослі діти, отримуючи материнське благословення розлітаються із рідного гнізда, але не перестають бути для своїх батьків дітьми. І чим доросліші діти, тим матері тривожніше.

«Одна бідна мати не спала. Вона припала до узголів’я дорогих своїх синів, вона розчісувала гребенем їх молоді, недбало скуйовджені кучері і змочувала їх сльозами; вона дивилася на них  вся, дивилася всіма почуттями, вся стала одними очами і не могла надивитися... «Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Що чекає на вас?..» Вона просиділа до самого ранку, зовсім не втомилася і внутрішньо бажала, щоб ніч тягнулася якомога більше...»

Серцю якої матері не близька, не зрозуміла ця сцена із «Тараса Бульби» М.В.Гоголя ?

Проходили століття, змінювалися ідеології, але у всі часи матері зводили свої руки до неба і пристрасно, самовіддано просили у Бога захистити їх дітей, берегти їх від біди, злоби, тяжкої долі.

 (Учні виконують пісню «Мамина молитва» слова і  музика Т. Піскарьової)

Ведучий: «Знаєте, що мені допомогає в цьому житті? – спитала як-то в розмові одна моя знайома, одинока і вже не молода жінка. І замислено посміхаючись, промовила: «Моя мама. Так-так, як завжди вона. Її вже кілька років немає зі мною, але як тільки я розслабляюся, тільки втрачу інтерес до життя, так вона приходить... В думках звичайно. Ось прямо бачу, як вона вичитує мене: ти що це собі дозволяєш, нуж-бо подивися що в тебе у квартирі робиться, подивися на себе... І тоді я беруся за квартиру, за себе. Шию нове плаття, іду в «люди»... І все це під схвальним поглядом мами».

Такими гарними словами хочеться закінчити годину спілкування. Стільки віршів, пісень, висловлювань, ніжних, проникливих слів присвячено мамі. Це означає, що ми відчуваємо, що вони є над нами – надійні крила материнської любові. І під ними ми будемо впевнено розправляти свої – для захисту вже своїх дітей.