Голокост в Миколаївській області (спогади)

ВРЯТОВАНІ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ

Встановлений не так давно пам’ятний знак біля села Берізки, на тому самому місці, де восени 41-го року окупанти та їх місцеві прибічники по-звірячому розстріляли понад 7 тисяч єврейських жінок, дітей та стариків, нагадав історію порятунку двох нинішніх мешканців Одеси – Юрія Леонтійовича Ойбермана і Давида Ісайовича Гутахова. Обоє вони родом із єврейської колонії Багачівки, що неподалік від Берізок. Там ще в середині ХІХ століття 80 єврейських сімей отримали в користування трохи більше 200 га землі і обробляли її. Всього ж проживало в селі біля 500 чоловік.

Юрій Леонтійович Ойберман згадує: «Коли почалася війна, мало хто встиг евакуюватись, бо у серпні в селі вже хазяйнували окупанти. Незабаром в колонії з’явилися єврейські біженці із західної Бесарабії, вони сподівались якось перечекати тут цей тривожний час. Відвертих акцій знищення єврейського населення у наших місцях спочатку не було. Але до нас стали доходити чутки про розстріли, примусові виселення в інших містечках і селах. Швидко поширилась страшна вість про розстріли під Берізками. А в жовтні кривава черга сягнула і Багачівки. В колонії були вбиті майже 150 чоловік. Матері, мені і сестрі під час облави пощастило втекти і сховатися у високих заростях кукурудзяного поля. До нас долинали страшні передсмертні крики приречених людей і безперервні постріли, постріли… Деякий час ми ще переховувалися, але настали холоди, і ми опинилися в пастці. Я намагався тікати, один раз це вдалося. А на другий раз впіймали, привезли в управу, потім з іншими погнали на Врадіївку, а звідти – на Доманівку. Тих, хто по дорозі втрачав останні сили і вже не міг іти або йшов дуже повільно, вбивали на місці.»

Із Доманівського клубу, куди зігнали всіх полонених, 10-річний Юра Ойберман зміг втекти через вікно. Цілий місяць поневірявся по селах, ховався, вертався у Врадіївку, звідти знову в Багачівку… Навесні 42-го року знову потрапив у табір. Через рік, не витримавши мук, голоду і хвороб, померла в Акмечетському таборі Доманівського району його мама… А йому і сестрі Раї допомогла вижити українська сім’я Йосипа і Хаврони Озернюк, а також батько і син Кіндрат і Григорій Цибульки.

Подібна доля спіткала і Мулю Гутмахера, хлопчину із Багачівки і Берізок, який став потім Дмитром Гутаховим. Так трапилось, що в своєму селі, зайнятому румунами, він, 12-річний хлопчик, залишився сам, без сім’ї. Драматична евакуація розлучила його з матір’ю. Коли стало відомо про «акцію», що готувалась, і люди, хто міг, почали розбігатись, родичі порадили йому також тікати і переховуватись де тільки можна. Так почалися ходіння по муках з усіма тривогами, страхами, приниженням, голодом і холодом … Щоб вижити, деякий час він ховався під видуманим іменем Феді Вишневського, поки на базарі у Врадіївці його не впізнали знайомі поліцаї та не влаштували за ним жахливу погоню. На щастя, не догнали.

- В нашій єврейській колонії після того, як окупанти відігнали її жителів, - згадує Дмитро Ісайович, - одна за одною розпочались облави: румуни шукали євреїв, які ще переховувались тут, і розправлялись з ними так, що і нині, коли в пам’яті спливають ті дні, мороз по шкірі пробиває.

Було немало таких, особливо серед поліцаїв, хто вважав, що «жиди» - вороги, і їх слід безжально убивати. Але були і такі люди, і їх, на мою думку, була більшість, які і переховували, і годували, і життям своїм ризикували, і втрачали його. Такими були селяни Петро Юхимович та Марія Феодосіївна Копецькі, Авраам Оргун, Максим Пшонний, сім’я мого однокласника Колі Кривіцького, сім’я вже немолодих українців, що мешкала неподалік Кривого Озера, дружина довоєнного голови колгоспу Дуня Стародуб, старенький дідок Гавриїл Феодосійович Тросіненко…

Всі вони в міру своїх сил і можливостей рятували і допомагали вижити в роки війни не лише мені, але і іншим євреям. Пам’ятники розстріляним і закатованим в роки Холокосту – це пам’ять і про них, наших спасителів.