Село Петрівка Глобинського району

Свято-Троїцька         церква. Будівництво      церкви розпочалося в 1895 році і велося     протягом     шести років. При її будівництві не використали жодного цвяха. Зводили храм у

вигляді хреста. В 1901 році дерев´яний храм було відкрито. В 1930 році церква була закрита. З 1931 по

1941 роки перебудована         під сільський клуб. Під час окупації  з вересня 1941року по 1943 рік відреставрована   і відправлялися служби.  Після        війни          церкву знову закрили. Згодом в цьому приміщенні почали      зберігати зерно. Це і врятувало церкву від знищення. Служби в церкві відновилися з 1991 року.  

 

Гоголеве

Музей-заповідник

                                                                              Миколи                Гоголя

Пам'ятка          архітектури національного значення – садиба М. В. Гоголя була      збудована    в        с.

Василівка (пізніше Яновщина, а нині Гоголеве)

батьками Миколи Васильовича у І половині ХІХ ст. В цій садибі пройшли дитячі і юнацькі роки талановитого    письменника, сюди        він     неодноразово приїжджав протягом дорослого життя.

Під час ІІ світової війни будинок був         практично   повністю знищений. На початку 1980-х садиба Гоголів-Яновських була

відтворена за планами, спогадами, листами сучасників, старими фотознімками та кресленнями і малюнками самого письменника. 1 квітня 1984 року, до 175-тиріччя з Дня народження Гоголя, тут був відкритий музей-заповідник.

Сьогодні заповідник М. В. Гоголя – це комплекс відтворених         (будинок, флігель, сад-парк     з малими архітектурними формами)          та

реконструйованих

(ставки, могила батьків письменника) об'єктів, а також ландшафтно-

природних об'єктів на площі близько 40 га. Музейна колекція налічує понад 7000 одиниць. До неї входять письмові, образотворчі, фото- і кіно- та відеоматеріали.

 

 

Село Великі Сорочинці. 

Село знаходиться  на правому березі річки Псел відоме з 1620-х років. 

Коштом гетьмана Лівобережної України Д. Апостола у Сорочинцях постає Спасо-Преображенська церква (1734) — один із чудових зразків українського бароко з інтер’єром, прикрашеним унікальним семиярусним різьбленим іконостасом. 1809 р. в храмі охрестили видатного російського письменника Миколу Гоголя, творчість якого нерозривно пов’язана з Україною. Навіть сучасний

Сорочинський ярмарок — це данина пам’яті митцеві, що створив однойменну повість із циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Миргород 

Перша цікава пам’ятка Миргорода на нашому шляху

–      ставок         з лебедями, навколо якого       встановлені декілька пам’ятників героям різних творів М. В. Гоголя. За ставком – Свято-Успенська церква. 

 (1887 р.)

У       самому        центрі         міста знаходиться          особлива територія – так званий «Курорт Миргород». Тут розташовані       всі

«родзинки» міста: бювет з мінеральною    водою, численні   санаторії,

зоологічний куточок з павичами, сувенірні лавки, кілька кафешок.

 Мгарський монастир  

Мгарський монастир заснований 1624 р. на кошти княгині Р. Вишневецької церковним діячем І. Копинським, відомим своїм спротивом поширенню

католицизму. Його ченцем під ім’ям Гедеон був син

Б. Хмельницького Юрій (1641— 1685). Пожежа 1736 р. знищила дерев’яні монастирські споруди, встояла лише кам’яниця побудованого в 1692 р. СпасоПреображенського собору. Згодом на монастирських теренах постала дзвіниця (1785), а за рік — будинок ігумена. Наприкінці XIX ст. з’явилися двоповерховий готель, тепла церква Святого Афанасія, побудована на честь померлого в монастирі і похованого в сидячому положенні константинопольського патріарха А. Паттеларія (1580—1654). До монастиря приписаний і скит неподалік від обителі, де полюбляв усамітнюватися патріарх, на честь якого зведено Благовіщенську церкву (1891).

Пирятин

Пирятин – одне з найстаріших містечок Полтавської області, вперше Пирятин згадується в

Лаврентіївському літописі за 1155 рік, а вже менше ніж за століття, у 1239 Пирятин був знищений монгольськими ордами хана Батия. 

Наприкінці XVI в Пирятин перейшов у власність князів Вишневецьких і в ті часи ж на піднесеному правобережному мисі, що утворився в місці впадання в ріку Удай її притоки Перевозу, на місці давньослов’янського городища зводиться фортеця.

Пирятинська фортеця, традиційно для свого часу, поділялася на дві часта: меншу, у якій знаходилось сотенне управління та культові споруди, і більшу, з дворами та будівлями громадського та приватного користування. У часи Гетьманщини Пирятин був звичайним сотенним містечком, а після її скасування Гетьманщини у 1781 р. Пирятин стає містом, та же й центром повіту. У середині XIX ст. в Пирятині налічувалось 5 православних храмів, з яких до наших часів зберігся лише один кам’яний – Собор Різдва Богородиці. Храм був побудований в Пирятині в 1791 р. на території фортеці. Будівництво цієї визначної пам’ятки Пирятина замовив та профінансував полковий осавул А. Ільченко. Пізнише собор неодноразово перебудовувався.

Мало чим примітне містечко Пирятин прославилося на весь СРСР в 1963 р. В ті часи у прокат в кінотеатри надійшла кінокомедія

«Королева бензоколонки», що незабаром стала дуже популярною. Зйомки кінофільму проходили на території автозаправної

станції у Пирятині, що розташована безпосередньо на автошляху Київ – Полтава. Від більшості інших автозаправок Пирятинська відрізнялася і запам’ятовувалася завдяки незвичайній придорожній вежі – типовому твору радянської архітектури післявоєнного періоду. На сьогоднішній день вежа автозаправки збереглася і теж є цікавою туристичною принадою міста Пирятин.

Село Березова Рудка 

Піраміда  є окрасою палацово-паркового комплексу народного історико-краєзнавчого музею

старовинного села Березова Рудка,    Березоворудська піраміда заввишки 10 метрів   височить     у самому центрі села біля місцевого   магазину.

Вона нагадує усипальницю фараонів у мініатюрі, адже була споруджена за всіма правилами будівництва єгипетських пірамід:

                                                                              основа       чотирикутна,

ребра граней чітко спрямовані за сторонами світу. Усередині – хрестоподібний склеп з чотирма нішами. Колись тут був вівтар з великим православним пам'ятним хрестом посередині. Внутрішні поверхні стін було розписано з одного боку біблійними письменами, а з другого фресками в єгипетському стилі. Зовні піраміду Закревських покрили цементом, але так, щоб здавалося ніби її облицювали плитами.

Для будівництва піраміди використовували місцеву цеглу та обтесаний граніт, зокрема, матеріали, привезені з Африки. Споруда являла собою триповерхову каплицю, вхід до якої з південного боку охороняла скульптура янгола, яка насправді була статуєю крилатої давньоєгипетської богині родючості і материнства Ізіди, привезеною з Єгипту власником помістя, послом Російської імперії у країні пірамід Гнатом Закревським. Статуя була дуже давня: її створили приблизно у другому тисячолітті до нашої ери. У рідній Березовій Рудці Гнат Закревський у 1898 році звелів збудувати над родинним склепом своїх батьків Платона і Ганни Закревських цегляну каплицю, подібну до єгипетських пірамід.  Головний прокурор Сенату Російської імперії, зять прем’єр-міністра Петра Столипіна Гнат Платонович Закревський помер у 1906 році в Єгипті від серцевого нападу. Його дочки бальзамували тіло батька і перевезли у Березову Рудку, де поклали на вічний спочинок у сімейній каплиці-піраміді поряд з його батьками. Та недовго судилося спокійно спочивати тілам похованих там представників славного роду Закревських. У 1917 році більшовики спаплюжили унікальну усипальницю, обдерли фрески і письмена, розбили і викинули стародавню статую богині, витягли останки небіжчиків з цинкових домовин і пошпурили їх у рівчак біля сільського кладовища, на якому пізніше місцеві селяни перепоховали їх. Згодом, вже у повоєнний час, цей витвір архітектури переобладнали під склад молокозаводу, бо, за свідченнями старожилів, продукція у поховальних камерах довго не псувалась. У 80-х роках у зв’язку із запланованим будівництвом будинку культури, піраміду, яка "не вписувалася в архітектурний вигляд села", було вирішено взагалі знести, але вона виявилася настільки міцною, що її не подужали і найпотужніші бульдозери, адже основою для розчину були 

яєчні білки та кров молодих   тварин. Не обійшлося і без містики – техніка

взагалі відмовилася працювати. Тому й збереглася ця піраміда до наших днів

Лохвиця

Благовіщенська церква. Лохвицька Благовіщенська церква згадується в описі Чернігівського намісництва, зробленого О. Шафонським у 1783 році. Там же, зокрема, був зазначений рік її побудови — 1740-й. Як і більшість решти храмів та будівль тогочасної Лохвиці, храм був дерев'яним. Розташовувався він в межах оборонного валу міста поблизу Шиянської брами. Наприкінці XVIII століття церква згоріла в пожежі.

У 1800 році на тому ж місці у Лохвиці була споруджена нова Благовіщенська церква — мурована, ставши на той час першою кам'яницею у місті й у цілому повіті.

Храм збудований «кораблем», тобто в плануванні мав форму видовженого прямокутника. Будівля була виконана у стилі строгого класицизму, що було даниною часу, мала двосхилу покрівлю з одним великим куполом. Однак останнє дійсне лише щодо планування і загальних форм, однак у деталях і декорі храм є радше еклектичним.

У радянський час лохвицька Благовіщенська церква неодноразово закривалась владою.

В 1929 році з храму було знесено купол, у період 1936—41 років у приміщенні культової споруди перебував місцевий краєзнавчий музей. Під час німецько-фашисткої окупації наприкінці 1941 року діяльність церкви була відновлена.

В 1959 році церква (як релігійна громада) була виселена на околицю міста і набула статус «молитовного будинку», а церковне приміщення передали під Лохвицьку дитячоюнацьку спортивну школу.

Нарешті      1990 року приміщення Благовіщенської церкви було передане у власність релігійній

громаді (УПЦ МП) згідно з рішенням Лохвицької районної ради.

У 1990—93 роки за великої участі покійного протоієрея Іоанна Теркуна здійснювалась реставрація храму. Взимку-навесні 2000 року проводились розпис церковного купола і реставрація храмових ікон за участі настоятеля храму протоієрея Михаїла.

 Гадяч

Ще у скіфські часи на родючих землях в заплавах рік Псла та Груні охоче селилися люди. А сам Гадяч, як місто, веде своє літочислення з Х-ХІІІ століть, коли проходило будівництво Посульської оборонної лінії. У 1442 р. поблизу Гадяча будується Красногірський Миколаївський монастир. Отже Гадячу близько 500 років, що підтверджує карта «Границі Литовскої Русі у 1533 році», де зазначений Гадяч — єдине місце з теперішньої Полтавщини, що свідчить про його значимість у ті часи.

У 1663–1668 роках Гадяч був столицею Лівобережної Гетьманщини, резиденцією Івана Брюховецького. Згодом Гадяч залишався однією з найбільших рангових маєтностей українських гетьманів. Зіньків

на модерну, найцікавішою з яких по праву вважається будинок Воздвиженка (1897).

По незалежності України (1991) серед новобудов Зінькова — церква Різдва Христового.    село Більськ Котелевського району 

Відомим місцем у Полтавській області є Більське городище – найбільше в

                                                                            Європі                скіфська

фортифікаційна споруда  VII- III ст. до н.е. За припущеннями істориків, саме це місце було описано Геродотом

як легендарне місто Гелон – столиця скіфської держави. До наших днів вдалося зберегти систему оборонних валів і ровів загальною протяжністю близько 34 км, яка оточувала місто. З метою охорони цієї унікальної історичної пам’ятки, на даному місці був заснований історикокультурний заповідник “Більськ”, який займається

проведенням екскурсій по оборонним спорудам , скіфському некрополю Скоробор, на барвінкову гору, до Дуба Сковороди та іншх, археологічних і природних пам’яток цього місця.

Селище Опішня розкинулося на крутому правому

                                                             схилі        долини        річки

Ворскла. 

У   цьому          давньому поселенні, відомому з часів Київської Русі, наприкінці

XIX        ст.      засновані Опішнянські керамічні майстерні, що визначили наступну історію містечка. 1989   р.       тут      заснований

                                                              Державний                музей-

заповідник       українського гончарства, де знайшлося місце      музею         гончарства,

комплексу земської губернської гончарної майстерні (1916) і родинним садибаммузеям місцевих гончарів.

 

Диканька 

Селище відоме завдяки книзі «Вечори на хуторі біля Диканьки»

 Від колишнього ансамблю садиби

Кочубеїв збереглася тріумфальна   арка. Побудованана       у 1820 р. на честь зустрічі і перебування       царя Олександра І у Диканьці  . Арку вважають єдиною пам'яткою на землях сучасної України, пов'язаною з увічненням пам'яті про війну і перемогу над вояками Наполеона у війні 1812 року. Відреставрована 2008 року

Миколаївська церква. Опис церкви 1912 року засвідчує, що перша дерев'яна церква в ім'я Св. Миколая із дерев'яною дзвінницею була споруджена з благословіння Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, отже можна припустити, що її будували між 1657 і 1684 роками. За іншою версією вона побудована була Л. А. Кочубеєм 1722, закрита 1754. Друга дерев'яна Миколаївська церква зведена за В. П. Кочубея 1751 (чи 1754?) і проіснувала до 1794 (можливо до 1797). Мурована церква побудована П. В. Кочубеєм на території родового маєтку на місці колишньої дерев'яної (1794–1797)[23]. Проект церкви пов'язують із творами архітектора М. О. Львова, де той вперше використав систему подвійної бані: широкої ззовні і меншої внутрішньої. Церква мала іконостас із різьбленого дуба.    

Церква в ім'я Св. Миколая, на 2008 рік.

Архітектор М. О. Львов

                                                                                  Дзвіницю       при

Миколаївській церкві було           побудовано із матеріалів      розібраної церкви          Різдва

                                                                        Пресвятої     Богородиці

за проектом вище згаданого архітектора Луїджі Руска. Її будівництво розтяглося і тривало у 1810– 1827 роках.

Церква        Св.    Трійці, побудована у 1780 р. у стилі пізнього бароко, хрещата за поземним планом Саме Троїцьку церкву пов'язують із письменником

Миколою    Гоголем: нібито, саме тут бував коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом».

У цій же церкві 1908 року настоятель отець Костянтин, батько Василя Короліва Королів Костянтин Іванович (рос. Корольов), обвінчав Олексу Діхтяра і Варвару Корольову (написання прізвища було саме таке — на російський зразок), що була двоюрідною сестрою Василя.

Полтава – одне з найдавніших і найзеленіших міст нашої держави, відоме історичними й культурними пам'ятками. 11 століть Полтава примножує славні традиції, дбає про красу теперішню, омолоджується, з оптимізмом крокує в майбутнє.

В центрі міста ви маєте можливість відпочити в найбільшому парку Полтави – Корпусному саду круглої форми, що має діаметр майже 350 м.  Домінантою площі є пам'ятник Слави (до 100-

ліття

з

 

Селянський банк, зведений протягом 1906-1909 років. Будівля містить елементи давньоруської (московської) архітектури і відповідає загальному спрямуванню стилю модерн початку XX століття. Головний вхід прикрашає двоскатне стрілчате крильце, в нішах якого розміщені статуї птиці-фенікс — давньосхідні символи відродження. Нині будівля відноситься до рідкісних зразків архітектури російського модерну та є пам'яткою архітектури національного значення.

 Прямуючи вулицею Леніна, Ви обов'язково зупинитеся біля красивої, у стилі українського модерну з використанням традиційного орнаменту, будівлі Губернського земства з гербами повітових міст на фасаді. Її споруджено протягом 1903-1908

років. Високохудожні розписи вестибюля й центрального залу виконані відомими українськими художниками С. Васильковським та Н. Самокишем.

Сьогодні тут Краєзнавчий музей.

      У              центрі

Соборної    площі          – Свято-Успенський

собор,         один із найкрасивіших храмів Полтави.       Поряд із Свято-Успенським собором – музей-садиба українського письменника Івана Котляревського, автора відомої "Енеїди".

       1 квітня 2006 року на Івановій горі, поряд із садибою І.Котляревського, встановлено пам'ятник відомій полтавській

веде до Хрестовоздвиженського монастиря. Він знаходиться на пагорбі, його видно з усіх кінців міста. Полтавську усамітнену обитель засновано 1650 року в пам'ять про перші перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Жовтими Водами й

Пилявцями.

       Одна з головних пам'яток Полтави знаходиться в північно-східній частині міста, біля приміського села Яківці. Там в пам'ять про перемогу 1709 року російських військ над шведською армією створено національний заповідник "Поле Полтавської битви". У 1700-1721 роках між Росією та Швецією тривала так звана Північна війна.

         На                                  вул.     Шведська   могила        розташована Сампсоніївська церква, яка була збудована на полі Полтавської битви на      честь перемоги російської   армії над шведським     військом короля Карла XII 27 червня 1709 року.

                                                                                 У     храмі      було

багато ікон, подарованих полками, які брали участь у Полтавській битві. На східному фасаді церкви, зверненому     до      братської    могили,       укріплено мармурову дошку з текстом наказу військам.     На території Поля полтавської битви у квітні 1962 року закладено єдиний у місті дендрологічний парк, де зібрано 170 порід дерев і кущів.

          Багато в Полтаві й літературно-меморіальних музеїв, зокрема       музей          Панаса        Мирного,    І.П.

Котляревського, В. Г. Короленка.

По вул. Ф. Моргуна,

16 знаходиться Ботанічний сад

Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка історія заснування якого своїми коріннями сягає

XX

 

 

 

село Комендантівка Кобеляцького району 

 

 Друга за висотою в Європі комендантівська піраміда створена за мотивами усипальниць племені майя являє собою 15-метровий гранітний чотиригранник і є також другою за віком. Офіцер царського флоту Олександр Дмитрович Білевич, який брав участь у російсько-турецькій війні та воював на Балканах, перебуваючи на початку 60-х років ХІХ століття у Єгипті у складі обмеженого контингенту російських військ, під враженням від побачених там гробниць фараонів започаткував у 1864 році будівництво піраміди-усипальниці у власному маєтку на краю теперішнього села Комендантівка. Вона зводилася з гранітних блоків місцевого кар'єру, які тросами витягали по дерев'яних жолобах нагору. Поштовхом до початку спорудження послужила передчасна смерть його коханої дружини Софії у тому самому році. Та, оскільки блоки скріплювалися між собою вапняним розчином, замішаним на крові щойно забитої худоби з додаванням яєчних білків, А роздобути такі складники було справою нелегкою, то будівництво розтяглось на 13 років. 

За іншою версією, поміщик Олександр Білевич у пам’ять про померлу дружину Софію Михайлівну вирішив побудувати Софіївську церкву у вигляді трьох'ярусної піраміди.  Підземний ярус складали три поховальні камери, сполучені між собою ходами. На першому поверсі розміщувався православний храм, другий поверх служив дзвіницею. У першому надземному ярусі розмістили іконостас і вівтар, там проводили богослужіння, другий поверх правив за дзвіницю. Споруду увінчував православний хрест. Сам будівник піраміди ліг там на вічний спочинок 1916 року. В наш час до піраміди зробили прибудову. Тепер це діюча церква.

Меморіал жертвам війни та воїнам

Радянсько-німецької війни  

«Вічно живим»

 

 Селище Градизьк гора Пивиха

Пивиха – перлина Придніпров’я, порізана ярами, вкрита зеленим лісом, з обривчастими берегами моря. На перший погляд, нагадує Пивиха південне узбережжя Криму з його крутими, скелястими бергами.  Той хто побував тут, збагне велич і красу

природи, "зарядиться” енергією гори. Нахилишся над джерелом, вмиєшся цілющою водою, вдихнеш свіжого повітря і розумієш, що це і є первоздатність природи, краса, створена Богом.

     Гора Пивиха є заказником місцевого значення, пам’яткою природи з 1969 року, бо є цінним місцем збереження унікального ландшафту Лісостепу. Піднялася гора на 169 м над рівнем моря.

     Крім цього, Пивиха має давнє та цікаве історичне минуле. 

     Поселення думського боярина Романа Михайловича Пива, що знаходилось на горі у давні часи, належало руським боярам Пивам. На схилі гори була викопана печера, а згодом збудована церква, що неодноразово руйнувалась під час набігів кримських татар. Але церкву відбудовували і згодом

Миколаївська церква перетворилась у монастир. Чоловічий Пивгородський (Пивогірський) Миколаївський монастир у ХVІІ столітті став значним релігійним і політичним центром, що відігравав неабияку роль у боротьбі з уніатством, подій козацько-селянських повстань під проводом

П.Павлюка, національно-визвольної війни Б.Хмельницького. За боротьби між правобережними і лівобережними гетьманами монастир виступав посередником у переговорах між П.Дорошенком і І.Брюховецьким. Монастир був пристанищем для багатьох гайдамаків. Ще у 1489 році король Польщі Казимір ІV пожалував землі і угіддя Пивихи монастиреві. Уже в ХVІ столітті серед монастирських володінь згадуються містечка Городище (Градизьк) і Максимівка. 

    На території Пивгородського монастиря знаходилися Антоніївська та Аннозачатіївська церкви, декілька вітряків і інші монастирські споруди. Згодом, після пожежі у 1774 році, яка знищила майже всі дерев’яні споруди, архітектурний двір доповнив Михайлівський мурований собор та дзвіниця на в’їзді в монастир. У 1786 році монастир було закрито, а маєтності секуляризовано. Михайлівський собор було перетворено у парафіяльну церкву, а згодом – у кладовищенську.  

   Ще до ХІХ століття на горі знаходились залишки валів і насипів стародавнього укріплення Городиської фортеці. Тут знаходили палену цеглу, що була будівельним матеріалом фортеці. Сліди фундаменту кам’яної фортеці були помітні на південній частині насипу. Тут стояла кам’яна башта, що слугувала козакам місцем спостереження за рухом противника по плавнях Дніпра. Взагалі фортеця являла собою продовжений прямокутник, площею в 5 десятин, обнесений високим валом.     Крім цього, навколо гори, ще на початку ХХ століття були видні стародавні кургани, яких майже не залишилось на сьогодні. Серед них відомими були курган Бабичиха. За історичними розвідками, на її місці колись у давнину стояла кам’яна баба. Багато ходило легенд серед люду про інші кургани: Лядовицька (Лядська), Гайдамачка, Близнюки і т.д.     На Пивисі проводились археологічні обстеження і розкопки, в ході яких виявлено пізньопалеолітичні місцезнаходження в урочищі Скакалка, два поселення доби бронзи, поселення доби енеоліту. У відслоненнях гори знайдені вироби з кременю раннього палеоліту (150-35 тис. р. тому).

    На сьогодні збереглися на Пивисі останки фундаменту старої церкви на горі, який можна побачити навіть з узбережжя моря. На старому Єврейському кладовищі, саме так називають градижчани це урочище, збереглись надгробні пам’ятники з написами. Щоправда, багато з яких уже забрало море.

Село Устимівка Глобинського району

Зелений острів на півдні лісостепу – так називають один з найцінніших зразків садово-паркової культури – Устимівський дендропарк. Наступного року він відзначатиме свій 120-річний ювілей.

Устимівський дендропарк розташовано в Глобинському районі на відстані 35 км від Кременчука (9 кілометрів від центру м. Глобине) на півдні лісостепу в досить посушливій зоні.

Парк засновано лікарем за фахом, колекціонером дерев і кущів Василем Устимовичем. У парку зібрані різноманітні колекції дерев і кущів. Зараз вони налічують 489 видів, різновидів, садових форм і сортів, які відносяться до 48 сімей і 116 родів . Загальна площа парку 8,9 гектарів. Парк ділиться на 51 ділянку. Росте тут більше 12 тисяч дерев і кущів.

Важливо, що зустрічаються в парку 82 різновиди голчастих рослин, а це робить рослинний ансамбль привабливим у будь-яку пору року.

Досить цікава географічна характеристика видового складу дендропарку. Тут зібрані рослини з Північної Америки, Європи, Криму і Кавказу, Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу, Китаю і навіть Гімалаїв. Та все ж якнайповніше представлена в цьому посушливому куточку Полтавській області колекція дерев Північної Америки. Більшість з них чудово акліматизувалася, і є справжньою прикрасою наших бідних лісами країв.

Саме з Устимівського дендропарку деякі види рослин вперше потрапили до інших ботанічних установ України.

Це в     першу

чергу відноситься до такої      цінної рослини,    як

эвкоммія вязолиста. Китайці звуть її деревом-аптекою і лікують нею величезну кількість хвороб. Це можна сказати і про чекалкін горіх, ведмедячий горіх та інші.

У дендрарії можна побачити екзотичні катальпи, оксамит амурський, скумпії, магнолії, форзиції, пробкове і оцтове дерева, колекції туй, сосен. Там росте і найстаріша в Україні ялина Виминаліс форми гірлянди з кроною у вигляді піраміди. Їй більше 100 років. Звідки вона завезена – невідомо.

Таким чином, рослини парку – цінний фонд для зеленого будівництва і лісового господарства не лише Полтавської області, України в цілому, але і інших держав світу. Адже щороку плоди і насіння багатьох рослин вирушають не лише різним установам нашої країни, але і за кордон.

Не слід забувати і про естетичну насолоду, яка отримує людина, побувавши в дендрарії, адже він притягає у будь-яку пору року своїми фарбами, формами, кольорами, співом птахів і навіть повітрям.

Взагалі ж, красномовніше про значущість дендропарка свідчить те, що уряд України ще в 1929 році взяв його під охорону, оголосивши державним заповідником республіканського значення. У той час парк називали академічним, що підкреслювало його наукову цінність.

 

Глобино